Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Науково-методичний журнал - Квітень 2013

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

ДО ПИТАННЯ ГЕНЕАЛОГІЇ РОДУ САВИЧІВ 

Історія генеалогії відомих українських старшинських родів була дуже складною. Перші спроби систематизації відомостей про них датуються останньою чвертю XVIII ст. Лише деякі стародавні роди зберігали історичні документи, переходячи вже від формування суто фамільних збірок до збирання рукописних колекцій українських старожитностей, що містили документи вже не тільки власного роду. У деяких їхніх збірках були документи значної історичної ваги.

Фамільний архів Савичів, на нашу думку, нічим особливим не виділявся із загальної маси рукописних документів лівобережної родової еліти. Первісний склад цього родового зібрання до нас не дійшов навіть в описанні. Найбільший внесок у дослідження історії неурядової старшини зробив Л. Окиншевич [4, 57]. Автор проаналізував різні терміни, які вживалися тривалий час:заслужоний, знатний, значний, старовинний, і на прикладах продемонстрував чітке виділення знатного військового товариства в 70-90-х роках XVII ст.

Генеалогію неурядової старшини досліджував В. Кривошея [1, І4], який відзначив перехід полкового товариства у значкове товариство, виявив існування перехідної форми - бунчукових товаришів. Джерелознавчі, регіональні, генеалогічні і майнові аспекти проблеми досліджував І. Кривошея [2, 40-49].

Г. Швидько з’ясувала, що гетьман використовував бунчукове товариство, «вилучаючи його з-під сотенної і полкової юрисдикції і підпорядковуючи своїй владі і суду» [5, 62].

Українські дослідники В. Кривошея, І. Кривошея та О. Кривошея працювали над вивченням родоводів козацьких старшин: встановлювали їх та членів їхніх родин прізвища, імена та по батькові, дати народження, смерті, основні віхи службової кар’єри, з’ясовували участь у різноманітних акціях, походах, битвах, штурмах, досліджували матеріальний стан, наявність маєтків, млинів, заводів, винокурень, тривалість шлюбу і склад сімей неурядових старшинських родів та їх генеалогію [3, 322-323].

Незважаючи на значну кількість наукових праць з історії генеалогії козацької старшини і наявних джерел історія родини Савичів залишається малодослідженою.

Родоначальником цього роду був Сава Прокопович (?-1701) [6, 34]. Рік його народження, на жаль, невідомий, але вже в 1669 р. він, як воронезький сотник, бере участь в укладанні Глухівських статей [7, 623]. Надалі кар’єра розвивається по висхідній. У 1671 р. С. Прокоповича призначають переяславським полковником.

У 1672 р. до влади приходить гетьман Іван Самойлович. Він вводить перспективного діяча до свого уряду. Чотири роки, до 1676 р., Сава обіймає посаду генерального писаря. Та згодом з невідомих причин гетьман відсторонює його від влади. У 1687 р. С. Прокопович разом з групою генеральних старшин (С. Солониною, А. Гамалією, Я. Лизогубом та С. Забілою) під час невдалого Кримського походу організовує змову проти гетьмана І. Самойловича. А в липні 1687 р. на Коломацькій раді він підтримує кандидатуру Івана Мазепи (1639-1709) на гетьманство. Іван Степанович, ставши гетьманом, вводить Саву Прокоповича до складу генеральної старшини у ранзі генерального судді [8, 78].

Важливу справу батька гідно продовжив його син Семен (Симеон) Савич. Прізвище отримав за іменем свого знаменитого батька Сави і вже іменувався відповідно Савичем. У 1887 р. Семен Савич підписує Коломацькі статті разом з батьком Савою Прокоповичем «вместо себе и брата своего Івана...» [9, і]. У 1689 р. у ранзі значного військового товариша супроводжував гетьмана І. Мазепу до Москви. Того ж року перспективний товариш одружується із Тетяною Леонтіївною Полуботок - донькою Леонтія Артемійовича Полуботка, який на той час обіймав посаду переяславського наказного полковника. Його син Павло Полуботок (бл. 1660-1723), як відомо, був чернігівським полковником (1706-1722) та наказним гетьманом Лівобережної України (1722-1723). Після смерті Сави Прокоповича гетьман І. Мазепа впливав на чернігівську старшину через Семена Савича, призначивши його в 1701 р. на високу посаду писаря Генерального військового суду (1701-1706 рр.) [10, 597-598].

