Науково-методичний журнал - Липень - Серпень 2013

МІЖЕТНІЧНІ ВІДНОСИНИ ТА ВЗАЄМОПРОНИКНЕННЯ КУЛЬТУР В УМОВАХ ПОЛІКУЛЬТУРНОГО СУСПІЛЬСТВА НАПРИКІНЦІ XIX - КІНЦЯ XX ст. НА ПРИКЛАДІ ВЗАЄМОВІДНОСИН УКРАЇНСЬКОГО, ВІРМЕНСЬКОГО ТА ГРУЗИНСЬКОГО НАРОДІВ (урок-дослідження)

Мета уроку: поглибити і систематизувати знання учнів про національно-культурне розмаїття українського суспільства наприкінці ХІХ - кінця ХХ ст.; охарактеризувати міжкультурні процеси цього періоду на прикладі україно-грузинських та україно-вірменських відносин.

Завдання:

• визначити основні принципи і напрями міжнаціональної та етнокультурної політики імперської Росії та Радянського Союзу на різних етапах існування;

• сформувати в учнів розуміння необхідності співіснування різних людських спільнот та міжетнічних процесів у полікультурному суспільстві;

• охарактеризувати основні віхи становлення та розвитку міжетнічних і міжкультурних відносин у зазначений період;

• навчати учнів досліджувати різноманітні види документів, аналізувати їх, виділяти головне і на цій основі вдосконалювати вміння висловлювати свою думку, аргументувати її, поважаючи при цьому думки інших;

• виховувати культуру міжнаціональної толерантності, терпимість до представників інших етносів і культур.

Очікувані результати. Після цього уроку учні зможуть:

> відповісти на ключове запитання уроку;

> орієнтуватися в сутності етнонаціональної та етнокультурної політики Російської імперії та Радянського Союзу в різні часи їх існування;

> охарактеризувати наведені джерела, проаналізувати їх, дати відповіді на поставлені запитання;

> розкрити стан міжкультурних діалогів на прикладі українського, вірменського та грузинського народів у різні періоди історичного розвитку; навести приклади їх міжкультурних зв’язків;

> обґрунтувати необхідність толерантних міжетнічних та міжкультурних відносин у сучасній Україні;

> уникати упередженого та нетолерантного ставлення до представників інших етносів;

> з повагою ставитися до національних традицій, звичаїв та обрядів інших народів.

Ключове запитання. Як складалися культурні відносини, що ґрунтувались на міжетнічних зв’язках українського, азербайджанського, вірменського і грузинського народів в Україні та в окремих її регіонах наприкінці ХІХ - кінця ХХ ст.? Які чинники впливали на ці відносини і яким чином?

Ключові ідеї теми: взаємозбагачення та взаємопроникнення елементів національних культур; пошук ідентичності; міжкультурний діалог в імперському минулому - за радянських часів - у період незалежності.

Ключові поняття: етноцентризм; етнічна ідентифікація; ідентичність; етнічна самосвідомість; культурна спадщина; культурний синтез; міжкультурний діалог та міжкультурна комунікація; етнокультурні особливості; культурні стереотипи; національно-культурні товариства; патріотизм; шовінізм; дружба народів.

 

Документ 2

Національний склад України у 1926-2001 рр. 

Документ 3

Національний склад населення СРСР

Запитання.

• Які висновки можна зробити на основі статистичних даних про етнічний склад дореволюційного та радянського українського суспільства?

• Що впливало на формування етнічного складу населення? Чи були серед чинників духовно-культурні? Висловте свою думку (припущення).

І. Плюси та мінуси перебування різних народів у складі імперій.

Імперська політика Росії щодо представників різних етносів

Документ 4

На початку ХІХ ст. Російська імперія являла собою конгломерат різних етносів, для якої в етнополітичному відношенні були характерні повна безправність неросійського населення, його насильницька асиміляція, пріоритет принципу «поділяй і владарюй» у всій етнонаціональній політиці царизму. Спрямування і зміст політики царизму в сфері міжетнічних відносин зводилися до наступної мети: збереження цілісності монархії, русифікація всіх народів на ґрунті гасла Миколи І «Один закон, одна мова, одна віра».

Документ 5

Протягом багатьох десятиріч, а то й століть, народи, що нині мають власні держави, перебували у складі Російської імперії. Вона укладала в єдині політико-адміністративні рамки безліч різних етнічних і релігійних компонентів, які позбавляла державної самостійності, зберігаючи за ними деяку культурну автономію і забезпечуючи ту стабільність, в умовах котрої вони могли співіснувати і змішуватися на єдиній території.

