Український історичний журнал - березень - квітень - 2012

РОСИ У "ЖИТІЇ ГЕОРГІЯ АМАСТРИДСЬКОГО"

У статті робиться короткий історіографічний огляд одного з найбільш важливих джерел із ранньої історії Русі й аналізуються три головні проблеми: уявлення про правителя росів у візантійській літературі, описана у «Житії Георгія Амастридського» їх виправа проти Візантії та сліди пізньої редакторської правки цього джерела.

«Житіє св.Георгія, єпископа Амастриди» належить до хрестоматійної колекції текстів із ранньої історії Русі. Попри невеликий обсяг інформації про росів, його роль та, здається, значення для дисципліни виходять далеко за межі глухого відгомону візантійської агіографії про напад невідомого, жахливого і неймовірно жорстокого народу рос на Амастриду. Фраґмент про росів, незважаючи на величезну традицію тлумачень, припущень, виправданих і не дуже кон’єктур, усе ще, як це спробуємо показати нижче, потребує перечитання. У межах статті пропонуємо звести його до дослідження декількох надто важливих проблем, які з легкістю можна об’єднати в більш масштабні: який саме похід росів описав автор або, радше, редактор житія; чи існують сліди пізньої редакторської правки; коли ж сформувалося уявлення про «правителя росів» у візантійській літературі IX—X ст.? Перш, ніж перейти до студій над указаними питаннями, доцільно згадати історію «боїв» за «Житіє Георгія Амастридського» в історіографії.

I

Пам’ятка дійшла до нас, як це нечасто буває у візантійській літературі, лише в одному рукописі — «Paris.gr.1452», що датується X ст. Тут було б ризикованим пускатися в розмірковування щодо популярності чи непопулярності твору у візантійському суспільстві, адже відсутність інших списків стримує фантазію. Текст житія став відомим у 1658 р., коли І.Боланд та Ґ.Геншен умістили його (в латинському перекладі) у своїх знаменитих «Діяннях святих». Хоча видавці одразу ж указали на фраґмент про росів, ні в кого з домодерних учених ця інформація інтересу не викликала. Так тривало доти, коли, за ініціативи Ф.Круґа, було складено приблизний список візантійських джерел, важливих для давньоруської історії. Пошук бодай якихось нових археографічних матеріалів служив розв’язанню головної як на той час проблеми — походження Русі. 

Залученням житія до виру суперечок між так званими норманістами й антинорманістами ми завдячуємо О.Ґорському, коротка замітка якого спонукала автора «катехізису норманізму» - визначного вченого Е.Куніка, написати спеціальну статтю про похід росів у «Житії Георгія Амастридського». У всьому проникливий і прискіпливий до джерелознавчих тонкощів автор спочатку, слідом за О.Ґорським, помилково ототожнив напад на Амастриду з інформацією ще одного джерела про ранні походи русі - «Житія св.Стефана Сурозького», леґендарна та недостовірна інформація якого й досі бентежить учену спільноту. Пізніше в окремій статті Е.Кунік, порівнявши вже відомі на той час дві гомілії («На напад росів» та «Окружне послання») патріарха Фотія з описом росів у житії, зробив текстологічне відкриття: невідомий автор «Житія Георгія Амастридського» використовував твори Фотія, а оскільки останній описав напад росів від 18 червня 860 р., то, очевидно, написання самого житія мало відбутися вже після цих подій. Такі результати дослідження Е.Куніка викликали критику В.Васильєвського, автора еditio princeps «Житія св.Георгія, єпископа Амастриди». У своїй класичній праці знаний візантиніст намагався показати, що цей твір відноситься до доби іконоборства, а також належить перу відомого агіографа Ігнатія Диякона. Оскількиcurriculum vitae Ігнатія не виходить за межі 770-х - 848 рр., така атрибуція призвела до наступних проблемних моментів: коли б Ігнатій не написав житіє, на початку своєї кар’єри чи наприкінці, його фраґмент про росів є першою згадкою про цей народ у візантійській літературі. Більше того, їх виправа за такої інтерпретації відбулася щонайменше на декілька десятків років раніше від знаменитого походу 860 р., коли, нагадаємо, роси й отримали своє ім’я, а сам фраґмент про них у житії синхронний повідомленню «Бертинських анналів».

Довгий час висновки В.Васильєвського із цілком очевидних причин особливо радо сприймалися так званими антинорманістами, адже напад, описаний у житії, міг бути здійснений лише «дорюриковою руссю», яка, звісно, вела родовід із Середнього Подніпров’я, та, певна річ, була слов’янського походження. Таким чином, усе це аж ніяк не заважало учасників походу відправляти саме з Києва. Іншими словами, житіє перетворилося на наріжний камінь антинорманізму. 

