Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Науково-методичний журнал - Липень - Серпень 2013

НАУКОВЦІ - ВЧИТЕЛЕВІ

РОЛЬ РАДІОАМАТОРСЬКОГО РУХУ В РОЗВИТКУ ТЕЛЕРАДІОМОВЛЕННЯ В СРСР

У попередній статті йшлося про те, як ентузіасти і громадськість вплинули на розвиток радіомовлення в СРСР [45]. Подібні процеси відбувалися й на початковому етапі розвитку телебачення.

Істотний вплив радіоаматорського руху на процеси розвитку телебачення в СРСР спостерігався в двох часових відрізках: у 1951-1963 рр. - період масового впровадження телебачення та в 1988-1991 р. - період, що припав на останні роки існування СРСР. Для поліпшення прийому передач створювались місцеві кабельні студії телебачення, застосовувався супутниковий прийом програм. Через кабельні мережі почали транслювати нові програми та канали, було порушено монопольне право радянського державного телебачення. Проте цей етап стає й лебединою піснею радянської системи радіоаматорства, змінюються професійні та життєві орієнтири багатьох фахівців. Відбувається фактичний перехід від аматорства до комерційної діяльності. Розвитку ТБ у СРСР присвячена численна література: фундаментальна [21], [22], [28], [29], [30] ; підручники [2], [35], [53]; мемуари [15], [27]; науково-популярна [37], [38]; історичні збірки [19].

Впровадження телебачення в СРСР розпочалось пізніше, ніж радіо, - це 30-ті роки XX ст. У цей період в СРСР посилюється диктатура Й. Сталіна, розгортаються форсована індустріалізація, насильницька колективізація, що обернулася голодомором та репресіями. Серед людей панує недовіра, пошук ворогів, суспільство атомізується. Суспільні організації частково розформовуються, а частково переформатовуються в підрозділи, що фактично підпорядковані державним органам: центральним, союзних республік, областей та автономій (вертикально організовані структури). У 30-х роках внесок радіоаматорів у впровадження телебачення був порівняно невеликий. Це зумовлено загальною технологічною відсталістю радянської радіопромисловості (а телебачення тоді - передова галузь науки) та розгромом самого аматорського руху як суспільної організації. Іншою причиною технологічного відставання був загально освітній рівень радянського керівництва, не спроможного правильно розставити пріоритети в науково-технічному розвитку країни в багатьох напрямах.

На початку 1940 рр. 70 % секретарів райкомів і горкомів та 40 % секретарів обкомів і членів ЦК партії мали тільки початкову освіту [36, 187].

Принципи телебачення закладалися ще наприкінці XIX ст. Як і розвиток радіомовлення, воно не має якогось одного конкретного автора. Так, у 1880 р. росіянин Порфирій Бахметьєв створив телевізійну систему «телефотограф», розробивши основний принцип телебачення - розкладання зображення на окремі елементи для послідовної їх передачі на відстань. Німець Пауль Ніпков запропонував (1884) розкладання (розгорнення) зображення здійснювати за допомогою обертового диска, що має ряд невеликих отворів, розміщених по спіралі [54]. У 1923 р. у системі механічного телебачення розгортка зображення відбувалось за допомогою цього диска: неонова лампа мерехтіла й освітлювала диск (Ніпкова), що швидко обертався. Кожний отвір у диску створював лінію розкладання від 30 до 120 ліній. Ось чому там не було чіткого зображення. На невеликому екрані (3х4 см) можна було розгледіти тільки обличчя людини та знайомі предмети [35, 93].

Механічне телебачення - це телесистема, що використовувала механічне та електромеханічне обладнання для отримання та виведення зображення. Для його передачі на відстань використовувалось радіо. В телекамері позаду диска Ніпкова ставили фотоелектричний елемент, що реєстрував падаюче світло; а в телевізорі відбувався зворотний процес, але замість фотоелемента використовувалась неонова лампа.

Шотландський учений Джон Бейрд у 1926 р. запустив телемовлення британської BBC, що ґрунтувалось на механічних принципах. У той самий період експериментували Ч. Дженкінс (США) та І.Адамян і незалежно від них - Лев Термен у СРСР. 16 грудня 1925 р. на V з’їзді радянських фізиків Лев Термен виступив з доповіддю «Бачення на далеку відстань», а згодом змонтував першувітчизняну систему відеоспостереження (фукціонувала в Наркоматі оборони біля входу) [35, 92].