Документ 6

Царська адміністрація намагалася здійснювати мовне і культурне нівелювання. У своїй національній політиці самодержавство керувалося загальним принципом тодішніх багатонаціональних держав - матеріальна і духовна зверхність пануючої нації. У теоретичному аспекті воно керувалося працями деяких тогочасних російських учених, які обґрунтовували принцип асиміляції спільністю історичного розвитку різних народів.

Документ 7

Серйозним ударом по українській культурі став таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва (1863), в якому стверджувалося, що «ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Суть циркуляра полягала в забороні наукових, релігійних та педагогічних публікацій українською мовою. Вирішального удару українській культурі завдав Емський указ Олександра ІІ (1876), що категорично забороняв не тільки публікувати, а й ввозити українські книжки, користуватися українською мовою на сцені.

Пояснення таким діям монарха, який вважався достатньо ліберальним і навіть мав намір «дарувати» народові імперії конституцію, можна знайти у заповіті Олександра ІІ, написаного у вересні 1876 р. Імператор заповідав своєму синові оберігати єдність монархії, рішуче боротися проти всього, що могло загрожувати цій єдності, особливо проти окремішнього національно-культурного розвитку різних народностей, який розглядався шкідливим і недопустимим.

Документ 8

У 1819 р. князь Микола Цертелєв, грузин за походженням, проте щирий патріот України, опублікував у Петербурзі «Попытку собрания старых малороссийских песен» - збірку українських історичних дум. У передмові Цертелєв писав: «Якщо ці вірші не можуть служити поясненням української історії, то принаймні в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначались українці й яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину від предків, що врятувалася від жадності сусідніх народів».

Запитання.

• У чому полягала сутність імперської національно-культурної політики?

• На основі джерел та наявних знань складіть для конкретних народів порівняльну таблицю плюсів і мінусів перебування в складі імперії.

II. «Дружбы народов надёжный оплот...» - оманливий чи реальний розквіт націй у «єдиній сім’ї братніх народів».

Етнокультурна політика радянської держави у 20-30-х роках ХХ ст.

Документ 9

Етнонаціональна політика була спрямована і на всемірне забезпечення розвитку культури національних меншостей, що проживали в республіці. В 1920 р. на Україні проживали: євреї (1 млн 200 тис.), німці (210 тис.), поляки (177 тис.), латиші (10 тис.), литовці (16 тис.), вірмени (9 тис.), а також представники інших національностей. У республіці налічувалося 95 % болгар, 82 % молдаван, 75 % чехів, 52 % євреїв від загальної кількості їх у СРСР.

Одним із напрямів політики українізації було створення національних шкіл. Так, у 19241925 навчальному році у республіці діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 - єврейською, 294 - молдавською, 255 - польською, 43 - болгарською, 31 - татарською і т. д. У наступні роки їх кількість постійно збільшувалася і в 1929/1930 навчальному році становила: німецьких - 628, єврейських - 786, польських - 381, молдавських - 121 тощо. Для національних меншин в Україні була створена широка мережа вищих і середніх навчальних закладів. На той час існувало 9 національних факультетів педагогічних інститутів, 8 педагогічних технікумів, 19 індустріальних та 18 сільськогосподарських інститутів. Широкий спектр національних інтересів задовольнявся багатомовною пресою. Поряд з газетами і журналами українською мовою на початку 30-х років близько 500 видань виходило російською, 21 - молдавською, 24 - єврейською, 17 - польською, 23 - німецькою, 8 - болгарською, 4 - грецькою, 3 - татарською, 1 - латиською і 1 - вірменською мовами.

Документ 10

У 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», в якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як «насадження вогнищ і буржуазно-націоналістичного впливу на дітей». Під гаслом «боротьби з націоналізмом» були ліквідовані всі національно-культурні установи і заклади. Ці грубі та брутальні за своєю суттю заходи проводилися з великою поспішністю і до середини 1938 р. були завершені.

Документ 11

За рядками радянських підручників...

