Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Науково-методичний журнал - Травень 2012

Українсько-польські відносини крізь призму колективної пам’яті: від «воєн пам’яті» - до порозуміння

Системні трансформації протягом двох останніх десятиліть кардинально змінили підходи до вивчення і розуміння історичного минулого в країнах колишнього Радянського Союзу і соціалістичної Центральної та Центрально-Східної Європи. Особливої актуальності набуло вивчення питань спільної історії держав і народів, формування колективної пам’яті, конструювання нових схем національної ідентичності тощо. Не залишилися осторонь цих процесів і Україна з Польщею: «наративи можливих історій», перефразовуючи А. Козеллека, заполонили простір історичних дискусій. Насамперед вони стосувалися тієї історичної спадщини, яка не тільки об’єднувала, а й тривалий час на стереотипно-ментальному рівні роз’єднувала український і польський народи. Саме тут, у тому числі на історичних зрізах ХІХ і ХХ століть, були своєрідні вибухові моменти - точки біфуркації - болісні та суперечливі сторінки спільного минулого.

Доказом актуальності й особливої значущості цієї проблематики слугує і факт прийняття Міжнародним об’єднанням грантодавців постанови про виділення 1 млн євро на реалізацію впродовж трьох років наукового дослідницького проекту «Війни пам’яті». Очолити його запросили відомого західного вченого Олександра Еткінда. Ідеться про дослідження культурного ландшафту в контексті «воєн пам’яті» між трьома державами - Росією, Україною і Польщею. Це показовий і навіть знаменний момент як для нашої держави, так і для тих, хто займається питаннями «соціальної пам’яті», «місць пам’яті», «історичної» або «державної політики пам’яті» і т. п.

Наукова стаття має насамперед характер теоретико-концептуальної конструкції. Вона побудована на основі компаративного аналізу дискурсу сучасної політики пам’яті в Україні та Республіці Польща. Ми ставимо за мету дослідити, яким чином доленосні сторінки спільного історичного минулого українського і польського народів упливають на характер, особливості, специфіку сучасної національної політики пам’яті і відповідно новітніх наукових дискурсів. Вважаємо за надзвичайно важливу справу в контексті аналізу презентованої проблеми наголосити на необхідності відходу від концепції фронтиру, тобто межі взаємодії і протистояння різних народів, культур чи цивілізацій, у напрямі концепції співпраці, наведення мостів єднання і порозуміння в такій складній і суперечливій царині соціальної пам’яті та історичної свідомості українців і поляків. Значення істориків - як окремих науковців, так і академічних спільнот і спеціальних інституцій - у цьому процесі важко переоцінити.

Основу понятійного апарату становлять три базових поняття - пам’ять, соціальна пам’ять та історична політика або політика пам’яті. Відразу зазначимо, що є багато визначень цих категорій. Щодо пам’яті, то будемо керуватися підходом німецького історика Йорна Рюзена. Він вважає, що під поняттям пам’ятті слід розуміти минуле, яке у відповідному сучасному життєвому процесі через ментальну діяльність і надалі є актуальним. Соціальна пам’ять тлумачиться нами як сукупність уявлень про соціальне минуле, що існують у суспільстві на масовому та індивідуальному рівнях, охоплюючи їх когнітивний, образний та емоційний аспекти. У такому разі «масове знання про минулу соціальну реальність і є змістом історичної пам’яті...».

Додамо, що таке розуміння соціальної пам’яті не суперечить тому, що соціальна пам’ять є системною характеристикою соціуму, вона виявляється в його здатності до символічного відтворення досвіду минулого, до збереження інформації про соціальні події та реакцію на них, у здатності до багаторазового відтворення минулого в сьогоденні, як постійного об’єкта пізнання, певногостимулу поведінки. Основною функцією соціальної пам’яті є забезпечення цілісності історичного буття соціуму та буття індивіда в історичному просторі через створення умов для колективних та індивідуальних ідентифікацій. Історична та колективна пам’ять тісно пов’язані між собою складовими соціальної пам’яті. Обидві вони є результатом розвитку суспільства. Соціальна пам’ять як історична пов’язана з історією суспільства, а соціальна пам’ять як колективна - із соціальними угрупованнями, що історично розвиваються та вдосконалюються.

