Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Науково-методичний журнал - Березень 2013

НАУКОВЦІ - ВЧИТЕЛЕВІ

МЕДІАОСВІТА В КОНТЕКСТІ ШКІЛЬНОЇ ІСТОРІЇ 

Нині більшість дослідників, вивчаючи зміни в сучасній освіті, доходять висновку про необхідність формування інформаційної культури в школярів. Саме поняття інформаційної культури охоплює, крім інформологічного аспекта (сукупність умінь, знань і навичок пошуку, відбору, аналізу інформації, спрямованих на задоволення потреб в інформації), культурологічний (що розуміється як спосіб буття людини в інформаційному суспільстві) і світоглядний (визначає частку активної участі особистості в перетворенні світу). Таким чином, у сучасному суспільстві інформаційна культура стає не стільки сукупністю прикладних знань, що дає змогу орієнтуватися в бібліотеках, медіатеках, комп’ютерних мережах, скільки певним критерієм розвитку особистості, що характеризує діалогічність сприйняття, варіативність, відкритість системи знань. Наявність інформаційної культури передбачає також ступінь оволодіння навичками пошуку, передачі, обробки та аналізу інформації, особливими методами й технологіями.

На сучасному етапі оновлення змісту освіти, що характеризується варіативністю, відбувається спеціалізація та диференціація навчальних закладів. Зростає мережа шкіл з поглибленим вивченням предметів, виникає безліч нових програм, а з ними постають і принципово нові завдання перед системою освіти, а отже, і нові вимоги до вчителя та до учнів.

Мета статті - висвітлити основні засади медіа-освіти в Україні в контексті викладання історії в сучасній школі, ознайомити вчителів історії з цим напрямом у дидактиці.

Слово «медіаосвіта» з’явилось у радянській педагогіці наприкінці 80-х рр. XX ст., після падіння «залізної завіси», що відгороджувала країну від решти світу з його різноманітними реаліями і новими віяннями, у тому числі і в педагогіці. Вживання терміна «медіаосвіта», що є калькою англійського словосполучення media education, не можна назвати впорядкованим, оскільки в різних контекстах воно набуває різних значень, які часом суперечать одне одному і не збігаються з визначенням, зафіксованим у словниках.

Тому насамперед необхідно визначитися з опорним поняттям, до якого зводиться медіа-освіта.

20 травня 2010 р. постановою Президії Національної академії педагогічних наук України було схвалено Концепцію впровадження медіаосвіти в Україні. Згідно з цією Концепцією медіаосвітою вважається частина освітнього процесу, спрямована на формування в суспільстві медіакультури, на підготовку особистості до безпечної та ефективної взаємодії із сучасною системою мас-медіа, як традиційною (друковані видання, радіо, кіно, телебачення), так і новітньою (комп’ютерно опосередковане спілкування, Інтернет, мобільна телефонія), з урахуванням розвитку інформаційно-комунікаційних технологій. А медіаграмотність - це рівень медіакультури, яка полягає в умінні користуватися інформаційно-комунікативною технікою, виражати себе і спілкуватися за допомогою медіазасобів, свідомо сприймати й критично тлумачити інформацію, відділяти реальність від її віртуальної симуляції, тобто розуміти реальність, висвітлену медіаджерелами, осмислювати владні стосунки, міфи і типи контролю, які культивуються ними.

Отже, мета медіаосвіти - формувати медіа-культуру особистості в середовищі значущих для неї спільнот (малих груп, родини, навчальних і виробничих колективів, місцевих громад тощо). А основне її завдання - сприяти виробленню медіаімунітету особистості, що робить її спроможною протистояти агресивному медіасередовищу, забезпечує психологічне благополуччя під час ознайомлення з медіапродукцією, яка передбачає медіаобізнаність, уміння обирати потрібну інформацію, обминати інформаційне сміття, захищатися від потенційно шкідливої інформації, що може безпосередньо чи приховано впливати на людину. Крім того, медіаосвіта сприяє розвитку критичного мислення та рефлекції як психологічних механізмів медіаграмотності, які забезпечують свідоме сприймання медіапродукції завдяки вмілому орієнтуванню в медіапросторі та осмисленню власних медіапотреб. При цьому необхідно враховувати особливості сприймання мови різних видів медіа. Саме медіаосвіта забезпечує формування спеціалізованих особливостей медіакультури: уміння сприймати візуальну медіакультуру - кіно, телебачення, музичну та інші види, розвиток естетичних смаків щодо сприймання форм мистецтва, опосередкованих мас-медіа та сучасних напрямів медіаарту.

