Науково-методичний журнал - Червень 2013

НАУКОВЦІ - ВЧИТЕЛЕВІ

УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ТА «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ» В УМОВАХ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Українське суспільство кінця XIX - початку XX ст. за соціально-класовими ознаками можна умовно поділити на три основні групи - вищу, середню та нижчу. Вищі класи поневоленого народу з метою збереження власного соціального становища зазвичай денаціоналізувалися й втягувалися у культуру пануючої нації. До національного ж руху вони приєднувалися лише тоді, коли він набував такої сили, яка давала їм впевненість у перемозі. Нижчі класи також не виступали першими на поле національно-визвольних змагань, якщо вони й відігравали на їх початку певну роль, то лише як об’єкт культурно-просвітницької діяльності та джерело соціально-економічних надій. Таким чином, роль нижчих класів в українському національному русі була лише пасивною. Натомість його основою вважалися очолювані інтелігенцією середні верстви суспільства. Протягом тривалого часу вони були найближчими до народу; до того ж соціальні умови не ставили їх у надмірну залежність від панівного класу. Саме тому інтелігенцію необхідно розглядати як інтелектуальний центр та локомотив розвитку національно-визвольного руху, який у тяжких умовах Першої світової війни продовжував свою культурно-просвітницьку, національнотворчу діяльність.

Перша світова війна загострила ряд нерозв’язаних питань внутрішньополітичного розвитку країн-учасниць. Не була винятком у цьому відношенні й Російська імперія, перед якою з особливою актуальністю постало «українське питання». Будь-яке зволікання з його розв’язуванням могло істотно зашкодити державним інтересам, у чому був переконаний відомий учений і публіцист М. Ковалевський, який не раз звертав увагу на те, що «неможливо безкарно утискати український друк, адже продовження утисків означало лише гру на руку тим, кого охрестили мазепинцями». Він не сумнівався в тому, що україномовні видання зазнавали такого тиску, який робив неможливим появу зрозумілих народним масам видань, що закликали б не довіряти антиросійській пропаганді зарубіжних агітаторів. У своїх працях та виступах він слушно запитував; «Дійти до того, щоб власними заходами перешкоджати відсічі таємних інтриг, завдання яких - підкопуватися під цілісність та єдність імперії, - чи не стало це найліпшим доказом безглуздості нашого курсу?» [1]. Це твердження, яке стосувалося української друкованої продукції, безумовно, мало безпосередній зв’язок із внутрішньою політикою російського самодержавства, зокрема, як щодо загалом національного питання, так і безпосередньо українського. При цьому вагомим чинником зміни відповідного курсу могла стати консолідована та чітка позиція широких верств того суспільства, представниками якого були так звані нетитульні народи.

Однак одностайності у визначенні майбутнього українців не було ні серед широких кіл прогресивної російської інтелігенції, ні серед української інтелігенції, яка на початок XX ст. хоч і залишалася відносно нечисленною (3 %), та все ж цілком сформованою соціальною та професійною верствою, здатною не тільки брати участь у національно-визвольному русі, що вступив у політичну фазу, а й очолити його. Єдина ідеологія, здатна сприяти розв’язуванню проблеми майбутнього українських земель, роздробилася ще напередодні вибуху війни під впливом невдалих спроб започаткувати в періодиці широку дискусію щодо основних положень майбутнього статусу українських земель, прав та свобод українського народу, питання про пошук союзників у боротьбі за майбутнє України; а також щодо того, на який із блоків держав потрібно орієнтуватися.

Загалом у центрі уваги дискусії української інтелігенції, що розгорнулася на сторінках періодичних видань, перебували як загальні питання національної ідеї, так і основні способи та механізми розв’язування безпосередньо «українського питання». Значна увага приділялася реальній небезпеці зосередження національного руху на деталях й зведення його до рівня провінціалізму та «ідеологічно обмеженого сектантства».