Звідси історична й колективна пам’ять є «втіленням» соціальної пам’яті або, іншими словами, своєрідними «місцями» соціальної пам’яті. При цьому, на думку російських дослідників І. Савельєвої і А. Полєтаєва, «історична пам’ять» - це новий конструкт в ідеологічному арсеналі сучасного суспільства, свідченням чого може бути використання в одному ряду концепту «історична пам’ять» і «політика пам’яті». Відповідно під політикою пам’яті мають на увазі процес творення або конструювання співзвучних настроям епохи певних політичних і владних сил - образів історичного минулого.

Проблема створення «єдиного простору пам’яті»

У контексті проблеми дослідження слід звернути увагу на кілька аспектів, які, на нашу думку, як об’єднують, так і роз’єднують українських і польських істориків у їх суперечках і дискусіях про історію взагалі й особливо «важкі сторінки» українсько-польських відносин. З-поміж інших потребує виокремлення період між двома глобальними збройними конфліктами ХХ ст. і відразу після Другої світової війни. Саме там міститься багато «больових точок», точок дотику і біфуркації, які роз’єднують і неминуче об’єднують нас у пошуках спільних відповідей на складні та неоднозначні запитання з часів історичного минулого обох країн і народів. Хочу погодитися з думкою відомого історика Роберта Траби. Він вважає, що в плані дискусій відносно політики пам’яті й конструювання колективної пам’яті на сьогодні ще не склалося єдиного європейського простору. Ідеться насамперед про простір, у якому ми могли б вести діалог і знаходити спільні погоджені відповіді на запитання.

Більше того, на нашу думку, такого усталеного простору все ще немає і в діалозі українських та польських істориків. Поле цього діалогу доволі розмите і суперечливе, а ставлення учених і громадськості до багатьох питань історичного минулого так і не вдалося істотно наблизити, не кажучи вже на узгодженість, незважаючи на низку позитивних чинників. З-поміж них, зокрема, підписання спільної Заяви про порозуміння в 1997 р. тодішніми президентами України та Польщі Л. Кучмою і А. Кваснєвським. Окрім того, ось уже впродовж багатьох років проводяться спільні зустрічі та конференції українських і польських істориків, присвячені результатам вивчення та урокам «важких сторінок». Їх підсумком стало видання численних збірників матеріалів - як наукових статей, так і документів, - що проливають світло на багато аспектів історії українсько-польських відносин. Насамперед ідеться про те, що опубліковано матеріали дев’яти із 13 запланованих зустрічей і дискусій учених у рамках проекту «Україна - Польща: важкі питання», а також вісім томів архівних документів і матеріалів слідчих комісій.

Компаративістика дискурсів пам’яті.

За словами французького історика П’єра Нора, можна сказати, що «пам’ять надала історії нового імпульсу, обновила підходи до минулого і проникла в усі періоди та галузі дослідження». Не менш влучно з цього приводу висловився і німецький науковець Йорн Рюзен: «Пам’ять змінює часовий статус минулого так, що воно, не перестаючи бути минулим, стає просто-таки сучасним і відкриває перспективу на майбутнє».

Доцільно навести слова відомого польського історика, члена Польської академії наук Єжи Гедліцького, який свого часу сказав, що фактично нині в центрі суперечок істориків його країни перебуває ідеологічне питання: яка цивілізація потрібна полякам? Це коли йдеться лише про Польщу. Але якщо коректно перефразувати польського історика і поставити запитання в контексті предмета нашого дослідження, то воно звучатиме так: яка історія і яка пам’ять потрібні полякам і українцям? Врахувавши сюди й точку зору українських істориків щодо «воєн пам’яті» (тут цей термін вживається за аналогією до назви дослідницького проекту, керованого Олександром Еткіндом), що звучить у дискусії із польськими колегами, або протиставивши їхні погляди, потрібно об’єднати зусилля для пошуку відповіді, яка б задовольнила обидві сторони. Про це потрібно говорити в контексті ситуації, яка існує на компаративному рівні українського і польського дискурсів політики пам’яті в Україні та Польщі.