Успішному розгортанню культурного будівництва на Україні сприяли культурні зв’язки між народами СРСР, що встановились в перші роки Радянської влади і переросли в тісне співробітництво в галузі культури. Ці зв’язки все більше розширялися і укріплялися, збагачувалися і набували нових рис. З другої половини 20-х років значно розширюються також особисті зв’язки діячів літератури та мистецтва братніх республік. В цей час на Україну приїздили діячі літератури та мистецтва Росії, Білорусії, Вірменії, Башкирії, Грузії. Делегації українських діячів культури побували в Білорусії, Азербайджані, Вірменії, Грузії, Молдавії. Внаслідок цих поїздок була надрукована низка статей про братні народи, їх побут і культуру. Збільшилося видання українською мовою творів класичної та сучасної літератури народів СРСР, творів українських письменників у братніх республіках.

Традиційними стають і поїздки кращих театральних колективів на Україну. Все частіше приїздять сюди не тільки окремі композитори чи виконавці, але й театральні колективи республік Закавказзя. У 1930 р. на Україну приїздить Кутаїський драматичний театр та Перший грузинський театр ім. Ш. Руставелі.

Укріпленню зв’язків між братніми культурами сприяла Декада української культури, проведена в 1931 році в Грузії. Вона стала яскравою демонстрацією торжества ленінської національної політики, що забезпечила досягнення видатних успіхів у розвитку культури всіх народів СРСР.

Творчі культурні зв’язки сприяли швидкому розвитку і взаємозбагаченню братніх національних культур, їх духовному зростанню, розвитку в них інтернаціональних та появі загальнонароднихрис.

Документ 12

Погляд сучасних дослідників на міжкультурні діалоги народів у 20-30-х роках XX ст.

Виступ українського історика Михайла Швецова, голови громадського науково-дослідного центру «Схід-Захід» за круглим столом «Україна-Вірменія: перспективи взаємовигідного співробітництва»

У 1927-1928 рр. у Донбасі було 2 вірменські школи, в яких було 8 груп, 6 учителів-вірмен, 236 учнів. У списку шкіл Сталінської міськради. вірменська семирічка, що знаходилась за адресою: 7-ма лінія, 10, директор - Абрамян; масова школа № 9, адреса: 9-та лінія, 4а.

Цей час характеризується появою центрів культурного відродження, якими стали національні школи, преса, культурні заклади - театри, клуби.

У Луганську в ці роки активно працювала вірменська община. (офіційно зареєстрована в 1923 р.). З 1926 року працював Луганський районний комітет допомоги Вірменії. З ініціативи комітету в місті організовувались благодійні концерти, театральні вистави, засоби від яких йшли в фонд допомоги Вірменії. Так, в афіші від 25 січня 1926 р. значилося: «П’єса-спектакль вірменською мовою. I частина - арія з опери «Ануш». II частина - концертне відділення. Учасники: Мовсесян А., Костанян К., Варданян В., Туманян П., Акопян Н. та ін.». В 1929 році в релігійному об’єднанні нараховувалося більше 200 осіб. За матеріалами, надрукованими С. Матевосян, «в 1927 р. в Луганську було відкрито вірменський клуб ім. Шаумяна, що працював на громадських засадах. При клубі організовано піонерський загін, гуртки: музичний, драматичний, шахово-шашковий, лікнеп (вірменський). Існувала бібліотека, випускались стіннівки».

Документ 13

Рішення ЦК РКП(б) 1919 року «Про радянську владу на Україні» вимагало толерантного ставлення до «націоналістичних тенденцій», що спостерігалися «серед відсталих частин українських мас».

...Серед значної частини суспільства продовжувала домінувати думка про те, що Україна насправді є частиною Росії і ніколи «не буде самостійною, завжди буде жити за вказівками матінки - Росії». Київські службовці зухвало заявляли: «Ми не розуміємо китайської мови!», маючи на увазі, звичайно, українську.

Документ 14

Радянський Союз був імперією, адже її основною ознакою є єдине структурування великого різнорідного простору, його єдине зовнішнє нормування. Імперія уніфікує й інтегрує свій простір. Він структурований та інтегрований спеціальними структурами, переважно силовими. Власне імперію можна розглядати як спосіб і механізм силової інтеграції й уніфікації великих різноманітних територій. У національній сфері перспектива із самого початку бачилася в злитті, а насправді уніфікації, усіх - великих і малих - народів і народностей у єдиний радянський народ, пізніше названий новою історичною спільністю. Етнічні розходження допускалися лише в другорядних сферах: народному мистецтві, фольклорі, промислах, одязі, їжі, формах побуту. Однак їм важко було утриматися під пресом впливу ідеології, що уніфікує, школи, художньої культури соцреалізму, засобів масової інформації й агітації. Й. Сталін визначив курс на створення культури «національної за формою і соціалістичної за змістом». Комунізм у СРСР виступав як грандіозна система подолання тих цивілізаційних розривів, що дошкуляли Російській імперії протягом століть. Скасовувалися, чи зживалися, послаблялися всі обмежені, локальні форми буття - сімейні, кланові, територіальні, національні, релігійні. Це робили з метою зміцнення інтернаціоналізму, що мав об’єднати всіх трудящих «на класовій основі».