Другим сином Сави Прокоповича був товариш Чернігівського полку Савич Іван Савич (?-1733), любецький сотник (1709-1725, 17271733). Помер у 1733 р. у Чернігові, перебуваючи при полковому правлінні. Його дружина Пронкевич Феодотія Григорівна (бл. 1667 - травень 1743, с. Зліїв), була донькою любецького священика [3, 322].

У Сави Прокоповича була ще донька Марія Савівна Савич (1708-1742). Вона була одружена з глухівським козаком Ніжинського полку та бунчуковим товаришем Кутневським Данилом Герасимовичем (?-1732). 29 серпня 1699 р. І. Мазепа надав йому універсал про прийняття під бунчук. 8 березня 1715 р. за службу військову Кутневський отримав гетьманський універсал на с. Кривоносівку, підтверджений царською грамотою 7 червня 1718 р. [3, 202].

Пропрацював Семен Савич на посаді писаря п’ять років, до 1706 р. У 1709 р. його обирають до уряду Івана Скоропадського генеральним писарем разом з іншими сімома генеральними старшинами. Генеральний писар був другим за впливовістю членом ради старшини гетьманської, або Генеральної військової канцелярії. Він офіційно керував Генеральною (або, як тоді писали, Єнеральною) військовою гетьманською канцелярією, вів дипломатичні зносини, листування. Іноземці, як правило, називали генерального писаря канцлером [13, 227]. Йому належала найбільша (на рівні з обозним) рангова маєтність на 400 дворів [14, 170-173]. Усі урядовці, що займали посаду генерального писаря, з військовою канцелярією передавали ці маєтності за правилами, що діяли з «давніх малоросійських порядків» [11, 26].

У Генеральній військовій канцелярії починали свою державну кар’єру сини генеральної старшини, іноді їх кількість сягала до 100 чоловік. Становище канцеляриста давало доступ до найвищих функцій держави. Пройшовши таку школу, урядовці входили до генеральної старшини або ставали полковниками, отримавши ранг військового товариша, а згодом - бунчукового товариша [15, 62].

Семен Савич сприяв розширенню земельних володінь своєї сестри, а також доньки. 7 червня 1718 р. царською грамотою було підтверджено гетьманський універсал І. Скоропадського від 8 березня 1715 р., в якому зазначалось, що Савичів зять, чоловік сестри Марії Савівни, глухівський козак Данило Кутневський за службу військову отримав право на с. Кривоносівку.

У 1717 р. чоловік доньки С. Савича Марії Семенівни військовий товариш Чарниш-Борохович Роман Федорович (?-ран. 1723) разом з тестем генеральним писарем виклопотали універсал на м. Лютенку, не враховуючи прав інших спадкоємців. А в 1718 р. з’явилась ще одна царська грамота на маєтності [3, 202, 396].

Після смерті гетьмана І. Скоропадського в липні 1722 р. Семена Савича перепризначають генеральним писарем в уряді наказного гетьмана Павла Полуботка (бл. 1660-1723), брата його дружини Тетяни Леонідівни [3, 272]. До речі, на доньці Павла Полуботка Олені Павлівні (?-23 січня 1745) був одружений з 1714 р. генеральний підскарбій, представник нашого краю, автор 10-томного «Щоденника» Яків Андрійович Маркович (1696-1770), що перетворив Сварково в культурну мекку. Він був сином генерального підскарбія Андрія Марковича Марковича (1674-1747), глухівського сотника в 1709-1714 рр. [17, 76].