Перші серйозні арґументи проти гіпотези В.Васильєвського висловили А.Ґреґуар і Ж. Да Коста-Лує, які заперечували як авторство Ігнатія, так і загалом похід росів до 860 р. Незабаром до цих дослідників приєднався А.Васильєв, повторивши їх твердження, що під виправою росів слід мати на увазі війну 941 р. Зрештою дискусія перемістилася в межі одного, проте вкрай важливого питання: чи використовував автор житія твори патріарха Фотія? Якщо Е.Арвейлер давала на нього позитивну відповідь, то цього не можна сказати про І.Шевченка, який у своїй ґрунтовній статті повністю підтримав гіпотезу В.Васильєвського, підкріпивши її ще декількома арґументами, а саме наявністю спільної лексики у «Житії Георгія Амастридського» з іншими творами, зокрема житієм патріарха Никифора, яке безперечно належало перу Ігнатія Диякона. Уважаючи повідомлення про росів таким, що від початку було частиною «Житія св.Георгія, єпископа Амастриди», І.Шевченко не бачив проблеми в текстологічній подібності опису їх зі словами Фотія.

Після цієї праці голоси скептиків помітно притихли, а її вплив на подальші дослідження виявився колосальним. Навіть важлива студія А.Маркопулоса, в якій грецький учений послідовно зіставив «роський фраґмент» житія з листами, гоміліями та «Амфілохіями» патріарха Фотія, що дозволило йому дійти висновків, аналогічних зі зробленими Е.Куніком, не отримала такого розголосу в історіографії. І, мабуть, дарма. Усе ж А.Маркопулос пропонував компромісний варіант: житіє написав Ігнатій, але виконаний «у стилі Фотія» роський сюжет до тексту було вставлено пізніше.

Із цього часу вчені, які вважали, що атрибуція житія Ігнатієві Диякону вже доведений факт, усе ж по-різному розраховували час походу. Наприклад, О.Пріцак твердив, що твір було написано між 807 та 820 рр., саме останнім роком він і датував напад росів на Амастриду. Натомість У.Тредґолд обстоював 818-819 рр., арґументуючи це різкими адміністративними змінами у Візантії, які нібито мали на меті підвищити ефективність боротьби з роською аґресією. Причому У.Тредґолда не бентежив той факт, що настільки ранній похід повністю опинявся поза контекстом ранньої історії Русі. Добре розуміючи цю обставину, К.Цукерман наводить іншу хронологію, а саме початок 830-х рр., приурочуючи її до дивовижних пригод росів, описаних в «Бертинських анналах». Тут видається доволі показовим, що вчений, котрий ратує за перегляд ранньої історії Русі та праці якого нам особливо імпонують, уважає, ніби роси вже в такий період могли були відомими у Візантії.

Насамкінець Ґ.Литаврин припустив, що напад росів міг відбутися в наступні відрізки часу: 809-814 рр. (коли тривала війна з болгарами), 820-825 рр. (з узурпатором Фомою Слов’янином), 837—839 рр. (з арабами в Малій Азії). Утім, його припущення ґрунтувалося тільки на тому, що росам, напевно, було відомо про відсутність у столиці імперії значних сухопутних і морських сил. Щодо цього в нас немає жодної впевненості.

Нещодавне введення в обіг нових критичних видань текстів, які написав Ігнатій Диякон, і тих, що їх за традицією йому приписують, могло вирішити проблему, або хоча б скорегувати її. Утім, цього не сталося. Як писав у своїй відомій праці, що вже встигла стати класичною, А.Каждан: «Авторство Ігнатія неможливо довести чи опротестувати. Він міг бути автором житія Георгія, хоча ця ідея не викликає абсолютної довіри». Також учений підсумував результати попередніх досліджень літературної спадщини ймовірного автора: «Проблема авторства Ігнатія навряд чи коли-небудь буде вирішена. З одного боку, ми можемо уявити собі Ігнатія Диякона у відповідності до даних Суди як автора житій Никифора й Тарасія, а також деяких втрачених творів. У такому випадку це справжній граматик, великий знавець античної літератури, схильний до високої риторики, який майже не приділяє уваги живому, “натуралістичному” опису. З іншого боку, ми можемо приписати йому все, що вийшло під іменем Ігнатія (включаючи церковні гімни?), навіть агіографічні твори, які дуже мало подібні на його патріарші біографії. У такому випадку перед нами воістину ренесансна особистість, literatus, який працював у дуже різних жанрах (проза й поезія, листи та житія), володів різноманітними художніми стилями. Про Ігнатія Диякона можна з упевненістю сказати, що приписувані йому житія створено в абсолютно різних літературних стилях». Своєю чергою можемо лише підписатися під цими словами.

Справді, якщо «Житіє Георгія Амастридського» навіть і належить Ігнатієві, то чи можна бути впевненим, що пасаж про росів не додано пізніше? Така можливість виглядає дуже привабливо у світлі того, що ми маємо справу з єдиним рукописом, датованим X ст. Якщо це так, тоді в тексті повинні залишитися бодай якісь сліди редагування, обриси можливих вставок, до того ж важливо, щоби вони не зводилися лише до «роського досьє». У такому випадку ми неминуче матимемо справу з певними уявленнями, непритаманними добі автора. їх пошук, повертаючись до означених вище проблем, повинен обійняти «темні» місця тексту. На щастя, такі у житії є. 