Документ 15

Культурна політика набула жорстко визначеного ідеологічного спрямування. Освіту уніфіковано, соціалістичний реалізм насаджувався в усіх республіках. Незаперечною вимогою стала «дружба братніх народів» за особливої любові до «старшого брата - великого російського народу». Головну небезпеку вбачали у «місцевому буржуазному націоналізмові». Російська мова стала обов’язковою для вивчення в усіх школах Радянського Союзу. Латинський алфавіт, на який за кілька років до того перевели писемність багатьох мов, вилучили, а натомість запровадили кирилицю.

По-новому переписали історію народів, які входили до складу імперії. Офіційна політика та історіографія замовчували або перекручували їх справжнє минуле, зокрема національно- визвольну боротьбу, відносини з Росією. Дореволюційна історія показувалася як зміцнення дружби між народами, благодійний вплив російського народу на інші, захист від небезпек з боку іноземних загарбників і відкриття перед неросійськими народами революційних перспектив.

Запитання.

• У чому полягала сутність більшовицької національно-культурної політики? Якими були умови розвитку культур різних народів у зазначений період?

• Чи виконувалися насправді більшовицькі гасла з національного питання?

• Чим були зумовлені і чому сприяли культурні зв’язки між народами?

• Висловте свою думку: чи існували перешкоди для цих відносин?

• Як, на думку сучасних дослідників, більшовицька ідеологія впливала на світогляд та дії пересічних громадян?

Документ 16

У роки суворих випробувань (1941-1945 рр.)

Животворна сила дружби народів нашої країни особливо відчутно виявилася у героїчній епопеї відродження зруйнованого війною народного господарства.

Документ 17

Тбіліський університет направив до Києва свої кращі професорсько-викладацькі кадри, допоміг обладнанням. Внаслідок вжитих заходів вже через 2 місяці після визволення столиці України - 15 січня 1944 року почалися заняття в аудиторіях Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.

Документ 18

У часи визволення України поети Закавказзя пишуть твори, присвячені братній республіці: «Київ наш»; «Голос Батьківщини» Н. Заряна; «Україні» О. Шираза; «Повстань, Україно!» Г. Боряна; «Місто України» І. Грішанішвілі; «Україні» А. Абашелі; вірші азербайджанського поета Самеда Вургуна та багато інших.

Запитання.

• Як допомога народів СРСР вплинула на відбудову культурно-освітніх і наукових закладів України?

• Чим насамперед керувалися народи, надаючи допомогу Україні?

Документ 19

Радянська етнокультурна політика в 50-70-х роках XX ст.

У 50-70-х роках під гаслами «пролетарського інтернаціоналізму», «розквіту і зближення націй в СРСР», формування нової історичної спільноти «радянський народ» здійснювалась політика русифікації та денаціоналізації етнічних груп, велася рішуча боротьба з проявами «українського буржазного націоналізму». Командно-адміністративна система ігнорувала потреби національного розвитку. Демографічні, економічні та соціально-культурні процеси, насаджувані під гаслом «інтернаціональної допомоги» та злиття націй, суттєво змінювали співвідношення корінного та некорінного населення, прирікали представників різних етносів на втрату національної самобутності, а національні меншини - на асиміляцію і, таким чином, пагубно впливали на міжетнічні стосунки.

Документ 20

Офіційні документи радянської епохи

Ми обґрунтовано пишаємося досягненнями радянської багатонаціональної соціалістичної культури. Вбираючи в себе багатство національних форм і фарб, вона ставала унікальним явищем у світовій культурі. Але важливо, щоб здоровий інтерес до всього цінного, що є в кожній національній культурі, не вироджувався в спроби відгородитися від об’єктивного процесу взаємодії та зближення національних культур. Це треба мати на увазі й тоді, коли під виглядом національної самобутності в деяких творах літератури та мистецтва, наукових працях робляться спроби подати в ідилічних тонах реакційно-націоналістичні та релігійні пережитки, що суперечать нашій ідеології, соціалістичному способу життя.