Слід зазначити, що надзвичайно актуальною проблемою політики пам’яті як в одній, так і в іншій країні є абсолютне переважання, образно кажучи «виключно позитивної соціальної пам’яті» (термін авт. - С. Т.). Маємо на увазі той факт, що і в Києві, й у Варшаві охоче згадують хвилини слави і перемог і вважають за доречне не думати про якісь неприємні історичні події. Така типова глорифікація, тобто героїзація, звеличування історичного минулого, породжує багато міфотворчих або «доцільних» історичній ситуації дискурсів, які стосуються тієї або іншої сторінки історії. Іншими словами, вживаючи терміни багатьох дослідників (П. Нора, М. Хальбвакс, А. Киридон, Ю. Зерній, Р. Стобєцкий) - «конструювання політики пам’яті» і формування або «творення історичної політики пам’яті», необхідно вести мову про їх залежність від характеру існуючої влади, від того, що ця влада хоче «сконструювати», «створити», які відповіді хоче отримати від істориків.

У цьому плані, що дуже важливо для компаративного аналізу сучасних дискурсів політики пам’яті, і для України, і для Польщі характерною є так звана нова історична політика. Цей термін поляки вживають, висвітлюючи свій період історичного розвитку 2005-2007 рр. з поширенням і на наступні роки. Це практично повністю відповідає «помаранчевому» періоду 2005-2010 рр. в Україні й творенню відповідної політики пам’яті. Польський історик Александр Смоляр наводить таке пояснення цього феномена: «Боротьба за образ минулого як складова політичних змагань за владу і шлях розвитку країни відображає конфронтацію політиків, журналістів та істориків навколо інтерпретації змін, які відбулися в Польщі за останні двадцять років. Модне в Польщі поняття історичної політики, запозичене в німців, виражає, по суті, бажання свідомо впливати на колективну пам’ять та ідентичність за допомогою політичних важелів. На глибинному рівні колективна пам’ять визначає уміння говорити «ми», відповідати на питання «Хто ми? Звідки прийшли? Куди йдемо?».

Якщо глибоко вникнути в суть нової історичної політики, то необхідно констатувати, що рівень патріотизму в Польщі, як і в Україні, був свого часу надто низьким. Історичні пам’ятні місця («місця пам’яті», за терміном французького історика П’єра Нора), які могли б стати фундаментом формування нової ідентичності чи національної спільності, або замовчувалися, або взагалі були невідомі. Таке невігластво і фактично відсутність національної колективної пам’яті - насамперед це стосується, звичайно, України - пов’язували з минулим, тобто радянським етапом історичного розвитку.

Цілком зрозуміло, що на цьому ґрунті розвивалося сильне, місцями навіть гіпертрофоване прагнення дати відповіді на багато складних запитань, які стосуються історичного минулого, у тому числі й спільного для українського і польського народів. Більше того, можна говорити про бажання, як в Україні, так і в Польщі, відшукати основний вектор, який, об’єднавши минуле і сучасне, спрямовувався б у майбутнє. Безумовно, важливе значення при цьому відводилося відповідному контексту «конструювання» політики пам’яті. Прикладом може бути створення такого вектора від Першої (припинила існування внаслідок трьох поділів - 1772, 1793 і 1795 рр.) до Четвертої, або сучасної (з рубежу 80-90-х років ХХ ст.), Речі Посполитої.

Ефект «воєн пам’яті»

Україна, на відміну від Польщі, перебувала в набагато гірших стартових умовах. Вона, зважаючи на низку особливостей історичного розвитку, могла здобути незалежність або в результаті війни, або революції, або дуже вдалого збігу обставин. За нашим глибоким переконанням, саме останній чинник став вирішальним для утворення незалежної Української держави в 1991 р. у результаті розпаду Радянського Союзу. Хоча це зовсім не заперечує того очевидного факту, що багато видатних представників українського народу на різних етапах історії, у тому числі й під час агонії радянської державності, доклали надзвичайно багато зусиль для створення й утвердження суверенної України.

