Науково-методичний журнал - Березень 2013

ПОЧАТКИ РАДІО ТА РОЛЬ РАДІОАМАТОРСЬКОГО РУХУ В РОЗВИТКУ РАДІОМОВЛЕННЯ В СРСР

У цій статті висвітлюються певні взаємовпливи суспільно-політичного життя та діяльності електронних ЗМІ в Радянському Союзі. Розглядається роль суспільних організацій, зокрема радіоаматорів, в організації публічного мовлення, що є маловивченою темою.

Зібраний матеріал допоможе в роботі як учителеві історії, так і вчителю фізики, керівникові технічного гуртка в школі, будинку культури тощо. Опис подій, пов’язаних з розвитком радіо й телебачення, дасть учням конкретне уявлення про процеси, що відбувалися в житті тогочасного суспільства, про науково-технічний прогрес у галузі фізики та радіотехніки починаючи з 20-х років XX ст.

Істотний вплив радіоаматорського руху на процеси розвитку радіо й телебачення в СРСР відбувався в трьох часових відрізках: 19241931 рр. - початковий етап розвитку радіо в країні; 1951-1963 рр. - упровадження телебачення; і третій - останні роки існування СРСР та перші роки створення незалежних держав. Цей перехід характеризувався розвитком місцевих кабельних студій телебачення, освоєнням супутникового прийому програм. Але він став і лебединою піснею радянської системи радіоаматорства. Докорінним чином змінились професійні й життєві орієнтири багатьох фахівців. Це був фактичний перехід від аматорства до комерційної діяльності.

Перші два десятиріччя минулого століття радіо в Російській імперії використовувалось для потреб державного управління, військової галузі, а також для передачі матеріалів газет і пресових агентств. Передавали азбукою Морзе («крапка-тире») спочатку по дротовому телеграфу (з 1832 р. за П. Шиллінгом; з 1854 - між містами імперії), згодом і радіотелеграфом (1899). Ця традиція продовжувалась після 1917 р., коли влада перейшла до рук більшовиків. Батьком ефірного радіо в Росії вважається О. Попов [19; 20; 45].

В Україні радіотелеграф існує з 1901 р. - перший зв’язок між Херсоном і Голою Пристанню (перша цивільна радіопередача в Російській імперії), того ж року радіопередачі проводились і в Севастополі на флоті. У Києві працював з радіо С. Айзенштайн, що згодом встав біля витоку російської радіопромисловості (АО РОБТИТ) [14, 45-51]. Є ще кілька учених, яких можна назвати винахідниками радіо - це Г. Герц, Г. Марконі [46], Н. Тесла (американський патент на радіо) [12, 324-349, 369-373; 38, 277-290]. Навіть читаючи статті у Вікіпедії про цих людей, можна відчути відлуння «боротьби за пріоритет винаходу радіо» [14; 25; 9; 10; 11]. Цікаво, що Мала радянська енциклопедія (1936) вважала Марконі «винахідником бездротового телеграфу» [22]. Радіопромисловість в Росії була настільки відсталою, що передавачі О. Попова виготовлялись у Франції на фірмі «Е. Дюкрете».

У Радянській Росії перші радіопередачі проводились у 1919 р. з Нижньогородської радіолабораторії (27.02.19). Звідти розпочалось експериментальне голосове мовлення, що було зорієнтоване на широкий загал слухачів [9]. У 1920 р. керівник радянського уряду В. Ленін писав завідувачеві лабораторії М. Бонч-Бруєвичу: «Скориставшись нагодою, виражаю Вам глибоку подяку й співчуття з приводу великої роботи в царині радіовинаходів, яку Ви здійснюєте. Газета без паперу й без «відстаней», яку Ви створюєте, буде великою справою» [21].

Цікаво, що М. Бонч-Бруєвич народився в Орлі, але освіту здобув частково в Києві (комерційне училище, 1906), потім - у Миколаєві (юнкерське училище, 1909). Закінчив офіцерську радіошколу.

Навіть у роки громадянської війни справі розбудови радіомережі приділялась велика увага.