Документ 21

Соціалістичне суспільство, побудоване в нашій багатонаціональній країні є складною динамічною системою, яка передбачає обов’язковий облік органічної єдності та взаємодії всіх аспектів життя, виявлення системи зв’язків всередині націй і народностей, як соціально-етнічних і культурних спільнот, та між ними.

Документ 22

У сучасному вигляді всіх радянських націй 1 народностей, у динамічному зростанні їх економіки і культури втілена могутня сила дружби народів. Історичні досягнення народів СРСР -результат їх об’єднаної праці, послідовного перетворення в життя національної політики КПРС. У процесі соціалістичного будівництва склалася нова історична спільність людей - радянський народ. Будівництво комунізму спільною працею радянських націй і народностей, посилення їх економічних, політичних і культурних зв’язків ведуть до ще тіснішого їх об’єднання.

Документ 23

Радянський Союз наглядно продемонстрував всьому світові дивний феномен: братерську дружбу кількох сотень народів і народностей, що входять до складу держави.

(Агітаційна листівка «Гасла та заклики до 60-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції»)

Документ 24

Гімн Союзу Радянських Соціалістичних Республік

(Музика О. Олександрова, слова С. Міхалкова та Г. Ель-Регістана)

Союз нерушимый республик свободных

Сплотила навеки великая Русь.

Да здравствует, созданный волей народов,

Единый, могучий Советский Союз!

Припев:

Славься, Отечество наше свободное,

Дружбы народов надежный оплот!

Партия Ленина - сила народная

Нас к торжеству коммунизма ведет!

Запитання та завдання.

• Про які процеси і тенденції, характерні для радянського суспільства, свідчать факти, наведені в джерелах?

• Як була замаскована унітарна природа Радянського Союзу? У чому полягала головна мета радянської національної політики?

• Визначте глибинні причини, які лежали в основі «великої дружби радянських народів».

• Складіть для конкретних народів порівняльну таблицю плюсів і мінусів перебування в складі Радянського Союзу.

Думки науковців

Документ 25

Учений картвелолог про роль літературних перекладів у зміцненні міжкультурних зв’язків

Українські майстри слова перекладають грузинську літературу понад століття. Перші перекладачі робили це, не сподіваючись на якусь копійку. Одним з них був Павло Грабовський, творча лабораторія якого була в холодному Сибіру, де цей вічний революціонер перебував на засланні.

Процес перекладу грузинських творів українською мовою у 30-60-х роках минулого століття позначений як низкою позитивних рис, так і чималою кількістю недоліків. Візьмемо антологію «Поезія грузинського народу», видану 1961 року. Перший том, до якого ввійшла «дожовтнева» поезія, тішить широким колом імен і великою кількістю творів. Майже всі переклади виконано вперше, і нехай такі видатні поети, як М. Бажан, М. Рильський, А. Малишко, Борис Тен, М. Терещенко, З. Гончарук, виконали їх за допомогою підрядника, однак поставилися вони до цього відповідально. На той час вихід антології був найяскравішою сторінкою грузинсько-українських взаємин.

.Другий том антології викликає інші враження, бо добір імен і творів мотивувався критеріями партійності: сюди не ввійшли лірика поетів ХХ ст., твори розстріляних або ж замовчуваних в радянські часи письменників.

Партійні діячі СРСР стежили, аби ювілеї видатних поетів, занесених до переліку революційних діячів, відзначалися в кожній республіці, а одним з елементів святкування була публікація творів. Практика «ювілейних дат» розквітла в 60-80-х роках. Тоді були видані твори А. Церетелі, І. Чавчавадзе, Важі Пшавели, Давида Гурамішвілі, і це вже був інший рівень української перекладацької школи. Переклади пропонували митці, що володіли мовою оригіналу: О. Синиченко, Г. Халимоненко, О. Мушкудіані, Р. Чілачава.

Водночас в українських часописах обов’язковою стала рубрика «З літератур народів СРСР», особливо під час проведення декад літератури і мистецтва союзної республіки. На окрему увагу заслуговує поява в Україні альманахів «Сузір’я» та «Гроно», де друкувалися виключно переклади творів письменників з інших республік СРСР.

Перебудовний період сприяв оновленню підходів до публікацій: у редакціях ЗМІ та видавництвах з цікавістю розглядали пропозиції надрукувати твори тих, чиї ідейні погляди виходили за межі усталених соціалістичних норм. В українських перекладах з’явилися твори А. Каландадзе, О. Чіладзе, Т. Чіладзе, А. Сулакаурі, Л. Табукашвілі та ін. талановитих письменників. Цікаво, що тоді декотрі з тих творів уперше побачили світ саме українською мовою.