На думку фахівців АПН України, основні напрями розвитку ефективної системи медіаосвіти в країні такі: створення системи шкільної медіаосвіти, що передбачає розроблення психологічно обґрунтованих навчальних програм інтегрованої освіти для молодших класів загальноосвітніх шкіл; уведення медіаосвітніх елементів у навчальні програми з різних предметів; розроблення низки факультативних медіаосвітніх програм для підлітків; упровадження в навчальний процес курсу медіакультури з урахуванням профільного навчання, активізація гурткової роботи, фото-, відео-, анімаційних студій, інших позакласних форм учнівської творчості медіаосвітнього спрямування; розроблення стандартів фахової підготовки медіапедагогів і медіапсихологів для системи освіти, а також спеціалізованих навчальних курсів для підготовки і перепідготовки фахівців медіаосвітнього профілю на базі вищої педагогічної та психологічної освіти; активізація співпраці вищих навчальних закладів, які готують фахівців для медіавиробництва і сфери мистецтва, з Національною академією наук України, Національною академією педагогічних наук України та Національною академією мистецтв України для проведення міждисциплінарних досліджень з проблем медіаосвіти, налагодження обміну досвідом і кадрового забезпечення викладання спеціальних дисциплін для медіапедагогів; організація за участю громадських об’єднань і медіавиробників різних форм позашкільної освіти, у тому числі й для дітей дошкільного віку: батьківської педагогіки, творчих студій для дітей і молоді, дитячих та молодіжних фестивалів, конкурсів, проектів місцевого і всеукраїнського рівня для сприяння розвиткові медіакультури і підтримки системи медіаосвіти; налагодження повноцінного суспільного діалогу з метою оптимізації медіаосвітньої діяльності самих медіа, підвищення психологічної та педагогічної компетентності працівників молодіжних редакцій різних медіа, поліпшення якості дитячих і молодіжних програм [2].

Першим кроком у реалізації перелічених напрямів стала навчальна програма «Медіаосвіта (медіаграмотність)» для слухачів курсів підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників, ухвалена секцією післядипломної педагогічної освіти Науково-методичної комісії з галузі знань «Педагогічна освіта» науково-методичної ради Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України в 2011 р. [7].

Треба зазначити, що ідея включення в навчальний процес різнорідних джерел інформації, подолання комунікативних бар’єрів у навчальному процесі є значущою не тільки для учнів, а й для вчителів історії, які також опинилися в ситуації «інформаційного вибуху». Адже вчитель є активним споживачем медіаконтенту у вербальній та аудіовізуальній формах (ефірне телебачення, відео- та аудіопродукція, послуги мережі Інтернет, електронні та паперові періодичні видання) і в умовах поширення сучасних інформаційно-комунікаційних технологій перебуває під впливом різноманітних інформаційних потоків, що формують світогляд людини, її культурні, освітні та життєві цінності.

У цьому контексті проблема медіаосвіти розглядається як педагогічна система, що дає змогу застосовувати сучасні методики і технології (формування комунікативної компетенції, аудіовізуальної та інформаційної грамотності) на основі світоглядних позицій (розвиток критичного мислення, вироблення власних концепцій на базі інформаційних потоків, переданих по різних каналах зв’язку).

Цілеспрямоване ознайомлення зі специфікою різноманітних джерел інформації сприятиме розвитку насамперед навичок медіакультури/медіакомпетентності як уміння критично відбирати, осмислювати і використовувати інформацію, що надходить по різних каналах. Це уміння є складовою масової культури.