Новий гетьман покладався на досвід Семена Савича. Так, 4 серпня 1722 р., приїхавши надвечір до Глухова, П. Полуботок «не їдучи до свого дому, спершу відвідав бутністю своєю його милість пана писаря генерального» [12, 17].

Та недовгим було самостійне правління українських урядовців. У травні 1722 р. (ще за життя І. Скоропадського) замість гетьманського правління в Глухові з’являється І Малоросійська колегія на чолі із Степаном Вельяміновим. А через рік, 23 червня, - імператорський наказ: «Всем ведомо, что с Богдана Хмельницкого до Скоропадского все гетманы явились изменниками, от чего много потерпело государство Русское, особенно Малороссия, и потому надобно приискать в гетманы верного и надежного человека, а пока такой найдется, определено правительство, которому надлежит повиноваться и не докучать насчет гетманского выбора» [18, 410].

Після такої інструкції імператора Петра Великого керманичі України - гетьман Павло Полуботок, генеральний писар Семен Савич та генеральний суддя Іван Чорниш, залишивши свої справи і уряд в Україні, 13 червня виїхали з Глухова до столиці [12, 38].

Почалися допити. Автор «Історії Русів» переповідає, що довелось витерпіти українським керманичам: «Особа, що не призналася до вини, мусила витерпіти все те тортурами через три прийоми, або зміни, і різним знаряддям, а наостанку вогняним., себто розпеченою залізною шиною і розтопленою сіркою».

Коли генерального писаря Савича запитав сам государ, чи він знає про лихий замір товаришів його і земляків, які душили баранів, а той відповів на теє із звичайною тогочасною малоросійською чемністю: «Не скажу Ваше ці!», то за тії слова, за тую чемність дістав з першого разу доброго потиличника, а далі засуджений був на тортури... [19, 286].

10 листопада 1723 р. п’ятнадцять козацьких старшин на чолі з наказним гетьманом було заковано в колодки і відправлено до Петропавловської фортеці. Залишилися на волі тільки їхні служники, у тому числі семеро - Семена Савича [18, 417].

Імператриця Катерина І одним із перших своїх наказів 4 лютого 1725 р. звільнила українських арештантів з в’язниці. Але дозволила жити лише в Санкт-Петербурзі.

Моральні стреси, фізичні страждання підірвали здоров’я Семена Савича. Навесні 1725 р. він помирає. Поховано Семена Савича в Невському монастирі [20, 434].

Ми припускаємо, що після визволення українських старшин з в’язниці Петрова дружина Катерина І повернула їм все майно, відмінивши наказ свого попередника про конфіскацію всього рухомого і нерухомого майна, всіх маєтків та житлових будинків. Саме в таких умовах можна було виконати вже її наказ про будівництво будинків в Петербурзі своїм коштом [20, 434].

Після річної тяжби дружині Семена Савича Тетяні в лютому 1725 р. було повернуто її маєтності [22, 23].

Померла Тетяна Леонтіївна в 1729 р., похована в Глухові в родовому склепі на кладовищі біля Михайлівської церкви, яка, на жаль, не збереглась. Тут ховали всіх близьких і далеких родичів родини Савичів: у 1723 р. - онуку наказного гетьмана Павла Полуботка Уляну Андріївну Полуботок, у 1730 р. - генерального осавула Василя Яковича Жураковського (?-1730), роком раніше - його дружину Марію Григорівну Жураківську (?-1729 (у дівоцтві Максимович), у 1747 р. - члена генеральної канцелярії бригадира Івана Кіндратовича Шитика [21, 112].

У Семена Савича та Тетяни Леонтіївни Савичів було троє дітей. Найстарший Федір, донька Марія та наймолодший Григорій, що з’явився на світ у 1725 р. [3, 322, 323, 396].

