Вісник - Випуск 42 - 2010

Дитячі притулки Відомства установ імператриці Марії в Україні

Дитячі притулки Відомства установ імператриці Марії в Україні. Проаналізований процес створення і діяльності дитячих притулків Відомства установ імператриці Марії в Україні. З'ясована роль держави, громадськості та приватних осіб у цьому процесі. Показано місце притулків у системі піклування неповнолітніх ХІХ - початку ХХ ст.

Ключові слова: дитячі притулки, опікунство, сирітство, піклування, доброчинність.

Соціальна допомога дітям в Україні до 1917 р. здійснювалася за відсутності єдиної державної політики. Тому важливе місце в цьому аспекті відводилося громадській ініціативі та приватній доброчинності, що стали невід‘ємною складовою частиною піклування та опікунства ХІХ - початку ХХ ст.

Особлива роль в історії соціального піклування належала Відомству установ імператриці Марії (далі - ВУІМ), заснованому 1797 р. Важливими напрямками діяльності ВУІМ у ХІХ - на початку ХХ ст. була опіка незаконнонароджених немовлят у виховних будинках, допомога сліпим та глухонімим, жіноча освіта та виховання, лікарсько-медична допомога, а також піклування про бідних дітей з малозабезпечених родин у спеціальних дитячих притулках, історія виникнення яких розпочинається в Росії лише у 30-х рр. ХІХ ст.

Метою цієї статті є висвітлення процесу створення та аналіз діяльності дитячих притулків ВУІМ на території українських губерній, що входили до складу Російської імперії у ХІХ - на початку ХХ ст.

Історіографічний аналіз проблеми починається з середини ХІХ ст. Першою працею, в якій є інформація про діяльність доброчинних закладів для дітей, була «Детские приюты в России», видана у 1848 р.. Вона написана на базі даних звітів Комітету головного опікунства дитячих притулків. У роботі підкреслювалося позитивне значення дитячих притулків у морально-виховному плані. Помпезно окреслена роль представників імператорської родини у створенні закладів.

Діяльність дитячих притулків ВУІМ в Росії висвітлювали Е. Я. Барі, В. Г. Мозговий. У 1889 р. з‘явилося ювілейне видання, присвячене 50-річчю виходу в світ «Положення про дитячі притулки», яке можна використовувати також як історичне джерело. На початку ХХ ст. на сторінках журналу «Вестник благотворительности» з‘явилася серія публікацій К. Гумберта про діяльність губернських та міських опікунств дитячих притулків, розташованих на території українських губерній.

У ХІХ - на початку ХХ ст. виходили друком монографії та нариси, в яких окремі притулки ВУІМ ставали об‘єктом вивчення: в Одесі, в Харкові, Чернігові, Сімферополі та інших містах.

В радянські часи історія дитячих притулків ВУІМ спеціально не досліджувалася. Сучасні російські історики звернули увагу на діяльність ВУІМ з 90-х рр. ХХ ст. Це праці І. І. Апаріної та В. М. Попова, Т. Б. Кононової, Ж. Г. Кулькової та інших. С. І. Гаврюшин вперше комплексно висвітлив питання організаційного влаштування та діяльності ВУІМ за весь час його існування - з 1797 по 1917 рр.. Л. О. Жукова присвятила статтю історіографічним питанням вивчення діяльності ВУІМ. З останніх публікацій слід відзначити статтю О. А. Хитрова, в якій проаналізований історичний досвід функціонування ВУІМ.

Серед українських праць виділяється монографія І. С. Грєбцової та С. А. Накаєвої. Одеські дослідниці розглянули проблему опіки дітей у контексті жіночого руху на Півдні Російської імперії. Але, робота охоплює лише першу половину ХІХ ст. і в ній висвітлений лише процес функціонування дитячих притулків в Новоросійському краї, на Кавказі та Бессарабії.

Таким чином, історіографічний огляд питання свідчить, що в літературі бракує досліджень, присвячених аналізу діяльності всіх притулків ВУІМ, що існували на території українських губерній.