Варто зауважити, що визначення змісту медіаосвіти в сучасній педагогіці ще не усталене. Це зумовлено, з одного боку, багатоаспектністю проблеми взаємодії ЗМІ та школи, а з другого - поліфункціональністю самих ЗМІ як соціального інституту. Інтерпретація змісту медіаосвіти в практиці сьогоднення багато в чому залежить від того, які конкретні завдання ставить перед собою вчитель історії, використовуючи в організації занять зі школярами різні ЗМІ (пресу, радіо, кіно, телебачення тощо). Залежно від конкретних завдань засоби масової інформації та комунікації можуть розглядатися як:

1) технічні засоби створення та передачі інформації (технологічний підхід);

2) спосіб ретрансляції творів традиційних мистецтв (естетичний підхід);

3) спосіб комунікації, що поєднує різні знакові системи (комунікативний підхід);

4) засоби отримання інформації для критичного осмислення подій суспільного і політичного життя (соціальний підхід);

5) навчальний матеріал, що сприяє розвитку асоціативного, образного, візуального мислення (когнітивний підхід);

6) спосіб розвитку творчих умінь і навичок (креативний підхід) [11, 6-7].

Розглянемо тепер дефініцію медіаосвіти як педагогічної діяльності. Звернемося спочатку до найчастіше цитованого визначення ЮНЕСКО, за яким під медіаосвітою розуміють «навчання теорії іпрактичних умінь для оволодіння сучасними засобами масової комунікації, що розглядаються як частина специфічної, автономної галузі знань у педагогічній теорії і практиці». Водночас слід відрізняти медіаосвіту від такого педагогічного явища, як «використання медіа в ролі допоміжних засобів у викладанні інших галузей знань, таких як математика, фізика чи географія» [14].

У схваленому ЮНЕСКО формулюванні медіаосвіта (media education) визначається як напрям у педагогіці, пов’язаний з усіма видами медіа (друкованими та графічними, звуковими, екранними та ін.) і різними технологіями і спрямований на вивчення закономірностей масової комунікації (преси, телебачення, радіо, кіно, відео тощо). Медіаосвіта дає можливість людям зрозуміти, як масова комунікація використовується в їхніх соціумах, оволодіти умінням використовувати медіа в комунікації з іншими людьми.

Російська педагогічна енциклопедія основними завданнями медіаосвіти вважає такі: підготовка молодого покоління до життя в інформаційному суспільстві, до сприйняття інформації, усвідомлення наслідків її впливу на психіку; формування культури спілкування з медіа, творчих, комунікативних здібностей, розвиток критичного мислення, умінь повноцінно сприймати, інтерпретувати, аналізувати й оцінювати медіатексти; навчання різноманітних форм самовираження створенням медіатекстів, способів спілкування на основі невербальних форм комунікації за допомогою технічних засобів [12, 25].

А. Федоров у медіаосвіті вбачає процес розвитку особистості за допомогою і на матеріалі засобів масової комунікації (медіа) з метою формування культури спілкування із медіа, розвиток творчих, комунікативних здібностей, критичного мислення, умінь повноцінно сприймати, інтерпретувати, аналізувати та оцінювати медіатексти; навчання різних форм самовираження за допомогою медіа-техніки. Набута в результаті цього процесу медіаграмотність допомагає людині активно використовувати інформаційні можливості телебачення, радіо, відео, кінематографа, преси, Інтернету. Зміст медіаосвіти: основи мистецтвознавства в медіасфері (види і жанри медіа, функції медіа в соціумі, мова медіа, історія медіакультури тощо), відомості про основні галузі застосування теоретичних знань (професійні засоби масової інформації, аматорська медіа-сфера, канали розширення медіа, кіноклубного руху в медіасфері, установи дозвілля, освітні заклади тощо), практичні творчі завдання в медіаматеріалах» [12, 25].

У міжнародній енциклопедії медіаосвіта розглядається як вивчення медіа, що відрізняється від навчання за допомогою медіа. Медіаосвіта одночасно висвітлює такі питання, як створення і поширення медіатекстів та розвиток аналітичних здібностей для інтерпретації та оцінювання їх змісту (тоді як вивчення медіа (media studies) звичайно пов’язується з практичною роботою - із створенням медіатекстів). Як медіаосвіта (media education), так і вивчення медіа (media studies) спрямовані на опанування медіаграмотності (media literacy) [12, 25].

Медіаосвіта формує такі уміння:

1) аналізувати, критично осмислювати і створювати медіатексти;

2) визначати джерела медіатекстів, їх політичні, соціальні, комерційні та/або культурні інтереси, їх контекст;

3) інтерпретувати медіатексти і цінності, поширювані медіа;

4) підбирати відповідні медіа для створення і розповсюдження своїх власних медіатекстів та розвивати зацікавленість у них аудиторії;

5) дістати можливість вільного доступу до медіа як для сприйняття її, так і для продукції.

