Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Науково-методичний журнал - Лютий 2013

ВИКЛАДАННЯ ДРАЖЛИВИХ ПИТАНЬ ІСТОРІЇ МУЛЬТИКУЛЬТУРНОМУ КОНТЕКСТІ: НИНІШНЯ СИТУАЦІЯ ТА ВИКЛИКИ

Багатокультурність суспільства охоплює важливі аспекти, які потрібно неодмінно враховувати у процесі викладання історії. Це етнічні, мовні, регіональні, релігійні, освітні, ґендерні, психологічні, вікові складники сучасного суспільства, які треба розглядати на світовому, європейському і місцевому рівнях, аби виявити їх спільні особливості, здобутки і недоліки. Подібний обмін досвідом є особливо корисним для вироблення рекомендацій щодо оптимальних методів освіти з метою сприяння взаєморозумінню та ефективній цивілізованій інтеграції.

Україна - одна з п’яти найбільших європейських націй за такими статистичними показниками, як територія, населення і природні ресурси. Надзвичайно важливим є її географічне розташування на перехресті стратегічних шляхів сполучення.

Конституція України надає вільний доступ до навчальних закладів центрального і місцевого підпорядкування. Обов’язкову загальну середню освіту забезпечують державні та деяка кількість акредитованих приватних шкіл. Одинадцятирічну програму 2005 р. було замінено на дванадцятирічну. Урядова ухвала 2011 р. відновила попередню ситуацію. Вища освіта забезпечується на конкурсній основі. Нині забезпечується право здобувати освіту українською, російською, польською, румунською, угорською, кримськотатарською та іншими рідними мовами в місцях компактного проживання цих національних меншин. Школярі мають можливість здавати тести зовнішнього незалежного оцінювання рідною мовою.

Україна посідає сьоме місце в Європі за населенням і четверте за кількістю випускників середніх шкіл. Відповідно до Болонського процесу впроваджено ступені бакалавра з чотирирічним і магістра з п’яти-шестирічним строком навчання, водночас університети надають також дипломи спеціаліста, як і в радянські часи. Трапляються випадки обмеженого викладання української та англійської мов на користь російської, що зумовлює зменшення контактів із Заходом. Такі спроби приречені на поразку і спричиняють напруження.

Етнічний склад населення України змінюється. Напередодні проголошення незалежності до 70 % населення становили українці, а понад 20 % - росіяни. Нині маємо 77,8 % українців, 17,3 % росіян і 4,9 % інших національностей. Оскільки не було еміграції з етнічних причин, зміна пояснюється самовизначеністю. Кількість кримських татар зросла вп’ятеро внаслідок повернення з вигнання. Румуни, поляки, євреї та інші більше не приховують своєї національності. Багато біженців прибули з Кавказу та інших місць через переслідування їх на батьківщині. Понад 700 тис. школярів України навчаються мовами етнічних меншин. Наявність великого відсотка російських шкіл зумовлена пережитками колишнього асиміляційного шовінізму. Нам треба подолати відчуження, аби патріотизм щодо своєї країни переважав почуття етнічної спільноти. Європа як Батьківщина є не протилежністю, а кроком до об’єднаної Європи. Без етнічної, регіональної, національної належності всеосяжна європейська самобутність була б неможливою. Тому для учнів початкових шкіл вивчення історії логічно і бажано починати з найбільш зрозумілої місцевої історії своєї громади, щоб потім виховати глобальне бачення в студентів вищих навчальних закладів.

Школярам Шотландії, що була в свій час британським домініоном, важко збагнути колишній феодалізм Англії. Народи Сибіру чи Кавказу, Середньої Азії в Радянському Союзі ніяк не могли вважати давнє Московське князівство за свою державу. Не всій Україні належить спадок стародавньої Русі або козацтва. Тривалий час її землі належали польсько-литовській Речі Посполитій, Османській імперії з васалами, Росії, Австро-Угорщині. Водночас нації пощастило зберегти риси спільної ментальності. У різних формах Україна відчула впливи Ренесансу, бароко, Просвітництва, Сходу та інших культур. Відчуття цієї спільної історії дає змогу уникнути взаємовідчуженості, сприяє розвитку відповідальності за долю Європи.

Україна ще не подолала післяколоніальних психологічних комплексів, що пов’язані з пост-імперськими московськими ілюзіями. Трапляються спроби оживити зашкарублу міфологію про те, що нібито має Росія лише слов’янські корені. При цьому не враховуються угро-фінські та монгольські чинники. Часом можна прочитати, що буцімто держава Рюриковичів з її православ’ям і давньоруською мовою була предком білорусів, росіян і українців. Між Руссю і Росією приблизно така сама відмінність, як між Римом і Румунією, Саксонією і Весексом, Франконією і Францією, Британією і Новою Англією. Етногенез України містить слов’янські, іранські, германські, тюркські, балтські, балканські та інші компоненти. Грецький і латинський обряди завжди були притаманні християнству України. Від самісінького початку долучились і всі різновидипротестантизму, не кажучи вже про іслам та іудаїзм. Час відкинути примітивну ідеологію про одвічно дружні чи ворожі народи.

