Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Науково-методичний журнал - Січень 2013

ГЕРОЇЧНА СТОРІНКА УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ. БІЙ ПІД КРУТАМИ

Крутянський бій, як, мабуть, ніяка інша подія буремних років Української революції, створив навколо себе безліч міфів, легенд і домислів. З часом реалії бою відійшли на другий план,натомість виникла міфологема, що Крути - це «українські Фермопіли». Найбільш поширеною є версія про 300 студентів, які самі протистояли більшовицькій навалі і майже всі загинули. Спростовувати легенди - справа невдячна, але історики мусять це робити. На наше глибоке переконання, реальний бій, його передумови й наслідки є для нас набагато важливішими, ніж вражаючі, але далекі від істини схеми, що заступили їх в уявленні багатьох сучасників.

Бій під Крутами відбувся в ході війни радянської Росії проти УНР, що тривала з початку грудня 1917 р. Більшовицька агресія почалася після відмови української Центральної Ради прийняти вимоги ультиматуму Ради народних комісарів РСФРР. Причини, що спонукали радянську Росію до нападу на сусідню державу, де при владі також пребували соціалісти, добре відомі. Більшовики прагнули запобігти союзу України й Дону, оскільки це відрізало б більшовицьку Центральну Росію від кавказької нафти, українського й донського хліба, донецького вугілля. Водночас це були ще й дві найбільш опірні до більшовизму країни, з живучими індивідуалістичними традиціями населення, з власними урядами, адміністраціями та арміями. Тому Україна й Дон стали першими жертвами більшовицької експансії на окраїнах колишньої Російської імперії.

9 грудня 1917 р. більшовицькі війська вступили до Харкова, обеззброїли українізований бронедивізіон і перетворили місто на свій форпост. Уряд УНР вживав заходів для припинення агресії: 15 грудня було створено Особливий комітет оборони України у складі М. Порша, С. Петлюри та В. Єщенка. 26 грудня Генеральний секретаріат ухвалив постанову про «створення армії УНР на засадах добровільності та оплати». Тоді ж, у грудні 1917 р., для охорони кордону України з півночі з Києва було направлено до Бахмача першу та другу сотні Першої київської юнацької школи ім. Богдана Хмельницького під командою начальника школи сотника Дем’яна Носенка. Вони мали в своєму розпорядженні саморобний бронепоїзд сотника Семена Лощенка з гарматою і двома кулеметами. З Бахмача Д. Носенко відправляв на Ворожбу, Гомель і Хутір Михайлівський розвідувальні команди, які мали проти стояти більшовицьким загонам та утримувати порядок на залізницях. Проте самі військові діячі молодої республіки прекрасно усвідомлювали, що наявних сил явно недостатньо для охорони північного кордону.

Негативну роль відіграло й проголошення в Харкові більшовиками радянської УНР у грудні 1917 р. Реальна влада маріонеткового уряду Народного секретаріату дорівнювала нулю. Один з народних секретарів відверто писав про свої повноваження: «Називали себе урядом, але самі до того ставилися трохи скептично. Та й справді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території., навіть Харківська Рада нас не визнавала. Апарату жодного...». Не стали секретом ці махінації більшовиків і для української сторони. Д. Дорошенко зазначив: «Таким способом почалося завоювання України із середини, ніби українськими ж силами і за наявності нового українського уряду...».

17 січня 1918 р. Народний секретаріат «оголосив» війну Центральній Раді. Того ж дня більшовицький загін за підтримки місцевих більшовиків захопив Суми. Цей успіх підбадьорив агресорів. 18 січня В. Антонов-Овсієнко підписав директиву про початок загального наступу і призначив М. Муравйова головкомом радянських військ, які повинні були здобути Київ.

Це була дивна, «ешелонна» війна: військові сили сконцентрувалися уздовж залізничних колій, відповідно й воєнні дії велися там само. Червоні війська наступали на Київ з двох напрямків залізницями Харків - Полтава - Київ та Курськ - Бахмач - Київ. Спираючись на місцеві більшовицькі осередки, користуючись небажанням солдатів воювати, задурманюючи голови робітникам, червоні брали місто за містом, головною ж їх метою був Київ. Як образно висловився Д. Дорошенко: «Металевий обруч дедалі вужче й вужче стягувався навколо Кива...».