В умовах назрівання та розгортання військового конфлікту імперська влада розуміла, що діяльність української інтелігенції буде активізуватися, атому значні сили жандармсько-поліцейських установ спрямовувала на посилення контролю за її настроями та формами діяльності, щоб запобігти розголошенню та популяризації цього самого «українського питання».

Ще напередодні війни жандарми провели значну роботу із структурування оперативних даних щодо української інтелігенції в Російській імперії. Так, було виокремлено два угруповання. Перше - «українофіли», яке, за даними жандармів, було менш небезпечним і мало два табори. Представники першого табору українофілів вимагали лише культурної автономії (введення української мови у школах, судах, громадських та урядових установах, церкві) без будь-яких федералістських прагнень та змін адміністративно-територіального устрою; представники другого табору українофілів прагнули до національно-культурної автономії України в складі Росії, хоча при цьому й визнавали «ничем не неискоренимое родство с великодержавным русским народом и признавая его старшим братом». Друге угруповання національно свідомої інтелігенції - «мазепинці» - було, за жандармськими даними, надзвичайно небезпечним і чекало сприятливих суспільно-політичних обставин для об’єднання із «австрійським українством» і створення окремого федеративного утворення в складі Австро-Угорській імперії. «Мозепинцї», - резюмував начальник Полтавського губернського жандармського управління, - вважали. Україну окремою державою, нічим не пов’язаною з Росією» [2].

У іншій записці начальника жандармського управління тимчасового генерал-губернаторства Галичини полковника О. Мезенцева від 17 січня 1915 р. зазначалось, що так званий мазепинський рух поділяється на дві течії; першу очолює К. Левицький, другу - М. Грушевський. При цьому спільною метою обох напрямів є відторгнення України від Росії і, як наслідок, створення власної незалежної держави [3]. Варто зауважити, що ця записка стосується періоду арешту М. Грушевського та з’ясування питання про його подальшу долю. Отже, у ній особлива увага приділена дискредитації особистості Михайла Сергійовича, його поглядів та діяльності.

Жандармські звіти фіксували як організовану, так і стихійну «українофільську» діяльність і реагували на неї з однаковою пильністю. Переслідувань зазнавали як священик, який десь у Балтському повіті розмовляв із селянами українською мовою та поширював відповідну пропагандистську літературу, так і діячі земств, які організовано намагалися у Кам’янці-Подільському відкрити український музей для відродження і збереження української історичної пам’яті [4].

Жандарми справедливо визнавали, що рух української інтелігенції розрізнений, немає єдиного центру та єдності поглядів щодо кінцевої мети, що б могли його об’єднати. Проте, починаючи з 1914 p., за даними спецслужб, «мазепинство проникает, даже в учреждения, ничего с ним общего не имеющие» [5], і на чолі усього українського руху став професор історії М. Грушевський, який нераз приїздив до Києва і мав широкі зв’язки з місцевими «українофілами». Найбільш небезпечними періодичними виданнями були визнані «Літературно-науковий вісник», щомісячник «Хата», українська газета «Маяк», журнали кооперативів «Комашня» і «Наша кооперація» [6].

Посилення пильності до української інтелігенції зумовлювались і різними неперевіреними даними російської розвідки та контррозвідки. Так, у жовтні 1914 р. штаб Верховного головнокомандувача Російської імперії отримав розвіддані, за якими в Туреччині активно розробляється план організації в Україні національного повстання, вже є «українські невідомі [особи]» (зазначалося у документі), що погоджуються це зробити. Чи відповідала інформація реальності - не відомо, але командувач Київського військового округу наказав негайно посилити нагляд за українською інтелігенцією Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній [7].