Водночас у наших видавництвах відмовлялися вміщувати твори грузинських авторів, яких не сприймала партійна еліта України, - романи і вірші Отара Чіладзе, прозу та драматургію ТамазаЧіладзе та ін.

Документ 26

Про переклад Миколою Бажаном перлини грузинської літератури «Витязь у тигровій шкурі»

Перлина грузинської культури побачила світ у перекладі М. Бажана в 1937 році. Однак підготовча робота розпочалася ще 1929 року. Перекладач вивчав не лише текст поеми, а й історію, культурне минуле Грузії. Він відвідував різноманітні куточки країни, придивлявся до пам’яток матеріальної культури, прислухався до народної музики, вивчав традиції і побут... І лише після такої попередньої роботи М. Бажан розпочав дослідження тексту... Над самим перекладом поеми М. Бажан працював два роки, цілком присвятивши робочий час цій творчій діяльності.

Документ 27

Олесь Гончар грузинською мовою

Твори видатного українського письменника О. Гончара населені чесними героями, а вся його творчість пройнята любов’ю до людини, насичена пафосом перемоги добра над злом. Ці якості не могли не привернути уваги і стали причиною появи його численних творів грузинською мовою. У 1952 р. грузинські читачі у перекладі Д. Косрадзе та С. Пашалішвілі ознайомилися з романом «Прапороносці». У 1964 р. видавництво «Накадулі» видало збірку оповідань «Соняшники», переклади яких здійснила відома письменниця Маріам Горгадзе. Того ж року читачі насолоджувалися уривком з твору «Мамайчуки» в перекладі одного з найвідоміших перекладачів з української мови Г. Наморадзе.

У 1969 р. друкується оповідання «Щоб світився вогник» у перекладі І. Кавжарадзе. «Олесь Гончар. П’ять оповідань», - таку назву отримала книжка, що побачила світ у 1988 році. У передмові Д. Асатіані, розглядаючи творчий шлях О. Гончара, зазначав: «Він щиро любить Грузію і грузинську літературу. Протягом останніх десятиліть в культурному житті наших народів не було визначних явищ, щоб у них він не брав активної участі». Олесь Гончар багато разів звертався і до грузинської теми. Один з головних героїв його роману «Циклон» - грузин, безстрашний воїн і щирий друг. Олесь Гончар - автор статей про грузинську літературу та її окремих представників. У його чудовому перекладі український читач ознайомився з поезією І. Чавчавадзе «Горам Кварелі». У 1996 р. видавництво «Накадулі» видало «Степовий чародій» у перекладі С. Чочіа. Грузинські переклади творів О. Гончара назавжди увійшли до скарбниці грузинської багатовікової літератури.

Документ 28

«Українські рядки» І. Чавчавадзе

Інтерес до І. Чавчавадзе в Україні не згасає. У журналі «Вітчизна» (1987) з’являється стаття О. Мушкудіані про життєвий і творчий шлях письменника, оповідання «Ніколоз Госташабашвілі». 1987 рік можна вважати роком І. Чавчавадзе, цього року вийшли його «Вибрані твори».

У книзі - 51 поезія, 3 поеми, 3 повісті і 20 уривків із статей. Знаменно, що до друзів-перекладачів творів І. Чавчавадзе Б. Грінченка, П. Грабовського, П. Тичини, М. Бажана, О. Новицького, О. Синиченка долучилися Д. Павличко, І. Драч, Л. Горлач, П. Осадчук, Ю. Ковалів, П. Іванов, Г. Халимоненко... Вперше українською мовою зазвучали поема «Видіння» у перекладі І. Драча, «Кілька сцен, або випадок з життя розбійника» (переклад Д. Павличка), 10 поезій (Г. Халимоненко), 20 уривків із статей та повість «Розповідь жебрака» (О. Мушкудіані). Відчувається, що перекладачі з любов’ю ставилися до українського озвучення творів великого грузинського письменника.

Запитання.

• Про які тенденції в розвитку міжкультурних відносин у радянський період свідчить велика кількість літературних перекладів творів письменників інших республік?

• Як впливали на розвиток національних літератур твори письменників та поетів інших народів? Чи сприяли вони зростанню інтересу населення до літературно-культурної спадщини цих народів?