Медіаосвіта є частиною основних прав кожного громадянина будь-якої країни світу - права на вільне самовираження і права на інформацію - і є інструментом підтримки демократії. Рекомендується впроваджувати медіаосвіту в національні навчальні плани всіх держав, у систему додаткової, неформальної освіти протягом усього життя [12, 26].

А. Литвин вважає, що медіаосвіта - це навчання на матеріалі та за допомогою ЗМІ, кінцева мета якого - медіаграмотність, здатність до критичного сприйняття медіаповідомлень [3]. Отже, завданням медіаосвіти є формування критично мислячої, соціально активної комунікативної особистості, яка вільно й осмислено орієнтується в медіапросторі [3]. При цьому вчений спирається на думку С. Гончаренка: «Основним завданням медіаосвіти є підготовка нового покоління до життя в сучасних інформаційних умовах, до сприймання й розуміння різної інформації, усвідомлення наслідків її впливу на психіку тощо» [6, 14].

У сучасній «Енциклопедії освіти» медіаосвіта розглядається як «технічні засоби створення, записування, копіювання, тиражування, зберігання, поширення, сприйняття інформації та обміну її між суб’єктом (автором медіатексту) і об’єктом (масовою аудиторією), а саме: друкування, фотографія, радіо, кінематограф, телебачення, відео, мультимедійні комп’ютерні системи, у тому числі й Інтернет». Таке формулювання, на нашу думку, є абсолютно неправильним. Автори змішують медіаосвіту з власне мас-медіа.

На думку А. Хуторського, найважливішими завданнями медіаосвіти є вироблення таких умінь: відшукувати потрібну інформацію в різних джерелах; установлювати зв’язки між різними інформаційними джерелами; виділяти головне в інформаційному повідомленні; відшукувати в інформації необхідні дані, систематизувати їх; розуміти спрямованість інформаційного потоку, мету комунікації; виявляти помилки, які спотворюють здобуту інформацію; сприймати і розуміти різні точки зору на одне повідомлення; формулювати власні аргументовані висловлювання відносно повідомлення; складати рецензії на інформаційні повідомлення; перетворювати один вид інформації на інший (вербальну на візуальну), виходячи з особливостей аудиторії; визначати форму викладу інформації, адекватну її змісту; оволодівати найпростішим інструментарієм роботи з інформацією [13].

Г. Онкович зазначає, що медіаосвіта - це процес навчання та самонавчання особистості за допомогою масовокомунікаційних засобів. Медіа-дидактика складається з технологій окремих дидактик - пресодидактики, мультимедіа-дидактики (у т. ч. інтернетдидактики), теледидактики, кінодидактики тощо [9].

Медіаосвіта розглядається як автономна дисципліна, як частина загальної освіти, що може бути інтегрована в традиційні дисципліни.

Б. Потятинник переконаний, що медіаосвіта - це «науково-освітня сфера діяльності, яка ставить за мету допомогти індивідові сформувати психологічний захист від маніпуляції чи експлуатації з боку мас-медіа і розвинути інформаційну культуру. Медійна освіта спрямована і на масове оволодіння елементарними журналістськими навичками та новітніми технологіями, і на захист індивідів від надміру агресивного інформаційного довкілля (скажімо, впливу екранного насильства, пропаганди, порнографії, реклами)», тобто науковець поряд з культурологічним та соціокультурним підходами наголошує на необхідності розвитку запобіжних, захисних підходів, обґрунтованих негативним впливом медіа [10].

Американський учений Р. Кьюбі вбачає мету медіаосвіти в тому, щоб «дати учням розуміння того, як і чому медіа відображають суспільство і людей», а головне - «розвивати аналітичні здібності і критичне мислення у сприйнятті медіа» одночасно з вивченням їх мови.

Л. Мастерман виділив та обґрунтував чинники актуальності медіаосвіти в сучасному світі:

1) високий рівень користування продукцією масмедіа та насиченість нею сучасних суспільств;

2) ідеологічна важливість медіа та їх вплив на свідомість аудиторії;

3) швидке зростання обсягу медійної інформації, посилення механізмів управління нею та її поширення;

4) інтенсивність проникнення медіа в основні демократичні процеси;

5) зростання значущості візуальної комунікації та інформації в усіх галузях;

6) потреба в опануванні медійної інформації школярами, студентами з орієнтацією на відповідність її сучасним вимогам;

7) національні та міжнародні процеси приватизації інформації, що пришвидшуються.