Метою створення дитячих притулків була опіка та догляд за дітьми з найбідніших родин; надання матерям, які працювали переважну частину доби, можливості залишати дітей під наглядом в денний час.

Перший такий притулок у Росії був відкритий 15 травня 1837 р. при «Будинку для піклування трудящих», заснованого відомим доброчинцем А. М. Демидовим.

7 листопада 1838 р. був створений Комітет головного опікунства дитячих притулків, під патронатом і керівництвом Олександри Федорівни, дружини імператора Миколи І. Комітет прийняв у своє відання всі існуючі дитячі притулки та почав розробляти «Положення про дитячі притулки». 27 грудня 1839 р. було затверджено «Положення про дитячі притулки». У 1864 р. Комітет головного опікунства дитячих притулків був ліквідований. З 1864 р. завідування установами Відомства здійснювалося ІV відділенням Імператорської Канцелярії. 18 липня 1891 р. було затверджено нове «Положення про дитячі притулки».

У Санкт-Петербурзі та Москві створювалися особливі Ради дитячих притулків, в губерніях та повітах - місцеві опікунства дитячих притулків. Губернські опікунства існували в усіх регіонах України. Згодом на підставі «Положення про дитячі притулки» 1891 р. відкривалися сільські опікунства дитячих притулків.

Перший притулок в Україні було відкрито у Катеринославі 14 грудня 1840 р., хоча нам зустрічалися й інші дати: 14 грудня 1841 р. та 16 грудня 1841 р.. В губернських містах притулки засновувалися раніше, в повітових в основному наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Першим серед повітових виник Старобільський притулок 6 грудня 1846 р.

Останніми з міських притулків, наскільки нам вдалося встановити, були Одеські: дитячий притулок імені цесаревича Олексія Миколайовича, перетворений 6 грудня 1909 р. з денного притулку «Ясла». Ці «Ясла» було відкрито в Одеському притулку імені Марії Федорівни наприкінці 1904 р. на честь народження спадкоємця цесаревича. У 1912 р. розпочалася реорганізація Олексіївського притулку для хлопчиків у притулок «Корабель» на канонерському човні «Чорноморець», пожертвуваному міському опікунству морським відомством. У 1915 р. був відкритий притулок «Корабель», розрахований на 100 дітей. А Олексіївський притулок залишився його відділенням і перебував у спільному з притулком імені Марії Федорівни будинку.

Засновниками дитячих притулків були приватні особи - найчастіше дворяни або купці, які утворювали спеціальні капітали або задовго до відкриття закладу збирали пожертвування, залишали заповіти (Одеський Олександрівський, Старобільський, Харківський, Херсонський, Новомосковський, Сумський); міські думи (Київські притулки, Єлисаветградський); жіночі доброчинні товариства (Керченський) або місцеві опікунства дитячих притулків (Одеські Маріїнський та Марії Федорівни, Херсонський, Чернігівський, Валківський).

Переважна більшість притулків називалася іменами царських осіб - імператорів чи представників династії Романових: Миколи І, Олександра ІІ, Олександра Ш, Олексія Миколайовича, Марії Олександрівни, Марії Федорівни, Олександри Миколаївни. Деякі з притулків мали імена засновників: у Сімферополі - графині Амалії Максиміліанівни Адлерберг та таємного радника Андрія Яковича Фабра, у Сумах - дружини відомого цукрозаводчика І. Г. Харитоненка Наталії Максимівни Харитоненко.

Управління притулками здійснювали: 1) піклувальниця (загальний нагляд та піклування про добробут закладу); 2) директор, обирався переважно з лікарів (спостерігав за станом здоров‘я дітей, їх їжею, за грошовою звітністю притулку); 3) почесний старшина (з купецтва) - піклувався про кошти, допомагав батькам у влаштуванні дітей до притулку; 4) доглядачка.

