Науково-методичний журнал - Лютий 2013

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

НАУКОВО-КУЛЬТУРНИЦЬКА ТА ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ П. ЧУБИНСЬКОГО

У 1868 р. під час поїздки до Петербурга з докладом про результати північної експедиції, за сприяння дійсного члена Імператорського російського географічного товариства П. П. Семенова-Тян-Шанського, П. Чубинський отримує дозвіл повернутися в Україну та очолити етнографічно-статистичну експедицію в Південно-Західний край. І вже 11 березня (за ст. стилем) 1869 р. він іде у відставку з численних посад, які одночасно обіймав в Архангельську, та їде на батьківщину як дійсний член Імператорського російського географічного товариства з офіційним завданням дослідити матеріальну та духовну культуру українського народу. Його досягнення на Півночі були повторно оцінені наприкінці 60-х - на початку 70-х років ХІХ ст.: у квітні 1869 р. великий князь Олексій Олександрович дарує П. Чубинському смарагдовий перстень за успішний збір даних про північні губернії Російської імперії, а в січні 1870 р. рада Імператорського російського географічного товариства нагороджує вченого вдруге срібною медаллю за працю «Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии», дещо перероблену автором.

Істинну характеристику своєї діяльності у період заслання дав П. Чубинський в одному з листів, що цитує у своїх спогадах О. Кістяківський: «7 лет я трудился на севере для русской науки и правительства. Не стану перечислять моих трудов, но они показали, насколько я интересовался населением великорусского и финского племен. Помимо этнографии, я коснулся всех отраслей экономического быта народа, и мои заметки по этим вопросам послужили предметом многих представлений г. губернаторов; мне даже до этих пор случается встречать в газетах правительственные распоряжения, вызванные давними представлениями, которые возникли по моей инициативе! Я работал на севере без устали и доказал мою любовь русскому народу». Усе це підтверджує той факт, що на момент повернення із Півночі, тобто до проведення славнозвісної експедиції українськими землями в 1869-1870 рр., Павло Платонович вже був видатним науковцем свого часу. Оцінка його здобутків передовими вченими колами Російської імперії та владою якнайкраще це підтверджує, а також демонструє далекоглядність П. Чубинського, який, відмовившись емігрувати за кордон у 1863 р., обрав правильний шлях реабілітації своєї особистості в очах офіційних представників влади.

Повернувшись до Києва, П. Чубинський відразу почав готуватись до проведення експедиції. Він закликає передову громадськість України сприяти в успішному дослідженні Південно-Західного краю надсиланням матеріалів етнографічного характеру. Ф. Вовк, згадуючи про одне із засідань Київської громади 1869 р., коли Павло Платонович вперше після повернення з’явився серед громадських кіл, зазначав, що, розповідаючи про майбутню експедицію, вчений говорив, що прагне використати право на її проведення виключно для розвитку етнографії України і дослідження не трьох її губерній, як планувалося, а всієї української території.

За спогадами представників Київської громади, на заклик надсилати етнографічні матеріали зреагувала вся українська громадськість: студенти Київського університету св. Володимира почали проводити міні-експедиції у свої рідні села для дослідження місцевої культури, науковці відшукували старі записи кількарічної давнини або збирали нові (І. Новицький, М. Петров, М. Лисенко, О. Потебня, М. Костомаров та ін.). У результаті в розпорядження П. Чубинського надійшла величезного обсягу інформація, яка була доповнена матеріалами, зібраними вченим під час подорожі Україною у 1869-1870 рр. Пізніше у своїй критичній статті у «Вестнику Европы» (березень, 1887 р.) М. Драгоманов зазначить: «Не мудрено, что при таких условиях в результате экспедиции г. Чубинского составилось собрание материалов поистине изумительного количества». Йому опонував Микола Сумцов: «Зібрані його дбанням (Чубинського - авт.) «Трудызтнографическо-статистической экспедиции в Юго-Западный край» - його вічна заслуга і вічна слава».

У результаті проведеної експедиції (протягом 1872-1879 рр. у Петербурзі було видано сім томів зібраних матеріалів, які були схвально оцінені серед більшості тогочасних науковців і діячів. Так, академік М. Веселовський стверджував, що ці твори дали нове велике поле для різних наукових дослідів і порівнював їх з такими пам’ятками європейської етнографічної науки, як «Lud polski» відомого польського етнографа О. Кольберга та «Biblioteka della tradizioni popolari» італійського етнографа Дж. Пітре.

Інший видатний учений, антрополог та етнолог Ф. Вовк у статті «П. П. Чубинский. Отрывки из личных воспоминаний» зазначив з цього приводу: «Труды экспедиции» Чубинского представляют собоюгромадный, необыкновенно богатый и потому драгоценный сборник.».