Україна є найбільшою державою з найчисленнішим населенням у групі двадцяти сусідніх співрозмірних і взаємопов’язаних країн Східно-Центральної Європи (між Німеччиною, Росією, Балтикою іБалканами), де живуть усі, крім одного, слов’янські народи. Кожна з цих країн одночасно належить до Середземномор’я і Центральної або Східної Європи, що надає їм корисну гнучкість. Це властиво всім державам в добу глобалізації і найліпше помітно у взаєминах колишніх колоніальних імперій з країнами, що були їхніми колоніями.

Як і більшість європейських міст, Київ має нині території, населені вихідцями з Азії та Африки. На жаль, влада України ігнорує проблему, яку слід враховувати і розглядати в багатьохаспектах, у тому числі і в шкільних програмах. Україна мала всі притаманні Східно-Центральній Європі явища, хоча звичайно специфічні форми всюди різнились. Єдиний істотний виняток становить безпрецедентний штучний голод, що його свідомо влаштував Кремль у 30-х роках, щоб виснажити край і унеможливити опір комуністичним соціальним експериментам. Геноцид в Україні та населених українцями областях Росії коштував понад десять мільйонів життів. Багато де корінні мешканці, які вимерли, були замінені прибульцями. Переселенцям треба час, аби зріднитися з новою домівкою.

Східно-Центральна Європа повинна вчитися в Заходу, як врівноважено і неупереджено сприймати минуле. До болісних питань вітчизняної історії належить оцінка національного визволення. Поляки поступово долають традиційний погляд на Богдана Хмельницького, в якому вбачали простого заколотника. Росіяни вихваляють рішення гетьмана підпорядкувати козаків Москві та ігнорують його маневрування між османами і шведами, коли меншість народу неохоче схвалила його проросійський курс. Важко уявити нині такі суперечки навколо особи Олівера Кромвеля.

Іншою суперечливою постаттю є Іван Мазепа, якого патріоти вважають великим меценатом культури і захисником національної незалежності, а за імперською традицією це зрадник. Насправдігетьман десятиріччями вірно служив Москві, допоки люті репресії царату не змусили його переорієнтуватись. Події стають зрозумілими в контексті тодішнього опору партикуляристської верхівки Чехії, Каталонії, Лівонії, Молдови, Шотландії абсолютистському централізмові. На жаль, і досі ще є спроби політизувати історію. З історії українцям відомо, як Петро І і Катерина ІІ покріпачили вільну націю, але імперські прибічники вихваляють царів і таким чином провокують небезпечні внутрішні конфлікти та недовіру до Росії.

Україна має чимало прикладів мирного співіснування різних етносів і віросповідань саме в тих місцевостях, де створено цікаві культурні пам’ятки, мешканці з повагою ставляться до «інших». Цікаві традиції має Львів, де з давніх-давен жили і розбудовували це місто русини, поляки, євреї, німці, шотландці, вірмени. Чернівці також пишаються гарними пам’ятками не тільки української, а й австрійської, румунської та єврейської архітектури. Звичайно, багатовікові контакти не обходились без конфліктів, а подеколи й трагічних зіткнень. І саме в процесі викладання вітчизняної історії, коли учні ознайомлюються із здобутками, втратами і помилками, можна сформувати в молодого покоління повагу до різних етносів і релігій, розкрити причини дражливих моментів в історії.

Найгостріші дискусії точаться стосовно минулого сторіччя, коли Українська революція захлинулась у крові через фатальну неготовність, ізоляцію, чвари, усобиці громадянської війни. Галичани незлюбили головного отамана УНР Симона Петлюру за його тактичний союз з Юзефом Пілсудським. Деякі євреї картають Петлюру за погроми, хоч він намагався протидіяти спалахам антисемітизму, але ці протидії виявились надто кволими, і вороги скористалися з цього. Досі тривають суперечки з приводу знищення євреїв під час селянських повстань та у війнах в Україні, як подекуди в Європі ще в часи хрестових походів. Жертви опинялися перед морально неприйнятним, але технічно легким порятунком для себе і родин, що полягав у наверненні до християнства. Набрід брав участь у погромах, розв’язаних ворогами.

Національні уряди України, зацікавлені в міжетнічній та релігійній злагоді, виявилися надто кволими і недовготривалими. А Радянська влада доклала зусиль, аби покласти провину на своїх вбитих і, отже, мовчазних противників.

На сході України і досі чимало людей вірить комуністичній пропаганді, що нібито провідник націоналістів Степан Бандера колаборував з нацистами. Під час війни він перебував у концентраційному таборі, а німці й росіяни вбили його родичів. Петлюру і Бандеру після поразок в Україні вбили терористи з Москви в Західній Європі. Колабораціоністи винні за сприяння голокосту.