При цьому на рівні компаративного аналізу очевидним є свого роду розлом, який дуже важко подолати з точки зору політики пам’яті різних держав. Виникає навіть ефект «воєн пам’яті». Ідеться передовсім про різне тлумачення в Україні та Польщі тих або інших дій у певних історичних умовах, спрямованих на розв’язування відповідних національних і державних цілей. Звідси і різне сприйняття, міфологізація і навіть демонізація багатьох історичних осіб. Одні з них боролися за українські (Симон Петлюра, Степан Бандера, Роман Шухевич, Августин Волошин), інші за польські (Юзеф Пілсудський, Роман Дмовський, Францішек Равіта-Гавронський) національні інтереси. Ми маємо різні оцінки одних і тих самих дій, тобто різні наративи відповідних історичних подій. Одна оцінка - з точки зору національно-визвольної боротьби народу за свою незалежність, інша - з позицій захисту інтересів держави, у рамках якої ця боротьба відбувалась. Серед таких подій - українсько-польська війна 1918-1919 рр., політика пацифікації, вбивство українськими націоналістами польського міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького, «волинська різня», депортації 1944-1946 рр. та інші. Знайти тут точки дотику, а тим більше взаєморозуміння надзвичайно складно, а здебільшого поки що просто неможливо. Необхідно робити невеликі кроки назустріч один одному, які тільки в перспективі приведуть хоча б до часткового зближення українського і польського поглядів на державному і суспільному рівнях щодо розуміння суперечливих історичних подій.

Спільний позитивний історичний досвід

Ідеться про надзвичайно важливе значення так званого спільного позитивного історичного досвіду. На жаль, поки що на такі сторінки українсько-польського минулого звертається явно недостатня увага. Прикладом подібного вагомого позитиву може бути історія спільної українсько-польської боротьби проти більшовиків і союзу Симона Петлюри - Юзефа Пілсудського. Історики обох країн провели низку наукових конференцій, присвячених цим подіям. Результатом їх стало вироблення і презентація погоджених підходів до оцінювання спільного, хоча й суперечливого, алеводночас пройнятого позитивами взаємодії історичного минулого Другої Речі Посполитої та Української Народної Республіки. Нещодавно ця проблема обговорювалася на круглому столі в рамках міжнародної науково-практичної конференції «Українсько-польські відносини сьогодні: потреба перезавантаження чи продовження?» (Яремча, 24 - 26 вересня 2010 р.).

Там же відбулася чергова презентація україномовного варіанта книжки «Польща та Україна в боротьбі за незалежність 1918-1920». Крім статей українських і польських істориків збірка вміщує, що само по собі доволі символічно, послання від 19 березня 2010 р. Президента Республіки Польща, світлій його пам’яті, Леха Качинського до учасників конференції на честь вшанування 90-ї річниці договору Пілсудський - Петлюра. Хочеться разом з редактором книжки та організаторами наукової конференції у Центрі української культури UCRAINICUM Люблінського католицького університету Іоанна Павла ІІ звернути особливу увагу на значення історії та традицій, що можуть і повинні об’єднати поляків і українців, сприяти формуванню в суспільствіsensus historicus як запоруки стабільного та виваженого вибору майбутнього. Вагома роль у виявленні та популяризації таких традицій, спільного історичного українсько-польського позитиву належить як окремим історикам, так і їх академічним спільнотам і спеціальним державним інституціям.

Діяльність національних інститутів пам'яті

Тут ми неминуче підійшли до ще однієї важливої складової у сфері порівняльного аналізу конструювання різних наративів у контексті історичної політики в Україні і Польщі - діяльності національних інститутів пам’яті. Ця інституційна складова вирізняє сучасну політику пам’яті в обох державах і є прикладом погодження підходів до вивчення і розуміння українсько-польського історичного досвіду. На формальному рівні відмінність полягає в часі створення інституцій: Інститут національної пам’яті в Польщі був створений 18 грудня 1998 р. і лише через сім з половиною років подібний заклад - Український інститут національної пам’яті - з’явився в Україні. Інша відмінність - польський Інститут національної пам’яті відразу був організований як заклад

архівно-науково-дослідницького типу. Український створений як структура виконавчої влади. Зміни структурно-керівного характеру після президентських виборів 2010 р. в Україні призвели до зміни статусу Українського інституту національної пам’яті в заклад архівного типу. Ще одна відмінність принципового характеру - перед Українським інститутом національної пам’яті ніколи не стояло завдання проведення люстрацій (їх ніколи й не проводили в Україні), що характерно для діяльності його польського аналога. Власне кажучи, Інститут національної пам’яті в Польщі і був створений на основі існуючої раніше люстраційної Комісії.