Упродовж багатьох десятиліть у СРСР культивувався міф про високі бойові та моральні якості червоних військ, керованих комуністичною партією, і як наслідок - непереможний характер їхніх наступальних операцій. За свідченням самих більшовиків, вимальовувалася інша картина. Член Народного секретаріату Г. Лапчинський, спеціально відряджений до радянських загонів, свідчив: «Усе військо посідало величезну кількість залізничних ешелонів і просувалося виключно таким способом. Зброї, набов, обмундирування та харчів було цілком достатньо... Вояки уособлювали химерно вбраних, абсолютно недисциплінованих людей, обвішаних різноманітною зброєю, рушницями, шаблюками, револьверами всіх систем і бомбами. Боєздатність цієї армії для мене була й дотепер зостається дуже сумнівною. Але вона успішно просувалася вперед, бо ворог був цілковито деморалізований».

Отже, не варто перебільшувати сили більшовизму. Сучасна дослідниця Л. Гарчева вважає, що коли «багато радянських і українських зарубіжних істориків стверджують, що Центральна Рада не мала надійних збройних сил і крім загону юнаків під Крутами її нікому було захищати», то «очевидно, що вони не читали не лише газет України за грудень 1917 - лютий 1918 рр., а й “Записок” В. Антонова-Овсієнка, які свідчать про великий розмах збройної боротьби в усіх губерніях України». І далі дослідниця наводить такі дані: за три місяці війни «відбулося щонайменше 200 боїв і збройних сутичок між військами Центральної Ради і Раднаркому». Проте, поза всяким сумнівом, Центральна Рада відчувала серйозні труднощі в організації відсічі ворогу.

І хоч у Києві налічувалось до 20 тис. війська, але більшість солдатів під впливом більшовицької пропаганди оголосили нейтралітет і не брали участі у боротьбі. У критичний момент опорою української влади стали загони Вільного козацтва, Гайдамацький кіш Слобідської України С. Петлюри, Галицький курінь Українських січових стрільців Є. Коновальця, полк ім. К. Гордієнка під командою В. Петріва та інші невеликі збройні формування.

На заклик Центральної Ради стати на захист батьківщини відгукнулася патріотично налаштована молодь. 18 січня 1918 р. на зборах студентів Київського університету св. Володимира та Українського народного університету було оголошено запис добровольців до Студентського куреня ім. Січових стрільців. З властивим юності максималізмом ухвалили навіть оголосити бойкот тим,хто не зголосився на цей крок. Студентів підтримали учні 2-ї Української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Ось як розповідає про збори учасник Крутянського бою І. Лоський: «Головою обрано Павла Кольченка, учня 8-ї кляси, що встиг уже побувати на фронті під час світової війни і вважався тому найбільш досвідченим у військовому ділі. З’ясувавши в коротких словах справу, Кольченко запропонував прийняти постанову, ідентичну з тою, яку прийняли на свойому вічу студенти університету. Постанову одноголосно прийнято. Директор гімназії, якого прошено на збори, після невдалої спроби одговорити своїх питомцв від такого, на його погляд, нерозважного кроку, мусив, зрештою, погодитись з постановою та оголосити з рамени дирекції офіціяльну перерву навчання в двох старших клясах гімназії на час перебування учнів у війську. Просив лише, аби не спокушали до вступу до куреня учнів молодших кляс. Правда, це помогло мало, бо кілька учнів шостої кляси таки до куреня вступило».

До куреня записалося понад 200 юнаків. Їх зібрали в казармах Костянтинівського військового училища на Печерську, де студенти і гімназисти пройшли початкову військову підготовку. 27 січня перша сотня Студентського куреня під командою старшини Омельченка, на той час студента Українського народного університету, відправилася в район станції Бахмач на допомогу невеликому українському гарнізону, що складався з юнкерів Першої київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького. Проте Бахмач уже було здано червоним. Його захисники, що перебували на фронті з грудня 1917 р., відступили до Крут - залізничної станції поблизу Ніжина. Сюди ж прибуло й поповнення. Боєм командував сотник армії УНР Аверкій Гончаренко (бойовий офіцер, колишній капітан російської армії, георгіївський кавалер), який із січня 1918 р. був командиром куреня згаданої школи. Йому судилося довге життя (помер у 1980 р. в еміграції в США), протягом якого він боровся за українську державність. У 1930-х рр. саме він написав найбільш достовірні спогади про Крутянський бій, що лягли в основу висновків спеціальної комісії при Українській вільній академії наук у США, яка вивчала цю подію на початку 1970-х рр.