Про життя Федора Семеновича Савича (бл. 1691-1750) відомо, що в 1725 р. він одержав звання бунчукового товариша, тобто належав до групи заможних козаків, що виникла в 70-х роках ХVІІ ст. [23, 298]. Вони виконували державну і військову службу, проте не були залежними від сотенної і полкової старшини, а підпорядковувались безпосередньо гетьману. Характерним явищем у середовищі бунчукових товаришів був принцип родового успадкування.

Бунчукове товариство виконувало доручення центральної влади - гетьмана, Генеральної військової канцелярії, брало участь у походах, зустрічах і супроводжуванні коронованих осіб, у судовому слідстві, складанні опису речей після смерті старшин різного рангу, збиранні підвод для надсилання в різні місця, у догляді за гетьманськими маєтностями, за поштою на окремих трактах, у керуванні похідною канцелярією гетьмана, роздачі державної допомоги бідним та неімущим, при розподілі маєтностей померлих старшин та російських військових командувало окремимизагонами; супроводжувало гетьмана в поїздках, належало до пишного почету при гетьмані; виконувало доручення дипломатичного характеру; брало участь у здійсненні перекладів і зведенні правничих книжок, складанні інструкцій для комісарів; було засідателями Генеральної рахункової комісії тощо [3, 3-4].

У званні бунчукового товариша Ф. Савич перебував до 1750 р. Універсал на це звання отримав 13 вересня 1735 р. А наступного року - ще й звання військового товариша. Дружиною Ф. Савича була Настасія Петрівна N (бл. 1703-?) [3, 323].

У другій половині ХVІІІ ст. статус військового товариша був майже обов’язковою сходинкою для службового зростання синів генеральної та полкової старшини і бунчукових товаришів. Нерідко звання або чин військового товариша надавалися як підвищення по службі «за службу предків». Військові товариші відбували військову службу за власний кошт. Насамперед їх залучали до військових походів, крім того, до участі в роботі різних комісій, до заготівлі провіанту та фуражу, до роботи в полковій канцелярії, до нагляду за шляхами та поштовими трактами, за будівництвом у Глухові та Батурині гетьманських резиденцій і виробничих споруд, за спорудженням фортець; до обліку гербового паперу; вони перекладали листи з польської та латинської мов, працювали полковими комісарами. Проживали військові товариші, як правило, на території полку, підпорядковувалися Генеральній військовій канцелярії або Малоросійській колегії [23, 305-306].

У 1725 р., на всіх власників приватних маєтків Лівобережної України було накладено величезні податки. Але через два роки, коли на трон замість імператриці Катерини ІІ прийшов малолітній Петро ІІ, великі податки було скасовано, залишилися тільки ті, які належало збирати згідно з «пунктами Богдана Хмельницького» [13, 234-235]. Це помітно підвищило доходи Савичів. Однак зумовило і певні майнові проблеми. Протягом 1726-1736 рр. Федір Савич був змушений вести тяжбу за землеволодіння у с. Слоут із сином бунчукового товариша Романом МихайловичемБілоцерківцем, секунд-майором Кирасирського полку Федором Юстом та полтавським полковником Василем Васильовичем Кочубеєм, який був одружений на доньці гетьмана Лівобережної України Данила Павловича Апостола - Настасії [3, 37, 190].

Улітку 1729 р. канцеляристи переїжджали із села в село, з’ясовуючи, коли засновано село та кому воно належало. Зібраний матеріал систематизувався, перевірявся в полку і заносився до спеціальних книжок. «Сказання» старожилів доповнювалось документальними матеріалами, як-то універсали та «пожалування». Так виникли полкові книги Генерального слідства про маєтності [24, 188].

На основі нових даних у 1732 р. Федору Семеновичу Савичу було підтверджено право володіння на 9 убогих підданих у с. Гута Будиська, а також на 24 убогих у с. Дегтярівці Волинської сотні. 2 лютого 1733 р. значковий товариш Стародубського полку Кровницький Роман продав Федору Савичу за 100 карбованців у Стародубі двір.