У 1930 р. у Всесоюзному електротехнічному інституті було створено лабораторію телебачення (керував Павло Шмаков), що почала займатись питаннями розвитку механічного телебачення (Москва).Перші передачі механічного ТБ з Москви почали проводитись з 1931 р. із невеликої студії ретрансляційного вузла Наркомату (міністерства) зв’язку. Перша передача - антибуржуазні карикатури художника С. Дені. У 30-х рр. XX ст. у СРСР почали транслюватись телепередачі з Одеси, Ленінграда, Москви, Омська (є непідтверджені відомості, що у 1935 р. були такі передачі з Києва). З 1934 р. телепередачі стають регулярними, але їх дивляться тільки кілька сотень радіоаматорів на саморобних телевізорах. У той період телевізор являв собою електромеханічну приставку до радіоприймача, який підключався замість гучномовця. Перші телепередачі були німі: щоб прийняти звукове телебачення, потрібно було два радіоприймачі: один для звуку, другий - для зображення. Транслювались вони на середніх хвилях, тобто покривали великі території. Навіть було ідеологічне підґрунтя для розвитку саме механічного ТБ, бо воно відносно легко могло досягати іноземних держав. Електронне транслювалося не невеликі відстані, як і зараз. Так, у жовтні 1931 р. співробітник Сибірського фізико-технічного інституту В. Денисов у Томську вперше в Сибіру на пристрої з диском Ніпкова та неоновою лампою здійснив телеприйом передачі механічного телебачення з Москви. Це було підтвердженням тези про важливість саме механічного телебачення. Радіомеханік Красноярської радіостанції Анатолій Сухопаров у 1934 р. змонтував за схемою з журналу «Радіо» саморобний механічний телевізор. Він приймав сигнал станції з Омська [20; 24; 26].

У 1935 р. Ленінградський завод ім. Козицького випустив першу партію телевізійних приймачів марки Б-2 [35, 93] для системи механічного телебачення (1200 точок, частота кадрів 12). Аматори і власники перших телевізорів приймали навіть закордонні телетрансляції, але компетентні органи прозоро натякали, що треба сигналізувати про такі прийоми передач. Саме таким приймачем робітник Красноярського тресту «Єнісей-золото» М. Вертопрахов у 1936 р. прийняв сигнал з Москви [24; 26].

У 1931-1932 рр. висувалась ідея побудови телецентру в Москві, що мав би розміститися в запроектованому Палаці Рад (420 м заввишки, об’єм будови - 7,5 млн куб. м). У фігурі пам’ятника Леніну, що мав би стояти на даху, передбачалось розміщення телеантени [23].

Місцем циклопічної будови стає територія Храма Христа Спасителя, який руйнують, і на його місці з’являється котлован та опорні металоконструкції. Проте будівлю так і не було зведено, а на тому місці тривалий час знаходився відкритий басейн «Москва».

А. Данилов зазначає: «Телебачення початку 30-х рр. XX ст. розв’язувало одне, але найважливіше завдання - втілювало саму ідею ТБ. Телемовлення в той час було неспроможним виконувати жодне з тих завдань, чому слугує нині сучасне телебачення. Воно не виконувало політико-інформаційної, естетичної, пізнавальної функцій, не відігравало соціально-педагогічної ролі.

Кожна хвилина цього візуально недосконалого мовлення свідчила про можливість і необхідність його розвитку, пробуджувала інтерес до нього широких верств населення» [8, 6-7].

