Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Науково-методичний журнал - Вересень 2013

РОЛЬ РАДІОАМАТОРСЬКОГО РУХУ В РОЗВИТКУ ТЕЛЕРАДІОМОВЛЕННЯ В СРСР

Перші передачі для масового глядача розпочалися в 1951 р. (330 рядків у кадрі). Фактично Харків був третім містом в СРСР після Ленінграда та Москви, де запрацював телецентр за електронним принципом передачі (і це був перший електронний телецентр України). Держава в його будівництво та оснащення не вклала жодної копійки. Про це доповіли Й. Сталіну, який дуже здивувався. Телецентр Вовченка пропрацював до 1954 р. У цьому ж році в Харкові було введено двопрограмне мовлення в двох різних електронних системах телебачення (330 і 625 рядків і почав діяти державний телецентр) [23].

22 березня 1951 р. запрацювала Центральна студія телебачення (Москва). Восени 1953 р. відомий розробник телетехніки С. Новаковський, керівник відділу телебачення СРСР Ф. Большаков та голова українського радіокомітету М. Скачко подали тодішньому керівникові Всесоюзного радіокомітету А. Пузіну пропозиції щодо створення в Москві багатопрограмного телецентру та будівництва телевежі на заміну Шаболовської. Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову № 1271 «Про реконструкцію Московського телецентру». Створять цей центр у 1967 р. в Останкіно. Українські проектанти просували ідею створення в Москві металевої телевежі висотою 500 м. Зменшена до 385 м копія цього проекту нині височить у Києві. А в Москві віддали перевагу проекту Миколи Нікітіна з бетонною вежею [22; 23].

Держава мало переймалася проблемами розбудови масового телебачення, усі зусилля та кошти спрямовувались на створення центральної студії в Москві. Тут і в Ленінграді відбувалось обкатування й техніки. Так, у 1954 р. вперше в Ленінграді випробувалась кольорова телепередача, що ґрунтувалася на розробленому RCA стандарті NTSC (США), та згодом перевагу віддали французькому SECAM. Налагодився випуск масових телевізорів КВН-49.

Потужним імпульсом лібералізації державно- політичної системи СРСР стала смерть Й. Сталіна. Суспільство поступово усвідомило, що тяжка історична епоха з багаточисленними людським жертвами, розправами без суда й слідства, з атмосферою тотального контролю й підозрілості позаду. У вересні 1953 першим секретарем ЦК КПРС стає М. Хрущов, який на знаменитому XX з’їзді компартії розвінчав культ особи Й. Сталіна («Про культ особистості та його наслідки»). Епоха, започаткована М. Хрущовим, дістала назву «відлига». Нове десятиліття мало свої особливості: ліквідувались проміжні ланки державного управління, частину законодавчих функцій від центру було передано на місця, у різних регіонах країни спостерігалась соціальна активність, створювались громадські організації. Реформи в системі управління дали поштовх реформам і в економіці, сприяли прискоренню науково-технічної революції. «Народжена XX з’їздом партії атмосфера пошуку, в який розкріпачувалася суспільна думка, розвивалися нові ідеї та підходи, стала сприятливим ґрунтом для оновлення науки, літератури та мистецтва», - так влучно охарактеризувала початок правління М. Хрущова Є. Зубкова [17, 319].

Треба пам’ятати, що в 50-х роках у країні, яка тільки-но переборовши наслідки Другої світової війни відразу занурилась з головою у війну «холодну» майже з усім світом, просто не вистачало коштів на усілякі телеексперименти. Ось чому 50-ті роки, коли впроваджувались нові ЗМІ, характеризувались появою громадського руху в багатьох регіонах СРСР. Цей рух, що збігався зхрущовською відлигою, заповнив вакуум інертності та безпорадності радянської бюрократії в справі розбудови телецентрів на місцях.

Великою подією в країні стало прийняття 15 вересня 1955 р. Постанови Ради Міністрів СРСР «Про заходи по подальшому розвитку телевізійного мовлення в СРСР». Передбачалось створення 29 телецентрів і 14 ретрансляторів [5].

Середина 1950-х років - початок науково-технічної революції в СРСР. Активно розвиваються машинобудування, приладобудування, електронна, електротехнічна, хімічна та інші галузі промисловості. Важливим є те, що науково-технічні напрями ґрунтувались не тільки на державних програмах, а іноді ініціювалися й на місцевому рівні. Практично всюди становлення телебачення починалось з радіоаматорства та аматорських телецентрів [9; 33]. Але прийняття постанови ще не означало конкретного спорудження телецентрів. На цьому тлі розвивалось масове радіоаматорське захоплення телебаченням. З 1948 р. виходили брошури та книжки, зокрема серії «Масова радіобібліотека» за редакцією відомого та авторитетного академіка А. Берга, в яких містилися описи саморобних телевізорів і телецентрів [9].

