Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Науково-методичний журнал - Вересень 2013

ПЕРША СТОЛИЦЯ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

В українському медіапросторі набула поширення теза «Харків - перша столиця України». Звичайно, найбільшою популярністю вона користується в самому Харкові - там працює очолюваний КостянтиномКеворкяном телеканал «Перша столиця», проводяться різного роду конкурси та змагання, у назві яких вживається вказане визначення, існує популярна команда КВК з такою назвою, Харківський лікеро-горілчаний завод навіть випускав (чи ще випускає?) горілку «Перша столиця» тощо. Втім, Харковом вживання вказаної дефініції не обмежується, вона стала загальновживаною і упізнаваною на терені всієї України. Статтю з назвою «перша столиця», у якій йдеться про Харків, вміщено в російськомовній та україномовній Вікіпедії, які прийнято розглядати як чи не найпоширеніші джерела інформації про минуле. В україномовній статті, незважаючи на доволі поміркований тон, при поясненні «першостоличного» статусу Харкова міститься декілька фактологічних помилок та логічних прогалин, які характерні і для інших електронних та друкованих видань.

Звичайно, у визнання за Харковом статусу першої столиці є чимало супротивників. Відзначимо однак, що як супротивники, так і прихильники під означенням «перша» розуміють, як правило,поняття синонімічне до «того, що було спочатку», «перед другим» тощо. На підтвердження «антипершостоличності» Харкова можна почути як наукові (історичні) аргументи, так і емоційні. Однак переважна більшість подібних заперечень нівелюється, якщо означення завершити словосполученням «радянської України». Власне, не піддається сумніву той факт, що столицею відновленої в 1917 р. української державності був Київ. Щоправда, і донині далеко не усім пересічним громадянам відомо про Центральну Раду та створену нею Українську Народну Республіку (УНР). Більш поширеним єуявлення про те, що українська державність після подій 1917-1921 pp. на довгі 7 0 років втрималася лише в радянській формі. Тому акцентування уваги на Києві як столиці УНР не спростовуєосновних аргументів прихильників першостоличності Харкова, оскільки то був інший тип державності.

У цій праці автор на основі документально підтверджених фактів та уявлень компартійно-радянських керманичів аналізує питання про те, яке саме місто було першою столицею радянської України і чи є реальні підстави застосовувати до Харкова таке визначення. Відповідно, основні засади дослідження вбачаються наступними. По-перше, постало завдання ретельного вивчення фактологічної основи поставленої проблеми, насамперед - офіційних ухвал компартійно-радянського керівництва, в яких би йшлося про визначення столиці радянської України.

Оскільки чітких і однозначних формальних рішень з цього приводу обмаль, то другою засадою дослідження став аналіз тогочасних уявлень компартійно-радянського керівництва. Підкреслюю - тогочасних, насамперед періоду 1917-1923 pp., а не тих «уявлень про уявлення», що склалися в сталінський період і до цього часу багато в чому визначають схему подання історії радянської України. Поміж іншого, це стосується і такої знакової проблеми як схема та дата утворення СРСР. Аналіз уявлень 19171923 pp. допомагає нам зрозуміти, яким бачився тоді статус Харкова та Києва, чому і за яких обставин ухвалювалися принципові рішення з цього приводу, частину яких так і не було достатньою мірою формалізовано.

Добре розумію, що історія - це не скільки те, що відбувалося в минулому, скільки наші знання про минуле. Але завдання історика - якомога ближче підійти до істини, тобто наблизити знання про минуле до того, що відбувалося «насправді». Виконанню такого завдання при розв’язуванні визначеної нами проблеми сприятиме не лише введення в історіографічний обіг нових фактів, а й«занурення» у ту атмосферу, в якій події відбувалися. Зокрема, йдеться про залучення в якості джерел стенограм та протокольних записів різних зібрань, листування та доповідних записок компартійних керманичів.

Питання про визначення столиці радянської України перших років її існування в наукових працях висвітлено недостатньо. Зокрема, автору цих рядків не вдалося ознайомитися із більш-менш науковим обґрунтуванням «першостоличності» Харкова. Серед праць на тему столиці радянської України 1917-1938 pp. треба виділити низку публікацій С. Кульчицького, за пропозицією якого автор і приступив до написання цієї статті. З часу оприлюднення названих праць стали відомі нові обставини і нові погляди на вказану проблему. Це дає підстави повернутися до її аналізу та доповнити або скоригувати вже введений в історіографічний обіг матеріал.

Звичайно, автор жодним чином не вважає свої результати остаточними та такими, що не підлягають сумніву, але на даному етапі вивчення проблеми є підстави підбити певні підсумки.