З погляду діяльності як інституційних складових, так і окремих істориків чи їх професійних співтовариств у сфері політики пам’яті й «конструювання» колективної пам’яті є дуже істотні відмінності контекстуального (змістовного) характеру. Зокрема, йдеться про постановку і тлумачення багатьох складних питань українсько-польського історичного минулого. Насправді треба визнати, що ми маємо справу з універсальним підходом. Практично неможливо знайти держави і народи, які, проживаючи тривалий час поруч, однаково сприймали видатних героїв і визначні історичні події. Прикладів багато: той же Степан Бандера як подразник в українсько- російських відносинах або воєначальник Олександр Суворов у російсько-польських. Звідси першим кроком на шляху пошуку точок дотику, розуміння «іншого» в рамках парадигми «свій - чужий» завжди повинні бути принцип дотримання толерантності та вміння визнавати свої помилки і право інших допускати їх.

Надзвичайно важливе значення має ще одна обставина. Не можна допустити, на що звернули увагу в своєму відомому «Зверненні з Блуа» 11 жовтня 2008 р. представники товариства «Свобода для історії» (Libert pour l’Histoire), зокрема Кшиштоф Помян (Krzysztof Pomian) і Кароль Модзелевський (Karol Modzielewski), безпосереднього втручання державної влади в справи істориків, диктату в плані, що і як робити в сфері політики пам’яті, кого «карати», а кого «милувати». Вони написали: «Історія не може стати невільницею поточних подій, її не можна писати під диктат типів пам’яті, що змагаються між собою. У вільній країні до компетенції політичної влади не належить визначення історичної правди або обмеження свободи істориків за допомогою каральних санкцій... Ми звертаємося до публічної влади, щоб донести до неї, що наскільки вона відповідальна за опіку над колективною пам’яттю, настільки ж вона не повинна встановлювати в правових категоріях історичних догм, які можуть значно обмежити інтелектуальну свободу істориків».

Висновки

Цілком об’єктивно, і на це звертає увагу уже згаданий нами Роберт Траба, що «сучасна реконструкція пам’яті сприяє зміцненню або призводить до конкуренції між національними конструкціями ідентичності». Саме тому конструювання політики пам’яті має ґрунтуватися не на міфотворчості й неприйнятті іншої точки зору, а на максимально можливому дослідженні усіх складнощів історичних процесів, особливо тих, які стосуються дуже суперечливого спільного минулого. Такий висновок, на нашу думку, справедливий як для українського і польського сучасних дискурсів соціальної пам’яті, так і для вивчення «воєн пам’яті» в рамках будь-яких історичних дослідницьких проектів.

Німецький історик Йорн Рюзен своїми оригінальними міркуваннями на межі синтезу модерну і постмодерну підказав дві важливі речі модусного характеру щодо особливої ролі пам’яті для майбутнього історичного поступу. Перша зводиться до простої фрази-твердження: «Хто не пам’ятає, того покарає майбутнє». Водночас простота і геніальність цього вислову стають зрозумілими після доповнення його іншим - «...минуле потрібно ще й тому пам’ятати, щоб воно й відпускало. Іншими словами: здатність культури мати майбутнє залежить від її здатності забувати. Не могти забути - означає відчути минуле на своїх плечах як тягар, що заважає йти вперед».

Здатність забувати в поєднанні зі здатністю пам’ятати - це вже не що інше, як уміння піднятися аж до висот історичного мислення і наснажити ним соціальну пам’ять поколінь, уже існуючий історичний досвід в ім’я майбутнього як інноваційного історичного шансу. Проте таке уміння пам’ятати і забувати приходить не саме, а досягається завдяки активній діяльності історичної свідомості в царині осмислення і переосмислення минулого через призму сучасного і для майбутнього. Просто необхідно нині відійти від аналізу українсько-польської історичної спадщини та її біфуркаційних точок як загалом, так і міжвоєнного та післявоєнного періодів і перейти до концепції наведення мостів, творення чи конструювання спільного простору порозуміння у такій вразливій і тонкій сфері, якою є соціальна пам’ять та історична свідомість народів, зокрема українського та польського.