Окрема увага приділялася мовній проблемі, яка особливого гостро постала саме в роки Першої світової війни. Українські часописи було заборонено взагалі, і причому навіть раніше, аніж німецька мова, - мова держави, з якою Російська імперія перебувала в стані війни. Запроваджувалася сувора військова цензура. Уже у перші дні світового конфлікту царська адміністрація заборонила в Києві видання газети «Рада». Коли ж члени редакції часопису звернулися до командувача Київського військового округу генерала М. Бухгольца з проханням дозволити видання газети, той категорично відповів; «Не дозволяю. Нехай краще не просять».

Було заборонено також такі часописи, як «Українська хата», популярний тижневик «Село», вже 9 січня 1915 р. начальникам Київського військового округу місцевий губернатор наказав на період воєнного стану заборонити видання всієї україномовної періодики. Наслідком виконання цього наказу стало закриття таких періодичних видань, як «Літературно-науковий вісник», «Дзвін», «Рідний край», «Сяйво», «Світло», «Україна», «Молода Україна», «Рілля», «Згода», «Наша кооперація», «Записки Українського наукового товариства». З метою подолання такої заборони два випуски останнього збірника вдалося надрукувати в Москві під зміненою назвою «Український науковий збірник», оскільки місцева цензура не володіла інформацією про згаданий наказ київського губернатора [8]. Відтак із 17 колишніх періодичних видань, що виходили на українських землях у складі Російській імперії до 1915 p., залишилося лише два - гадяцька газета «Рідний край» і місячник «Украинская жизнь» (виходив у Москві) [9].

Саме часопис «Украинская жизнь», до складу редакції якого входила національно свідома інтелігенція, став основним джерелом інформування широкого кола читачів про події тогочасного українського суспільно-політичного життя. Крім того, часопис інформував читачів про репресивні заходи царського уряду щодо української культури. Так, серед інформації знаходимо повідомлення про вилучення в тридцяти шкільних бібліотеках Київського повіту всіх без винятку книжок українською мовою (їх кількість налічувала понад 20 % загального фонду), а також про подібні заходи і в деяких інших повітах, зокрема Уманському. При цьому серед вилучених були навіть популярні інформаційні брошури на аграрну тематику, проте українською мовою [10]. Траплялись випадки, коли заборонялось друкувати афіші та плакати з використанням домінуючих синьо-жовтих кольорів [11].

Аналізуючи становище українства Російської імперії в роки Першої світової війни, В. Винниченко констатував: «Українство не могло пожалітись на поміркованість політики російського монархічного уряду щодо України. Усі форми утиску, експлуатації й нищення, прав політичних, соціальних, національних та взагалі прав людини й громадянина, так притаманні всій системі, всьому характеру урядування царизму, щодо українства, прикладалися в самих щедрих розмірах і без усякого маскування» [12].

Дещо відмінні погляди на причини активізації репресивної політики російського уряду відносно українського національно-визвольного руху мав С. Петлюра, виклавши їх у відомій статті «Війна і українство». Зокрема, міжнаціональні відносини в державі, за його словами, будувалися навколо існування так званого фетишу небезпеки відцентровості національних устремлінь. «Было бы большим счастьем и для России, и для ее народов, если бы этот, фетиш, рассеялся, и просветленное сознание русского общества восприняло нужды, инородцев, населяющих государство, не под углом выдуманных опасностей, угрожающих последнему, а при свете того высокого гражданского развития, которое обнаружено инородцами в эти дни испытаний)», - зазначав С. Петлюра у згаданій статті [13].

Отже, рішучість українства щодо захисту цілісності держави має слугувати підтвердженням надуманості згаданих пересторог з боку російської громадськості (й підтримуваної австрійською пропагандою) та сприяти в найближчій перспективі надання народам імперії (в тому числі українському) природних прав на національний розвиток. Проте досить швидко висловлені сподівання С. Петлюри, які, по суті, були першою спробою вибудувати на початку війни позитивну (щодо імперської влади) політичну програму українського національно-визвольного руху, були розвіяні рядом репресивних заходів царського уряду і, звичайно, не були підтримані безпосередньо українськими суспільно-політичними діячами.