С. Мізеркін зазначає: «Незважаючи на складне економічне та політичне становище, в найважчі роки становлення Радянської влади територією всієї країни будувалися радіотелефонні станції. В 1920 році їх було більш 200. Перші нерегулярні радіопередачі здійснювалися з лабораторії Нижнього Новгорода, а з 1920 р. - з дослідних радіомовних станцій Москви, Казані та ін. крупних міст» [23]. У 1920 р. у Москві була споруджена радіовежа за проектом В. Шухова. А у вересні 1922 р. у підмосковній Лосиноостровській показовій школі 2-го ступеня вчитель фізики Євген Миколайович Горячкін (пізніше - член-корреспондент АПН СРСР) організовує перший у країні радіогурток [40]. У жовтні такий самий гурток створюється у дитячій колонії «Іскра» під Москвою. Цікаво, що в 1924 р., сконструювавши власного приймача та вивчивши телеграфний код, члени гуртка цієї колонії прийняли сигнали SOS з корабля, що потерпав у Балтійскому морі, а пізніше - першу дослідну передачу радіостанції ім. Комінтерна з Москви [9, 8-9]. Члени гуртка виготовили самостійно 50 радіоприймачів, які передали в різні заклади переважно для колективного прослуховування.

Мізеркін наводить спогади наукового співробітника Національного музею радіо РФ Д. Гур’янова: «Найперші експонати радянської радіопромисловості - так звані детекторні приймачі, яким не потрібно ані електроживлення, ані складної «підводки» радіотрансляційної лінії. Вони працюють просто від антени, яка вивішувалась мало на деревах або на даху будинку. Але треба було мати заземлення - закопане відро чи щось на кшталт цього - і вже можна було слухати перші радіостанції. Але слухати можна було не з динаміка, як зараз, а тільки через навушники, довго налаштовуючись, відшукуючи «чутливу» точку. Тільки так можна було слухати перші радіостанції». На початку 20-х років XX ст. у Росії було 20 000 приймачів - половина в Москві, та тільки 5 % з них були ламповими, тобто мали підсилення та систему налаштування [23].

«На селі народ теж прагнув слухати не тільки голову колгоспу, а й Москву. Для цього існували «батарейні» приймачі. Але батареї не були як у сучасних приймачів - то була ціла системабатарей. Але наукова думка на місці не стояла, і винайшли генератор: батарею, яку важко було придбати, за якою треба було їхати в райцентр. Ось у такий термогенератор достатньо було залити гас, запалити сірником, і через 20-30 хвилин з’являлась електрика. До батареї підключали приймач, і він починав говорити», - розповідає Д. Гур’янов [23].

У державі з’являється «Товариство друзів радіо» («Общество друзей радио», надалі - ОДР), яке контролюється державою, у певному значенн - це дозволена дозована активність ентузіастів- радіоаматорів. Його першим головою був заступник наркома пошт і телеграфів А. Любович. Інша назва цього наркомату (міністерства) – Нарком-поштель СРСР [32; 35].

Треба враховувати, що й сама новостворена радянська держава була дуже бідною і неспроможною фінансувати радіогалузь, а отже, не могла диктувати свою волю. Уся робота ОДР ускладнювалась бідністю (як загальною, так і самих осередків), післявоєнною розрухою. Не було якісних радіодеталей (подекуди запчастини виготовляли кустарно). Державні поштово-телеграфні контори мали великі труднощі із закупівлями апаратури, ремонтом. Отже, і державні службовці, і «суспільники» з ОДР переборювали подібні проблеми. Іноді вони розв’язувати їх разом.

С. Свістович зазначає: «Радянський уряд не мав необхідних організаційних можливостей і матеріальних ресурсів, а тому для реалізації компартійної парадигми в питаннях розвитку науки і техніки на цю стезю спрямували громадську активність, яка б виявлялася у створенні наукових і науково-технічних громадських організацій. Громадські об’єднання наукового і науково-технічного спрямування згуртовували б інтелігенцію, що спрощувало б налагодження діяльності наукових і технічних працівників, а також контроль за їх діяльністю з боку компартійної влади» [32, 132].

1 травня 1923 р. у Татарстані (м. Казань) було проведено пробну радіотрансляцію концерту за допомогою аматорського передавача, якого сконструювали активісти ОДР Лобов, Плясов та ін. з Казанської опери. Концерт приймали далеко за межами республіки [1].