Водночас варто згадати критичні відгуки М. Драгоманова, який, аналізуючи зміст і внутрішню структуру «Трудов...», виокремив дві групи недоліків:

У несистематичність у розподілі матеріалу та відсутність логіки у побудові внутрішньої структури семитомної праці («вся эта коллекция не отличается систематичностью и логичностью враспределении материала. Чем больше всматриваешься во внутренность каждого тома, тем больше видишь следов необдуманности классификации материала не только по томам, но и по отделам и главам»;

У повторюваність матеріалу, розкиданість по змісту варіантів однієї й тієї ж пісні. У П. Чубинського «встречаете то и дело варианты одной и той же песни, как отдельные номера товарищей,через несколько песен от своих товарищей и почти всегда не зависимо от того новые варианты еще и в других отделах».

Подібні думки знаходимо також у Ф. Вовка, який, позитивно характеризуючи семитомник, зазначає, що він «почти не систематизированный и очень плохо редактированный», і тут же дає цим недолікам пояснення: «В высшей степени добрая, отзывчивая, симпатичная и вместе с тем широко экспансивная натура его (П. Чубинського - авт.) не могла не быть глубоко общественной, а эта общественность толкала его вечно вперед, заставляя стремиться все к новым и новым целям». Крім того, учений звертає увагу на те, що в П. Чубинського не було спеціальної етнографічної освіти.

Сучасний дослідник біографії П. Чубинського Д. Чередниченко пояснює всі названі недоліки поспішністю етнографа, який розумів, що ліпшої нагоди видати таку фундаментальну працю про український народ за підтримки офіційної імперської наукової інституції не буде. Та незважаючи на всі недопрацювання, як вважає той же М. Драгоманов, «собрание г. Чубинского представляет в своем роде редкое, а в нашей литературе едва ли не единственное издание по богатству и разнообразию материала».

Потрібно також наголосити, що проведення експедиції мало неабияке значення для розвитку української етнографії, що підтверджується офіційними науковими відзнаками: 1) у 1873 р. Російське географічне товариство нагородило П. Чубинського золотою медаллю; 2) у 1875 р. рада міжнародного конгресу в Парижі також нагородила етнографа золотою медаллю 2-го класу; 3) 1879 р. П. Чубинський отримав Уваровську премію.

Отже, повернувшись в Україну відомим науковцем, Павло Платонович продовжив етнографічну роботу, здійснивши наймасштабніше (напевне, навіть і за сучасною оцінкою) дослідження народної творчості українського народу, його культури і побуту, зберігаючи при цьому шалений темп діяльності, розвинутий ним на засланні.

Крім того, П. Чубинський не тільки займається науковою роботою, а й стає учасником національно-культурницьких процесів, зокрема активним членом відродженої на початку 1870-х років Київської громади. У цей період він знайомиться з такими відомими діячами, науковцями, як Ф. Вовк (1869 р.), О. Русов (1872 р.).

Ф. Вовк так описує зовнішність Павла Платоновича: «Войдя в маленькую столовую Антоновичей, я увидел не особенно высокого, плотного до полноты человека, лет, как мне показалось, около 40, с крупным носом, полными губами, темной бородой и сверкающими большими темными глазами, одетого, к немалому моему смущению, в «кацапскую» шелковую красную рубаху навыпуск».

Про широту ідей та ораторську майстерність П. Чубинського ми можемо дізнатися зі спогадів О. Русова: «Это был плотный человек с небольшой стриженой бородою и молодыми усиками. Говорил он горячо, увлекая слушателей планами разных научных предприятий. И когда его слушали, всем казалось, что то, что он предлагает, - и естественно, и необходимо, и выполнимо, и только поражались, почему это самое раньше никому в голову не пришло».

Саме такою черговою ідеєю виявився задум відкрити в Києві Південно-Західний відділ імператорського російського географічного товариства. Слід зазначити, що серед передової громадськостівже висловлювалась подібна ідея (у статтях І. Новицького, що друкувалась у газеті «Киевлянин» за 1866 р., та в статті М. Драгоманова - у «Санкт-Петербургских ведомостях» за 1867 р.), але «как инициатива, так и честь доведения до благоприятного окончания этого нелегкого и довольно деликатного дела принадлежали несомненно и безраздельно П. П. Чубинскому, блестящее окончание которым экспедиции создало ему известный авторитет в центральном Обществе, а замечательные организаторские таланты помогли провести это дело сквозь очень серьезные препятствия».

Сучасний історик громадівського руху А. Катренко зазначає, що створення Південно-Західного відділу імператорського російського географічного товариства «відкривало можливість громадівцям якоюсь мірою, так би мовити, легалізувати свою науково-культурницьку працю, проводити її через офіційно діючу організацію, надаючи їй широкого розмаху».

