Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Науково-методичний журнал - Листопад 2013

ПЕРША СТОЛИЦЯ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

Після перемоги над денікінцями перед Кремлем постало питання, як бути з Україною. Протягом листопада - на початку грудня 1919 р. його було у принципі розв’язано. Важливою складовою нового підходу стало повернення характерної для кінця 1917-початку 1918 рр. незалежницької риторики, на яку в 1919 р. діяло табу. Однак, за планами більшовиків, така риторика мала супроводжуватися не послабленням, а посиленням економічного централізму. Інакше кажучи, наприкінці 1919 р. Кремль вважав, що створились важливі передумови для зміцнення своєї влади в Україні, оскільки не було всеукраїнського економічного центру. Проте зовсім без нього обійтися було неможливо, адже це чітко свідчило б про окупаційний характер більшовицької влади.

У численних постановах і резолюціях з українського питання, ухвалених в листопаді-грудні 1919 р. ЦК РКП(б) та нарадами українських комуністів, що перебували в Москві, питання про столицю радянської України не піднімалося. Однак вищі органи влади УСРР, розпущені у вересні-жовтні Кремлем, потрібно було відновити і розмістити таки і якомусь місті. Згідно з настановами компартійного центру вищим загальноукраїнським органом влади мав стати Всеукраїнський революційний комітет. Формально рішення про його створення було оголошено від імені президії ВУЦВК та РНК УСРР «дня 11 грудня 1919 p., у день звільнення Полтави та Харківа».

Майже одночасно з «радянським» створювався і новий український компартійний центр. Пленум ЦК РКП(б) від 29 листопада 1919 р. ухвалив: «Запропонувати. ЦК КПУ покласти керівництво партійною роботою на Україні на Тимчасове бюро в складі: т. т. Раковсъкого, Петровсъкого, Мануїльського, Затонсъкого і Kocioра. Зафронтбюро, залишивши, у підпорядкуванні Півдфронту, зв’язати, з Оргбюро [ЦК РКП(б][ не безпосередньо, а через вказане вище Тимчасове бюро ЦК КПУ». Про те, що такого роду «пропозиція» не відповідала рекомендації, свідчать два неспростовні факти. По-перше, рішення залишилося чинним, незважаючи на одностайний протест учасників наради членів ЦК КП(б) У з відповідальними українськими працівниками від ЗО листопада 1919 р. проти наявного в згаданій постанові порушення прав української організації. По-друге, навіть спробу розширити склад Тимчасового бюро введенням до нього Якова Дробніса та Климента Ворошилова, яка разом із рішенням про недопущення членів інших партій до Всеукрревкому була ухвалена на засіданні членів ЦК КП(б)У від 2 грудня 1919 р., відхилив Кремль. Натомість у «Бюлетені Оргбюро» ЦК КП(б)У, який тепер друкувався і українською мовою, від 15 грудня 1919 р. про створення нового всеукраїнського компартійного центру зазначалось: «Виділений, рухливий, численно обмежений партійний, центр, котрий в умовах незакінченої військової боротьби взяв на себе керування партійною працею на Вкраїні. Центр цей складається, із 3 членів ЦК КПУ т. т. Раковсъкого, Затонсъкого іКасіора та двох членів Ревкому т. т. Петровсъкого і Мануїльського».

Рішення про створення Всеукрревкому 11 грудня 1919 р. було оголошено від імені уряду та президії ВУЦВК, проте реально ці органи не брали участі в його створенні, оскільки їх вже не існувало як цілісних одиниць. Про те, як це рішення оформлювалось, свідчить ухвала наради членів ЦК КП(б)У від 2 грудня 1919 p.: «Засідання Всеукраїнського ЦВК (для оголошення, рішення. про Всеукрревком - Авт.) не скликати, а утворення Ревкому оформити актом, за підписом т. Петровсъкого та Головраднаркому України. т. Раковсъкого».

Автор недарма розглянув процес утворення партійного та радянського центрів, адже до відновлення діяльності президії ВУЦВК та РНК УСРР їх місцеперебування по суті і визначало столицю України. Три діячі - Затонський, Мануїльський і Петровський - були в складі обох центрів від початку їх створення. Раковського до Всеукрревкому було введено як тільки-но він переїхав до України - на початку лютого 1920 р. Тож яке місто України і коли стало де-факто її столицею під час третього опанування більшовиками України?

12 грудня 1919 p., наступного дня після публічного оголошення (щоправда, не першого) про створення Всеукрревкому, на засіданні тимчасового бюро ЦК КП(б)У, яке відбулося в Серпухові, у присутності Петровського, Мануїльського та Рафаїла (Фарбмана) було ухвалено «обрати місцеперебуванням Секретаріату ЦК м. Харків. Негайно розпочати приготування до від’їзду з тим, щоб від’їзд міг статися не пізніше 16 грудня». На засіданні цього керівного органу від 15 грудня (присутні: Раковський, Петровський, Мануїльський та Косіор) було вирішено «наполягати перед ЦК РКП, щоб ревком міг негайно перенести своє місцеперебування до Харкова». З цього можна зробити висновок, що саме Харків вбачався як політичний та адміністративний центр України на найближчий час. Основною метою такого рішення було перенесення діяльності центральних органів влади УСРР в Україну, а про Київ ні 12, ні 15 грудня ще не могла йти мова, оскільки це місто червоним військам вдалося зайняти лише 16 грудня.