Попри сподівання радянських керівників на механічне телебачення, електронне, що мало вищу якість, перемагало в конкурентній технологічній боротьбі. Але воно було складним для виробництва, і в СРСР телевізійні приймачі не виготовлялись. Хоча початки електронного телебачення зароджувались саме в Росії. У 1889 р. проф. Московського університету О. Столєтов відкрив зовнішній фотоефект - здатність деяких металів під впливом світла випускати електрони [12, 425-433; 31]. Він створив перший фотоелемент. Це відкриття свідчило про принципову можливість безпосереднього перетворення світлової енергії в електричну, тобто про можливість створення відеокамери [10]. В. Крукс і К. Браун розробили електронно-променеву трубку (тоді називалась катодна трубка), яка буквально донедавна використовувалась у телевізорах і комп’ютерних моніторах як екран, доки панівне становище не посіли рідинно-кристалічні (плоскі) екрани [47, 245-246]. Викладач Петербурзького технологічного інституту Борис Львович Розінг у 1907 р. запатентував принцип електронного телебачення: перетворення електричних сигналів у точки, що проектувались на торець катодної трубки, який виконував роль екрана. Екран світився під впливом потоку електронів, зумовлених фотоефектом. У працях Розінга було сформульовано всі основні функції сучасного телебачення (але в його конструкції деякі функції виконувались оптико-механічними приладами, які були замінені в 30-х роках суто електронними системами). Ідея повністю електронного телебачення належить британцю А. Кемпебелу-Суітону (1908-1912) [35, 94]. Перша телепередача (електрична телескопія) електронного телебачення відбулась 9 (22) травня 1911 р., за яку Розінг отримав у Німеччині золоту медаль ім. Сіменса (1912) [13; 34]. Крім Розінга великий внесок у розвиток телебачення внесли француз Ж. Валансі (1922-1923), німець М. Дикман (1924) [54], американці Ф. Фарнсуорт [7, 3], К. Сабб, В. Зворикін [15, 113-114; 35, 94; 37, 45].

Неабияку роль у розвитку телебачення відіграв і ташкентський винахідник Борис Грабовський (1901-1966) - син відомого українського письменнка-демократа Павла Грабовського [32, 51, 52]. Його винахід «телефот» міг передавати низькоякісне зображення на кілька метрів, а пізніше - і на велику відстань. Борис народився в Тобольську, де батько перебував на засланні. У 1902 р. після смерті батька родина повертається в Україну, де проживає до 1917 р., а потім переїздить до киргизького Токмаку. У 20-х роках Борис приїздить до Ташкента, де вступає до університету. Там він ознайомлюється з ідеєю електронного телебачення, читає праці Розінга. Без особливої державної підтримки, як-то кажуть, на громадських засадах він починає розробляти свою телесистему. Робота повністю захоплює хлопця, і він залишає навчання.

У 1924 р. Б. Грабовський створює «катодний комутатор», що може стати основою для створення передавальної трубки (основи телекамери), проте він відчуває нестачу знань і вирушає доСаратова, де разом з викладачем математики М. Піскуновим і викладачем фізики В. Поповим, лаборантом І. Бєлянським із Середньоазійської станції зв’язку розробляють проект телеустановки«телефот» (чи радіотелефот). Ця електронна система телебачення була побудована 26 липня 1928 р. у Ташкенті, де її прийманням займався професор Златоврацький. Після цього Грабовський їде до Москви. Проте обладнання після транспортування виявилось геть розтрощеним, а ідеї українського винахідника-самоука не сприйняли ані тодішні метри телебачення, ані можновладці. І перші, і другі були прихильниками механічного телебачення, яке було доступним, недорогим і проникало на великі відстані. Грабовський зустрівся з Розінгом, і той його підтримав.

У 1931 р. Б. Грабовський знову приїздить до Москви, що відстояти власні ідеї, але в столиці вже підростають свої корифеї електронного телебачення, і першість ташкентського винахідника їм непотрібна. Розінг перебуває в опалі, його заарештовують - «позичив гроші ворогові народу» - і відправляють до тюрми, потім на заслання, де він невдовзі помирає. Після невдалих спроб захистити свої пріоритети Б. Грабовський захворів і полишив цю справу. Талановитий винахідник перебирається до Бішкека (Фрунзе), закінчує університет і працює над іншими винаходами. Малий гелікоптер, планер власної конструкції, прилади для людей з обмеженими можливостями - ось його доробок.

Винайдений «катодний комутатор» став використовуватися і впроваджуватись в Інституті електрозварювання в Києві. 23 грудня 1963 р. Борис Грабовський отримав листа із Державного комітету з радіоелектроніки про свій пріоритет на розвиток електронного телебачення (діяв на території СРСР). У 1965 р., за рік до смерті, Б. Грабовському присвоєно звання заслуженого винахідника Узбекистану. А 1977 р. у Ташкенті засновано Музей електронного телебачення імені Бориса Грабовського. Є музей імені Грабовського в Тюменському індустріальному інституті (Росія), у селі Пушкарському (тепер Грабовському) на Сумщині [39].

