Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Науково-методичний журнал - Листопад 2013

ІСТОРІЯ ВІЙСЬКОВОГО ФЛОТУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ (КІНЕЦЬ IX - ПОЧАТОК X ст.)

Сприятливі соціально-економічні та політичні умови для становлення державності Київської Русі склалися наприкінці IX - на початку X ст., коли нею став правити варяжський князь Олег (?-912), який, убивши в 882 р. Аскольда і Діра, заволодів київським престолом. Йому вдалося підкорити древлян, сіверців, тіверців, в’ятичів, дулібів, радимичів та інші сусідні племена й значно розширити свої володіння. Він також значно зміцнив боєздатність військової дружини, розбудував річково-морський флот, почав засновувати нові міста та остроги на півдні для захисту держави від набігів печенігів і хозар зі степу. За князювання Олега Київська Русь перетворилася у велику й могутню державу, яка простяглася із заходу на схід від Карпатських гір до річки Оки, а з півночі на південь від Білого озера до Дніпровських порогів. Балтійське й Чорне моря стали відкритими для безпечного плавання старокиївських суден і ведення інтенсивної торгівлі з іншими державами.

Та час від часу торговельні відносини із сусідніми країнами з різних причин порушувалися, й Олегу, як і його попередникам, доводилося боротись за відновлення ринків, утверджувати Київську Русь як сильну самостійну державу. Він проводив переговори, а коли вони не допомагали, вдавався до військової сили, споряджуючи в кризові місця свою військову дружину й флот. Як і в попередні роки, певні напруження виникали у взаємовідносинах із могутньою Візантійською імперією, з якою тривалий час вели торгівлю старокиївські купці, особливо з 887 p., коли Візантією стали правити сини Василія І імператори Леон і Олександр.

Грандіозний військовий похід на Цареград здійснив Олег у 907 р. Кіннотників з обозом він відправив до столиці Візантії сушею, а 80 тисяч піхоти попливли Дніпром і Чорним морем на двох тисячах лодій і човнів, на яких, за свідченням Нестора-літописця, було «по сорок мужів». Дійшовши безперешкодно до Босфору, військова дружина Олега захопила навколишні села, містечка і передмістя та оточила з усіх боків Цареград. Щоб захистити гавань, візантійці перегородили вхід до неї ланцюгами, але це не зупинило сміливого, рішучого й хитрого Олега. Стародавні літописи свідчать, що він звелів своїм воїнам витягти судна на берег, поставити на колеса і впритул наблизитися до мурів головного міста, де закрився імператор Лев VI Філософ (01.09.86605.912) зі своїм військом.

Побачивши це, візантійці злякалися й не наважилися вступити в затяжну сутичку з грізним противником. Вони послали своїх послів сказати: «Не погубляй город, зберемо данину, яку захочеш» і запропонували мир. Олег погодився з умовами візантійців і звелів дати по 12 гривен (приблизно 2 кг 457 г) срібла на кожне весло і дві тисячі суден та зібрати дари підвладним йому князям, що залишилися в Києві, Чернігові, Переяславі, Ростові, Полоцьку, Любечі та інших містах Київської Русі [1].

За твердженням відомого російського історика С. Соловйова (1820-1879), Олег вимагав також пошити вітрила на князівські судна з шовку, а на човни його воїнів - з грецького полотна. На знак примирення з Візантією він за норманським звичаєм повісив на головній цареградській брамі свій щит і повернувся до Києва. 2 вересня 911р. київські посли уклали знаменитий письмовий торговий договір Олега з греками - одна з найдавніших пам’яток дипломатії Київської Русі, що дійшла до наших днів. Цим договором було урегульовано відносини з Візантійською імперією, видозмінено берегове право, захищено права старокиївських купців, дозволено їм торгувати без сплати мита. Крім того, візантійці мали їм давати все потрібне на прожиття й на дорогу додому.

Російський історик В. Ключевський (18411911) зазначає [3], що цей військовий похід, як і попередні, був розпочатий Олегом для відновлення торговельних зв’язків Київської Русі з Візантією, які часто порушувалися й переривалися. Є свідчення, що похід Олега на Візантію підтримували як підвладні йому народи великих торгових міст Київської Русі, що проживали по лінії Балтійське море - Волхов - Дніпро - Чорне море, так і непідвладні - дуліби і хорвати, що жили у верхів’ях Дніпра, Буга, на північно-східних схилах і в передгір’ях Карпат.

Український історик М. Грушевський (18661934), посилаючись на свідчення арабського історика і мандрівника Масуді (Іман Абдуль-Хасан-алі; 956 або 957 p.), стверджує, що після примирення з Візантійською імперією старокиївські князі відновили боротьбу за розширення торговельних ринків на сході [4].

Так, наприкінці 913 р. (у деяких джерелах у 914 р.) князь Ігор (?-945) організував великий похід військової дружини на Каспійське (Хвалинське) море. На 500 великих лодіях, по сто чоловік у кожній, пройшла вона Дніпром, Чорним морем і, обігнувши Кримський (Таврійський) півострів, увійшла через Керченську протоку (Боспор Кіммерійський) в Азовське (Меотійське) море. Потім військова дружина піднялася вгору по Дону (Танаїсу) і, перетягнувши біля нинішньої Качалинської станиці судна волоком на Волгу, з дозволу хозар, що володіли пониззям річки й степами, вийшла на простори Каспійського моря і розсіялася по західному узбережжю для грабежів і збирання поживи. Частина військової дружини непомітно допливла до його південного берега, де напала на Табарістан (тепер Іран), у якому було чимало багатих торгових міст. Війська іранців у цей час на місці не було, і їх нікому було обороняти. Кілька місяців руські воїни господарювали в приморських містах Табарістану як хотіли. Проте на зворотному шляху їм не пощастило. Мусульмани, що проживали на хозарській землі, зробили засаду в гирлі Волги і, розгромивши староруські судна, відібрали здобич. У результаті триденного бою багато воїнів загинуло від мечів, частина потонула у Волзі і лише 3 тисячі врятувалися на лівому березі. Але й вони були невдовзі знищені болгарами й бургасами, через землі яких пролягав їх зворотний шлях на батьківщину. Ці події докладно описано в творах арабського історика Масуді, який пізніше побував у Ірані. Про цей та інші військово-морські походи на схід згадується також у стародавніх слов’янських літописах, народних піснях, легендах.