Та слід пам’ятати, що десятки тисяч праведників миру, зокрема православних і католицьких священиків, ризикували життям для порятунку євреїв. І справа полягає не тільки у взаєминах німців з євреями. Якщо засудити українців за співучасть у злочинах проти людства, це означає визнати питому вагу євреїв серед винуватців радянського геноциду в Україні. Будь-яке міцне примирення має ґрунтуватися на обопільності. Треба зазвизнатиначити неприпустимість колективної провини і запобігати напруженню. Важливо висвітлювати плідну взаємодію євреїв з українцями впродовж сторіч. Потрібен дуже виважений і делікатний підхід до викладу цих подій.

У підручниках то рясніють, то зникають вирази «Велика Жовтнева соціалістична революція» та «Велика Вітчизняна війна». Не було б суперечок, якби враховувалось те, що Центральна Рада здобула владу в Києві окремо від одночасного перевороту в Петрограді. І коли нацистська Німеччина напала на Радянський Союз після тісного дружнього альянсу між ними, то перші два роки Другої світової справді були війною за існування СРСР так само, як вітчизняна війна Росії проти Наполеона була теж єдиною оборонною в історії царської імперії. Треба лише вживати всі п’ять слів, як донедавна: Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу, а не України, в якій чужу тоталітарну окупацію змінив інший руйнівний режим такого самого ґатунку. Окупанти називають партизанів бандитами, проте поляки вшановують Армію Крайову, а Східна Балтія - Лісових Братів за незалежність, незважаючи на протести Москви.

Ставлення до Української повстанської армії залишається суперечливим. Можна побачити увічнення пам’яті її вояків там, де боротьба тривала до середини 50-х років. Та водночас кілька пам’ятників поставлено її жертвами, навіть Сталіну, в областях, де не було збройного опору. Нещодавно в архівних матеріалах, які оприлюднено, виявили масовий терор груп радянської держбезпеки під виглядом націоналістів. Це псує характер взаємин. Поляки таврують повстанців за етнічні чистки. Українці винні за вбивств на Волині, але ж поляки також чинили звірства. Згадаймо дискримінаційні переслідування в Польщі до світової війни та примусові депортації. Обидві сторони зрештою погодились на формулюванні польсько-німецького примирення: пробачаємо і просимо пробачення.

Членство сусідніх держав у Північноатлантичному альянсі та Європейському Союзі не поєднується з територіальними зазіханнями, а отже, взаємини мають бути нормалізованими. Та подеколи трапляються непорозуміння з угорцями в Закарпатті або з румунами в Буковині. Становище українських меншин за кордоном також

далеке від ідеального. Радянський Союз нехтував етнічними культурами, а офіційна доктрина інтернаціоналізму насправді маскувала російський шовінізм, антисемітизм, таврувала бодай найменшу цікавість до вітчизняного мистецтва, фольклору, мови. Нині потрібно поборювати, а в разі потреби придушувати ксенофобію, з повагою ставитись до всіх національних культур, дружньо й плідно співпрацювати. У російськомовному поліетнічному Криму трапляються непоодинокі випадки агресивної нетерпимості. Столиця Київ є прикладом двомовності. Пострадянська обслуга розмовляє російською, а українські інтелектуальні й підприємницькі спільноти надають перевагу англійській мові у спілкуванні з партнерами Європи та Америки.

Для взаєморозуміння важливо знати особливості різних етносів. Треба пояснити внесок країн Азії у світову цивілізацію. В умовах свободи віросповідання поширюються різні релігії. В Україні налічується понад 50 віросповідань: вісім православних Церков, є римо- і греко-католицькі костьоли, існують різноманітні течії протестантизму, мусульманські, індуїстські, буддистські, іудейські громади. Іудеям повернуто синагогу Бродського в Києві, хасиди в Умані бучно святкують Новий рік, завдаючи клопоту місцевій владі, та попри деякі провокаційні вияви місцеве населення сприймає це спокійно і толерантно. Київський осередок мормонів налічує 11 тис. пастви в Україні. Є два індуїстських храми в Києві.

Треба пильно дбати про належну відсіч спорадичним проявам расизму в Україні. Необхідно розповідати про роль Індії на світовій арені, про її боротьбу за незалежність та державних діячів Джавахарлала Неру, Ґанді. Нині мультикультуралізм саме тому має труднощі, що всупереч гарним деклараціям він насправді означає здебільшого лише терпимість на межі байдужості, не виявляє глибокої зацікавленості звичаями іммігрантів з третього світу.

Історія України і всієї Європи містить чимало суперечливих подій і персоналій. Щоб запобігти зловживанням і відвернути дестабілізацію, автори підручників і навчальних програм мають виробити урівноважений підхід до їх висвітлення на підставі фактів, не вдаючись до політично вмотивованих оцінок. Необхідно відкинути успадковані від тоталітарної доби стереотипи, що провокують ворожість до певних народів. Треба відображати конфлікти без однобічної тенденційності та упередженості. Згідно з рекомендаціями ЮНЕСКО і Європейського Союзу потрібно наголошувати на непоєднуваності ксенофобії із сучасною плюралістичною цивілізацією. Необхідно розвивати в учнів і студентів інтерес до пізнання внеску всіх етнічних і релігійних груп у спільні надбання.