У 1736 р. Федір Семенович одержав двір у сл. Веригінській Глухівської сотні, один двір підсусідків у м. Бахмачі та приїжджий двір у с. Плачиках Батуринської сотні. Станом на 1738 р. Ф. Савич володів 14 хатами посполитих у с. Загоровках Борзнянської сотні, приїжджим двором і шинком у с. В. Загоровцях Борзнянської сотні, а також приїжджими дворами у Батурині та в с. Пальчиках. Найбільші землеволодіння Ф. Савича були у с. Слоуті Глухівської сотні - 43 двори посполитих і 14 підсусідських.

У 1739 р. згадуються володіння в Сосницькій сотні Чернігівського полку та в с. Довга Гребля Волинської сотні два двори посполитих. Крім того, у 1740 р. бунчук-товариш мав шинок і чотири двори посполитих у с. Довга Гребля, а також чотири двори посполитих у с. Рудня. Протягом наступних трьох років Ф. Савич збільшує кількість дворів посполитих у с. Довга Гребля до дев’яти. До того ж він заволодів у с. Рудня Сосницької сотні п’ятьма посполитими дворами. А в 1747 р. з’явився ще й приїжджий двір у с. Довга Гребля. Мав він приїжджий двір і в с. Рудня, а також хутір у степу Бахмацької сотні на дві хати.

Певний час Федір Семенович проживає в с. Медвежому [3, 195, 323]. Нині Ведмеже належить до Рогинської сільської ради в Роменському районі Сумської області. Станом на 2001 р. у ньому мешкало 603 жителі [25, 2]. У цьому селі мали свої землеволодіння й інші Савичі. Так, у значкового товариша Лубенського полку Федора Васильовича Савича (1720-?) у с. Ведмежому був житловий двір та три двори мало ґрунтових, дев’ять тяглих і три піших убогих посполитих. У 1747 р. у с. Ведмежому підданих убогих налічувалось уже 15 дворів на 17 хат і 10 піших підсусідків та житловий двір, 15 дворів найманих людей та два шинки [3, 323].

Донька генерального писаря Марія Семенівна Савич була одружена з Чарниш-Бороховичем Романом Федоровичем (? - ран. 1723) - значним військовим товаришем, наказним полтавським полковником (1711), полковим осавулом гадяцьким, бунчуковим товаришем. У 1717 р. він разом з тестем, генеральним писарем, виклопотали універсал на м. Лютенку, не враховуючи прав інших спадкоємців. У 1718 р. Чарниш-Борохович отримав царську грамоту на маєтності. У другому шлюбі Марія була одружена з майором Юрієм Федоровичем Єропкіним. Станом на 1744 р. за нею значилось 185 димів і 5 кол - спадок першого чоловіка [3, 46, 396].

Молодший син Григорій Семенович службу розпочав 1 вересня 1747 р. А вже 4 жовтня 1749 р. став значковим товаришем Лубенського полку. З 23 вересня 1779 р. - військовий товариш. Був при Германландському і Борисоглібському драгунських полках за полкового комісара [3, 322].

Справу генерального писаря гідно продовжили онуки. Вони поєднали рід Савичів з не менш відомими родами Ханенків та Якубовичів. У Федора Семеновича з дружиною Настасією Петрівною було два сина - Федір (? - 1768-1778) і Петро (1729-1772). Старший Федір Федорович народився в 1718 р. в с. Ведмежому на Роменщині. Універсалом від 2 травня 1750 р. за службу прадіда, діда і батька разом з братом Петром здобув чин бунчукового товариша. Мав право бути присутнім у Генеральному військовому суді. Абшитований в 1768 р. Він вдало одружився на доньці генерального осавула Марії Яківні Якубович (1730-1790). Брат Марії Якубович Андрій Якович (1744-?) був хрещеником імператриці Єлизавети Петрівни. Він, як і його брат Дем’ян (1747-?), служив у лейб-гвардії Ізмайловського полку [3, 213-214, 323, 425].