Наміри (прохання) ЦК КП(б)У не були вагомою гарантією здійснення запланованого. Адже все вирішував Кремль. Реально до Харкова було відправлено лише Секретаріат ЦК КП(б)У налагоджувати партійну мережу на місцях. Перше об’єднане засідання Харківського губпарткому з «представниками із центру - Рафаїлом, Богуславським та Сосновським» - відбулося 21 грудня 1919р. Приблизно в цей же час почав організовувати свою роботу Секретаріат ЦК. Однак ЦК КП(б)У, тобто Тимчасове бюро ЦК КП(б)У, до Харкова переїхало зовсім не відразу. А із Секретаріатом мало хто рахувався, тобто всеукраїнським партійним центром він в перший місяць своєї діяльності не став. Це змусило Рафаїла, який його очолював, 19 січня 1920 р. написати звернення до ЦК РКП(б), у якому вінзазначав:«Доводжу до Вашого відома, що в Харкові перебуває установа, котра. іменує себе Секретаріатом ЦК КПУ і якій, навіть більше доводиться діяти від імені ЦК КП(б]У». Але «п’ятірка, виділена для ролі ЦК КПУ, не існує, оскільки не можна, брати до уваги перебування тт Петровського і Мануїльського в Харкові протягом кількох днів». Із зрозумілих причин засідань Тимчасового бюро ЦК КП(б)У в грудні 1919 - січні 1920 р. у Харкові не відбувалося.

Натомість таке засідання було скликано 22 січня 1920 р. на терені РСФРР. Достеменно точно нам не вдалося з’ясувати, чи то була Москва, чи Серпухов, але ухвалені на ньому рішення (присутні: Раковський, Косіор, Мануїльський) свідчили про те, що Всеукрревком як вищий український орган влади до того часу був лише гаслом, а не реальним керівним органом. Другим пунктом порядку денного було питання «Про ревком». Відповідно до ухвалених в основному політбюро ЦК РКП(б) тез про взаємини між УСРР і РСФРР було вирішено створити такі «самостійні українські відділи/комісаріати/: 1. Внусправ; 2. Землеробство; 3. Наркомос; 4. Юстиція; 5. Наркомздоров’я; 6. Соцзабез; 7. Наркомпрод, який у своїй роботі найтіснішим чином пов’язаний, з Нркомпродом РСФРР і діє по розробленому спільному плану».

Дещо раніше, а саме 18 січня, політбюро ЦК РКП(б) нарешті задовольнило клопотання ЦК КП(б)У місячної давнини, ухваливши таке рішення: «ЦК КПУ, Всеукраїнський, ревком та Штаб Південно-Західного фронту перевести до Харкова». Саме завдяки виконанню цього рішення Харків став політичним та адміністративним центром України. Того ж дня до Київського комітету КП(б)У, де вже працював член Тимчасового бюро ЦК КП(б)У та Всеукрревкому

В. Затонський, було направлено також Станіслава Косіора, а згодом за рішенням Тимчасового бюро ЦК КП(б)У 22 січня і Я. Епштейна (Яковлева). Після таких кадрових призначень Київ певного мірою мав вигляд дещо столиці або своєрідної «другої столиці». А Харків перетворився на політико-адміністративний центр УСРР, тобто став де-факто столицею України. З аналізу наведених фактів випливає, що Харків став центром України не наприкінці 1919, а в січні - на початку лютого 1920 р. Тобто відлік його «столичності» слід вести з 1920, а не 1919 р.

Харків залишався столицею України до 1934 р. Проте наскільки його можна називати столицею УСРР і відколи став їй відповідати (якщо не враховувати означення «тимчасово») ці питання є складними. Справді, наприкінці 1919 - на початку 1920 pp. доцільність перенесення політичного центру України із Москви/Серпухова саме до Харкова не викликала сумнівів. Основна причина, що стала на заваді у виборі для цієї ролі Києва, - це слабкість більшовицьких позицій у Києві та його околицях, популярність серед київських комуністів тих, які були критично налаштовані щодо національної політики партії. Це посилювало побоювання Кремля, що в разі розміщення в Києві столиці український субцентр компартійної влади забажає отримати реальні управлінські повноваження, а це вже не відповідало не тільки планам Кремля щодо України, а й баченню принципів «комуністичного будівництва» в цілому.

