Науково-методичний журнал - Квітень 2012

НАУКОВЦІ - ВЧИТЕЛЕВІ

Збирання українських земель у єдиній соборній державі в часи української революції

Формування території сучасної Української держави відбулося в ході Української революції (1917-1921), 95 років від початку якої виповнюється в березні 2012 р. І хоч революція зазнала поразки, проте мала потужні позитивні наслідки. У процесі бурхливих громадсько-політичних, військових і міжнародних подій українська нація спромоглася правовим шляхом визначити територію і кордони своєї національної держави. Саме таким подіям і присвячено цю статтю.

З юриспруденції відомо, що першою необхідною умовою існування держави є встановлення території. Тому територіальне питання постало з початком Української революції, метою якої було утворення національної держави. Держава мала існувати у певних територіальних межах, які на той момент не були визначені. Україна, як приміром Грузія або Царство Польське, не була окремою провінцією Російської імперії. Вона існувала як певний етнічний регіон, не окреслений адміністративними межами. На той час український народ був розділений і проживав у складі двох імперій - Російської та Австро-Угорської, і в обох українці не мали визначеної території.

Питання про українську автономію, а відповідно і її територію вперше розглядалось на Всеукраїнському національному конгресі, який відбувся у квітні 1917 р. у Києві. Найбільш поширеним на той час було визначення національної належності території за т. зв. етнографічним принципом, тобто українськими могли вважатися землі, на яких більшість місцевого населення становили українці. Це положення українські вчені й політики взяли за основу. Спираючись на етнографічний принцип, вони визначили, що в 1917 р. українськими могли вважатися такі адміністративно-територіальні одиниці підросійської України:

1. У повному складі Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Харківська і Херсонська губернії, де 68-97 % населення становили українці; Чернігівська (без чотирьох північних повітів), Таврійська (без Криму) губернії.

2. Окремі повіти інших губерній:

Грубешівський, Томашівський та Влодавський повіти Холмської губернії;

Катеринодарський (українці становили 51,8 %), Єйський (73,9 %) і Темрюцький (75,2 %) відділи Кубанського краю;

Хотинський повіт (79 %) Бессарабської губернії;

Брестський (64,4 %) і Кобринський (79,6 %) повіти Гродненської губернії;

Бирюченський (69,3 %), Богучарський (82,2 %), Валуйський (52,9 %), Острогозький (93,5 %) повіти Воронізької губернії;

Таганрозький округ (61,7 %) Області війська Донського;

Грайворонський (57,3 %), Новооскольський (50,8 %), Путивльський (51,9 %) повіти Курської губернії;

Новогригоріївський (50,7 %) і Медвеженський (58,4 %) повіти Ставропольської губернії.

Визначена таким чином територія Наддніпрянської України (в етнографічних межах) займала площу 513 тис. кв. км. За переписом 1897 р., на ній проживало понад 26 млн населення, у 1917 р. - уже близько 35 млн осіб. Ця територія стала стратегічною метою, основою для подальшого визначення територіальних меж Української держави.

Першими кроками до української державності стало видання І і ІІ Універсалів Української Центральної Ради. У відповідь на небажання Тимчасового уряду розглядати українське питання 10 червня 1917 р. УТТР видала І Універсал, яким заявила про намір самочинно проголосити автономію України. Ухвалений 3 липня ІІ Універсал УЦР зафіксував досягнуту в ході переговорів з Тимчасовим урядом домовленість про створення Української автономії та створив її виконавчий орган - Генеральний секретаріат. 4 серпня Тимчасовий уряд ухвалив Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні, у якій відійшов від попередніх домовленостей і значно обмежив територію автономії. До неї входило п’ять губерній - Київська, Волинська, Подільська, Полтавська та Чернігівська (без чотирьох північних повітів). Щодо інших територіальних одиниць, то за Інструкцією вони могли в майбутньому приєднатися до автономної України, за умови, що їхні земські установи ухвалять відповідне рішення.

Центральна Рада, не бажаючи відкритої конфронтації з урядом і намагаючись досягти своєї мети порозумінням, 9 серпня погодилась навіть на таку обмежену автономію, оскільки вона все-таки закладала підвалини державності. Таким чином, перша в новітній історії Українська автономія у складі Росії включала лише близько половини українських етнографічних земель. Резолюцію було ухвалено 227 голосами, 16 - проти, 62 - утрималися.