Окрім створення харківського телецентру, щось подібне відбулось і в Томську.

Ось ця історія. У 1950 р. газета «Советская Сибирь» друкує статтю про план створення в Новосибірську власного телебачення. Ректор Томського політехнічного інституту (ТПІ) Олександр Воробйов купує цей номер і загоряється ідеєю створити телебачення і в Томську [5]. Запросивши до себе лаборанта кафедри ізоляції та кабельної техніки радіоаматора О. Бакакіна, він дає йому доручення створити в місті телебачення. При цьому обіцяє виділити приміщення і надавати всіляку підтримку (можна запрошувати будь-яких співробітників, залучати інститутські прилади). Перебуваючи підвеликим впливом від бесіди з ректором, О. Бакакін відправляється до свого друга A. Солодовнікова, також лаборанта, але з кафедри гірничих машин, і звертається по допомогу. Пізніше до них приєднується Є. Силов. У 1951 р. Бакакін і Силов їдуть у Харків, до Вовченка, де почав працювати перший в СРСР аматорський телецентр. Українські спеціалісти щедро діляться досвідом із сибіряками, дають їм електричні схеми. Разом з інженером В. Меліховим Бакакін, Силов і Солодовніковзбирають у грудні 1952 р. лабораторну установку, яка здійснила тестове мовлення на один-єдиний телевізор.

Після вдосконалення апаратури вже в 1953 р. навчальний центр ТПІ розпочав мовлення на рівні державних стандартів і працював до 1955 р. У 1954 р. місцева влада вирішила створити державний телецентр. Його створення знову покладають на Воробйова та ввірений йому Інститут. Будівлю державного телецентру зводять за замовленням ТПІ, а обладнання створюють в його майстернях. Є. Силов,К. Шульженко і О. Солодовніков вирушають цього разу за досвідом до Москви. Розробкою та монтажем обладнання займається група на чолі з кандидатом технічних наук В. Мєліховим. У групу входили О. Бакакін, Ю. Потєхін, В. Лютер, О. Солодовніков, B. Борисов. Регулярне телевізійне мовлення в Томську розпочалося ЗО квітня 1955 р. Цей телецентр став першим у Сибіру і п’ятим у СРСР (після Москви, Ленінграда, Харкова, Києва). У містіналічувалось 2ОО телевізорів, і люди, як і по всій країні на той час, збиралися біля голубих екранів (сусіди, друзі, родичі). У ті часи популярним було прислів’я: «Був би телевізор, а гостібудуть». Цікаво, що з I960 р. на місцевому телеканалі була реклама, та згодом її заборонять [25].

Томичі розробили власний комплект обладнання для здійснення процесу передавання. Для м. Барнаула виготовили точно такий самий комплект, а фахівці з місцевого радіозаводу в 1956 р. здійснили йогомонтаж та налаштування. У 1958 р. удосконалення обладнання представили на Виставку досягнень народного господарства в Москві (ВДНГ), де ТПІ отримав бронзову медаль. Проект став базовим для багатьох телецентрів Західного Сибіру аж до кінця 60-х років. Комплект, продемонстрований на Виставці, пізніше був установлений у м. Ухті (Комі АРСР). У Томському політехнічному інституті було виготовлено обладнання для телецентрів Бійська, Рубцовська, Усть-Каменогорська, Абакана, Конотопа (Україна), Чимкента [18].

Звичайно, що така роль ТПІ у розбудові телебачення в СРСР без авторитета Олександра Воробйова (19О9-1981) була б неможливою. Професор, член-кореспондент Академії педагогічних наук СРСР, ректор ТПІ в 1944-197О pp., фізик-енергетик (з тематики діелектриків і напівпровідників), радіаційний фізик, спеціаліст з руйнування гірських порід за допомогою високовольтної техніки. Після війнипрацює над оборонною тематикою на базі ТПІ (зокрема, ядерною - створив прискорювачі елементарних частинок - бетатрон і синхротрон, обчислювальної техніки та автоматики). Був тричі удостоєнийнайвищої нагороди СРСР - ордена Леніна. До війни працював у Сибірському фізико-технологічному інституті (СФТІ), був обізнаний з дослідами В. Денисова з питань механічного телебачення. Дисертацію він захищав у Ленінграді, де було телебачення ще до війни [4].

У Владивостоці телебачення розвивалось також подібно до харківського сценарію. Інженер-радіоаматор Віктор Омелянович Назаренко навесні 195З p. здійснив першу на Далекому Сході телепередачу з власної квартири, де розмістив передавач. На цьому будинку нині встановлено меморіальну дошку. С. Власов, описуючи початковий етап розвитку телебачення в Примор’ї, пише: «Процеси демократизації, оздоровлення морального клімату, духовне розкріпачення громадян, що відбувалось в роки «відлиги», - усе це сприяло творчому підйому радянських людей. Прикладом цього слугує той факт, що завдяки зусиллям ентузіастів-аматорів В. Назаренка, О. Квача, П. Гончарова у м. Владивостоці в 1955 p. з’явилося аматорське телебачення, що згодом дало змогу в 1956 p. створити Приморський телецентр й розпочати в місті регулярне мовлення» [З, 54].

Було створено аматорські центри в Казані (1955), де мовлення велось з радіоклубу, в Пермі (1956) - з Палацу культури. У Красноярську передачі готував місцевий завод телевізорів (1956), у Комсомольську-на-Амурі (1956), у Магадані (1957). Ентузіасти ефіру запустили телецентр у Мордовії (Саранськ), у Горькому (Нижньому Новгороді) з допомогою фахівців радіозаводу. Так звані навчальні центри з’явилися в Ризі й Таллінні. Про успіхи аматорів писали газети, у тому числі й «Правда» [8], [ЗЗ].

«Малі телецентри» функціонували у Воронежі (1954), Астрахані (1956), Краснодарі. їх було створено за ініціативою місцевої влади, із залученням місцевих радіоаматорів, інженерів тощо. В Іжевську (1956) телецентр спорудили військові заводи без участі держави. Радіоклуб ДТСААФ у м. Боровічах Новгородської області розпочав регулярне мовлення в 1963 році [33].

Радіоаматори займалися й далеким прийомом телепрограм з уже існуючих телецентрів. Так, у Пскові вони підняли антени на куполи Троїцького кафедрального собору, але ніяк не могли прийняти сигнализ Ленінграда. У Ростовській області в станиці Канівська приймали телебачення з Донецька (спорудили вежу 40 м заввишки); жителі Бєлгорода приймали харківські програми. У м. Камєнка Пензенсьої області в 1955-1956 рр. угуртку технічної творчості приймали програми з Рязані та Саранська.

Московський винахідник Сергій Сотніков у 60-х роках створив обладнання для наддалекого прийому телесигналів - у Москві він приймав сигнали деяких європейських та азійських телецентрів [40; 11, 36].

Щодо кадрового складу перших телецентрів, як державних, так і аматорських, слушною є думка Данилова: «Розвиток телебачення в другій половині 1950-х років мав «вибуховий» характер. Кількість штатних співробітників зросла з 402 до 8295 (у 1965 р. їх уже налічувалось 17 813). Таке бурхливе кадрове зростання призвело до того, що професійний рівень творчих працівників був невисоким, особливо на місцевих студіях... Тисячі людей, що прийшли працювати на телебачення, оволодівали новими професіями. Навчання відбувалося в ефірі, на очах у глядачів. Літературна робота виконувалась редакторами, що не мали ані досвіду, ані спеціальної журналістської освіти (це були педагоги, історики, агрономи, правники) або були позаштатними авторами» [8, 10]. Тобто на телебаченні в той період багато працівників були аматорами, причому не обов’язково радіоаматорами.

Поступово держава знову перехоплює контроль за телегалуззю в аматорів, посилює цензуру, централізує мовлення, позбавляючи всякої ініціативи як місцеві державні органи, так і «суспільників». Це нагадує період 20-30-х років XX ст. навколо радіо. Останній сплеск діяльності аматорів у популяризації ТБ та радіо пов’язаний із супутниковим телебаченням наприкінці 80 - на початку 90-х років.

Після смерті Й. Сталіна Олександра Фортушенка реабілітували, і він працював у Міністерстві зв’язку, а потім очолив Інститут радіо (19571976), який при ньому перетворився в потужний науковий центр, де було створено майже всі системи супутникового зв’язку в СРСР. Доктор наук (1967), засновник власної наукової школи, він мав численні радянські та іноземні нагороди, у тому числі два ордени Леніна. Фортушенко стояв біля колиски телевізійно-супутникових технологій у державі. Високоосвічений, інтелігентний, він вирізнявся високою духовною силою, волею, самодисціплиною, ніколи нічого не боявся.

О. Фортушенко не звільнив з Інституту людей, за фальшивими доносами яких його було заарештовано, і ніколи їм про це не дорікав [48; 49].

Після початку космічної ери в СРСР та США запускають супутники зв’язку [6; 38; 7, 7-10]. Сигнал перших радянських супутників типу «Молния» можна було прийняти на антену діаметром 12-15 м, яка невпинно рухалась [і]. Це була система телерадіоприйому та телефонії «Орбита» (Л. Кантор, О. Фортушенко) [35, 100]. Потім з’явились більш сучасні системи - «Екран», «Москва» (О. Фортушенко, Ю. Зубарев, Л. Кантор, В. Ямпольский) [і; 21] та ін., для яких були потрібні простіші пристрої, а головне - нерухомі. За їх допомогою налагоджувалось державне мовлення на віддалені території Союзу та закордон; на них можна було здійснювати індивідуальний прийом [21; 43, 3-5].

У СРСР прийом супутникових програм приватними особами та неуповноваженими організаціями було заборонено з ідеологічних причин. Радіоаматори і тут були піонерами [41; 44], їхні успіхи ґрунтувалися на досвіді радіогалузі. У часи горбачовської перебудови в 1988-1990 рр. ентузіасти налаштовували свої перші антени на дахах будинків, орієнтуючись на зірки. Антени були саморобними. До нас дійшли численні брошури, як зробити «тарілку» та електронне обладнання самотужки.

Цікавий випадок трапився з витвором одного військового заводу, який почав реалізовувати в роздріб військові супутникові тарілки як санки за програмою модної тоді конверсії (переведення оборонних підприємств на випуск цивільної продукції). У «дискосанки», які насправді були супутниковою антеною, мала вміститися дитина. Дискосанки масово скуповувалися європейцями за безцінь і перепродувалися на Заході як антени. Зрештою дискосанки потрапили в розряд дефіциту, що був притаманний усій радянській економічній системі. Саме ці «санки», що купувались у Москві в славетному магазині«Дитячий світ», стали базою для проведення перших дослідів з прийому супутникового телебачення в СРСР.

Міські радіоклуби правдами і неправдами скуповували армійські супутникові антени. Але найбільш успішними були активісти, що групувалися навколо радіоклубів при великих підприємствах (особливо військових). Перший прийом у Москві здійснив уже згадуваний винахідник-радіоаматор Сергій Сотніков. Свій досвід він описав у журналі «Радіо». С. Сотников прийняв люксембурзький канал RTL+,американський WorldNet і німецький 3SAT. Потім повторив прийом і в Ленінграді [16].

В Україні перший прийом здійснив В. Ботвинов з Кривого Рогу. Він прийняв французькі канали TV5 Europe, Canal+, німецький Deutsche Welle, американські CNN, WorldNet, італійські RAI-1, RAI-2,британський BBC, ізраїльський Israel-1,2, грецький RIK. У Кривому Розі антени були 1,5 та 2,5 м діаметром. У Москві - 1,5 м. Майже все електронне обладнання було саморобним.

Супутниковий прийом згодом застосовувався для наповнення (іноді не зовсім легального) перших кабельних мереж на території колишнього СРСР. Завдяки наполегливій роботі радіоаматорів по кабельних мереж в СРСР надійшло багатоканальне іноземне телебачення, «транскордонне мовлєння», що стало виявленням неабиякої свободи [16].

Розглянуті три етапи піднесення громадської ініціативи в питаннях розвитку радіо й телебачення радіоаматорами, іншими приватними особами збіглися з періодами лібералізації радянського ладу - непу, хрущовської «відлиги» та горбачовської перебудови. Якщо перший етап (20-ті роки), що розглядався в попередній статті [45], характеризувався розумінням ролі радіомовлення владою тасвідомою опорою на суспільні організації, що зумовлювалось Бідністю та слабкістю держави, то для другого етапу (50-ті - початок 60-х років) більше були притаманні нерозуміння ролі нового явища - телебачення (хоча був і фінансовий чинник - «холодна війна»), безпорадність та розгубленість влади.

Завдяки зрослому освітньому потенціалу радіоаматорів та успіхам вітчизняної промисловості втілились у життя проекти перших телецентрів у СРСР. Та головне полягало в тому, що час висунув людей ініціативних, готових взяти на себе відповідальність за свій край, за всю державу, спробувати змінити життя на краще. Кінець 50-х - 60-ті роки - період вибухової ініціативи в розвитку телемовлення в СРСР. На третьому етапі - у час занепаду та розпаду СРСР - ініціатива аматорів розгорталася на тлі демонтажу держави. Але їхня діяльність не була марною - вона сприяла більшому плюралізму на телебаченні, наблизила до нас багатоканальне та іноземне телебачення [7; 43; 44; 46].

Радянська держава боялася ініціативи мас: вона не довіряла суспільним організаціям. Це підтверджується ліквідацією Товариства друзів радіо (ТДР, ОДР), яке було їй вірним помічником. Та попри все громадськість зробила великий внесок у розвиток радіо та телебачення в СРСР. Серед сподвижників цієї культурної сфери і наші земляки-українці Грабовський, Вовчєнко, Фортушенко, Назаренко,Ботвинов.