Власне таку «патріотичну» позицію С. Петлюри можна оцінити як відповідь на вимогу загальноросійського патріотичного руху, підтримуваного навіть опозиційними фракціями й групами Державної думи четвертого скликання (за винятком соціал-демократів), та погодитися із оцінкою О. Лотоцького, що вона була «історично важливою», оскільки відповідала тогочасним оптимістичним сподіванням, які ґрунтувалися на нових геополітичних реаліях [8, 262].

Нейтральне або навіть негативне ставлення етнічних росіян до національного питання деякими представниками вітчизняних науково-громадських кіл пояснювалося також відсутністю подібного досвіду пізнання «національного питання на власній шкурі». «Широкое русское общество до самого последнего времени, если можно так выразиться, «не подозревало» национального вопроса, не осознавало всей его огромной важности. И это, пожалуй, понятно. Народ, занимающий в государстве положение «державного», не испытывает, национального вопроса на своей собственной шкуре; он у него «не болит», он для него нормально разрешен. А что у нас не болит, того мы просто не замечаем. И русское общество именно не видело, не замечало национального вопроса, не думало об его огромном значении в современной государственной жизни. И это делало его часто равнодушным, а иногда несправедливым по отношению к тем народам, которые вместе с нами живут... Ему чем-то «надуманным», чем-то нарочито измышленным кажутся все разговоры о «правах языка», о «национальном самоопределении», о национальной «автономии» пр. Ему хорошо известны, «боли» политические, «боли» социальные, он их хорошо понимает. и на них всегда, готов откликнуться, но «боли» национальные - что это такое? Из-за чего тут, собственно, хлопочут?». Так висловив свою думку професор Харківського університету, активний діяч Конституційно-демократичної партії М. Гредескул [14].

Вагомою причиною ворожого ставлення російської громадськості до «українського питання» була інформація стосовно проавстрійської позиції представників західноукраїнського національно-визвольного руху. За словами С. Петлюри, навколо українського руху розпочалися «якась вакханалія, суд і осуд,... обплутування тенетами хитрих інтриг, навмисне вигаданих чуток, наклепів і легенд...» [15]. Об’єктивно, що все це ускладнювало розв’язування назрілих українських проблем у політичній площині і стало однією з причин відсутності розуміння широкого суспільного загалу і, як наслідок, належної підтримки з боку опозиційних фракцій і груп Державної думи четвертого скликання. А тому, незважаючи на ряд домовленостей і зустрічей із представниками вітчизняної інтелігенції, ліві депутати (соціал-демократи, трудовики) і кадети обмежилися переважно лише риторичними деклараціями і внутрішньопартійними дискусіями [16]. А проте варто констатувати, що практично до початку революційних подій 1917 р. українство не поривало зв’язків з опозиційними загальноросійськими партіями, намагаючись таким чином вплинути на формування їх порядку денного, щоб прямувати до об’єднання зусиль для спільної боротьби із російською національною політикою. Особливої важливості така співпраця набувала в умовах масового закриття друкованих органів українського національно-визвольного руху.

Репресивні акції стосовно української преси й культури в цілому не були випадковими та спорадичними, адже коли українська делегація звернулася зі скаргою на утиски вітчизняної преси до міністра закордонних справ Російської імперії С. Сазонова, той цинічно відповів, що наразі з’явилася добра нагода покласти кінець усьому українському рухові, який тоді посилював свій вплив на українську людність і ставав, таким чином, небезпечним для російської імперської влади. Яскравим свідченням зростання національної самосвідомості українців став колективний лист з фронту, адресований генералові О. Брусилову, в якому пропонувалося створити окремі українські армійські формування: «Ми, вірні сини України, і всієї Росії, хочемо проти ворога, стати, але стати якнайкраще, якнайміцніше, своїм гуртом, своїм полком... Український народ своєю кров’ю купив собі право на краще ставлення до себе від провідників армії» [17].