Чотири сотні Першої київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького (близько 400 юнкерів) і перша сотня Студентського куреня Січових стрільців (116-130 вояків) та 20 старшин - ось і всі людські ресурси української сторони. На озброєнні вони мали рушниці сучасного зразка, 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд С. Лощенка. Українцям протистояв чотири-шеститисячний загін революційних військ більшовицької Росії, що також пересувався в ешелонах. Він складався з червоногвардійців, солдатів-росіян і балтійських матросів, мав добре озброєння, артилерію і бронепоїзд.

Бій розпочався 29 січня 1918 р. о 9 годині ранку і тривав до вечора: став стихати, коли стемніло. Наступали більшовицькі війська, які рвалися до Києва. Українці тримали оборону, відбили кілька атак. Обидві сторони зазнали значних втрат. Під натиском переважаючих сил ворога українці, забравши вбитих і поранених, відступили до свого ешелону, що стояв за кілька кілометрів від станції. Зруйнувавши за собою залізничну колію, вони вирушили в напрямку до Києва і на станції Бобрик з’єдналися з Гайдамацьким кошем Слобідської України під командою С. Петлюри. А. Гончаренко зазначає у своїх спогадах, що на станції Бровари передав «релятивний звіт» про бій С. Петлюрі в присутності начальника штабу О. Удовиченка. Проте цей документ не пощастило виявити.

Особливої трагічності бою під Кругами надала одна обставина: взвод студентської сотні, відступаючи в сутінках, заблукав і потрапив у полон. 27 студентів і гімназистів було розстріляно. Під час слідства над М. Муравйовим у квітні-травні 1918 р. (був заарештований за анархістські й протиправні дії) з’ясувалося чимало фактів, які свідчили про його надзвичайну жорстокість. Так, штабний працівник С. Мойсєєв повідомив: «На ст. Крути було захоплено в полон біля 20 гайдамаків, среди яких було багато гімназистів років по 17. Їх вивезли за станцію і стали розстрілювати самим безпардонним образом. Був обурливий випадок, коли один юнак втік, але його нагнали, привели на попереднє місце в одній білизні й розстріляли. Вважаю, що це було наслідком наказів Муравйова, який говорив дуже часто, що треба розправлятися безпощадно».

Бойові втрати українського війська становили близько 250 вояків і 10 старшин. До цього переліку увійшли не тільки вбиті, а й поранені, полонені та зниклі безвісти. З них Студентська сотня втратила понад 70 осіб: 27 розстріляно більшовиками, 10-12 загинули в бою, 35-40 поранено.

Так можна у загальних рисах описати хід бою сухою мовою фактів. На жаль, і сьогодні вони маловідомі широкому загалу. Постає закономірне запитання: чи були доцільними ці втрати, чи мав бій позитивні наслідки, як він позначився на ході й результатах війни?

Видатний український поет, колишній старшина армії УНР Є. Маланюк стримано, але виважено та об’єктивно писав про воєнно-політичні результати бою: «Керував усім молодий сотник, що дістав з Києва певне стисле завдання, яке він і виконував як тактичну задачу, - перешкодити рухові ворожих військ на лінії Бахмач - Ніжин... Затримання ж столиці в руках національного уряду мало величезне політичне значення з огляду на переговори з центральними державами в Бересті, що саме тоді провадились. Завдання своє сотник в міру своїх спроможностей виконував так довго, як міг, цебто аж поки втрати не досягли 50 % складу... Все ж завдання було виконане, цебто полковника Муравйова з його військом було зупинено, а їх рухи на Київ були опізнень. Таким чином, затримка ворога на підступах до столиці УНР дала змогу укласти Берестейський мир, який істотно вплинув на подальший хід політичних подій.

Крутянці згодом взяли участь у запеклих боях, що розгорілися на вулицях Києва. Червоні війська з лівого берега Дніпра кілька днів обстрілювали місто з важкої артилерії і завдали чималих людських втрат і руйнувань. Відомо також і про люті розправи муравйовців над киянами. Перше перебування більшовиків в українській столиці тривало лише три тижні, але за цей час вони розстріляли (за різними даними) від 3 до 5 тис. жителів. Для багатьох учасників революційних подій Михайло Муравйов став утіленням найгірших рис російського більшовизму, виразникои його антиукраїнського спрямування.