Взаємопроникнення культур в особах

Документ 29

Грузинський слід: давид Ґурамішвілі

 

Давид Георгійович Ґурамішвілі (1705-1792, Миргород) - грузинський поет. Воював у гусарському полку. У 1739 році, коли почалася війна з турками, брав участь у підкоренні фортеці Хотин. Бився проти шведів, брав участь у Семилітній війні з Пруссією. За особливі заслуги отримав земельний наділ в Україні (20 дворів у Миргороді та 10 - у Зубівці). Автор великого циклу автобіографічної лірики «Давитіані». Збірка складається з двох поем і двох десятків лірико-філософських віршів. В автобіографічній поемі «Лихоліття Грузії» поет зображує трагічний період в історії Грузії на початку XVIII ст. У поемі «Весела весна» («Пастух Кацвія») на фоні української природи оспівує ідилічне життя селян, у яких вважає ідеалами доброти, чесності й високої моралі. У м. Миргороді ім’ям поета названо вулицю, а також підприємство; встановлено пам’ятник, відкрито музей.

 «Народившись на грузинській землі, несучи все життя невгасиму до неї любов, поет знайшов собі другу вітчизну на Україні, у місті українського козацтва Миргороді, серед наших простих людей - зубівських селян».

Документ 30

Український грузин Іван Кавалерідзе

(Пам’ятники роботи І. Кавалерідзе)

 

 

 

Кавалерідзе Іван Петрович - український скульптор, кінорежисер і драматург.

Народився 13 квітня 1887 р. в хуторі Алданський (нині Сумської області) у родині грузинського селянина і українки. Помер 3 грудня 1978 р. у Києві.

Основи художньої освіти здобув у Київському художньому училищі. Серед ранніх творів майстра найцікавішими є такі: портрет співака Ф. Шаляпіна (1909), «Автопортрет» (1911), пам’ятник княгині Ользі у Києві (1911), композиції «Кінорежисер Я. Протазанов» (1912), «Святослав у бою», «Ярослав Мудрий з папірусом» (обидві 1915). Створив пам’ятники Т. Шевченкові (1918), героям революції (1918-1921) у Ромнах, Г. Сковороді у Лохвиці (1922). Пам’ятники Артему в Бахмуті та Святогірську (1927), Т. Шевченкові в Полтаві (1925) та Сумах (1926) створено під впливом кубізму. Автор композиції «Запорожець на коні» (1939).

У повоєнний період захопився образами видатних письменників та акторів України й Росії: «О. Толстой і М. Горький у Ясній Поляні», «О. Пушкін і М. Гоголь» (1952); «Ф. Шаляпін у ролі Івана Грозного» (1953); «А. Бучма в ролі Миколи Задорожного» (1954); «І. Ільїнський у ролі Акима»; «І. Паторжинський у ролі Карася»; «М. Литвиненко-Вольгемут у ролі Одарки» (всі 1957); «Марко Кропивницький» (1963) та ін.

Останні твори - пам’ятники П. Запорожцю в Білій Церкві (1971) та Г. Сковороді в Києві (1977). Виявив талант і як режисер у кіно. Зняв фільми «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина» (1933), «Прометей» (1935), «Наталка Полтавка» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937), «Григорій Сковорода» (1958), «Повія» (1961). За внесок у розвиток українського кіномистецтва в 1969 р. отримав звання народного артиста УРСР.

Документ 31

Вірменський слід 

Роман Балаян (1941) - український кінорежисер, сценарист та продюсер, лауреат Державної премії СРСР (1987), народний артист України (1997). Зняв фільми: «Полёты во сне инаяву (1982); «Поцелуй» (1983); «Храни меня, мой талисман» (1986); «Филёр» (1987); «Леди Макбет Мценского уезда» (1989); «Первая любовь» (1995); «Ночь светла» (2003); «Райские птицы» (2008).

Олександр Спендіаров (1871-1928) - вірменський композитор, диригент, народний артист Вірменії (1926), один з основоположників вірменської класичної музики, лауреат премії ім. М. І. Глінки (1908, 1910, 1912). Записав і обробив безліч українських та кримськотатарських народних пісень. У 1921 р. написав «Українську сюїту» і поклав на музику вірш Т. Г. Шевченка «Заповіт».

Документ 32

Параджанов Сергій Йосипович (1924, Тбілісі - 1990, Єреван) - видатний вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (1990), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно).

До сторіччя від дня народження М. Коцюбинського Параджанову доручили зняти фільм за повістю «Тіні забутих предків».