Літературна Й видавнича діяльність була практично паралізована не тільки у невеликих містах та містечках України, айв її суспільно-політичному центрі - Києві. Видавці, літератори та журналісти, попри всі спроби перенести свою діяльність подалі від київських властей, зазнавали поразки за поразкою. Усюди вони стикалися якщо не з відвертими заборонами, то зі штучними перепонами. Так, в Одесі місцева влада вимагала, щоб надалі всі рукописи надсилалися до цензурних комітетів у трьох примірниках. Видання ж, котре порушувало цей припис, конфісковувалося, а друкарня - закривалася.

У 1915-1916 pp., прагнучи обійти заборону україномовної періодики (діяла в межах Київського військового округу), зусиллями інтелігенції було засновано ряд нових регіональних видань. Однак подібна практика була досить швидко припинена новими заборонами та конфіскаціями вже у губерніях інших регіонів України. Зокрема, у зазначений період було припинено друкування таких новостворених періодичних видань, як журнал «Основа» в Одесі (із серпня 1915 р. вийшло лише три номери), харківська газета «Слово» (вийшло лише два номери), харківський тижневик «Гасло». Подібна тенденція, яка безпосередньо відображала ставлення місцевої імперської адміністрації (керованої центральною владою) до українського друкованого слова та «українського питання» взагалі, спричинила появу нелегальних видань: «Боротьба», «Вільна думка», «Зоря Київська», «Дзвінок», «Слово», «Праця» та ін. [18]. Зважаючи на об’єктивні причини, їх особливостями були неперіодичність виходу, низька якість паперу, рукописна форма тощо.

Досить поширеною практикою стало накладання штрафів на друковані видання, що не тільки підривало й без того хитку матеріальну основу українського друкування, а й давало цензурним органам підставу для подальших репресивних заходів щодо них. Так, С. Петлюра, ще задовго до запровадження військової цензури, пов’язаної зі Світовою війною, попереджав свого колегу по перу Д. Донцова: «Не маю жодного бажання, підводити людей до тюремної брами, як не маю жодної охоти, щоб пильніше ставилася, до нас цензура. Є таке правило в сучасній російській, дійсності: раз покарає штрафом цензура, - шлях уторований тобі, будуть нищити без пуття, де слід і де не треба. А ми, товаришу, грошей не маємо зайвих для збагачення уряду» [19].

Незважаючи на обмежені можливості виступати рідною мовою на шпальтах власних - українських - періодичних видань, вітчизняна інтелігенція не мовчала. Основні цілі національного руху в Україні доводилися до свідомості мас здебільшого завдяки російськомовній періодиці. Проте саме легалізація вживання української мови мала стати складовою частиною боротьби поневоленого народу за краще майбутнє. Так, на шпальтах «Прилуцького голосу» з’явилося таке повідомлення: «З огляду на часті запити, що надходять в редакцію часопису, чому на сторінках нашої газети не друкуються статті українською мовою, доводимо до відома, всіх, зацікавлених цим питанням, що ще наприкінці минулого року нами було послано клопотання, полтавському губернатору про дозвіл друку на сторінках газети статей українською мовою, але відповідного дозволу ми не отримали, й до нині» [20].

Відмова вдовольнити запити національно свідомих громадян була наслідком засилля у російському суспільстві імперського націоналізму та організації його походу проти неросійських народів та їх культур. Ті поодинокі періодичні видання, які могли друкувати статті й матеріали українською мовою, нерідко стикалися з перешкодами, що їх чинили владні структури; і не завжди долали їх. Журнал Київського союзу установ дрібного кредиту «Муравейник-Комашня», хоч і мав дозвіл на україномовні публікації, зрештою, припинив їх публікувати через необхідність додержання реанімованого в 1916 р. височайшого указу від 18-30 травня 1876 р. про заборону друку з відступами від російського правопису [21].

(Далі буде)



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.