4 червня 1923 р. вийшов декрет Раднаркому СРСР «Про радіостанції спеціального призначення», одним із розробників якого був Інокентій Халепський (начальник Військово-технічного управління Червоної Армії) [37; 41]. 28 липня 1924 р. було прийнято постанову Ради народних комісарів СРСР «Про приватні прийомні радіостанції», яка дозволяла громадянам мати свої радіоприймачі, а радіоаматорам конструювати їх. До того часу це не дозволялося законом. Крім того, у постанові наголошувалось на необхідності створення радіозаводів. При московський радіомережі Халепський створює також Бюро сприяння радіоаматорам (у клубах, на заводах, у школах, ВНЗ), вважаючи, що радіоаматорство допоможе армії та країні в цілому [41].

У Нижньому Новгороді запрацювала перша аматорська радіостанція з позивним R1FL (1925) на чолі з Федором Лобовим, Володимиром Петровим. А згодом, у 1926 р., радянські короткохвильовики отримують офіційний дозвіл працювати на коротких хвилях [40].

Із серпня 1924 р. став виходити журнал «Радиолюбитель», пізніше «Радиофронт», що популяризували «радіосправу». У першому його номері вживався термін «радіомовлення» щодо публічнихпередач радіо, запропонований радіоаматором Г. Гінкіним (пізніше - відомий учений, автор довідників з радіотехніки) [40; 42].

У журналі «Радиолюбитель», що мав кольорову обкладинку, в першому ж номері містилася схема для самостійного складання детекторного приймача системи Н. Оганова. Згодом там публікувалися матеріали, що допомагали радіомайстрам у містах і селах поширювати зону прийому радіо, бути в авангарді технічного прогресу. Так, у м. Арську (Татарстан) у 1924 р. казанські ентузіасти радіо, зібравши в міському саду ім. Свердлова мешканців, розповіли їм про радіо і пообіцяли, що незабаром і вони зможуть приймати на аматорські приймачі (усього за 10 руб.!) концерти та лекції. У результаті з 1950 р. лави радіоаматорів поповнились 190 особами [9, 11].

Незважаючи на часткову міжнародну ізоляцію СРСР, подібні тенденції спостерігались і в державах Східної Європи після Першої світової війни. Інтелігенція там розглядала будь-які культурні форми (літературу, театр, кінематограф) як знаряддя для розвитку національної свідомості. І однією з нових форм просвіти та виховання стає радіо. Це підтверджує і Л. Горизонтов: «Важливим засобом політичного та духовного об’єднання нації виступало радіомовлення, а починаючи з 60-х років - телебачення. Актуальність швидкого розвитку цих каналів інформації зумовлювалась насамперед значимістю радіо й телебачення (ТБ) як загальнодоступних, масових комунікацій, що допомагають щоденно орієнтуватися в соціальному середовищі» [5, 496]. До роботи в мережі радіо залучалися вчені, діячі культури, а коли почала розбудовуватись телемережа (вже після Другої світової війни), то для роботи в ній були задіяні активісти й «суспільники», що зналися на радіо й ТБ (Чехословаччина, Польща).

У багатших країнах Європи використання аматорів для потреб радіо було не дуже помітним. Там більш специфічною була схема: від приватного радіо (може, з участю держави) до державного. Одержавлення радіо відбулося у Великій Британії, Франції, Італії. Так, публічне мовлення в Британії почалось у 1922 р. як приватне (засноване з участю Г. Марконі), але в 1927 р. усі акції викуповує держава - з’явилась Британська радіомовна корпорація BBC (Бі-бі-сі). Натомість у США радіо та загалом і ТБ було в приватних руках.

У 20-х роках XX ст. по всьому світу розвивається радіоіндустрія. З’являються перші публічні (широкомовні) радіостанції, населення намагається оволодіти новим технічним дивом, приблизно як сьогодні - цифровими гаджетами. Прийом радіопрограм був досить складним - потребував високих антен, та й приймач був складним і «вередливим» у роботі. Більшість приймачів були надпростими детекторними пристроями; випускались і радіоконструктори («зроби приймача сам»).