З 1846 р. в Російській імперії при дитячих притулках ВУІМ почали відкриватися нічліжні відділення для круглих сиріт. Така необхідність була викликана епідемією холери, внаслідок якої залишилося багато сиріт. В українських губерніях такі відділення були засновані при Київському Олександрівському притулку (9 вересня 1848 р. - під назвою «Костянтинівське», але 1 вересня 1850 р. нічліжне відділення було переведено до Марийського притулку і в 1854 р. відкрито вдруге при Олександрівському), Одеському Олександрівському (1848 р.), при Катеринославському (липень 1859 р.), при Харківському (1 січня 1860 р.) та Херсонському Миколаївському (1860 р.), Полтавському Олександринському (30 березня 1861 р.), Одеському імені Марії Федорівни (1870 р.), Одеському Марийському (1878р.), Старобільському притулку (1883 р.).

Як правило, до притулків приймалися діти від 3 до 10 років, обох статей, незалежно від стану, віросповідання та національності, безоплатно або за невелику платню від батьків чи пансіонерів на кошт благодійників. У деяких випадках вихованці залишалися у притулках до 18 років. Діти поділялися на дві категорії: 1) такі, що приходили до притулку щоденно; 2) ті, що перебували у закладі постійно (переважно сироти). Діти шкільного віку навчалися за програмою народних училищ, їм викладали Закон Божий, російську мову, арифметику, хоровий спів, гру на різних інструментах.

У притулках існували іменні стипендії: в Катеринославському притулку - з 1881 р. засновано п‘ять стипендій, названих іменами імператорських персон, на пожертвувані приватними особами капітали. У Київському Маріїнському - 15 стипендій міського управління по 60 руб. кожна та дві стипендії імені Г. І. Ейсмана, відкриті міським товариством взаємного кредиту. У Сімферопольському графині А. М. Адлерберг існували п‘ять стипендій імені генерала Г. В. Жуковського, створені на кошти Бердянського та Дніпровського земств.

Головна увага в цих дитячих закладах приділялася релігійно-моральному вихованню, збереженню родинних зв‘язків із сім‘єю; дітей привчали до праці, навчали різноманітним ремеслам: хлопчиків - слюсарному, ковальському, столярно-токарному, чоботарському, дівчаток - швачному, в‘язальному, вишивальному. Майстерність вихованців досить високо цінувалася: наприклад, на сільськогосподарській виставці у вересні 1886 р. у Катеринославі Комітет виставки нагородив притулок похвальним листом за роботи, виконані дітьми.

Після закінчення терміну перебування у притулку дітей влаштовували до майстерень, або всиновлювали селянські родини. Певний час колишні вихованці знаходилися під наглядом членів місцевих опікунств дитячих притулків. Випускники притулків ВУІМ користувалися пільгою при відбутті військової повинності.

Наприкінці ХІХ ст. в Російській імперії при притулках ВУІМ існували ремісничі класи (в Житомирі), ремісничі школи (в Сімферополі при сирітському домі А. Я. Фабра), кулінарні школи (в Одеському імені Марії Федорівни притулку з 1874 р., у Чернігівському притулку з 1898 р.), школи домоводства (з 1900 р. відкрита при Кам‘янець-Подільському притулку).

Функціонували притулки на кошти приватних осіб, громадських доброчинних товариств та за підтримки місцевих дум. Дуже часто ці форми опіки перепліталися. Наприклад, початковий капітал формувався за рахунок приватних пожертвувань чи заповітів, потім підключалися новостворені губернські, міські чи повітові опікунства (як у Новомосковську).

У Керч-Єнікале дитячий притулок був заснований жіночим доброчинним товариством 1874 р., у 1877 р. для завідування притулком було створено міське опікунство, 28 січня 1878 р. він був приєднаний до ВУІМ. З 1881 р. жіноче товариство за браком коштів відсторонилося від справ, а Керченська міська дума взяла на себе обов‘язок фінансування та управління притулком.