А. Литвин пропонує таку послідовність етапів медіаосвіти:

1) оволодіння технічними засобами нових медіа, навчання сприймати інформацію з екрана;

2) навчання оцінювати якість інформації;

3) формування критичного мислення в учня, навчання емоційного сприйняття творів сучасної медіакультури;

4) розкриття технології створення та інтерпретації інформації;

5) творчість за допомогою засобів нових медіа [3].

Оскільки сучасна медіаосвіта тісно пов’язана з інформатизацією навчального процесу, безумовно, методологічні та методичні проблеми впровадження технічних засобів мають розв’язуватись комплексно. При всіх перевагах інформаційно-комунікаційних технологій є небезпека виникнення псевдоінформаційної технології навчання, коли робота з мультимедіа в межах різних дисциплін стає самоціллю, а не засобом досягнення навчальної мети.

Проте, як стверджує ряд авторів, навіть з урахуванням негативних тенденцій у застосуванні сучасних комп’ютерних технологій чітко простежується їх антропоцентрична природа. Частозарубіжні і вітчизняні педагоги неоднаково розуміють медіаосвіту. Якщо на Заході увага зосереджується на формуванні автономної від медіа особистості, то в Україні - на опануванні медіаобладнанням та використанні можливостей медіа в навчальному процесі. Крім того, відбувається змішування та підміна понять «медіа-освіта» і «медіаграмотність». Під час проведеного опитування 26 медіапедагогів з десяти країн світу виявилось, що 96,15 % з них вважають правильним визначення медіаосвіти, запропоноване ЮНЕСКО, тобто це навчання практичних умінь опановувати сучасні мас-медіа, які розглядаються як частина специфічної, автономної галузі знань у педагогічній теорії й практиці. Її слід відрізняти від використання медіа як допоміжних засобів у викладанні інших галузей знань, таких як, наприклад, математика, фізика чи географія [6, 19].

Не можна не погодитись із Л. Зазнобіною, яка вважає, що в «педагогічному процесі для створення сприятливих умов навчання і учіння необхідно сприяти подоланню комунікаційних бар’єрів, що виникають на шляху інформаційних потоків. Подібні бар’єри можуть бути обумовлені географічними, історичними, державно-політичними, відомчими, економічними, термінологічними, мовними, технічними, психологічними та іншими причинами. Медіаосвіта, інтегрована в гуманітарні й природничі шкільні дисципліни, покликана виконувати унікальну функцію підготовки школярів до життя в інформаційному просторі шляхом посилення медіаосвітньої аспектності при вивченні різних навчальних дисциплін. Особисті інтереси школярів у цій освітній сфері збігаються з суспільними потребами демократичного суспільства» [4].

Узагальнюючи існуючі визначення медіаосвіти, пропонуємо звести їх до таких висновків:

1) медіаосвіта - це педагогічна наука, що вивчає вплив засобів масової інформації на дітей і підлітків і розробляє теоретичні питання підготовки учнів до життя в інформаційному середовищі;

2) це практична спільна діяльність учителя та учнів з підготовки дітей і підлітків до використання засобів масової інформації;

3) це освітня галузь, змістом якої є знання про роль засобів масової інформації в культурі і сприйнятті світу та вміння ефективно працювати з медійною інформацією.

Безумовно, у кожному конкретному випадку може уточнюватись поняття, проте, як нам здається, можливим є зведення всіх трьох значень до одного. Ми б запропонували терміном «медіаосвіта» називати науково-освітню галузь, предметом вивчення якої є засоби масової інформації та комунікації з педагогічного погляду їх багатоманітних зв’язків зі світом, суспільством і людиною. У теоретичному відношенні ця галузь перебуває на перетині педагогіки і комплексної науки про медіа, а в практичному - передбачає спільну діяльність навчальних закладів з підготовки населення до життя в медіасвіті.

Як синоніми «медіаосвіти» педагоги використовують поняття: медіакультура, інформаційна культура (часто як найменування відповідного навчального предмета), медіаграмотність (іноді термін вживається у вужчому значенні - результат або мета процесу медіаосвіти).