У Німеччині працівник поштової служби, батько німецького радіо Ханс Брєдов, підготував разом з колегами зі станції Райхспошти святкову програму, присвячену святу Різдва (20.12.1920). Поштові службовці на принесених до студії музичних інструментах грали, співали, а хто не вмів - декламував, бажали щасливого Різдва. Поштарі намагались якнайшвидше поширити нову послугу, бо планувалось між тим брати за це гроші, але уряд Німеччини з 1922 р. заборонив приватний прийом. Та з 1923 р. заборону знімають, реєструють перші публічні радіостанції. Поштова служба разом з підприємцями створила мережу передавачів таким чином, що в країні практично не залишилось «мертвих зон» прийому. У перші роки поширення радіо радіослухачі будують щогли та антени для прийому більшої кількості станцій. Пошта перевіряла правильність монтажу, приймала залік з фізики та радіотехніки (!) і тільки після цього виписувалась ліцензія на прийом радіостанцій. Незаконний прийом карався штрафом і навіть ув’язненням.

Ось цікава думка: «.В Європі з’являються перші детекторні приймачі. Населення охоплює мода слухання . Люди середнього достатку могли придбати лише детекторні приймачі, що працювали з антеною заввишки 25 м та непевним прийомом. Заможні купували лампові з дорогими батарейками. Живлення з розетки не існувало, бо ще не був відкритим перетворювач змінного струму на постійний (випрямляч)» [47].

Професіоналів нової справи не було, перші працівники радіо були аматорами. З 1925 р. німецьке радіо (Radio-Stunde AG) переходить під контроль уряду, а тому радіоаматори слухають американське радіо на коротких хвилях. Система місцевих станцій (NORAG, SUWRAG, MIRAG, ORAG, WEFAG), що була сформована як приватна, перейшла до складу RRG. Наприкінці існування Веймарської республіки на центральних і регіональних студіях посилюється державницько-консервативнний вплив. Роль аматорів і різних нестандартних поглядів на ефір знецінюється. Після приходу тоталітарного режиму Гітлера радіо переходить під тотальний контроль держави і стає інструментом нацистської пропаганди та експансіоністських планів.

У сусідній Австрії поява радіо викликала суспільний ажіотаж. Там випускали конструктори радіоприймачів, частина радіокомпаній почала виготовляти деталі (радіо- та електроматеріали) для вільного продажу, розраховані на аматорів-збирачів. Перші приймачі на території Австрії були німецькими, це детекторні приймачі - їх слухали через навушники, оскільки не було підсилювача. До цих приймачів купували підсилювальні труби - рупори. У містах і селах з’явились чудернацькі антени, що виготовлялись аматорами. Одним з перших радіоаматорів Австрії був священнослужитель Хартманн Кірхбіхлер, який змонтував простий приймач. На межі 19251926 рр. починається бум лампових приймачів, які можна було налаштовувати на різні станції - ефір був досить багатим. Але якісний приймач був рідкісним, бо дорого коштував.

Після посилення правого політичного впливу та аншлюсу з Австрією із ідеологічних причин знову розповсюджуються приймачі з фіксованим налаштуванням на станції; а під час війни за слухання іноземних станцій як у Німеччині, так і в Австрії можна було опинитися в концтаборі, а то й розпрощатися з життям. Роль радіоаматорів як громадського руху невпинно знижується. Тепер ліцензування приймачів (за що сплачували кошти) уже не передбачало заліків з фізики.

Та повернемося до Росії. Тут у 1924 р. створюється акціонерне товариство «Радио для всех» (згодом «Радиопередача»), кількість зареєстрованих приймачів сягнула за 20 000. З грудня 1924 р. деякі газети друкують програму АТ «Радио для всех». Це товариство формує програму передач новоствореної радіостанції в московських Сокольніках. АТ «Радиопередача» (Акционерное общество для широкого вещания по радио) мало особливу, порівняно з пресою чи кіно, організаційно-творчу основу. Воно мало на меті організувати широке радіомовлення в країні, об’єднати всю радіосправу: будівництво та організацію радіостанцій, видавничу, рекламну та комерційну діяльність. Робота радіогалузі планувалась як самоокупна. До співпраці закликали широкі верстви населення, радіоаматорів. Засновники - Наркомпоштель, Російське телеграфне агентство (РОСТА), Електротехнічний трест заводів слабкого струму. «Радиопередача» користувалася підтримкою держави не тільки ідейною, а й фінансовою [28; 43].