В Одесі, Херсоні, Харкові, Чернігові та Старобільську притулки утримувалися коштом місцевих опікунств дитячих притулків, дворянства та купецтва, у Києві, Єлисаветграді - за рахунок міської ради та приватних осіб. Винятково на пожертвувані капітали родини Харитоненко існував Сумський дитячий притулок (150 тис. руб. та нерухоме майно на суму близько 100 тис. руб.).

Дитячі притулки ВУІМ розташовувалися спочатку у найманих, з часом у власних кам‘яних або дерев‘яних, частіше двоповерхових будинках. Деякі приміщення притулків вважали зразками архітектурного мистецтва й досконалими з точки зору гігієни, наприклад, Одеський імені Марії Федорівни, збудований у 1891 - 1892 рр. та оцінений в 75 тис. руб.. Влаштований будинок без жодної копійки зі скарбниці, на пожертвування, які зібрала піклувальниця Н. М. Зелена, дружина градоначальника. При цьому притулку в 1900 р. купець Ф. С. Сутягін власним коштом збудував та обладнав лікарню, витративши 10 тис. руб., а помічниця піклувальниці О. П. Котляревська в 1901 р. влаштувала лазню та пральню, пожертвувавши 6,5 тис. руб.

Землю під забудову нового приміщення виділяла безоплатно міська громада (у Києві, Харкові, Чернігові, Кам‘янець-Подільському) або купувало місцеве опікунство дитячих притулків (у Херсоні, Новомосковську, Одесі, Сімферополі). У Єлисаветграді притулок розміщувався у будинку, що належав місту, Катеринославський - у будинку, пожертвуваному купцем П. А. Бєлявським, у Переяславі - дім притулку збудований почесним опікуном Л. С. Павловим.

При Харківському, Керченському, Чернігівському, Одеському імені Марії Федорівни та Сімферопольському імені графині А. М. Адлерберг притулках були власні домові церкви.

На початку ХХ ст. відбувався процес активного створення повітових та сільських опікунств та дитячих притулків. Особливо яскраво це видно на прикладі Харківської губернії, де лише за 1899-1906 рр. відкрилося 11 притулків. На 1916 р. в губернії функціонували також Основ‘янське, Бабаївське, Русько-Лозівське, Карасівське та Деркачівське опікунства.

В період Першої світової війни в дитячих притулках ВУІМ знаходили опіку діти воїнів. Фінансову допомогу закладам здійснювали губернські та повітові земства. Після Лютневої революції Тимчасовий уряд утворив Міністерство державного піклування, яке планувало здійснювати цілеспрямовану широку допомогу нужденним з боку держави. Тому Тимчасовий уряд циркулярами від 15 вересня 1917 р. та 12 листопада 1917 р. передав дитячі притулки до міських та земських самоуправлінь.

Деякі із закладів були передані у відання земств (наприклад, Павловський та Лебединський притулки Харківської губернії - з 1 січня 1918 р.). Взагалі притулки, як можна зрозуміти з архівних матеріалів, під час боротьби за владу різними політичними силами, знаходилися у найскрутнішому фінансовому стані, виникало питання або їх ліквідації, або реорганізації.

Після остаточного встановлення радянської влади в Україні дитячі притулки колишнього ВУІМ були передані наприкінці 1919 р. до Народного комісаріату освіти. В Одесі міське опікунство дитячих притулків клопотало про виділення з казни на потреби п‘яти притулків 30 тис. руб.. У 1919 р. в Одеських притулках на повному утриманні знаходилося 317 дітей 6-10 років, у притулку «Корабель» - хлопчики з 12 років.

Підводячи підсумки, слід відзначити, що дитячі притулки ВУІМ відіграли суттєву роль у створенні в Російській імперії системи піклування, виховання та навчання неповнолітніх, особливо сиріт та напівсиріт. Створювалися та функціонували ці заклади в Україні винятково на громадські та приватні кошти. Знаходилися під заступництвом представників династії Романових, проте фактів фінансування притулків урядом, з державної скарбниці нами не встановлено. Держава за допомогою законодавства регулювала діяльність притулків.

Переважна більшість губернських та міських притулків ВУІМ в Україні почала своє функціонування у 40-х рр. ХІХ ст. Повітові притулки утворювалися в основному в другій половині ХІХ ст., а сільські - особливо активно відкривалися на початку ХХ ст. У складі ВУІМ притулки перебували до Лютневої революції 1917 р. Потім вони передавалися Міністерству державного піклування (1917 р.), Міністерству народного здоров‘я та державного піклування (1918 р.) та Народному комісаріату освіти (1919 р.).

За своєю матеріальної базою повітові та сільські притулки суттєво поступалися губернським, що мали значні капітали та нерухомість у своїй власності. Найбільшими за кількістю вихованців можна вважати Харківський, Одеські та Київські притулки, в кожному з яких опікувалося понад 100 дітей. У притулках ВУІМ була найменша смертність серед вихованців, порівняно з іншими дитячими закладами Російської імперії. Це пояснювалося належним медичним доглядом, постійною увагою з боку опікунів, контролем місцевої влади. 

Додатки

Таблиця 1. Губернські та міські дитячі притулки ВУІМ в Україні

Час відкриття

Назва дитячого притулку ВУІМ

14. 12. 1840 р.

Катеринославський

01. 07. 1842 р.

Харківський

01. 07. 1842 р.

Чернігівський

01. 11. 1844 р.

Полтавський Олександринський

21. 04. 1845 р.

Київський Олександрійський

04. 07. 1845 р

Київський Марійський

23. 11. 1847 р

Одеський Олександрійський

09. 05. 1852 р

Херсонський Миколаївський

04. 08. 1855 р

Сімферопольський імені графині А. М. Адлерберг

15. 01. 1861 р

Одеський Марійський

30. 11. 1864 р

Сімферопольський сирітський дім імені А. Я. Фабра

26. 02. 1867 р

Одеський імені імператриці Марії Федорівни

28. 01. 1874 р

Керченський Марійський (Таврійська губернія)

12. 01. 1882 р

Київський імені імператора Олександра ІІ

16. 04. 1882 р

Кам‘янець-Подільський

22. 10. 1892 р

Житомирський

06. 12. 1909 р

Одеський імені цесаревича Олексія Миколайовича

1915 р.

Одеський притулок «Корабель»

Таблиця 2. Повітові та сільські дитячі притулки ВУІМ в Україні

Час відкриття

Назва дитячого притулку ВУІМ

06. 12. 1846 р.

Старобільський (Харківська губернія)

1859 р.

Новомосковський Олександрівський (Катеринославська губернія)

01. 06. 1871 р.

Єлисаветградський Олександрівський (Херсонська губернія)

01. 08. 1888 р.

Сумський імені Н. М. Харитоненко (Харківська губернія)

25. 08. 1896 р.

Олександрівський (Катеринославська губернія)

26. 11. 1899 р.

Валківський (Харківська губернія)

27. 02. 1900 р.

Переяславський (Полтавська губернія)

15. 03. 1901 р.

Валківський (Харківська губернія)

17. 03. 1901 р.

Бахмутський (Катеринославська губернія)

21. 08. 1901 р.

Ізюмський (Харківська губернія)

03. 10. 1901 р.

Лебединський (Харківська губернія)

15. 01. 1902 р.

Вовчанський (Харківська губернія)

03. 05. 1902 р.

Харківський сільський імені Олександра ІІ

23. 08. 1903 р.

Охтирський (Харківська губернія)

04. 10. 1903 р.

Софійський (Катеринославська губернія)

21. 03. 1904 р.

Севастопольський (Таврійська губернія)

01. 01. 1905 р.

Павловський (Харківська губернія)

09. 03. 1905 р.

Будянський (Харківська губернія)

14. 07. 1905 р.

Куп‘янський (Харківська губернія)

01. 11. 1906 р.

Верхньо-Писарівський імені Є. П. Ребіндер (Харківська губернія)