Зважаючи на ці побоювання, наприкінці 1919 - на початку 1920 pp. думка про тимчасовість Харкова як політичного центру України на тривалу перспективу сприймалася як у Москві, так і в Україні як щось само собою зрозуміле. Так, коли Мануїльський і Петровський наприкінці грудня 1919 р. поставили питання про фінансові права України та її взаємовідносини з центром, зокрема про створення центрального загальноукраїнського банку, то їм Наркомат фінансів РСФРР, очолюваний Миколою Крестинським, у цьому відмовив. Аргументація була такою: «Що стосується відкриття в Харкові центрального банку, то Володимир Ілліч цілковито згодився зі мною, що у відкритті такого банку немає жодної потреби, що доки ви будете в Харкові, Вас буде обслуговуватиХарківськаконтора, а в Києві - Київська». (Виділення авт.) Подібне бачення висловив і В. Затонський в датованому З січня 1920 р. листі до В. Леніна: «Те, що центр нині в Харкові, - це правильно - міцніший зв’язок з Південним фронтом, з Москвою кращий, але ще раз звертаю Вашу увагу, не забувайте Києва. - справжньої політичної столиці України» (Виділення авт.). Заперечення цієї тези нам не вдалося відшукати в жодному з проаналізованих документів. Проте обставини не сприяли переведенню політико-адміністративного центру до Києва.

На згаданому листі Затонського до В. Леніна немає жодних поміток вождя. Тоді як на телеграмі від 19 лютого за підписом Затонського та Яковлева (Епштейна), в якій йшлося про першочергові заходи щодо опанування більшовиками правобережної України, вождь своє бачення виклав. Першим пунктом із чотирьох було визначено необхідність «перенесення урядового центру до Києва унайкороттттий термін» (Підкреслення. Леніна - Авт.). Резолюція вождя з цього питання була стислою, але вичерпною: «Нісенітниця!» (Мовою оригіналу - «Вздор!» - Авт.). Справді, в умовах, коли, як зазначалося у телеграмі, «політичне оволодіння Правобережжям лише розпочинається», переміщати політико-адміністративний центр до Києва було не тільки недоречно, а й небезпечно. Цікаво, що в 1919 р. Я. Яковлев (Епштейн) через недостатню популярність більшовиків на Правобережжі пропонував зачекати з перенесенням столиці до Києва, але тепер, навпаки, таке перенесення вважав необхідною передумовою посилення впливу. Проте урядовий центр УСРР до Києва не перевели ні в березні, ні на початку квітня. А невдовзі почалася польсько-радянська війна, яка зняла це питання з порядку денного.

Але ж постанову III Всеукраїнського з’їзду рад про Київ як столицю УСРР ніхто не відміняв, як і не ухвалювалося офіційного рішення про визначення столицею України Харкова. Зрозуміло, що не було і його логічного офіційного обґрунтування. Про те, що Харків уже після укладення мирної угоди з Польщею вбачався як тимчасова столиця, свідчить, наприклад, пародія «Сон Єрмощенка», написана в червні 1921 р. керуючим справами РНК УСРР Петром Солодубом. (Жанр визначив сам Солодуб. - Авт.). У ній наводились тогочасні уявлення про недалеке майбутнє, які сам Ленін називав «пророцькими». Зокрема, там були такі рядки: «Радянська влада в 1930 році. Українська столиця в Києві. ВУЦВК розміщується в спеціально збудованій будівлі в українському стилі... Всі написи у ВУЦВК винятково українською мовою».

Втім це джерело є лише побічним підтвердженням висловленої нами гіпотези. Наведемо більш достовірні факти, що свідчать про нерозв’язаність питання про столицю. На VII Всеукраїнській конференції КП(б)У X. Раковський, аналізуючи національне питання, наголошував: «Я вчора говорив жартома нашим товаришам, що слід би було перенести столицю з Харкова до Полтави або Києва, бо нашаХарківська організація трішки відстала в національному питанні». Та Микола Скрипник зовсім не жартував, коли на тій же конференції, згадуючи основні віхи національної політики більшовиків, зауважив: «У нас на Україні в основному місті, тобто в Києві, ці представники (за текстом - які вважали, що національне питання відіграє контрреволюційну роль), не ленінської течії трималися аж до X з’їзду, тримались цієї позиції, різко поборюючи проти теоретичної лінії, проводячи це й на практиці» (курсив Авт.). Твердження Скрипника про Київ як «основне місто України» ніхто не заперечив.

Зрозуміло, що питання про столицю було політичним, а тому в межах УСРР основні директиви з нього мав надавати ЦК КП(б)У. 4 травня 1923 р. політбюро ЦК КП(б)У, розглянувши питання «Про практичні заходи з проведення рішень з’їзду з національного питання», створило комісію у складі X. Раковського, М. Фрунзе, Е. Квірінгата В. Затонського, яка мала розробити конкретні пропозиції щодо втілення постанов з’їзду в життя. Однією з них стало рішення «Харків - столиця України»; схвалене 1 червня 1923 р. політбюро ЦК КП(б)У, у якому передбачалось; «Визнаючи, що Харків має надовго залишатися, столицею України, вважати необхідним концентрування в ньому усіх основних українських культурних центрів, як-от: Українська, академія, Науковий комітет, та інших. В першу чергу потрібно перевести Академію наук. Запропонувати Раднаркому та Наркомосвіти розробити питання про переведення». Таким чином, проблема перетворення Харкова в повноправну столицю України була поставлена у політичну площину.

(Далі буде)