Це доволі цікаве об’єднання, яке здійснювало радіомовлення й готувало свої передачі в умовах відносної ідейної свободи. У період 1925-1928 рр. по країні діяли ефірні редакції «громадсько-акціонерного керівництва». Тобто радіо не було суто державним. Редакція «Радиопередачи» давала в ефір рекламу і не дуже реагувала на вказівки партійних органів, за що не раз отримувало догани й попередження. Підґрунтя культурно-освітніх та художньо-музичних передач редакції «Радиопередачи» становили діячі культури та митці. Але в1925 р. НКВС фабрикує «справу Радіокомітету» в Москві, внаслідок якої весь керівний склад радянського радіо було знято з роботи, пізніше - репресовано, на місцях почалися кадрові перестановки та ідеологічні чистки-звільнення. На радіо з 10 січня 1927 р. встановлюють цензуру, до мікрофонів заборонено допускати людей без особливого дозволу. У 1928 р. «Радиопередачу» було ліквідовано. ОДР проіснувало трохи довше [42; 43].

Радіо в СРСР на початковому етапі свого розвитку мало велике значення. Тільки-но закінчилась громадянська війна, країна лежить частково в руїнах; деякі райони є важкодоступними, розташовані далеко від культурних центрів. Керівництво держави розуміло, що радіо має відіграти об’єднуючу роль різнорідного за культурним, економічним та етнічним складом населення радянської держави. Біля радіоприймача всі громадяни мали бути членами єдиного суспільства. А найголовніше - радіо мало стати одним з інструментів формування людини нового типу, відданій ідеалам партії пролетарського інтернаціоналізму, нетерпимої до класових ворогів.

Крім того, радіо було і джерелом культури, правильної мови, культури мовлення, що мало неабияке значення для країни, яка боролася з неписьменністю [43]. Просвітництво через радіо було популярним. Люди тяглися до радіо як до джерела культури, як до чогось незвичного й малодоступного в звичайному житті. Основу радіомовлення СРСР початкового етапу становили музичні програми. Малописьменні слухачі радіо дуже поважали оперу, класичну музику. Переважна їх більшість ніколи не була в концертних залах, оперних театрах. Через радіо селяни-заробітчани, які вирушали до міста, намагалися прилучитися до міської культури [35].

У РРФСР та СРСР радіо було дротове. На першому етапі відіграла свою роль дешевизна кінцевого обладнання для слухача в злиденних тодішніх умовах, особливо на селі. Прибічниками такого радіо стають ентузіасти Алексєєвський і Шатаєв. Вони опубліковують в журналі «Радіоаматор» свої схеми, мотивуючи доцільність розбудови радіовузлів і дротового радіо в СРСР, оскільки на ефірне обладнання не вистачає грошей. Вони прямо писали, що особисто їм, як і іншим слухачам, не вистачає грошей на приймача. I тільки згодом сформується замкнута система мовлення в країні, яку частина громадян вважатиме оплотом однодумності в державі та дозованого доступу до інформації [42]. Треба зауважити, що й надалі кількість ефірних радіоприймачів зростатиме незначними темпами - саме через бідність радянського суспільства, а не через заборону з боку влади [42].

У Москві спілка «Ради радторгдержслужбовців» («Союз совторгосслужащих») проводила роботу з підготовки радіокадрів. При ній був організований центральний радіоклуб, який навчав інструкторів і керівників гуртків, проводив для них семінари. Діяла радіотехнічна консультація. Обслуговувались мітинги й екскурсії радіо- та гучномовним обладнанням [42].

Московські активісти радіо встановлювали гучномовці в містах Московської області: Дмитрові, Коломні, Павловському Посаді, Орєхово-Зуєві, Клину (1925) та ін. Аналогічні роботи проводилися і в інших містах.

Програми Київської радіостанції приймали не тільки в Україні, а й у Росії. Активіст-радіовинахідник Шатаєв, який розробив і створив радіовузол поблизу Вороніжа, використовував програми радіо з Києва [42].

Навесні 1924 р. у далекосхідному місті Владивостоці на базі низки радіоаматорських гуртків (з дорослих членів) було створено губернське добровільне товариство «Пролетрадио», яке зібрало кошти на спорудження місцевої радіостанції. Вітчизняної апаратури не вистачало, та й була вона, відверто кажучи, не найкращої якості, тому Москва санкціонує купівлю апаратури фірми «Марконі». Побудували станцію наприкінці 1925 р. Монтаж, встановлення апаратури та підготовку станції до експлуатації здійснили радіоаматори, допомогу будівельникам надали військові моряки. 1 січня 1926 р. о 18.00 в ефір вийшла Владивостоцька радіомовна станція, перша на радянському Далекому Сході, сьома зареєстрована в Росії та перша побудована зусиллями громади й ентузіастів (РВ17, 456 м). Станцію було чутно в Приморському краї, Читі, Іркутську та в Японії і в частині Китаю. Уже з лютого 1926 р. розпочалися ретрансляції московських передач. У роботі станції велику роль і надалі відгравали «суспільники». У жовтні 1927 р. радіостанція Владивостока входить в організоване в Москві товариство «Радиопередача» [8; 27].