Ми схиляємось до думки, що під терміном «медіаосвіта» варто розуміти всі цілеспрямовані та систематичні дії, призначені для задоволення освітніх потреб, зумовлюваних фактом існування мас-медіа. Інакше кажучи, це організований і стійкий процес комунікації, що потребує навчання як виробництва мас-медіа, так і користування ними. Хотілося б наголосити, що таке визначення допускає розглядання цього виду освіти як підсистеми загальної та професійної освіти. На нашу думку, цей підхід поставлено на порядок денний самою епохою інформаційного суспільства, в якому проблеми функціонування медіа остаточно вийшли за галузеві рамки, а отже набули глобального характеру питання відтворення їх (медіа) інтелектуального потенціалу.

Безумовно, процеси сприйняття і створення медіапродукції діалектично пов’язані між собою. Тільки в педагогічному відношенні ми маємо справу з необхідністю формування навичок, без яких людині в сучасному світі просто неможливо існувати. Адже такі види сучасної освіти, як економічна і правова, основи знань яких необхідні кожній особистості, закладаються в школі і містяться в програмах усіх вищих навчальних закладів.

Перед організаторами навчального процесу, що вирішили інтегрувати медіаосвіту в практику навчальних закладів, може виникнути питання: яке місце відвести їй у сучасній класифікації дисциплін? До якого блоку наук приписати? Це питання, що на перший погляд виходить за рамки нашої статті, непростою проблемою структурування сучасного змісту вітчизняної освіти, у тому числі й історичної.

Розвиток медіаосвіти активно підтримується міжнародними організаціями. Так, Рада Європи ще в 1989 р. прийняла резолюцію, в якій виразно висловилася за те, щоб медіаосвіта запроваджувалась якомога раніше і здійснювалась у шкільні роки як обов’язковий для вивчення предмет [8].

ЮНЕСКО рекомендує медіаосвіту впроваджувати в національні навчальні плани всіх держав, у систему додаткової, неформальної та «довічної» освіти насамперед через те, що розглядає її як частину основних прав громадянина будь-якої країни світу на свободу самовираження, на отримання інформації і як інструмент підтримки демократії [15].

Із середини 2000-х років на перший план у галузі освіти виступає медіаосвіченість учителів, як принципово важлива професійна якість у суспільстві інфокомунікаційних технологій. У Резолюції Європарламенту «настійно рекомендуєтся включити медіаграмотність як дев’яту базову компетенцію в європейську програму освіти протягом усього життя» (2006/962/ EC). Оскільки медіаосвіта може здійснюватися медіаосвіченими вчителями, що здобули відповідну підготовку з цієї галузі, у Резолюції рекомендується включити до програми підготовки педагогічних кадрів обов’язкові модулі з медіаосвіти для всіх ступенів шкільної освіти, щоб сприяти інтенсивнішому впровадженню цього предмета; ознайомити вчителів усіх спеціальностей і всіх типів шкіл з використанням аудіовізуальних засобів навчання і з проблемами, що стосуються медіаосвіти [1, 512].

У Резолюції Європарламенту від 16 грудня 2008 р. з медіаграмотності в світі цифрових технологій (2008/2129(INI) наголошується, що «межі між всіма видами медіа (аудіовізуальними і друкарськими, традиційними і цифровими) стираються, і різні їх форми зближують

ся в технічному і змістовому плані; нові засоби масової комунікації проникають у всі сфери людського життя завдяки інноваційним технологіям; ці нові медіа стимулюють громадян бути активнішими медіакористувачами. Створюючи власний медіаконтент і зразки медійної продукції, користувачі глибше розуміють принципи і цінність професіонально створених медіатекстів... мета навчання медіаосвіченості - допомогти людям у практичному і творчому використанні медіа та їх змісту, навчити їх критично аналізувати продукцію медіа, розуміти характер роботи індустрії медіа, а також самостійно створювати власний медіаконтент» [1, 513].

Можна сказати, що «переможний хід» медіаосвіти по планеті забезпечено потужною підтримкою міжнародних освітніх організацій та активною політикою західних держав в освітній сфері.