Невдовзі договір з Візантією почав часто порушуватись, і київський князь Ігор, щоб показати міць Київської Русі та зміцнити торговельні зв’язки, організував у 941 р. за прикладом Олега свій перший військовий похід на Цареград. За свідченням візантійців і Нестора-літописця, у поході було задіяно 10 тисяч «скедій» (суден). Час для походу було обрано досить вдалий, бо візантійські кораблі в той період «ходили» в Середземне море на арабів. Ігор з військовою дружиною безперешкодно добрався до околиць Цареграда і розташував флот на західному боці входу в Босфор, поблизу мису Фара [5].

Побачивши це, візантійці спішно стягли залишки війська, і з 15 старими суднами протовестіарій Феофан вийшов назустріч Ігорю. Для нападу на староруський флот він застосував новий на той час вид зброї, так званий грецький вогонь, винайдений ще в VII ст. греком Каллініком, а до цього - невідомим старокиївським князем. Багато скедій від нього загорілося, і дружина Ігоря, злякавшись небаченого дива, з рештками вцілілого флоту вийшла у відкрите море.

Втомлені візантійці не переслідували воїнів, та Ігор, щоб виправдатися й зібрати деяку здобич, поплив до берегів Малої Азії, щоб добратись до Віфінії (тепер територія Турції). Не пощастило йому й там. Візантійці швидко підтягли своє військо й флот і організували погром. Дружина Ігоря була змушена потайки вночі тікати на протилежний берег Чорного моря до Боспору Кіммерійського (тепер Керченська протока). Але й тут була розбита візантійською ескадрою, що підійшла з Херсонеса (візантійської колонії в Криму). З великими втратами повернувся невдоволений і сердитий Ігор до Києва, пробувши в поході з червня по вересень.

Невдача цього походу не остудила князя Ігоря, а ще сильніше його заохотила. Більше року збирав він військо з князівств, що входили до складу Київської Русі. Найнято було також варягів і печенігів, що проживали в степах, поблизу Дніпровських порогів. У 943 р. флот Ігоря знову вийшов у Чорне море, а князь з військовою дружиною на конях вирушив берегом, щоб помститися за поразку. Першими донесли про військовий похід старокиївського флоту Візантійському імператорові Роману (? - 948) корсунці (жителі візантійської колонії Херсонеса): «Іде Русь з незчисленною кількістю суден, покрили все море кораблі». Болгари надіслали також вістку: «Іде Русь; найняли і печенігів» [6].

За переказами літописців, імператор Роман І, відчувши загрозу, відрядив назустріч Ігореві кращих своїх послів з проханням; «Не ходи, але візьми данину, яку брав Олег, додай і ще до неї». Імператор надіслав подарунки і печенігам; дорогі тканини, багато золота. Ігор, щоб прийняти рішення, зізвав дружину й почав радитися з нею щодо імператорських пропозицій. Дружина настояла: «Якщо так говорить цар, то чого ж нам ще більше? Не воювавши візьмемо золото, срібло і паволоки (дорогі старовинні шовкові тканини, якими обгорталися багаті люди)! Адже з морем не можна заздалегідь домовитися, не по землі ходимо, а по глибині морській, одна смерть усім» [2, 139]. Князь послухав дружину, взяв у візантійців золото, срібло та інше багатство й повернувся до Києва.

У той же час імператор Роман І послав з Ігоревим військом до Києва для укладання й затвердження торгової угоди своїх послів. Вони доповіли, що їхній «цар радий миру, і хоче мир і любов із князем руським мати, і посли твої від царя нашого приймали клятву, і послав нас цар прийняти від тебе клятву і мужів твоїх» [1, 78-79]. У Києві, на горі, де стояв покровитель князя і дружини Перун, Ігор зі своїми боярами і воїнами, що були язичниками, присяглися на вірність договору. Ті ж воїни і кияни з полян, що були християнами, присяглися в соборній церкві святого Іллі, що була побудована в Києві на Подолі в першій половині X ст. [7].

Новий письмовий договір з греками було укладено 944 р. За основними положеннями він відповідав попередній угоді, але Візантія, скориставшись своєю перемогою, обмежила в цьому договорі права київських купців. Зокрема, їм заборонялося без дозволу купувати цінні паволоки, залишатися на зимівлю у Візантії та в гирлі Дніпра. Крім того, Ігор обіцяв не нападати на візантійські (грецькі) володіння Криму. У договорі наголошувалося на двосторонній охороні дружніх суден, суворій відповідальності за розкрадання товарів, взяття у полон і вбивство екіпажів. Якщо ж хтось із князів, простих людей, християн чи нехрещених порушить усе, записане в Хартії, то він заслуговує смерті своєю зброєю, прокляття від імені Бога і від Перуна як клятвопорушник.