Не «пасли задніх» і осередки ОДР Сибіру. У Красноярську ОДР оформилось у 1924 р. з трьох окремих гуртків (Ковязін А., Середкін В., Формін М., Шестаков В., Доронін Б., Сафонов Я. та ін.). Один гурток був при артилерійський школі, другий створили Віталій Вяткін та Аркадій Ковязін у клубі імені К. Лібкнехта. Там збиралася робітнича молодь, багато шляховиків і залізничників. Вони самі побудували радіовузол і стали радіофікувати помешкання працівників вагонобудівного заводу, тобто обладнували радіоточки дротового радіо. 7 листопада 1927 р. на роковини революції 1917 року красноярський осередок ОДР вийшов у ефір по саморобному передавачу потужністю усього 10 Вт. Почалися тестові радіопередачі, що були не мовленням, а скоріше технічними експериментами.

Програма першої передачі складалася з виступу Єгера «Десять років жовтня», концерту акторів музичного технікуму (керівник Абаянцев) та вокального квартету в складі Виноградова, Кірсанова, Муратова та Смолехо. Подібними були перші концерти і на інших станціях та радіовузлах [29].

Ефір забезпечувався з допомогою технічних спеціалістів [15]: членів ОДР і працівників Окружної контори зв’язку (Воробйов А., Доронін Б., Лук’янов, Анісимов, Коновалов Н. та ін.). Станція ретранслювала передачі потужних центрів мовлення, у тому числі Москви, кілька разів на тиждень читали місцеві новини, до мікрофона виходили красноярські артисти. У 1929 р. красноярський осередок ОДР посилає делегата до Москви в Наркомпоштель з проханням виділити Красноярську промисловий радіовузол. До столиці їде В. Вяткін. Там він добивається зустрічі з Н. Крупською, яка й допомагає йому одержати підсилювач дротового мовлення на 300 репродукторів. Його встановлюють убудинку Біржі праці, і станції на знак подяки присвоюють ім’я Крупської. Редактором місцевого мовлення стає Леонід Гриневич. У 1930 р. було змонтовано потужніший підсилювач і під радіостудію використали кафедральний собор. Культові споруди в атеїстичному СРСР часто відбирають для потреб держави (складів, казарм, овочебаз) без усякої поваги до намолених місць. Державний Красноярський радіоцентр було створено 20 березня 1931 р. [15].

У 1925 р. центральний підрозділ ОДР здійснив автопробіг з радіопересувною установкою областями України (Чернігівська, Полтавська, Київська), пропагуючи радіомовлення. Було проведено 100 зборів з демонструванням передач і концертів (40) по радіо. На конференції для 600 педагогів проводився семінар з питань використання радіо для школярів [42].

У 1925 р. з’явився осередок ОДР і в Новоніколаєвську (тепер Новосибірську). Його представники вийшли з пропозицією до Москви створити радіостанції в Новоніколаєвську та на його околицях. Влітку 1925 р. голова Сибревкому М. Лашевич, його заступник Р. Ейхе, представник Сибторга в Москві Певзнер та голова правління АТ «Радиопередача» в Москві провели перемовини. А невдовзі в Новоніколаєвску було встановлено (1926) потужний радіопередавач (радіусом 300 км) та якісний приймач промислового рівня (прийом сигналів до 1500 км). За ініціативою місцевого осередку ОДР розвивається дротове мовлення. У 1927 р. запрацював радіовузол, повністю побудований аматорами (потужністю 50 Вт). Одночасно з радіофікацією житлових приміщень, виносять на вулицю і гучномовці. Ця модель масового слухання збережеться в СРСР надовго - майже до 70-х років XX ст. У 1928 р. у приміщенні поштамту було обладнано типовий радіовузол (на 400 Вт) [26].