В історичному аспекті медіаосвітня тематика в сучасному варіанті (і під сучасною назвою) стає актуальною, коли країни переживають «інформаційний вибух» (60-70-ті роки ХХ ст.), пов’язаний насамперед з розвитком телебачення, і висуває на порядок денний питання захисту молоді від неконтрольованого споживання величезних обсягів інформації. На цьому етапі в медіаосвіті проявляються захисна ідеологія і культурологічний ухил. Адже від «агресії» блакитного екрана страждали не тільки молоді душі і серця, а й високе мистецтво кіно. У подальшому розвитку культурологічний підхід збагачувався соціальними, соціально-психологічними, політологічними аспектами, спирався на розвиток теорії масової інформації та комунікації, а провідним концептуальним підходом стала теорія критичного мислення.

Наступний етап розвитку медіаосвіти почався в 80-90-х роках у зв’язку з лавиноподібним розвитком Інтернету і мобільної телефонії як нових каналів масової комунікації, що триває й досі. Демократизм і зручність цих засобів комунікації, труднощі контролю за ними з боку державних та інших фіскальних органів забезпечили їх масовість і популярність, дали їм змогу зайняти таке місце в сучасному суспільстві, яке змушує пов’язувати з їх подальшим розвитком загальний прогрес соціального та економічного життя людства. У зв’язку з цим на порядок денний поставленопитання «інтернетизації» і «медіатизації» освіти, його змістовної й технологічної модернізації.

На думку Л. Мастермана, консультанта ЮНЕСКО та Ради Європи з проблем медіаосвіти, освіта в цій галузі має спрямовуватись на розвиток в учнів розуміння особливостей функціонування засобів масової інформації, на використання ними виразних засобів, механізму створення «реальності» та її усвідомлення аудиторією» [5].

Як відомо, ще в 80-х роках XX ст. у загальноосвітніх школах (слідом за окремими закладами професійної освіти) було введено курс інформатики та основ обчислювальної техніки, який поклав початок вивченню та використанню в освіті персональних комп’ютерів. Тому буде доречно звернутися до питання про співвідношення понять «медіаосвіта» та «інформатизація освіти».

Не слід ігнорувати той факт, що цілі медіаосвіти та інформатизації освіти багато в чому перегукуються. Однак є й відмінність між ними: інформатизація освіти пов’язана з технологічним аспектом модернізації освіти, тоді як в медіаосвіті переважає змістовний. Один із наріжних каменів медіаосвіти є формування адекватних ціннісних орієнтацій населення (наприклад, щодо громадянської проблематики). Це дієвий інструмент як навчання, так і виховання, вироблення світоглядних і поведінкових настанов. Засоби інформатики та інформатизованих систем також можна (і необхідно) спрямувати на виховні цілі, проте сам процес інформатизації не вирішує ціннісних завдань, а залишається технологічним засобом вдосконалення передачі актуальної навчальної інформації.

Водночас постає важливе питання - які ж цілі медіаосвіти? Їх формулювань так само багато, як і самих визначень медіаосвіти, і це природно, адже тематика цілепокладання є у визначенні поняття будь-якої діяльності.

До базових цілей медіаосвіти, на нашу думку, слід віднести такі:

• розвиток комунікативних здібностей учнів, формування в них критичного мислення;

• навчання сприймання інформації, перекодовування візуального образу у вербальну знакову систему;

• оцінювання якості інформації, вироблення вмінь вибирати її з мас-медіа для використання;

• підвищення загальнокультурного рівня особистості.

Оскільки сучасна медіаосвіта тісно пов’язана з інформатизацією навчального процесу, безумовно, їх методологічні та методичні проблеми мають розв’язуватися комплексно.

Отже, медіаосвіта має забезпечити формування таких умінь:

1) орієнтуватися в сучасному медіапросторі, розуміти основні принципи функціонування різних засобів масової інформації;

2) розрізняти інформацію за рівнем впливу на особистість, аналізувати й оцінювати медіаповідомлення;

3) розшифровувати та використовувати закодовану в медіаповідомленнях інформацію;

4) грамотно спілкуватися в інформаційному суспільстві та захищатися від можливих негативних впливів у процесі масової комунікації;

5) розрізняти та застосовувати методи організації професійної діяльності з використанням технології мультимедіа, збирати, обробляти, зберігати та передавати інформацію з урахуванням пріоритетів професійної діяльності;

6) самостійно створювати медіаповідомлення в галузі професійної діяльності.

Запровадження шкільної медіаосвіти пов’язане з визначенням інноваційних педагогічних прийомів, що сприятимуть формуванню знань про медіа і практичних навичок у роботі з ними.