II

Спонукані жагою до грабежів роси доволі швидко збагнули, яка добра пожива очікує їх у результаті вдалого походу в межі Візантії. Вогонь насильства й спалахи жорстокості, котрі переходять у маніакальність розбою та знущань — ось тло їхніх діянь, що його ретельно описують численні автори візантійських хронік та історій. Звісно, першими під удар потрапляли беззахисні храми й монастирі, а всі сподівання на порятунок покладалися на святого патрона, велич і чудеса якого лише й могли зупинити варварів. Саме одне з таких чудес сталося біля гробу св.Георгія, єпископа Амастриди. Після того, як роси вдерлися до міста, їхній грабіжницький запал одразу ж перекинувся на знаменитий храм:

«Коли ж варвари ввійшли до храму й побачили гріб, подумали, що там є скарб, як це справді був скарб. Ринувшись, щоб розкопати його, вони раптово відчули себе повністю виснаженими в руках, ногах, немов пов’язаних невидимими ланцюгами, залишалися нерухомими, жалюгідними, дуже нажаханими та здивованими, і, крім того, щоби викрикувати якісь звуки, нічого не могли зробити».

Однак справжніми героями чуда стала не ця група росів, які не змогли розібратися у грецьких етимологіях, а їх правитель чи вождь, котрий настрахався не менше за інших:

«Коли їх правитель побачив таке незвичне явище, то він також дуже злякався та вжахнувся й наказав привести одного полоненика».

Тут нас не цікавитиме зміст доволі довгої бесіди ватажка варварів із цим анонімним бранцем, завдяки чому роси все ж залишили храм, так і не розграбувавши його скарбів. Інтерес представляє сама особа ігемона  росів. Точніше, його поява в тексті житія. Ця обставина, яка досі не викликала в літературі якихось зауважень, насправді важлива й так не насторожувала б, якби не одна проблема: чи відповідає подібне уявлення про росів візантійській літературі IX ст., а чи походить з іншого часу?

Почнімо з термінології. Ужите у «Житії Георгія Амастридського» слово «о щецюv» («оvо;»), яке можна читати по-різному — як «правитель», «військовий командир» , «вождь», — не часто зустрічається взагалі щодо Русі. До того ж із того невеликого списку слід вилучити підзаголовок розділу 15, книги 2 «Книги церемоній» про прийом «ігемона й архонтиси» Ольги, що у виданні І.Райске. На жаль, таке прочитання, як нещодавно довів М.Фезестоун, не відповідає рукопису, де знаходимо зворот. Усі інші випадки вживання щодо росів належать візантійській літературі XII ст. Якщо для цього періоду слугував синонімом династа чи архонта, то що нам відомо про правителя росів із візантійської літератури IX ст.?

У нашому розпорядженні є дуже важливі тексти. Головні з них — дві гомілії («На напад росів/варварів» та «Окружне послання») патріарха Фотія, хроніка Георгія Амартола (=Симеона Логофета),житіє патріарха Ігнатія та ін. Оскільки ми маємо справу з сучасниками Ігнатія Диякона, то до їх повідомлень варто дослухатися. Усі вони без винятку розповідають про нечувану раніше подію — похід росів на Константинополь улітку 860 р. Описуючи з усіма подробицями цей народ, візантійські автори жодним чином не обмовилися, що в росів був правитель. В їхніх очах варвари діяли розрізнено, немов сподіваючись на особисту удачу. На щастя, патріарх Фотій у четвертій гомілії висловився більш категорично та водночас зрозуміло: військо росів було «безкомандним», іншими словами — варвари не мали жодного правителя. Наведемо цей фраґмент гомілії та зіставимо його з описом росів у «Житії Георгія Амастридського»:

 

Відтак стає очевидним здогад Е.Куніка та, особливо, А.Маркопулоса, які вважали, що гомілія Фотія належала до кола читання автора чи пізнішого редактора «Житія Георгія Амастридського», який копіював навіть сам стиль патріарха та його технічні звороти, а серед небагатьох змін, що на них він наважився, стало введення до сюжету «правителя росів». Це було зроблено з винятковою літературною майстерністю, власне, для одного епізоду — розмови цього ватажка з полоненим.

Отже, підсумуємо попередні результати: 1. правитель росів (чи уявлення про нього) невідомі візантійській літературі IX ст.; 2. автор (або редактор) «Житія Георгія Амастридського» використовував гомілії патріарха Фотія.