У червні 1926 р. в Єкатеринбурзі (Свердловську) почала діяти широкомовна станція Уралпрофради, тобто профспілкова станція. Державна станція запрацювала в 1929 р. [31].

У 1924 р. на Кубані (Краснодар) ОДР створює радіовузол дротового радіо, а в 1926 р. Трест заводів слабкого струму та завод ім. Сєдіна споруджують для місцевого відділення АТ «Радіопередача» радіостанцію, яка діяла до 50-х років і яку потім перевели в державну власність. Власні радіовузли створювали і в інших населених пунктах Кубані.

Популяризація радіо відбувалась і на селі. Так, у селі Беляєвському (Прилуцького р-ну АО Комі) в 1926 р. зі служби в Червоній Армії повернувся М. Чирков, нагороджений у свій час радіоприймачем. Він організував колективне прослуховування програм радіостанції «Комінтерн» у своєму селі, а потім і в с. Об’ячево [44].

Серед малоосвічених селян іноді траплялись курйози, пов’язані з радіо. У дослідженні М. Цирульникова йдеться про один такий випадок у Нижньогородській губернії: «Старожили села Воздвиженського Нижньогородської губернії пам’ятають, як у 1925 р. у місцевій хаті-читальні з’явився перший детекторний приймач. Змонтували його місцеві ентузіасти-радіоаматори. Усім загалом підняли високу антену, збивши два стовпи. Вона піднялась над селом і здавалась гігантською, бо була вища за пожежну вежу. Коли загомонів голос московської радіостанції «Комінтерн» у переповненій читальні зчинились суперечки. Багато хто не вірив, що це говорить Москва.

— Гайда, перевіримо горище! Може, там стоїть грамофон і сюди чутно!

Інші недовірливо знімали навушники, сумніваючись, чи не є це радіо різновидом телефону. Злазили на горище - грамофона не знайшли, ніяких проводів від антени також не було. І вирішили зібрати громадою гроші, щоб відправити до Москви односельця на станцію «Комінтерну», щоб він виступив там, а почули б його тут. Надіслали на радіо листа і отримали відповідь: посилайте делегата. Селянин поїхав до Москви. Там йому надали три хвилини для виступу. Підійшовши до мікрофона, він сказав:

— Громадяни села Воздвиженського Нижньогородської губернії! Я справді говорю з Москви. Слухайте мене і вірте в радіопередачі!» [39].

У 1926 р. Рада народних комісарів Татарської АРСР прийняла рішення про організацію державного місцевого мовлення. У змонтуванні передавача брали участь як московські спеціалісти (Алексєєв, Житковський), так і місцеві аматори (зокрема згаданий уже Плясов) [1; 17; 30].

В Алтайському краї (м. Барнаул) організували осередок ОДР у 1927 р. У клубі комуни встановили саморобний радіовузол на 5 Вт (30 радіоточок), створили власний радіокомітет: завідувач вузла І. Боровик, диктор - Римма Скворцова [2; 16].

Зі статті В. Шишелова ми дізнаємося про розвиток радіо та радіоаматорства в Республіці Комі. У грудні 1926 р. в Усть-Сисольську (Сиктивкар) делегати Всесоюзного з’їзду ОДР створили осередок Комі (Зирянської) автономної області. Уся робота ОДР ускладнювалася бідністю, відсутністю матеріальної та організаційної бази. Державна Усть-Сисольська поштово-телеграфна контора також була бідною й відчувала труднощі в придбанні апаратури. У 1925 р. для популяризації радіо в Усть-Сисольську радіоаматори Д. Ветошкін, П. Жеребцов, Н. Манаков, М. Петров, В. Баюкін,Д. Дубровський, В. Мурасов, Н. Шибанов, влаштували колективне прослуховування радіо в приміщенні школи № 2 - детекторний приймач з навушником приладнали до рупора для підсилення звуку. А через деякий час вони створили місцевий радіовузол (1929 р., 75 радіоточок). Радіоприймачів було мало - в Усть-Сисольську чотири та по області близько десяти (1927). Аматор Холопов Н. (1927) виготовив та почав мовлення з першої короткохвильової індивідуальної саморобної радіостанції з однією електронною лампою. Того ж року запрацювала й широкомовна станція ОДР (2 кВт)[44].

(Далі буде)