Щоб покласти край невизначеності становища української влади, Центральна Рада 29 вересня 1917 р. видала декларацію, у якій проголосила курс на забезпечення повної автономії України. У документі йшлося про намір розширити межі автономії на всі етнічні українські землі, зробити вищою владою у ній Центральну Раду, а Генеральний секретаріат перетворити на її виконавчий орган. Для волевиявлення українського народу було оголошено скликання Всеукраїнських Установчих зборів. Водночас УЦР запевнила, що Україна залишиться в складі Російської республіки як автономна одиниця. 13 жовтня Генеральний секретаріат направив Тимчасовому уряду меморандум, де ще раз наголосив, що Українській автономії тісно у вузьких межах, відведених їй центральною владою.

УЦР не підтримала Жовтневого перевороту і не визнала створену більшовиками Раду Народних Комісарів як всеросійський уряд. У нових політичних умовах, що склалися після зміни влади в Петрограді, вона ухвалила 7 листопада 1917 р. ІІІ Універсал, яким проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР) як автономної частини федеративної Російської республіки. ІІІ Універсал включив до складу УНР більшість українських етнографічних земель, розширивши її територію з п’яти до дев’яти губерній. Це були Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина (у повному складі), Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення території Української Народної Республіки, тобто єднання частин Холмщини, Курської, Воронізької і суміжних губерній та областей, де більшість населення становили українці, передбачалося «за згодою організованої волі народів».

25 листопада і 19 грудня 1917 р. УНР зверталась з нотами до нових державних утворень на території Росії з пропозицією створити на засадах федералізму загальноросійський однорідний соціалістичний уряд. Але політична ситуація в регіонах була настільки складною й неоднозначною, що створення загальноросійського об’єднання виявилось справою нереальною. 11 (24) січня 1918І? Універсал УЦР проголосив Українську Народну Республіку самостійною незалежною державою. Незалежна УНР залишилися в тих самих територіальних межах.

Зовнішні кордони УНР на заході та півночі були розширені за умовами Брестського мирного договору, укладеного УНР з країнами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) 27 січня (9 лютого) 1918 р. До УНР відійшли населені українцями Холмщина, Брестський і Кобринський повіти Гродненської губернії, а також землі білоруського Полісся (частини Пінського, Мозирського і Річицького повітів Мінської губернії). У складі УНР було утворено Холмську губернію.

6 березня 1918 р. Центральна Рада ухвалила закон про новий адміністративно-територіальний поділ України. За цим законом до складу УНР приєднувались території на заході і півночі, а на сході - населені українцями повіти Курської та Воронізької губерній, які в той час ще не перебували під українською владою. Автором закону був М. Грушевський. Він вважав імперський поділ на повіти й губернії застарілим і непридатним для України, тому сам розробив нову адміністративно-територіальну систему, поділивши її територію на 32 землі. Голова УЦР так пояснював принципи, покладені в основу нової адміністративно-територіальної системи: «За підставу взято число людності: приблизно 800-900 тис. за переписом 1897р., себто мільйон з лишком тепер. Такий округ з людністю поверх мільйона при добрій організації може наладити у себе добре і справу санітарну, і шляхову, і сільськогосподарську, і земельну, і промислову, і культурну. В своїм районі він буде спроможний організувати й сіть середніх шкіл, і якісь вищі школи, добрий музей, і порядний театр - все те, що звичайне повітове місто своїми засобами зробити неспроможне. До всенародних зборів (сейму) України такий округ посилатиме не менше десяти депутатів, так що при виборах можливе партійне групування й пропорційні вибори. А з другого боку - се округ настільки невеликий, що всі частини його будуть почувати себе тісно зв’язаними і між собою, і з своїм центром; всі громадські політичні й культурні сили будуть тут на виду і на рахунку; все громадське будівництво йтиме при живій участі і контролі громадянства».

У створенні нових адміністративно-територіальних одиниць М. Грушевський не додержував єдиного загального підходу, а керувався такими критеріями: прив’язка до географічних об’єктів (Подністров’я, Помор’я, Азовська земля), природно-кліматичні зони (Поділля, Волинь), етнографічний та історичний аспекти (Січ, Слобідщина, Русь, Половецька земля). Ухвалений Центральною Радою оригінальний і гармонійний адміністративно-територіальний поділ, розроблений М. Грушевським відповідно до природних, історичних і культурних реалій України, на жаль, ніколи не був запроваджений. Він залишився однією з пам’яток революційної законотворчості першої Української держави.

Та коли уважно розглянути, можна помітити певну подібність адміністративно-територіального поділу УНР з адміністративно-територіальним поділом сучасної України. Такі області, як Сумська, Одеська, Вінницька, Черкаська, Рівненська, та інші з незначними змінами відповідають «землям», що були визначені М. Грушевським. Це наводить на думку, що напрацювання Центральної Ради вивчалися в радянські часи й були враховані під час утворення в УРСР нових адміністративних одиниць.

Активну й цілеспрямовану політику з територіального питання проводив уряд Української Держави (УД) гетьмана П. Скоропадського. З тих земель, що відійшли до України за Брестським мирним договором на півночі, 7 червня 1918 р. було утворено нову адміністративну одиницю - Поліську округу (староство) з адміністративним центром у Мозирі. До території УД із стратегічних міркувань було приєднано Гомельський повіт Могилівської губернії з переважно білоруським населенням. Спонукало до цього важливе становище Гомеля, розташованого на перетині двох залізниць та водного шляху, що вели до Чернігова та Києва. За адміністративним поділом повіт увійшов до Чернігівської губернії.

Найбільш складною в той час була проблема східних кордонів. Порівняно з добою УЦР на сході українська влада за Гетьманату поширилась на ряд нових територій: Путивльський, Суджанський, Грайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронізької губернії. Ці землі підпорядковувались українськії адміністрації. Згідно з постановою Ради Міністрів від 14 серпня 1918 р. Путивльський і Рильський повіти увійшли до Чернігівської, решта - до Харківської губерній.

Відповідно до Брестських мирних угод радянська Росія зобов’язувалася визнати УНР, вивести з її території свої війська, розпочати переговори про підписання мирного договору і встановлення державних кордонів. 6 травня в Конотопі був підписаний договір про перемир’я і встановлено демаркаційну лінію - тимчасове розмежування територій Української Держави та РСФРР Вона проходила через Сураж - Унечу - Стародуб - Новгород-Сіверський - Глухів - Рильськ - Колонтаївку - Суджу - Беленіхіно - Куп’янськ. Поза УД залишилися лише три повіти Воронізької губернії, заселені українцями. Але українська сторона не вважала встановлену лінію остаточним кордоном. З 23 травня до середини жовтня 1918 р. тривали мирні переговори між РСФРР та Українською Державою з територіального питання. Сторонам не вдалося досягти згоди.

Важливою складовою територіальної проблеми було встановлення кордонів з новими державними утвореннями, що виникли після розпаду Російської імперії. Делегація РСФРР на мирних переговорах претендувала на те, щоб представляти всю колишню Росію, нехтуючи фактом відокремлення від неї Дону, Кубані, Криму, яких вона вважала тимчасовими й контрреволюційними утвореннями. Принципи, якими керувалася українська сторона у відносинах із новими державами, були викладені в аналітичному документі «О границях Української Держави під поглядом політичним». Його підготував відомий український політичний діяч Д. Донцов, який брав участь у переговорах як політичний експерт української делегації. Українська Держава виходила з факту розпаду Російської імперії і визнавала за її частинами, які самовизначились, право на суверенітет. В умовах тогочасного геополітичного становища України, невизначеної політичної ситуації в цих регіонах українська сторона намагалися проводити щодо них гнучку політику. Так, у Всевеликому війську Донському УД вбачала союзника. Щоб мати добросусідські відносини з Доном, вона відмовилася від претензій на українські території в складі козацької держави, забезпечивши відповідними домовленостями національні права українців. Так само неможливими й шкідливими вважалися плани анексії Кубані, які розроблялися певними політичними колами в Україні й на Кубані.

Політика Української Держави щодо вкрай важливого в стратегічному плані Кримського півострова була необдуманою. Центральна Рада припустилася помилки, коли в ІІІ Універсалі не включилаКрим до території УНР. Хоча українці там не становили більшості населення, проте з геополітичного, економічного, народногосподарського, транспортного погляду Крим був невід’ємною частиною материкової Таврії, а отже, і України. Тому визнання права Криму на самовизначення мало не політичний характер, а лише культурно-національний, із забезпеченням прав татарського народу. Українська Держава не повинна була робити жодних компромісів, бо належність Криму до України, вважав Д. Донцов, є необхідною умовою української незалежності. Якщо Крим залишиться поза межами України, його територія стане плацдармом для антиукраїнської боротьби.