У такому випадку яким часом можна датувати формування уявлення про правителя росів у візантійській літературі? Відповідь на це питання, як видається, дозволить установити, коли саметекст житія було проредаговано або взагалі написано фраґмент про росів? Як ми показали раніше, похід 860 р. у цій проблемі нічим нам допомогти не може. Після нього, окрім розповіді про хрещення росів, уміщеної в «Окружному посланні» патріарха Фотія, інформація про них зникає майже на п’ятдесят років. Одна із причин лежить на поверхні — роси не здійснювали аналогічних до 860 р. походів, а якісь дрібні конфлікти отримали надто туманне відображення у «Тактиці» Лева VI Мудрого. Інша, також не менш імовірна, — усе ж територія, підвладна росам у другій половині IX ст., лежала далеко на півночі, тому відсутність якоїсь інформації про них у Візантії не повинна нас дивувати. Натомість на початку X ст. переселення росів у Середнє Подніпров’я повністю змінило не лише історичну географію, але насамперед полюс їх торгівлі, який дедалі більше тяжів до Константинополя.

Незважаючи на те, що ім’я правителя росів, князя Олега, наявне в договорі Русі з імперією від 911 (912) р., про нього нам також нічого невідомо з візантійських історичних творів, котрі як для початку X ст. напрочуд детальні. Спокуслива для багатьох візантиністів спроба відшукати відомий винятково з «Повісті временних літ» похід Олега 907 р. у візантійській літературі обернулася повним провалом. Уперше інформація про правителя росів походить з «історичної майстерні» імператора Константина VII Багрянородного чи, точніше, від одного з анонімних авторів, які працювали у цьому, так би мовити, «історичному гуртку». У написаному наприкінці 940-х рр. життєписі імператора Василія I так зване «перше хрещення» росів у 860-х рр. оповите цікавими, проте цілковито вигаданими подробицями, які радше є гаданим місіонерським текстом, аніж оповіддю по гарячих слідах, як це часто безпідставно вважається в літературі. 

Нас цікавить лише один сюжет тексту, а саме — уявлення про правителя росів. Задля наочності наведемо зазначений фраґмент:

«А ще імператор примирив буйний і архібезбожний народ, прихиливши їх щедрими дарунками золота, срібла і шовкових одеж: він уклав із ними мирну угоду, намовив їх прийняти благодать хрещення, поставив над ними [архі?]єпископа, що отримав висвяту від патріарха Ігнатія. Прибувши у край згаданого народу, архієпископ здобув у них визнання таким чином. Правитель тогоплемені скликав своїх підданих на збори та головував на них, разом зі старійшинами свого двору; останні обстоювали свої забобони навіть упертіше, ніж усі решта, тому, що вони звиклися з ними за довгий час. Сперечаючись про свою віру та віру християн, вони закликали священика, який недавно прибув, і запитали, із чим він приїхав і чого має їх навчити. Священик простяг їм Святе Письмо Євангелія Божого і прочитав їм про кілька чудес, сотворених Спасителем нашим і Господом; він також з’ясував їм деякі з чудес Господніх, списаних у Старому Заповіті. Після чого роси сказали:

“Якщо нам не покажуть чогось подібного, особливо такого, що, як ти кажеш, [сталося] трьом юнакам в огненній печі, то анітрохи тобі не повіримо і більше не будемо слухати твоїх казань”. Священик поклався на істинне слово Того, Хто сказав: “І коли що просити будете в імення моє, те вчиню” та “Хто вірує в мене, той учинить діла, які чиню я, і ще більші від них він учинить” (якщо те, що чиниться, чиниться задля спасіння душі, а не задля хвастощів), і сказав їм:

“Хоч не слід спокушати Господа Бога, та якщо ваше рішення прийняти Бога йде з глибини серця, то можете просити Його про все, що забажаєте, і Бог напевне вам це подарує, тому що ви увірували, — щоб я навіть був найпосліднішим, найменшим чоловіком”. Вони попросили, щоб оту саму книгу християнської віри, тобто Божу і Святу Євангелію, кинути у вогонь, ними розведений; якщо їй не станеться нічого, і вона не згорить, то вони приймуть Бога, якого він проповідує. Після цих слів священик звів очі й руки до Бога і сказав: “Ісусе Христе, Господи наш, у цей час хай славиться ім’я Твоє перед усім цим людом”, і книга Святого Євангелія була кинута ув огненну піч. Минуло декілька годин, піч загасла, і виявилось, що свята книга залишилася ціла й неушкоджена, не обгоріла й не покоцюрбилася від вогню, навіть китички на застібках уціліли, як були. Коли варвари те побачили, то, приголомшені величчю цього чуда, відкинули всякі сумніви і почали охрещуватись».

Автор життєпису імператора Василія I, який працював над своїм текстом упродовж кінця 940-х і початку 950-х рр., очевидно транслював уже існуючі образи суспільства росів, їх правителя та його оточення. Здається, подією, що викликала формування уявлення про володаря росів, був їх похід на Константинополь у червні 941 р. Незважаючи на те, що тодішня русько-візантійська війна детально описана у візантійській літературі, повідомлення сучасників, а саме сім’ї хронік Симеона Логофета, не називають ані ватажка росів, ані його імені. Така відсутність потребує пояснення з огляду на інформацію Ліутпранда, що «королем цього народу був [дехто] на ім’я Інґор, який зібрав тисячу або навіть більше того кораблів, прийшов до Константинополя». Оскільки, зі слів самого Ліутпранда, ми знаємо, що відомості про Ігоря та страту полонених росів він отримав від свого вітчима, посла короля Гуґо до імператора Романа I, то не можна сумніватися в тому, що ім’я Ігоря було добре відоме у Константинополі. Його ім’я, як винуватця нападу росів на Візантію, з’являється лише в Лева Диякона, чия «Історія» насичена великою кількістю промов, написаних за блискучими зразками попередників та вкладених в уста візантійського імператора Іоанна Цимісхія (969—976 рр.) й київського князя Святослава, які відзначаються з обох боків особливо дошкульними випадами. Ці своєрідні жарти різко розмежовуються за своєю символічною сутністю. Якщо київський правитель називає візантійське військо «ремісниками», тобто протиставляє власних «мужів крові» воїнству, набраному зі стратіотів, то Іоанн Цимісхій більш сентиментальний — він прагне не лише нагадати Святославові долю його батька Ігоря, а навіть виступити в ролі провидця його власного майбутнього:

«Гадаю, що ти не забув про поразку твого батька Ігоря, котрий, порушивши договір, який був скріплений клятвами, приплив до столиці нашої з величезним військом на десяти тисячах суден, а до Кіммерійського Боспору прибув лише з десятком суден, сам став провісником своєї біди. Не згадую я вже про його [подальшу] жалюгідну долю, коли, вирушивши в похід на ґерманців, він був узятий ними в полон, прив’язаний до стовбурів дерев та розірваний навпіл. Я думаю, що ти також не повернешся у свої краї, якщо зумієш змусити ромейську силу виступити проти тебе, — ти знайдеш погибель тут зі всім своїм військом та жоден факелоносець не прибуде у Скіфію, щоби розповісти про вашу лиху долю».

У книзі IX, 2 Лев Диякон, описуючи облогу Доростола, знову доволі несподівано повертається до цього сюжету:

«Тим часом можна було побачити вогненосні трієри та судна з продуктами ромеїв, які пливли по Істру. Побачивши їх, ромеї дуже зраділи, натомість скіфи заклякли від жаху, тому що вони боялися, що проти них буде застосовано рідкий вогонь. Адже вони вже слухали від старих зі свого народу, що цим самим “мідійським вогнем” ромеї перетворили в попіл на Евксинському [морі] величезний флот Ігоря, батька Святослава».

Лев Диякон узяв інформацію про похід Ігоря з хроніки Симеона Логофета, а також, цілком можливо, із житія Василія Нового. Позаяк жоден зі списків сім’ї хронік Симеона Логофета не містить імені Ігоря чи вказівки на правителя росів, його поява в тексті «Історії» залишається незрозумілою. На жаль, мало прояснює цю проблему Іоанн Скилиця, який писав:

«Жінка руського архонта, який колись давно вирушив у плавання проти нас, на ім’я Ельга, коли помер її чоловік, прибула до Константинополя. Хрещена та істинній вірі віддала, перевагу, вона, після отримання [цієї] високої честі, удостоєнна, повернулася додому».

Іоанн Скилиця писав свій «Огляд історії» з перспективи останньої третини XI ст. Говорячи про похід Ігоря, він користувався хронікою, близькою до Продовжувача Феофана (=Хроніки Симеона Логофета), а також іншим джерелом, яке, судячи з його проойміону, не вдається визначити. Скилиця, на відміну від Лева Диякона, не називає імені роського князя, однак знає, що саме той привів росів під мури міста. Зважаючи на те, що його повідомлення про хрещення Ольги унікальне у візантійській літературі, походження цього фраґмента тексту «Огляду історії» неможливо встановити. Деякі подробиці образу Ігоря в «Історії» Лева Диякона дозволяють знайти вихід із цієї непростої ситуації. Так, його ім’я, нищівна поразка, обставини моторошної смерті — усе це вкупі говорить про те, що Лев, окрім своїх безпосередніх наративних джерел, користувався усною традицією чи чутками, які швидко розповсюджувалися серед населення Константинополя. Їх актуалізація відбулася у 970—971 рр., коли Святослав, син Ігоря, вів затяжну війну з імператором Іоанном Цимісхієм. Лев Диякон у цей час, з огляду на юний вік, перебував у Константинополі, де, вірогідно, і міг запам’ятати подібні розмови.

Схоже, похід росів на Константинополь у 941 р. виявився своєрідною точкою відліку інтересу до них, у тому числі й до їхніх правителів, у візантійській літературі. Так, у проміжку 948—952 рр. за дорученням імператора Константина VII Багрянородного анонімний автор написав трактат 

«Про управління імперією», який було проредаговано у 960-х рр. У знаковому для ранньої історії Русі дев’ятому його розділі серед повідомлень про відносини росів із Візантією, печенігами, підвладними їм слов’янськими племенами, про роські території та міста, спосіб життя й торгівлю тощо також неодноразово зустрічаємо архонта чи архонтів росів:

«Нехай стане відомим те, що моноксіли, які приходять із зовнішньої Росії до Константинополя, одні з Немогарда, в якому сидів Святослав, син Ігоря, архонта Росії, а інші з фортець Мілініски, із Теліуци, Чернігоги та із Вусеграду».

«Зимовий і суворий образ життя тих же росів є наступний. Коли ж приходить місяць листопад, у цей же час їхні архонти виходять зі всіма росами з Кіава і вирушають у полюддя, яке називається “кружляння”, а саме у славшії вервіанів, другувітів, кривичів, северіїв та інших слов’ян, які є пактіотами росів. Годуючись там протягом цілої зими, вони, коли розтопиться лід на річці Дніпро, починаючи з квітня, знову повертаються до Кіав. Потім, як уже було сказано, узявши свої моноксіли, вони підготовляють [їх] і вирушають до Романії».

«Досьє» правителів росів буде неповним без «Книги церемоній», укладеної з ініціативи імператора Константина VII Багрянородного та завершеної лише у середині 960-х рр. за безпосередньої участі Василія Лакапіна. У розділі 15 книги 2 вміщено звіт про два прийоми княгині Ольги в імператорському палаці, а серед складу посольства перебували «родички-архонтиси», посли й купці архонтів росів. Також нам відомий із розділу 48 протокол грамоти до архонта Росії. 

Таким чином, звівши матеріали візантійської літератури, очевидним видається те, що уявлення про правителя росів сформувалося пізно, а саме по війні 941 р. Схоже, спочатку воно стосувалося винятково особи князя Ігоря, пам’ять про якого була живою ще протягом кількох десятиліть після походу. Загалом простеження зростання кількості повідомлень про архонтів росів дозволяє обмежити формування уявлення про них проміжком від 946 до 950-х рр. їх образ із цього часу становить важливий елемент опису роського суспільства.

Тепер час повернутися до нашого головного питання. Ігемон або правитель росів у «Житії Георгія Амастридського», як з’ясувалося, належить іншому часу, наближеному до середини X ст. Якщо наші вихідні дані вірні, тоді роський фраґмент житія не вийшов з-під руки Ігнатія, якщо вірити в його авторство, а був написаний (чи переписаний) пізніше, або, що не менш імовірно, твір зазнав редакторської правки після 941 р. У такому разі можливо відшукати інші сліди пізнього походження тексту житія.

III

У «Житії Георгія Амастридського», подібно до інших творів візантійської агіографії, підкреслюється пророчий дар святого, який проявився доволі пізно, а саме під час його перебування в Константинополі. Серед друзів і знайомих Георгія був логофет Никифор, в обов’язки якого входило наглядати за збором податків. Якщо вірити житію, він користувався порадами святого не лише для душевної рівноваги, але безпосередньо в державних справах. Так, маючи на меті купівлю будинку, Никифор, як завжди, потребував поради Георгія; на цей раз святий відрадив його від такої угоди, натомість промовивши, що вже незабаром той стане спадкоємцем однієї заможної жінки, власниці багатьох будинків у столиці. Пророцтво збулося: цією особою виявилася імператриця Ірина, а її спадком — царство. Однак спочатку Никифор не зрозумів святого, і лише потім, коли став імператором, повною мірою усвідомив пророчий дар Георгія. Відтоді, як пише агіограф, Никифор зневажав багряницю, вбирався у хітон і плащ святого, які слугували для нього оберегом, часто проводив із ним час, віддаючи тому належну шану.

Здається, лише А.Каждан звернув увагу на те, що опис (соматограма) характеру та побуту імператора Никифора I (802—811 рр.) дуже подібний до знаменитого аскетичного повсякдення НикифораФоки (963—969 рр.). Щодо останнього, то після його смерті 11 грудня 969 р. почав ширитися напіввизнаний культ убитого василевса, важливим свідченням чого була служба, написана невідомим автором та приурочена до роковин смерті. У нашому розпорядженні є повідомлення Лева Диякона, сучасника правління Никифора II Фоки, а також інформація Іоанна Скилиці, який користувався спільним із Левом джерелом для описання подій 963—976 рр. Спробуємо зіставити тексти двох авторів із фраґментом «Житія Георгія Амастридського»:

 

Прямих текстологічних запозичень між «Житієм Георгія Амастридського» і працею Лева Диякона чи спільним джерелом, яким він користувався з Іоанном Скилицею тут не простежується. Однак особливо насторожує те, що про аскетизм Никифора I нам відомо винятково з житія. З іншого боку, оповідь про повсякдення Никифора II Фоки була дуже популярною у зв’язку з поширенням культу вбитого імператора. Хоча в її основі лежав агіографічний сюжет «неспротиву вбивцям», це не виключало безпосередніх подробиць скоєння злочину — пробравшись до спальні василевса, вони не могли знайти його, лише згодом побачивши, що той спить на підлозі... Як писав Лев Диякон, такі різкі зміни у характері правителя сталися за три місяці до смерті (тобто 11 грудня 969 р.). Після вбивства імператора його аскетичний побут, вірогідно пізніше агіографічно стилізований, безсумнівно став відомий не лише в Константинополі. Мабуть, саме цей сюжет і використав редактор житія для конструювання свого наративу аскези василевса. На це вказують дуже важливі паралелі між текстами: Никифор I одягав хітон і плащ св.Георгія; Никифор II Фока накриває своє тіло плащем монаха Михаїла Малеїна; як перший, так і другий сплять на підлозі тощо. У такому випадку очевидним виглядає те, що редагування чи переписування «Житія Георгія Амастридського» відбулося в останній третині X ст.

IV

Нам залишилося відповісти тільки на одне, проте надто важливе для ранньої історії Русі, питання: який саме похід росів описано у «Житії св.Георгія, єпископа Амастриди»? Текст нашого джерела надає два вихідних пункти для його визначення. Якщо перший (що роси розорили фему Пафлагонія, тобто Амастриду) не викликає зауважень, то з приводу другого (що вони почали напад «від Пропонтиди» чи «з Пропонтиди», тобто від Мармурового моря) в історіографії розгорілася жвава дискусія. Перш, ніж розглянути традицію вивчення, подамо цей фраґмент тексту:

«Вони ж, які приносять смерть як справами, так й іменем, почали напад від Пропонтиди, захопивши все інше узбережжя, дійшли нарешті й до батьківщини святого, вирізуючи немилосердно всіх будь-якої статі та віку, не милуючи старих, і зовсім не оминаючи немовлят, але вбиваючи всіх, наскільки їм вистачало сил. Храми руйнуються, над святинями глумляться, на їх місці — язичницькі олтарі, безбожні приношення й жертви; серед них процвітає давній таврійській [звичай] убивства іноземців; навкруги смерть дівчат, чоловіків і жінок, не було нікого, хто міг би зупинити їх».

Такий щонайменше дивний маршрут росів спантеличив уже В.Васильєвського, який писав, що «Пропонтида вжите тут у більш широкому значенні, в яке включався Босфор із Дарданеллами». Це, звісно, був вимушений, однак дуже вразливий для критики, хід. Так, Ж. Да Коста-Лує і після неї А.Васильєв цілком справедливо вказували, що саме такого значення для «Пропонтиди» ми не знаходимо у візантійській літературі — воно «зарезервоване» суто для Мармурового моря. Нещодавно Ґ.Литаврин, дотримуючись центру гіпотези В.Васильєвського, доповнив і підсилив арґументацію Ж. Да Коста-Лує. Так, він звернув увагу на альтернативність перекладу, що цілком можна тлумачити «з Пропонтиди», а не лише «від», як це прийняв свого часу В.Васильєвський. Як би не перекладати цей дуже важливий фраґмент, очевидним залишається те, що роси припливли до Амастриди, міста св.Георгія, «від» чи «з» Мармурового моря. Іншими словами, тривалий грабунок звідти й аж до Пафлагонії не був якимось непримітним або дрібним походом, що міг відобразитися лише в локальному житії. Приміром, за такого маршруту неможливо оминути Константинополь. Звідси наш вибір для ідентифікації нападу, описаного у «Житії Георгія Амастридського», дуже обмежений, а саме полягає у визначенні: похід 860 чи 941 рр.? 

Підсумовуючи попередні спостереження над текстом житія, пряме відображення в ньому уявлення про правителя росів, а також помітні паралелі з часом Никифора II Фоки говорять радше на користь виправи 941 р., аніж 860 р. Проте розглянемо обидві можливості. Почнімо з походу 860 р., який, скоріш за все, був добре відомий авторові чи редакторові житія зі слів патріарха Фотія. На думку П.Шрайнера, напад росів в агіографічному творі мав за модель патріархів наратив чи навіть більше того — автор житія нібито скопіював сюжет чуда при хрещенні росів з «Окружного послання» Фотія. Утім, це надто вільне припущення. На жаль, у нас немає впевненості в тому, що автор або редактор «Житія Георгія Амастридського» користувався, окрім гомілій, ще й «Окружним посланням». У такому разі залишається зіставити географію виправи 860 р. з маршрутом нападу росів, описаним у нашому джерелі. Так, здається, лише в одному «Житії патріарха Ігнатія», що вийшло з-під пера Никити Давида Пафлагона, повідомляється про вчинені росами грабунки після 18 червня 860 р. на узбережжі Мармурового моря:

«Сталися зі святим мужем й інші біди. Оскільки у цей час кровожерливе скіфське плем’я, так звані роси, через Евксинський Понт підступили до протоки і розграбували всі маєтки й усі монастирі, до того ж напали на сусідні з Візантієм острови, забираючи все начиння та гроші, а взятих у полон людей усіх убивають. Напавши з-поміж інших із варварським натиском і гнівом на монастирі патріарха, вони вкрали все знайдене майно й, схопивши двадцять двох людей із найближчої до нього челяді, посікли їх усіх сокирами на трохантирі (виносна корма — О.Ф.) одного з кораблів».

Після цих доволі успішних здобичницьких рейдів роси, рухаючись уздовж Босфору по мілинах, у чому одностайні візантійські джерела, зазнали нищівної поразки. Схоже, це було видавання бажаного за дійсне. Хоча війна з росами тривала ціле літо, ареал їх нападу, як можна простежити з джерел, не виходив за межі околиць Константинополя і прибережних територій. Відтак якихось підстав уважати, що вони могли в той час грабувати фему Пафлагонія, немає. Урешті, жодне джерело про це нас не інформує. Однозначно, це позбавляє ґрунту припущення щодо ототожнення роської виправи, згаданої у «Житії Георгія Амастридського», із нападом 860 р.

Тепер повернімося до походу 941 р. Роси, які морем прибули під мури Константинополя 11 червня, почувалися у відносній безпеці, та, розділившись на декілька значних загонів, заходилися грабували околиці. Зі слів Ліутпранда знаємо, що вони мали достатньо часу на здобуття трофеїв, поки Роман I збирав флот для відсічі. Як писав Продовжувач Феофана, у результаті морської битви при Єроні роси зазнали поразки. Утім, це не завадило їм відправити сильну дружину до Віфінії, тобто на узбережжя Мармурового моря, для пошуку припасів. У листі Константина VII Багрянородного до митрополита Кізіка Феодора імператор нарікав, що «дикий вепр і навала скіфів» перешкодила їхній зустрічі. Аналогічна інформація містилася в листі митрополита Нікеї Александра до митрополита Нікомідії Ігнатія, де спеціально наголошувалося на роському нападі на Нікомідію. Іншими словами, басейн Мармурового моря перебував під контролем росів. Згаданий загін, якщо вірити Продовжувачеві Феофана, було повністю розгромлено військом Варди Фоки. Підхід армії доместика схол Іоанна Куркуаса довершив справу: роси втекли з Мармурового моря, пробираючись уздовж берегів. На їх лихо, більшість тих, хто вибрався з цієї пастки, потрапили в нову — тепер уже біля узбережжя Фракії, уміло розставлену патрикієм Феофаном. Інше велике угруповання росів діяло на власний розсуд. Судячи з усього, саме ним і командував князь Ігор, який, за Ліутпрандом, утік уже після першої битви при Єроні, а Лев Диякон додає, що його втеча пролягала аж до Босфору Кіммерійського. Отже, спостерігаємо напрочуд подібну до акції, описаної у «Житії Георгія Амастридського», географію нападу - від Мармурового моря до Пафлагонії. Про грабіж росів у Пафлагонії довідуємося з «Житія св.Василія Нового», написаного в останній третині X ст.:

«Вони пройшли до Ріви, розширивши свої напади до Іраклійського моря і Пафлагонії, пройшли всю Нікомедійську стратигію, багато людей поранили, спалили весь берег Стіна, усе так, як сказав служитель Бога».

Також автор «Повісті временних літ», як з’ясував свого часу О.Шахматов, для написання оповіді про похід князя Ігоря використав слов’янський переклад «Житія св.Василія Нового»:

«Нде Игорь на Греки яко послаша Боагаре вэсть ко црю яко ндуть Русь на Црьградъ скэднн Ґтысщь нже прндоша н прнпауша н поVаша воеватн Внфаньскня страны н воэваху по Понту до Аръкаэя н до фафаогоньскн земан н всю страну Инкомндннскую попаэннвше н Судъ весь пожьгоша».

Таким чином, отримані результати відповідають усім умовам, необхідним для ототожнення нападу росів на Амастриду з «Житія Георгія Амастридського» та роського походу 941 р. Схоже, таке вирішення проблеми вповні прояснює інші. Ідеться про межі редагування житія. Як з’ясувалося, його сліди залишили надто помітний відбиток у тексті. Одне з чудес святого — відвернення люті варварів, — складене за мотивами нещодавньої виправи росів 941 р. і нищівного плюндрування ними Амастриди. Ураховуючи, що в тексті відобразились уявлення середини X ст. про роського правителя, а також помітні паралелі з часом Никифора II Фоки, можна припустити, що редагування житія відбулося в останній третині X ст. Що ж до Русі, то наші висновки цілком вилучають «Житіє св.Георгія, єпископа Амастриди» з нечисленного списку текстів з її ранньої історії, натомість уміщуючи його до категорії ще одного джерела з походу росів 941 р.

The main attention in the article is paid to the Life of George of Amastris, according to the historiographical tradition, one of the important sources of early history of Rus’. A brief historiographical review and analysis of three major problems were made in particular. These are emergence the image of ruler of Rhos in the Byzantine literature, the attack of Rhos in the Life, and traces of late editorial corrections of text.