У США працював виходець з Російської імперії, учень Б. Розінга Володимир Кузьмич Зворикін [35, 94]. Уродженець м. Мурома, талановитий інженер, що стажувався в Європі, був знайомий з провідними інженерами та вченими. Під час Першої світової війни служив офіцером на фронті. Цікаво, що після лютневої буржуазної революції (1917) він попри все не полишав своїх досліджень: працював над ними спочатку в Петрограді, а потім у Києві та Броварах. У часи існування УНР служив офіцером-зв’язківцем (листопад 1917 - квітень 1918) [15, 90-92].

У роки громадянської війни Володимир Зворикін співпрацював з білогвардійцями як інженер, тому залишає Росію і вирушає до США. По дорозі його заарештовують в Єкатеринбурзі. Практично в той самий час страчують царську сім’ю, але в місто входять білогвардійці, і це врятовує Зворикіну життя. Чекіста, який його допитував, він запам’ятав на все життя.

Змінивши в Америці кілька місць роботи, Зворикін розробляє своє електронне телебачення, але й тут не відразу знаходить порозуміння серед керівників електронних корпорацій, навіть певний час продовжує працю самостійно як ентузіаст [15, 103-105]. Згодом він приходить в компанію «Радіокорпорейшн оф Америка», де віце-президентом на той час був Давід Сарнов (згодом президент цієї компанії), також виходець з Російської імперії (м. Мінськ, с. Узляни) [15, 107-108]. Винахідник переконував Сарнова розпочати спорудження його системи телебачення. Таким чином Зворикін на практиці створив першу повноцінну систему електронного телебачення, яка принесла компанії прибутки та нові патенти. Це передавальна трубка - іконоскоп (камера) та приймальна - кінескоп (телевізор) [37, 45-47; 42, 57-65].

Іконоскоп мав мозаїку із зерен срібла, які нагромаджують електричні заряди, чим більше вони освітлені - тим більше зарядів. Так з’являється своєрідне зображення. Його знімають по рядках електронним променем (розгортка) і перетворюють на радіосигнали, які передають в ефір. У телевізорах сигнал приймався, підсилювався, і кінескоп, що мав систему керування електронним променем, відтворював зображення на екрані. Нині чуттєва частина фотоапаратів і відеокамер є світлочутливою матрицею з фотодіодів, а телевізор став рідинно-кристалічним і створює зображення з окремих крапок [37].

Інженерно-технічні пріоритети в створенні електронного телебачення США принесли дослідження Зворикіна. Технологія електронного телебачення була передовим краєм тодішньої техніки. На той час не тіьки аматори, а й переважна більшість країн не могли створювати відповідне обладнання. Іконоскоп Зворикіна був наданий британській компанії EMI, а німці роздобули його, напевно,шляхом промислового шпіонажу (Telfunken) [15, 113-114]. Це дало поштовх розвитку телебачення саме в цих країнах. Свою систему створює голландський Philips. Центри «телевізійної» науки були в США (Володимир Зворикін), Великій Британії (Джон Бейрд), Німеччині (Манфред фон Арденне). В СРСР існувало багато винахідників у цій галузі (С. Катаєв, П. Шмаков), але роботи гальмувалися через нестачу коштів, низький технологічний рівень виробництва, організаційні проблеми.

Значно більше, ніж Борису Грабовському, поталанило Олександру Фортушенку (1903-1989), іншому нашому землякові, який залишив помітний слід у розвитку радіо і ТБ. Народився він у Севастополі, у бідній родині. Батько був портовим робітником, мати - простою селянкою. Навчався в реальному училищі, підробляв чоботарем, потім - у майстернях порту. Проте юнака весь час приваблювала електрика, він починає вчитися на електромонтера. Школу так і не закінчив, у 1921 р. вступив до Робочого університету, потім - до Інституту народного господарства в Москві на факультет радіотехніки. Викладачі П. Шмаков і М. Шулейкін рекомендували його на роботу у Всесоюзний електротехнічний інститут. Там він очолив згодом лабораторію з питань радіо, телебачення та акустики. Проте діяльність Фортушенка не була підтримана в Інституті науковою верхівкою: вважали, що він заводить тематику Інституту в інший бік. Основними об’єктами вивчення в Інституті вважалися електростанції та енергетика. Фортушенко залишає Інститут, деякий час викладає, потім захищає дисертацію в галузі зв’язку. У 1935-1936 рр. він їде до Німеччини, Франції, Великої Британії. З 1937 р. працює головним інженером Московського телецентру [49].

Власна радянська телеапаратура для електронного обладнання була розроблена Б. Крусером, П. Шмаковим, П. Тимофєєвим (передавальні трубки іконоскоп, суперіконоскоп і трубка Брауде для трансляції кінофільмів з плівки), проте Московський телецентр працював на американському обладнані фірми RCA [35, 95; 37].

На перемовини приїздив сам Володимир Зворикін (кілька поїздок 1933-1936 рр.), ризикуючи бути заарештованим. З радянського боку їх підтримали нарком зв’язку Олексій Риков і його заступник - той самий чекіст з Єкатеринбурга, який мало не наказав розстріляти інженера. Зворикін пригадує, що вони сиділи поруч на спектаклі «Дні Турбіних» за М. Булгаковим у Москві. Сам винахідник у 1917-1918 рр. перебував у Києві, тому спектакль справив на нього глибоке враження, не говорячи вже про те, які почуття справив на нього сусід, що влаштувався поруч.

Треба зазначити, що радянський уряд пропонував В. Зворикіну повернутися в СРСР, але він відкинув цю пропозицію, а на заключному прийомі в Наркоматі зв’язку (1934) підняв тост на спогад про Бориса Розінга, замученого в тюрмах. Зазначимо, що Зворикін був знайомий і з Л. Берією [15, 110-111].

У 1937 р. О. Фортушенко виїжджає в американську фірму RCA на стажування; з 1938 - працює начальником Центрального наукового інституту зв’язку (ЦНІЗ), із 1941 р. - заступник наркома зв’язку з питань радіо і ТБ [49].

Ленінградський телецентр працював вже на вітчизняному обладнанні, а в Києві до війни впроваджували механічне телебачення - тупиковий шлях розвитку. Електронних телевізорів було випущено небагато: 2000 штук (РВЕІ, ТК-1, останній за ліцензією RCA - під екраном був напис: «RCA телевидение», зовсім як на сучасних телевізорах). Електронні трансляції почалися в Москві та Ленінграді в 1939 р. Було затверджено план радіо- та телефікації країни (керівник - О. Фортушенко), але його перекреслила війна. Телецентри закрили, після війни вони запрацювали знову [23].

У роки війни О. Фортушенко керує переміщенням промислового обладнання та радіостанцій вглиб країни. Під його керівництвом відкривають потужності Шартаської радіостанції (Свердловськ) та станцію в Куйбишеві. Звідти майже всю війну голосом Левітана «говорила Москва». Після війни Фортушенко - це справжній локомотив розвитку електронних ЗМІ. Та після поїздки в 1947 р. до СШАйого звинувачують у шпигунстві, оголошують ворогом народу і засуджують на 25 років ув’язнення.

О. Фортушенко переніс страшні тортури, тривалі періоди перебував у камері-одиночці та в таборах Інти, де від нього намагалися отримати доноси на міністра зв’язку К. Сергійчука, алеФортушенко мовчав.

За його спогадами, уже наприкінці 80-х років, коли перебував місяцями в «одиночці» тюрми Лєфортово і найбільше боявся збожеволіти, він читав лекції уявним студентам і пригадував сторінки книжок з радіотехніки [48].

Напевно, усунення від керівництва О. Фортушенка та його соратників призвело до низки невдалих реформ на радіо наприкінці 40-х - на початку 50-х років, до гальмування розвитку галузі. У той період радянське та партійне керівництво ще треба було переконувати в необхідності спорудження великих телецентрів по всій країні.

Багато керівників сприймали телебачення за інерцією, як таке собі телеаматорство. І справді, у Харкові інженер В. Вовченко створює малий аматорський телецентр у будівлі Держпрому.

(Далі буде)