Український уряд добивався суверенітету Криму і вів переговори про його приєднання до Української Держави, виходячи з того, що півострів є її складовою і невід’ємною частиною. У відповідь на антиукраїнську політику Кримського крайового уряду Рада Міністрів розпочала митну блокаду Кримського півострова. Було припинено товарообмін, перевезення товарів залізницею та морем. Економічного тиску Крим не витримав і погодився шукати компромісів. На початку жовтня в Києві відбулися переговори між Україною і Кримом, в ході яких було досягнуто угоди про входження Криму до складу України на правах автономної одиниці. Однак повстання Директорії, що розпочалось у середині листопада, поклало край намірам приєднання Криму до України.

Утворення держави в межах української етнографічної території було магістральною метою Української революції. Її реалізація розпочалася з проголошення 3 липня 1917 р. у складі Росії крайової автономії, що територіально охоплювала менш як половину всіх українських земель. У ході становлення і розвитку української державності протягом 1917-1918 рр. її межі розширилися й охопили майже всі етнічні землі Наддніпрянської України.

У добу Директорії відбулись важливі геополітичні зрушення, які стали доленосними для українського народу. 1 листопада 1918 р. на землях колишньої Австро-Угорської імперії постала нова незалежна держава - Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Територія ЗУНР складалася з українських частин Галичини, Буковини та Угорської Руси (Закарпаття).

22 січня 1919 р. відбулась історична подія - злука двох українських державних утворень - Української Народної Республіки (Наддніпрянська Україна) та Західноукраїнської Народної Республіки (Галичина, Буковина і Угорська Русь) в єдину соборну незалежну українську державу. Того ж дня злука була затверджена Універсалом Директорії УНР.

Таким чином, в часи Української революції вдалося зібрати у межах соборної України майже всю українську етнографічну територію за винятком українських земель на сході, що входили до складу Області війська Донського, Кубанського краю та Передкавказзя.

Урочисто проголошений Акт злуки мав скоріше декларативний характер. На цей час визначена в документі територія обох українських держав не контролювалася в повному обсязі ні урядом ЗУНР, ні урядом УНР. Через воєнне становище практичне злиття двох державних структур відкладалося на майбутнє - до скликання Всеукраїнських установчих зборів, обраних разом Наддніпрянською і Західною Україною. Соборна УНР не стала ні унітарною, ні федеративною державою. З певним припущенням її можна розглядати як конфедеративне об’єднання УНР та ЗУНР В обох державах залишились свої окремі державні структури, які й надалі діяли самостійно. Певним чином координувалася лише військова діяльність обох урядів, у липні-листопаді 1919 р. Армія УНР та Українська Галицька армія діяли як єдині збройні сили. В історії українського народу проголошення злуки залишилося непересічною подією, символом споконвічного прагнення до возз’єднання в єдиній державі.

У 1919-1920 рр. Українська Народна Республіка вела майже безперервну збройну боротьбу за державність. У відповідь на безпосередню агресію 16 січня 1919 р. вона оголосила війну радянській Росії. З квітня почалася військова конфронтація з Польщею, армія якої вела боротьбу проти ЗУНР З 24 вересня 1919 р. УНР перебувала у стані війни з білою армією генерала А. Денікіна. У подальшому, в умовах громадянської війни та постійного збройного протистояння територія, контрольована українською владою, не мала сталих розмірів і обрисів.

Вирішуючи у 1919-1920 рр. на Паризькій мирній конференції долю післявоєнної Європи, міжнародна спільнота розв’язала українське питання не на користь українського народу. Вона не визнала за українцями права жити в єдиній незалежній державі. Українські етнічні землі були поділені й опинилися у складі чотирьох держав: РСФРР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. Але ідея соборної України не була забута, а залишалася цілком реальною стратегічною метою. Її втілив у життя Радянський Союз під час розв'язування проблеми своїх західних кордонів напередодні та після Другої світової війни. Тому вже після 1945 р. УРСР, яка була невід’ємною складовою радянської імперії - СРСР, у територіальному плані могла ототожнюватися із соборною Україною. Визначення в добу Української революції території української держави, збирання за радянських часів усіх українських земель у межах УРСР - необхідні передумови незалежності, яку Україна здобула в результаті розпаду СРСР у 1991 р.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.