Звернемося до предмета дослідження. Що в статті розуміється під терміном «столиця»? Тлумачний словник української мови визначає це слово як «головне місто, адміністративно-політичний центр держави, республіки і т. ін.». «Центральність», як правило, визначається розміщенням вищих виконавчих та законодавчих органів. Велику вагу має також місцезнаходження головних наукових та культурно-освітніх установ. У випадку з радянською Україною з 1919 р. сюди необхідно додавати і керівні органи КП(б)У (наприкінці 1917 - початку 1918 р. таких загальноукраїнських органів ще не існувало). В умовах війни, несталої політичної ситуації стає актуальним поняття «тимчасова столиця». Цю дефініцію ми вживаємо при характеристиці такого становища, коли як у суспільстві, так і серед представників владних органів столицею визнається одне місто, але внаслідок тих чи інших чинників, що унеможливлюють перебування вищих органів влади у загальновизнаній столиці, вони розміщуються в іншому місті. Наприклад, таким тимчасовим адміністративно-політичним центром УНР у період визвольних змагань ставали Вінниця, Кам’янець-Подільський тощо, однак справжньою столицею завжди визнавався Київ.

Аналізуючи питання про столицю, слід не забувати про одну деталь, яка нерідко залишається поза увагою прихильників «першостоличності» Харкова: радянська влада в Україні започаткувалася не наприкінці 1919 p., а наприкінці 1917 p., тобто саме з цього часу можна розпочинати пошуки «першої столиці» радянської України. Втім, до першого періоду її існування (грудень 1917 - квітень 1918 p.) можна ставитися з певними пересторогами. Навіть формальні ознаки, вже залишаючи поза увагою аналіз її сутності, мало нагадували ту радянську Україну, яка була відома надалі: за зразком та аналогією державного утворення під егідою Центральної Ради вона була названа Українською Народною Республікою (УНР), а уряд - Народним секретаріатом. Однак УСРР зразка січня-серпня 1919 p. була прямою попередницею тієї УСРР, політико-адміністративний центр якої до 1934 p. перебував у Харкові. Зокрема, тими самими залишилися керівники вищих органів влади радянської України - Григорій Петровський (протягом 1919-1937 pp. беззмінний голова ВУЦВК, з 1935 - ЦВК УСРР) та Християн Раковський (протягом січня 1919 - липня 1923 pp. - голова Раднаркому, тобто уряду УСРР). Для того щоб розставити усе по поличках, у цій статті чимало місця приділено аналізу ситуації із визначенням столиці в перші два приходи радянської влади в Україну.

Столиця радянської україни в добу радянської УНР (грудень 1917 - квітень 1918 р.)

Аналізуючи перший період існування радянської влади в Україні, необхідно зазначити, що протягом переважної його частини не існувало цілковитої ясності у визначенні територіальних меж радянської УНР, що наклало вагомий відбиток і на питання про визначення столиці цього державного утворення. До жовтневого перевороту більшовицька верхівка формально не означила свого бачення територіального наповнення України. По суті, однак, її позиція була близькою до озвученої Тимчасовим урядом. Тому Україну вона бачила в межах п’яти губерній - Київської, Волинської, Подільської, Полтавської і Чернігівської (без чотирьох північних повітів).

Необхідність боротьби з Центральною Радою, що постала після жовтневого перевороту, змусила ленінський Раднарком визначити своє ставлення до територіальної проблеми і, по суті, визнати кордони України в проголошених ІІІ Універсалом межах, тобто губернсько-етнографічних. Свідченням цього є рекомендації щодо подальших дій, надані 30 (17) листопада 1917 p. наркомом у справах національностей Й. Сталіним у телеграфних переговорах з представником ЦК УСДРП Миколою Поршем та членом Київського обласного комітету РСДРП(б) Сергієм Бакинським. Сталін наголосив на необхідності скликання Всеукраїнського з’їзду рад робітничих і селянських депутатів з утворенням на ньому Центрального виконавчого комітету рад України. При цьому, за його порадою, «взятися до скликання з’їзду повинні ви - кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін., звичайно з Центральною Українською радою» (курсив Авт.). Хоча у словах Сталіна й пролунали нотки сумніву щодо законності такого визначення кордонів України («Центральна Рада цілком довільно і зверху анексує нові губернії», - говорив він), однак надалі «Україна» для більшовицького центру, як правило, складалася із дев’яти губерній колишньої Російської імперії.

Відповідно до вказаних рекомендацій була здійснена спроба скликати Всеукраїнський з’їзд рад у Києві, столичний статус якого ні в кого не викликав сумніву. Однак, на відміну від провідників есерів та меншовиків напередодні II Всеросійського з’їзду рад, керівництво Центральної Ради зрозуміло наміри більшовиків і мобілізувало своїх прихильників. У результаті, як визнав М. Скрипник в інтерв’ю кореспонденту «Известий» на початку квітня 1918 p., «Перший з’їзд рад України дав більшість прихильникам Центральної Ради» (про «незаконність» цього з’їзду, як це пізніше наголошувалося в радянській історіографії, в той час не йшлося). Про-більшовицькі делегати цього з’їзду переїхали до Харкова і приєдналися до з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну. Об’єднаний з’їзд відбувся 24-25 (11-12) грудня 1917 p. і був проголошений «справжнім» I Всеукраїнським з’їздом рад. Незважаючи на те, що у його роботі взяли участь представники лише 82 рад з існуючих близько 240, причому більшість із них (46) - із Донецько-Криворізького басейну, тобто на ньому не були представлені 2/3 навіть тих місцевостей України, де вже були створені ради, нова влада наголошувала на своїй легітимності. На з’їзді було проголошено створення радянської УНР та обрано ЦВК рад України у складі 40 осіб, у тому числі і представників Донецько-Криворізького басейну. До 30 (17) грудня було остаточно узгоджено назву уряду радянської України (Народний секретаріат) та його персональний склад.

Новоутворена радянська УНР відразу здобула безумовну підтримку ленінського раднаркому. В свою чергу, радянська УНР з початку свого існування претендувала на ті території, які визнала українськими Центральна Рада. Це слугувало однією з причин конфлікту із вже усталеною харківською радянською владою, яка з великими пересторогами сприйняла звістку про створення радянської УНР. Протистояння між двома радянсько-більшовицькими (харківською та загальноукраїнською) силами було настільки значним, що, як зауважував у 1918 p. перший Народний секретар радянської УНРз військових справ Василь Шахрай, «під час перебування ЦВК і Народного секретаріату в Харкові стосунки між ним і місцевою Радою і більшовиками були надзвичайно зіпсовані, і під час від’їзду справа ледь не дійшла до збройного протистояння».

Суть позиції харків’ян образно означив 12-ма роками пізніше у своїй знаковій праці «Національні перетинки» один з провідних діячів радянської УНР (з березня 1918 p. - голова Народного секретаріату) М. Скрипник: «Тов. Артем цілковито стояв за Ленінову позицію в національному питанні, він цілковито й сповна визнавав Ленінову теорію національного питання. У боротьбі, що точилася на з’їздах і конференціях партії в національній справі, він енергійно змагався проти виступу Пятакова, Бухаріна й інших, обстоюючи Ленінову теорію й гасла самовизначення нації аж до державного відокремлення. А ось коли треба було практично прикладати це гасло, цю теорію національного питання, що він її сам визнавав, то він так казав: для Києва, Правобережжя це може й має значення, але для нас у Крив-Донбасі ця теорія Леніна не може бути пристосована у формі гасла: право українського народу на самовизначення. Чи це був нігілізм в національному питанні? Ні. Навпаки, він боровся проти нігілістів. А що це було? Це була недооцінка національного питання. Цей приклад, між іншим, дасть матеріял, щоб зрозуміти, що таке є недооцінка в національному питанні».

Конфлікт між радянськими органами міста Харкова та Народним секретаріатом по суті вирішує питання про визнання за Харковом столичного статусу - про Харків як столицю України в цей період не може бути й мови, це місто стало лише тимчасовим і вкрай незатишним місцем перебування вищих органів влади радянської УНР, які за першої ж можливості виїхали звідти. Недостатня легітимність Народного секретаріату та ЦВК рад України навіть у радянському правовому полі спонукала до скорішого скликання II Всеукраїнського з’їзду рад. Його спочатку планували скликати в Києві, куди невдовзі після захоплення міста більшовицькими військами перебрався Народний секретаріат. Київ як природна національна столиця України ні в кого не викликав сумніву, а Народний секретаріат у телеграмі до РНК Росії від 1О лютого (28 січня) 1918 p. підкреслював: «Робітниче-селянська Радянська влада правитиме з Києва». Не в останню чергу переїзд до Києва був зумовлений спробами більшовиків вплинути на хід українсько-німецьких переговорів у Бресті, але не менш важливою його причиною стали конфліктні відносини з харківськими більшовиками та місцевою радою робітничих депутатів.

Завадити підписанню мирного договору між УНР Центральної Ради та країнами Четверного союзу не вдалося. Вже наприкінці лютого радянський уряд України був змушений покинути Київ і переїхати спочатку в Полтаву, а потім у Катеринослав, де 17-19 березня й відбувся II Всеукраїнський з’їзд рад. Після завершення роботи з’їзду вищі владні інстанції радянської України відбули до Таганрога, який і став останнім їх притулком аж до самоліквідації. Полтаву та Катеринослав, де до уряду радянської УНР ставилися більш лояльно, ніж в Харкові (туди повертатися Народний секретаріат не став), навіть з більшою долею правдоподібності можна називати в цей час «столицями радянської України» (тимчасовими, звичайно), аніж Харків. Окрім Києва, найбільше підстав називатися столицею радянської України має Катеринослав, адже саме у цьому місті на II Всеукраїнському з’їзді рад було проголошено незалежність радянської УНР, яка до того часу визнавала себе складовою Росії.

Побічним підтвердженням «нєстоличного» статусу Харкова зразка кінця 1917 p. є відсутність у тогочасному пантеоні свят радянської України 12 грудня - дати, коли було ухвалено рішення про проголошення радянської УНР. Слід відзначити, що харківський губком КП(б) У пропонував відповідний проект рішення. Але політбюро ЦК КП(6)У 4 грудня 1920 p. ухвалило: «Пропозицію про оголошення 12 грудня національним святом відхилити». Показовою у цьому плані слід назвати відповідь оргвідділу ВУЦВК на прохання ЦВК Татарської АСРР від 1 серпня 1924 p. повідомити «день фактичного святкування річниці Вашої національної республіки». У ній, після повідомлення про те, що в УСРР відзначається річниця смерті Тараса Шевченка, наголошувалося: «Річницю національної республіки, про яку ви запитуєте, ми розуміємо як річницю встановлення радвяади в Україні. Повідомляємо, що нами такий день не святкується і є єдиний день - Великий день Жовтня».

Підсумовуючи перший період існування радянської влади, зазначимо, що наприкінці 1917 - на початку 1918 p. усіма політичними силами, які своїм політичним завданням ставили прихід до влади в межах України, столичним містом у той час бачився лише Київ. Вибір Харкова для розміщення першого уряду радянської України - Народного секретаріату був зумовлений як поразкою спроб більшовиків захопити Центральну Раду «зсередини» в самому Києві, зокрема, неотриманням більшості на I Всеукраїнському з’їзді рад, так і тією обставиною, що саме у ті дні в Харкові відбувався обласний з’їзд рад Криворізько-Донецького басейну, приєднання до якого пробільшовицьких депутатів I Всеукраїнського з’їзду рад (та оголошення цього з’їзду «справжнім» Всеукраїнським з’їздом рад) дещо підвищило лєгітимність радянської УНР. Однак як тільки-но виникла можливість з Харкова керівництво новоствореної радянської УНР переїхало до Києва і навіть післявимушеного відступу звідти під натиском українсько-німецьких військ назад так і не повернулося. Таким чином, найбільше, що можна визнати за Харковом, і то з великими пересторогами з огляду на фактичне невизнання радянської УНР місцевою радянською владою, - це статус першої з «тимчасових столиць» радянської України, до числа яких у 1918 p. треба також зарахувати Полтаву, Катеринослав та Таганрог.

Проблема адміністративно-політичного центру УСРР у 1919 р.

Радянська Україна першої доби свого існування мала чимало особливостей, які не є характерними для наступних періодів. Тим більше, що в самій Росії, звідки і отримували директиви керманичі радянської УНР, у той час ще не почалося комуністичне будівництво, до складу вищих органів влади входили як більшовики, так і ліві есери, ще не було ухвалено Конституції РСФРР, існував такий вагомий стримуючий фактор як кайзерівська Німеччина тощо. Тому говорити про тотожність поставлених завдань радянської влади під час грудня 1917 - квітня 1918 p. та наступних років не доводиться. Врешті, навіть формальна назва радянської України лише 1919 року набула знайомих для міжвоєнного періоду обрисів - у декреті Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 6 січня 1919 p. «Про найменування Української Республіки» йшлося про таке: «Надати Республіці назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка». З такою назвою радянської України у березні 1919 p. була ухвалена перша Конституція УСРР, така ж назва зберігалася до змін Конституції СРСР та радянської України, що були оформлені відповідно в грудні 19З6 та в січні 19З7 pp. Тому існують певні підстави першостоличність того чи іншого міста визначати саме починаючи з 1919 p.

(Далі буде)