Після виходу «Тіней» на екрани Параджанов став славетним. Історія трагічної любові Івана і Марічки сколихнула світ. Почався тріумфальний хід картини - 28 призів на міжнародних фестивалях у 21 країні...

Успіх фільму приніс не лише світову славу його творцеві. На прем’єрі 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» на сцену піднявся Іван Дзюба й повідомив, що у Львові відбуваються арешти інтелігенції.

Незабаром Параджанов представив на студії ім. О. Довженка сценарій «Intermezzo». Але фільм так і не був запущений у виробництво. Безвихідь змусила режисера написати секретареві ЦК КПУ з ідеології такого листа: «Минуло понад п’ять років відтоді, як вийшов на екрани фільм «Тіні забутих предків». Цей фільм уперше за багато років повернув міжнародний престиж українському кіно. Здавалося б, беручи це до уваги, керівництво української кінематографії повинне бути зацікавленим, щоб «розвинути успіх» і доручити нові роботи режисерові, який показав свій професійний рівень і творчі можливості. На ділі ж вийшло навпаки. Я не тільки не одержав ніякого замовлення, а й моя власна ініціатива - спроби поставити фільми «Київські фрески», «Сповідь», «Бахчисарайський фонтан» - постійно відкидалася».

«Параджанов... любив гратися з вогнем, - згадує Р. Балаян. - Багато хто це вважав епатажем Однак, на мій погляд, це і є свобода особи, спосіб життя, дуже органічний для Параджанова».

Сергій Йосипович говорив, що в Києві його хотіли зробити номенклатурним режисером, який знімає те, що накажуть. Режисер не тільки не погодився на придворну роль, а й відправив телеграму тодішньому голові Президії Верховної Ради СРСР М. Підгорному: «Оскільки я єдиний безробітний кінорежисер у Радянському Союзі, прошу відпустити мене в голому вигляді через радянсько-іранський кордон. Можливо, стану родоначальником іранського кіно».

Друзі намагалися допомогти... Через Віталія Шелеста, сина першого секретаря ЦК КПУ, влаштовували зустріч із керівником України. Параджанов так розповідав про аудієнцію: «Господар кабінету похмуро, не піднімаючи очей, запитав: «Ну, з чим прийшли?». «З ніжністю». «Що?» - перший секретар відірвав очі від паперів. «На ручці дверей вашого кабінету зображена ліра, - пояснив Параджанов. - Отже, ви художник у душі. А художник завжди зрозуміє художника!». Шелест підвівся, пройшов до дверей, оглянув ручку, хмикнув й захоплено сказав: «Скільки тут сиджу, не звертав уваги! Гостре око, чорт!». Після цього керівник України пообіцяв усіляко підтримувати його. Але незабаром і сам був знятий із посади.

17 грудня 1973 p. режисера було заарештовано. Його звинуватили за шістьма статтями Кримінального кодексу. Під час арешту зникли 17 сценаріїв, а на кіностудії спалили єдину копію «Тіней забутих предків».

Невтомний вигадник, він став збирати кришки від молочних пляшок, придумав техніку гравірування фольги - заливав смолою і утворювалися «талери Параджанова» - із зображенням Петра І, Хмельницького, Пушкіна, Гоголя. Кілька таких «талерів» тюремні власті вилучили й відправили на психіатричну експертизу до Москви: хотіли довести, що їхній автор божевільний. Прийшла відповідь: «Талановитий, дуже». Через десятиліття один із таких медальйонів із портретом Пушкіна потрапив до видатного італійського кінорежисера Федеріко Фелліні, і він відлив із нього срібну медаль, якою відтоді нагороджують кращий фільм на фестивалі в Римі.

Документ 33

Пам’ятники Тарасу Шевченку та Лесі Українці в Батумі

Документ 34

Словами класика

Яка цікава і неповторна країна Грузія, яку хоробрість і героїзм повинен мати такий маленький народ, щоб пережити стільки страшних негараздів і нещасть. Якби я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою.

Леся Українка

Запитання та завдання.

• Зробіть власний висновок на основі поданих матеріалів: дружба народів СРСР - міф чи реальність?

• Попросіть представників старшого покоління вашої родини пригадати, як відбувались етнокультурні свята, які були звичаї, ритуали за радянських часів, свідками яких вони були. Яка атмосфера панувала на цих заходах? Запишіть їхні спогади у вигляді інтерв’ю.

• Сформулюйте запитання до дискусії: «Дружба народів чи толерантне співіснування: що нам більше потрібно на сучасному етапі?».