Після повернення до Києва української влади 9 березня 1918 р. на пропозицію М. Грушевського Центральна Рада ухвалила «вшанувати пам’ять забитих стрільців студентського куреня, що склали свої голови в бою з більшовиками, а для цього перевезти їх тіла до Києва, поховати на Аскольдовій горі». 19 березня 1918 р. розстріляних студентів було урочисто поховано на Аскольдовій могилі. У траурній промові поет Микола Зеров згадав про 300 спартанців під Фермопілами і порівняв з ними крутян. Українська преса широко висвітлювала похорони. Тоді ж газета «Народна справа» опублікувала розповідь безпосереднього учасника бою Івана Шарого. Вражений подвигом своїх однолітків, молодий поет П. Тичина присвятив героям Крут такі рядки:

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українських

Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі

Український цвіт!

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

У 1918 р. було багато зроблено для увіковічнення пам’яті героїв. Навесні в Києві розпочався збір коштів на пам’ятник «жертвам Бахмача, Крут і Києва». У червні в київських кінотеатрах демонструвався фільм «Похорон юнаків, замордованих під Крутами». 17 липня того ж року директор Другої української гімназії звернувся до Міністерства освіти Української держави «з проханням за.снувати при Гімназії стипендії імені учнів гімназії, забитих в боях з большевиками під Крутами: 8 кл. - Ганкевича Миколи, Дубницького Юрія і Кольченка Павла.: 7 кл - Піпського Григорія, Сорокевича Івана.: 6 кл. - Гнаткевича Василя, Соколовського Андрія і Терновського Євгена. Ці учні своєю геройською смертю виявили найбільшу любов до України. Їх фотографічні портрети, які будуть висіти в залі гімназії, будуть нагадувати про їх патріотичні вчинки. Заснування стипендій їх імені ще більше піднесло би вгору їх імена».

Встановлення радянської влади поклало край подібним акціям. Крути було викреслено з пам’яті суспільства. У 1936 р. було зруйновано Аскольдову могилу. Величне і стародавнє кладовище на схилах Дніпра з церквою і легендарною могилою засновників Києва Аскольда і Дира було зрівняно із землею.

У незалежній Україні співіснують немовби дві версії Крутянського бою: вузлові моменти однієї викладено в цій статті. Інша схема вбирає в себе все розмаїття складових легендарного походження. Стисло історичне значення бою під Крутами можна охарактеризувати словами відомого сучасного історика В. Верстюка. На запитання журналістки: «Бій під Крутами, на Вашу думку, - це подвиг чи трагедія?», він відповів: «Думаю, що це оптимістична трагедія. Сьогодні ми подаємо цей бій як унікальне явище. Тоді ж таких локальних боїв було багато. Просто бій під Крутами став найбільш відомим... Коли Центральна Рада повернулася у березні 1918 р., відбулося перепоховання розстріляних студентів, і весь пафос боротьби припав на Крути. Нині День пам’яті героївКрут - це данина пам’яті всім полеглим».

Бій під Крутами, як резонансна подія, приховує в собі ключі до багатьох таємниць подальшої історії вже радянської України та СРСР у цілому. Масові розстріли полонених і всіх незгодних з радянською політикою, що їх широко практикували червоні, не варто розглядати лише як вияв лихих намірів окремих неврівноважених «муравйових», чи то як прояв класової боротьби у її найкривавішій формі. Під Кругами був один із перших випадків, де більшовики явили приклад брутального порушення норм моралі та права,сваволі та знецінення людського життя. Це були перші паростки явища, яке згодом трансформувалося в політику червоного терору, голодомору, репресій 1930-х рр. Урок Крут є надто важливим, щоб його ігнорувати.

Подвиг героїв Крут посідає гідне місце в пантеоні національної слави. У 1998 р. на станції Крути та на Аскольдовій могилі встановлено пам’ятні знаки. У 2008 р., до 80-річчя бою, біля с. Крути Чернігівської області відкрито Меморіальний комплекс пам’яті героїв Крут, до складу якого входить і музей.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка