Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Науково-методичний журнал - Вересень 2013

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

ТЕРТИШНИЙ ПЕТРО ВАКУЛОВИЧ - ГЕРОЙ БУКРИНСЬОКОГО ПЛАЦДАРМУ

До 70-ї річниці визволення України від фашистських загарбників

Народ, що любить Україну,

Що горе бачив і руїну,

Страшну біду, - Ще заживе!...

Павло Тичина

Війна. У це поняття ми вкладаємо все найстрашніше, що трапилося з людством протягом його Історії, - плач дітей, ридання матерів, вбивства, руйнації, усе, що викликає в людини відчуття жаху, паніки та нещастя. Саме такі відчуття довелося пережити населенню СРСР у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

Учені-історики підрахували, що протягом свого існування людство лише 294 роки перебувало в стані миру. Весь інший час тривали війни, локальні чи масштабні. Причини війн були різними, але всі вони, на жаль, мали один наслідок - масові людські жертви. І що найбільш прикро, більшість жертв - мирне населення: діти, жінки, пристарілі. У XX ст. людство пережило дві наймасштабніші в історії світові війни - Першу та Другу. Україна, зважаючи на її гєополітичнє положення, завжди перебувала в епіцентрі цих подій. Найбільше наша Батьківщина постраждала в період Великої Вітчизняної війни 19411945 рр., що була складовою Другої світової війни. Не будемо торкатися її причин, зазначимо лише, що в ній зіткнулися два тоталітарні режими, які ставили свої амбіції вище людських життів. Державна влада в СРСР нєготовність з різних причин до війни компенсувала людськими життями. Населення СРСР, не розділяючись на українців і росіян, білорусів і казахів, ціною своїх життів подарувало життя своїм нащадкам.

У кожному місті, містечку, селі є родини, які в роки війни втратили сина, брата, батька. Дуже часто імена цих героїв губляться в історичному потоці. Звичайно, хочеться забути жахи війни, але людство має пам’ятати імена людей, які принесли мир на нашу землю.

Багато істориків порушували тему війни, але ще величезний пласт інформації залишається не дослідженим. Ідеться насамперед про відновлення в пам’яті нащадків імен героїв того часу, що пожертвували своїм життям заради щастя нових поколінь - нашого щастя. Велика Вітчизняна війна вплинула на подальше життя як її учасників, так і нащадків.

У бурхливому плині часу нові події затіняють минуле, багато чого забувається, вивітрюється часом з пам’яті людей.

Біографія

Тертишний Петро Вакулович - командир 161-ї Станіславської Червонопрапорної стрілецької дивізії 40-ї армії Воронезького фронту, генерал-майор.

Народився 15 лютого 1899 p. у селі Степанки на Чрекащині, у селянській родині. Українець. Освіта середня. Працював машиністом.

У Червоній Армії - з квітня 1919 p. Учасник громадянської війни: червоноармієць 50-го українського радянського полку, потім 105-го окремого залізничного батальйону на Південному фронті, командир відділення 363-го стрілецького полку на Західному фронті. Воював проти армії генерала А. І. Денікіна, потім проти військ Польщі.

У 20-х роках був командиром відділення, потім взводу стрілецького полку в Київському військовому окрузі, командиром взводу, помічником командира роти, командиром роти, помічником начальника штабу вУкраїнському військовому окрузі.

З 1933 p. служив на Далекому Сході, з 1939 - у штабі Харківського військового округу.

На фронтах Великої Вітчизняної війни - з липня 1941 p. Був військовим комендантом Новгорода, командиром стрілецького полку, заступником командира танкової дивізії на Північно-Західному фронті, брав участь в оборонних Боях на цьому фронті.

У грудні 1941 p. сформував у Новосибірській області стрілецьку дивізію. яка прибула на фронт зі своїм першим командиром полковником П. Тертишним у липні 1942 p. і ввійшла до складу 38-ї арміїБрянського фронту. Петро Вакулович служив у штабі Воронезького фронту, був командиром стрілецької дивізії цього ж фронту.

Генерал-майор (з 19.01.1943), брав участь в оборонних Боях на харківському напрямку навесні 1943 p., у Курській Битві і в Битві за Дніпро. Дивізія під його командуванням успішно форсувала 23 вересня p. Дніпро в районі села Зарубинці на Черкащині, захопила плацдарм і міцно закріпилася на правому березі річки, відБивши численні ворожі контратаки.

За вміле командування дивізією і проявлені при цьому рішучість і мужність Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 жовтня 1943 p. генерал-майору Тертишному Петру Вакуловичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 2023).

З липня 1944 p. Тертишний П. В. командував 15-м стрілецьким корпусом (60-та армія, 1-й Український фронт), воїни якого відзначились у ході Львівсько-Сандомирської, Сандомирсько-Сілєзької і Верхньо-Сілезької наступальних операцій. Так, у Львівсько-Сандомирській операції частини корпусу оточили і розгромили в районі міста Золочів велике угруповання противника, знищивши 7057 німецьких солдатів та офіцерів (серед убитих - 2 генерали), 115 гармат, 36 танків, 21міномєт. Було захоплено в полон 2157 солдатів, трофеями стали 10 танків і багато іншої військової тєхніки. 14 липня 1944 p. корпус звільнив місто Золочів, а всього за півтора місяця цієї операції воєнний корпус пройшов з Боями понад 200 кілометрів і звільнив понад 500 населених пунктів.

Після війни відважний воєначальник перебував у розпорядженні Військової ради Північної групи військ (Польща), У 1949 p. закінчив Вищі академічні курси при Вищій військовій академії імені К. Є.Ворошилова. Командував стрілецьким корпусом у Білоруському військовому окрузі, був помічником командуючого військами Туркестанського військового округу.

З 1954 p. генерал-лейтенант Тертишний П. у запасі, а потім - у відставці. Жив у місті-герої Києві. Помер 4 березня 1997 p. на 99-му році життя, похований у Києві на Лісовому кладовищі.

Генерал-лейтенант нагороджений двома орденами Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора, орденами Кутузова 1-го ступеня, двома орденами Суворова 2-го ступеня, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалями, іноземним орденом.

Герой Букринського плацдарму

Жде сторозтерзаний Київ, і кров’ю тече Дніпро.

Висвіченими загравами Героям Дніпра - плисти.

Багріють в крові переправи, Тонуть понтонні мости.

Люті часи, ой люті ж!

Букринський горить плацдарм...

Петро Біда

Неподалік від Переяслава генерал П. Тертишний обігнав авангардний підрозділ своєї дивізії і, побачивши підполковника Федотова в голові колони, віддав бойовий наказ:

- Вашому полку сьогодні вийти на рубіж Дніпра! Завтра о 4.00 почати форсування і захопити плацдарм на правому березі.

Слова генерала звучали урочисто і впевнено, їх чули всі бійці. Багато хто знав, що за Дніпром у селі Степанки під Черкасами народився їхній командир дивізії. Нелегкі перемоги, здобуті під керівництвом Петра Вакуловича, воїнам хотілося відзначити визволенням його рідного краю. Передові десанти формувалися за безпосередньою участю П. Тертишного. Підбиралися досвідчені, сміливі й рішучі люди. Це були здебільшого вихованці батальйону старшого лейтенанта Івана Лапіна.

Надходив пам’ятний світанок 2З вересня 194З p. Комдив наказав десантам підійти до річки. Бійці піднесли човни, спустили на воду кілька плотів.

Першими відчалили на човнах тридцять два воїни на чолі з Лапіним. Човни прудко пливли по темному плесу річки. Хвилин через двадцять комбат доповів по радіо, що десант на правому березі розвертається для бою за Батурину гору.

„.Гучні кулеметні черги прорізали передсвітанкову тишу. По звуку генерал визначив: з боку Трахтемирова строчили три «шмайсери». У цей час Лапін виводив десант на кручі на північ від Зарубинців. З-за пагорбка показалися темні постаті німців. Командир кулеметної роти Іван Єфименко висунув на фланг «максими». Вправно діяли навідник Григорій Крамаренко і його помічник Михайло Чубарик. Вони вибрали момент і вдарили по ворогові впритул. Переслідуючи противника, Крамаренко і Чубарик знищили кілька вогневих точок і міцно осідлали гребінь гори. За ними піднявся весь десант. Батальйон успішно виконував поставлене завдання - стрімко просувався вперед.

Пробиваючи шлях багнетами і гранатами, бійці роти Андрія Пономарчука увірвалися в третю траншею ворожої оборони. З автоматом у руках командир роти вів солдатів в атаку. Праворуч рота старшого лейтенанта Степана Толстого вибила гітлерівців з окопів.

Молодший лейтенант Комаров і сержант Казаєв у рукопашному бою знищили вісім фашистів. Сержант Коростильов підповз до ворожої кулеметної точки і підірвав її гранатою. Рота почала переслідувати противника. Мінометна обслуга в складі старших сержантів Преснякова і Почтарьова, переправившись на плоту, швидко зайняла позицію. У першу ж годину бою вони знищили п’ять ворожих кулеметів і дві гармати.

Петро Вакулович розумів, що успіх залежатиме від того, чи зуміє він своєчасно перекинути через Дніпро підкріплення, щоб розвинути наступ, зміцнити відвойований першими сміливцями «п’ятачок», який у штабі фронту вже нанесли на карту червоними лініями як перший плацдарм на Дніпрі. Напруження в бою зростало. До позицій автоматників наближалося два танки, три бронетранспортери і близько сотні піхотинців. Командир взводу ПТР Петро Пісклов наказав обслузі Костянтина Кулешова стріляти по бронетранспортерах, а сам, уважно цілячись, почав стріляти по танках. Три були підбито. Ворог відкотився.

Увечері доповідали комдивові про відважних воїнів на плацдармі: сержанта Турчанка, рядового Одиганова, старшину Рижова, молодшого сержанта Горшкова, старшого лейтенанта Шафрова. На суворому обличчі генерала заясніла усмішка. У самовідданих діях воїнів, у їхній відвазі пульсували його задум, устремління, воля і наука.

Воїни захопили плацдарм на правому березі, розширили його і стійко боронять. Тепер є де розвернутися для наступу всій дивізії. Червоний прапор, піднятий воїнами 161-ї стрілецької дивізії на Правобережжі, знаменував собою початок безприкладної Дніпровської епопеї. Потім через цей плацдарм пронесуть бойові стяги полків, дивізій, корпусів і навіть армій. їм, лицарям генерала Тертишного, судилося створити знаменитий Букринський плацдарм. Щодня ворог контратакував танками і піхотою. Та то була розвідка боєм. Назрівали події вирішальні.

Вранці 29 вересня випогодилося. Раптом повітря сколихнулося. Земля затряслася. Ударили сотні стволів німецької артилерії. На передньому краї клекотіло пекло. Тисячі вибухів підняли над нашими позиціями чорні хмари. Сорок хвилин гримотіла земля. Потім гітлерівці взялися за обстріл окремих об’єктів у глибині нашої оборони. Гітлерівці кинули проти Букринського плацдарму все, що могли: зняли дивізії з-під Києва і Черкас, стягли бронетанкові з’єднання з багатьох ділянок фронту. У веремії боїв, коли багатьом здавалося, що переповнена чаша бою загрозливо заколивалася, генерал П. Тертишний вбачав перемогу. Ворог мав видихнутися. Оборони нашої не прорвав, вводить резерви. Петро Вакулович володів дивовижною здатністю відчувати бойову обстановку в динаміці, йому було притаманне гостре відчуття напруженості бою. Кожний наступний день нашої оборони - це поразка для ворога. Ось-ось через мости на Дніпрі, наведення яких завершується, підуть нові з’єднання Червоної Армії на Правобережжя.

Наше верховне командування вирішило використати Букринський плацдарм для дезорієнтації противника: війська звідси передислокували на північ від Києва, а 161-ша дивізія продовжувала атакувати ворога. Нехай ворог думає, що тут готується великий прорив.

У той час, коли недавні сусіди по плацдарму визволяли Київ, воїни генерала Петра Тертишного кидалися в пекельні атаки під Григорівкою, Трахтемировим і Букринами. Були успішні атаки і оборона. Були невдачі. і було багато братських могил...

23 жовтня 1943 р. стало радісним святом. За успішне форсування Дніпра, зміцнення і розширення Букринського плацдарму генералу Петрові Тертишному і 35 воїнам дивізії було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.

Є в цьому щось бентежно закономірне: на землі Черкащини, неподалік від батьківської хати, він, професійний солдат, пережив найважчі і найрадісніші хвилини ратного шляху. Після Букринського плацдарму Петро Вакулович очолив стрілецький корпус, пізніше вів полки від Дніпра палаючою Європою в саме лігво ворога. Не раз у скрутну хвилину згадував Дніпро, вогненну переправу, несамовиті бої на плацдармі.

Вісімнадцять подяк від Верховного головнокомандуючого одержав генерал-лейтенант Петро Вакулович Тертишний за операції у Великій Вітчизняній війні. Та головні нагороди - Золота Зірка, два ордени Леніна, чотири ордени Червоного Прапора, два ордени - Суворова і Кутузова, орден Червоної Зірки, сім медалей. А ще ж польські нагороди.