Серед дослідників побутує кілька думок щодо головної особи, яка відіграла визначальну роль у створенні Південно-Західного відділу. Архівні матеріали й сучасники тогочасних подій по-різному подають інформацію про ініціатора відкриття відділу. З одних відомостей з’ясовується, що це завдання виконав П. Чубинський, а з інших - М. Юзефович, В. Шульгін, В. Антонович. Д. Чередниченко, дослідник діяльності вченого, однозначно стверджує, що вирішальну роль відіграв саме Павло Чубинський, який на той час був дійсним членом Імператорського російського географічного товариства і мав славу відомого етнографа й успішного виконавця Північної експедиції та експедиції у Південно-Західний край.

Відкриття Відділу, безумовно, є результатом ентузіазму Павла Платоновича, але аналіз архівних матеріалів свідчить про участь у цьому процесі й М. Юзефовича як дійсного таємного радника і колишнього голови Комісії для статистичного і природничо-історичного опису губерній Київського учбового опису. Отже, найбільш імовірно, що створення Південно-Західного відділу є спільним (але розрізненим) результатом роботи П. Чубинського і М. Юзефовича. Набуття Відділом яскравого українознавчого характеру - результат діяльності київських громадівців, які згадували (О. Русов, Ф. Вовк, О. Кістяківський), що були залучені до роботи саме П. Чубинським, який активно поширював ідею про його відкриття у 1872 р. серед освіченого українства і в подальшому, за висловом С. Русової, став справжньою душею цього легального осередку науково-дослідницької роботи.

Працюючи на посаді діловода Відділу, П. Чубинський не залишає наукову діяльність. Він готує наукові доповіді й реферати («Село Сокиринцы и сокиринское ссудо-сберегательное товарищество»;«Несколько народных исторических преданий»; «Инвентарь крестьянского хозяйства»; «Обзор данных о населении Киева по переписи 1874 года»); виступає основним організатором проведенняперепису в м. Києві 2 березня 1874 р.; активно друкується на сторінках «Киевского телеграфа» тощо. Зважаючи на таку активну і різнобічну діяльність П. П. Чубинського,залишається лише дивуватися його працелюбності та енергійності. Аналізуючи численні успіхи українського національного руху в 70-х роках ХІХ ст., О. Русов наголошує на визначальній ролі П. Чубинського у втіленні в життя кожного задуму громадівців.

Активне розгортання «українофільського руху» не залишилося поза увагою реакційних кіл (М. Юзефович, В. Шульгін), які розгорнули проти нього рішучу боротьбу. 18 травня 1876 р. було видано Емський указ, який гласив: «Запретить украинские издания, спектакли и концерты, закрыть Киевск[ий] отд[ел] географ[ического] общества; воспретить жительство в укр[аинских] губерниях и в столицах Драгоманову и Чубинскому».

Після цього П. Чубинський був змушений переїхати до Петербурга, де влаштувався на роботу в міністерство шляхів і «скоро занял видное место в числе делопроизводителей департамента общих дел сего министерства». Та цього разу, незважаючи на чергові успіхи на імперській службі все склалося не так сприятливо, як під час північного заслання. Надзвичайно активнадіяльність негативно вплинула на здоров’я видатного етнографа, до того ж події 1862-63 рр. та 1876 р. не могли не погіршити його психологічний стан. Емоційний стрес підвищувала також наявність досить великого боргу ще з часів проведення експедиції 1869-1870 рр., яка потребувала значно більших коштів, ніж сума, виділена Російським географічним товариством.

З 1880 р. хвороба приковує П. Чубинського до ліжка на чотири роки. А 14 (26) січня, не доживши одного дня до 45 років, славетний етнограф помирає.

Таємниця небаченого життєвого успіху Павла Платоновича Чубинського, на думку О. Пипіна, полягала в тому, що він умів уважно спостерігати народний звичай, схоплювати його суттєві особливості, прослуховувати й записувати пісню і казку, і тут же зібрати статистичні дані, розшукати на місці тямущих людей і надати своїй роботі важливості й багатогранності. Це був, безперечно, організаторський талант, спроможний передбачати план роботи, вибираючи виконавців, і доводити складну справу до завершення.

Дійсно, енергійність, талановитість і працелюбність видатного науковця вражали всіх його знайомих і близьких і продовжують вражати сучасне покоління. Крім того, варто зазначити, що сама епоха життя П. Чубинського сприяла розгортанню його діяльності, адже в 60-х роках XIX ст. особливого розвитку набули ідеї служіння народу і відповідно намагання наукових кіл підвищити рівень національної свідомості українців, обґрунтувати їхню етнічну неповторність, що власне і стало головним спрямуванням науково-громадської діяльності Павла Платоновича.