Федір Федоровича Савич уславився як відомий архітектор. Першим його творінням, у співавторстві зі своїм учителем А. Квасовим і М. Мостипановим, став величний Троїцький собор у Глухові. У 1766-1782 рр. за проектом А. Квасова Федір Федорович спорудив будинок Малоросійської колегії - службової резиденції генерал-губернатора Румянцева. Сучасники називали його восьмим дивом світу [26, 4].

Молодший син Савич Петро Федорович (14 травня 1729 - раніше 1772) служив з грудня 1747 до 1749 рр. при Генеральній військовій канцелярії, з березня 1749 р. був військовим канцеляристом. 2 травня 1750 р. отримав звання бунчукового товариша. Спочатку служив у Лубенському полку, а потім перейшов до Стародубського. У 1751 р. супроводжував гетьмана Кирила Розумовського доГлухова. У 1754 р. його перевели до Ніжинського полку за недоїмки по військових відкупах. У 1757 р. вдало одружився на доньці генерального хорунжого Настасії Миколаївні Ханенко (1737-?) [3, 322-323]. Микола Данилович Ханенко був визначним політичним і державним діячем Гетьманщини, дипломатом і мемуаристом, генеральним хорунжим [27, 1007]. У своєму «Щоденнику...» від 8 жовтня 1752 р. він зазначає, що «обЪдалъ въ СлоутЪ, а около вечерень прибылъ въ Глуховъ». Повідомляє, що ночував у селі Слоут 24 липня 1753 р. по дорозі на Новгород-Сіверський [28, 18].

Савич Петро Федорович разом з Настасією Миколаївною Ханенко виховали двох синів - Федора (1747-?) і Степана (1753-?), які в 1779 р. служили в Угорському гусарському полку. У 1761 р. Петро Федорович Савич три місяці перебував у Глухові при гетьманові К. Розумовському. Мав у Стародубі двір: одну хату господаря, при ній кімнату прибудовану, дві комори. У ній жив посполитий. Двір на місці шляхетському дістався від предків у спадок.

Володів хутором Жигалкою у Новоміській сотні поблизу с. Білий Колодязь, де мав греблю з млином на р. Вепринці, винокурню, приїжджий дім і 13 дворів підданих. У його володінні значилось також с. Кривець Топальської сотні, де він проживав, мав млин і 64 двори підданих [3, 322-323].

Федір Федорович Савич разом з Марією Яківною Якубович залишили по собі трьох дітей - доньок Настасію та Ганну і сина Якова (9 жовтня 1753-?).

Микола Ханенко у своєму відомому «Щоденнику...» зазначив, що «15 октоврія (1753 р. - Авт.) .у г. Якубовича обЪдалъ зъ Гудовичемъ, которому вЪдодомость пришла, что внукъ ему отъ дочери его, а Федора Савича жены, родился сего мЪсяця 9-го числа, Яковъ...» [28, ІЗ].

Савич Настасія Федорівна була одружена з пирятинським Григорієм Васильовичем (1765-?) - військовим товаришем (1782), який не мав підданих. У них народився син Іван.

Савич Ганна Федорівна (1742-?) була одружена в 1767 р. з Полетикою Андрієм Андрійовичем (1740-?). У 1758 р. він розпочав службу військовим канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії, а 12 листопада 1763 р. став військовим товаришем, через чотири роки - бунчуковим товаришем у Лубенському полку. Мав 320 підданих в одному місті, одному селі і чотирьох хуторах[3, 285, 293].

На цьому, звичайно, рід Савичів не закінчується. Фамільний архів Савичів (універсали, купчі, інші фамільні акти 1657-1711 рр.) зберігався в с. Писарівці, що на Сумщині, м. Богодухові Золотоноського повіту Полтавської губернії. Частина документів, що стосується с. Слоут, містилася в архіві фон дер Бригена [29, І].