Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Науково-методичний журнал - Жовтень 2013

ГОЛОДОМОР У ПРАЦЯХ УКРАЇНСЬКИХ РАДЯНСЬКИХ ІСТОРИКІВ 1956-1987 рр.

Надходить час належним чином оцінити вагомий здобуток наукового колективу Інституту історії НАН України за останню чверть століття. Водночас праці істориків двох попередніх поколінь також заслуговують на увагу. Не випадково назва наукової конференції «Світло й тіні українського радянського історіописання» (травень 2013 р.) охоплює як позитивні історіографічні здобутки, так і міфи, що закладалися в основу комуністичної пропаганди.

З цього погляду цікаво оцінити зміст праць українських істориків-аграрників, які створювалися впродовж трьох десятиліть - від XX з’їзду КПРС до зняття офіційної заборони на інформацію про голод 1932-1933 рр. Виявляється, що в кращих тогочасних працях, присвячених соціально-економічним перетворенням в сільському господарстві, просочувалась і заборонена тема.

Цензурна заборона на інформацію про голод, від якого загинули мільйони людей, здавалася ірраціональною. В усякому разі, не йшлося про приховування негативної інформації - про голод знали всі. Я не раз писав, що мені довелось зустрітися з такою забороною ще в 1966 р., коли ми з покійним Т. Дерев’янкіним друкували впродовж цілого року цикл статей про економічний розвиток у радянській Україні для рубрики про відзначення 50-річчя встановлення радянської влади в газеті для зарубіжних українців «Вісті з України». Перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест,який постійно ознайомлювався з тим, що публікувала ця газета, порадив Інституту економіки АН УРСР, де ми працювали, включити абзац про голод 1932-1933 рр. у розповідь про те, як створювався колгоспний лад. Проте в секретаріаті ЦК ніхто не наважився ні санкціонувати появу такого абзацу в газеті, ні звернутися до Шелеста з проханням дати на це письмову санкцію. Коли публікацію чергової статті не можна було надалі відкладати, ми надрукували її без цього абзацу.

Тільки тепер стає зрозумілим походження офіційної вказівки вживати замість терміна «голод» евфемізм з двох слів - «продовольчі утруднення». Сталінська каральна акція, яка спричинила голодомор, складалася з кількох етапів: конфіскації всього наявного в селянських садибах продовольства, що відбувалася в умовах цілковитої інформаційної блокади; створення фізичної блокади для того, щоб селяни, які опинились в ситуації абсолютного голодування, не розбіглись у пошуках їжі; налагодження з інтервалом кілька тижнів державної продовольчої допомоги голодуючим через колгоспи і радгоспи для забезпечення весняної сівби. Допомога мотивувалася тим, що селяни «внаслідок поганої праці в минулому році стали відчувати продовольчі утруднення». У засобах масової інформації, які її широко висвітлювали, наголошувалось, що держава не тримає зла на колгоспників, які ще не навчилися працювати колективно. Називати інспірований державою голод його власною назвою дозволялося тільки на письмі і тільки в документації, яка проходила через «особые папки». Ніхто з рядових громадян і навіть державних службовців будь-якого рангу не міг промовити вголос заборонене слово «голод». Заборона пережила сталінську добу і трималася в наступні десятиліття не стільки за інерцією, скільки через неможливість керівників партії пояснити суспільству причини й мету рукотворного голоду.

Чи можна було після XX з’їзду КПРС більш-менш адекватно висвітлити ситуацію, яка склалася в сільському господарстві України під час сталінської «революції згори»? Щоб відповісти на це запитання, потрібно заново передивитися монографії, які з’явилися в Україні між 1956 і 1987 рр. В історіографічному томі, яким завершувалася на другому році горбачовської «перебудови» публікація 10-томної «Истории Украинской ССР», А. Санцевич опублікував нарис «Історіографія соціалістичних перетворень в сільському господарстві» [1, 314-320]. За винятком історіографічних та історико-партійних праць, які не стосуються поставленої проблеми, у ньому було охарактеризовано монографії десяти українських авторів, присвячені запитанням аграрної історії 1920-1930-х років у масштабах всієї України, а саме:

- Бондаренко В. Развитие общественного хозяйства колхозов Украины в годы довоенных пятилеток / В. Бондаренко. - К., 1957;

- Загорський П. Нарис історії комітетів незаможних селян України / П. Загорський, П. Стоян. - К., 1960;

- Шульга З. Підготовка суцільної колективізації сільського господарства на Україні / З. Шульга. - К., 1960;

- Слинько І. Соціалістична перебудова і технічна реконструкція сільського господарства України (1927-1932 рр.) / І. Слинько. - К., 1961;

- Березовчук М. Комнезами України в боротьбі за соціалізм / М. Березовчук. - К., 1965;

- Куц М. Питання колгоспного будівництва на Україні (1929-1941 рр.) / М. Куц. - Львів, 1965;

- Денисовець П. Колгоспне будівництво на Україні в 1921-1925 рр. / П. Денисовець - Харків, 1969;

- Ткач Н. За ленінським кооперативним планом / Н. Ткач. - К., 1970;

- Мигаль Б. Здійснення аграрної політики на Україні у відбудовний період (1921-1925 роки) / Б. Мигаль. - Харків, 1974.

Наведені праці проаналізовано А. Санцевичем у традиційному для радянської історіографії стилі. Більшість перелічених авторів у написанні монографій також додержували традиційних схем.Проте дехто з них, не відходячи за формою від апробованих положень, змогли відобразити в своїх монографіях фрагменти тогочасної дійсності. У звіті комісії Конгресу США з розслідування українського голоду 1932-1933 рр. містився розділ «Радянська історіографія голоду. Післясталінський період». У ньому Дж. Мейс зупинився на характеристиці праць В. Бондаренка, П. Загорського і П. Стояна, І. Слинька і М. Куца. Тільки вони допомогли йому проаналізувати реальну ситуацію в Україні [2, 70-81].

Монографію В. Бондаренка Дж. Мейс цінував за наявність у ній даних про спад обсягу хлібозаготівель в українському селі: з 400 млн пудів у 1930 р. до 380 млн у 1931 р. і 195 млн у 1932 р. Спад зумовлювався тим, що держава заготовляла хліб методом продрозкладки. Не одержуючи матеріальної компенсації за свою продукцію, колгоспники та одноосібники зменшували обсяг виробництва, якщо могли, або ж недбало ставилися до вирощування врожаю. Це була цілком очікувана й одностайна реакція, яка ставала можливою без організаційних зусиль з боку селянства. Проте партійне керівництво на чолі із Сталіним сприймало таку реакцію як саботаж і вважало, що селяни повинні бути покарані. В. Бондаренко розумів, напевно, причини спаду обсягу хлібозаготівель, але не розкривав тяжких наслідків, до яких вело бажання заготівельників надолужити «своє» за рахунок хліба, що мав залишатися для харчування селян. Вчений не критикував продрозкладки як способу хлібозаготівель, хоч знав, що в 19191920 рр. вона теж застосовувалася і призвела до очікуваного результату: голоду на селі і колапсу промислового виробництва в місті. Не задумувався він, очевидно, і над причиною відмови Кремля в січні 1933 р. від продрозкладки в економічних відносинах між містом і селом. Спад обсягу хлібозаготівель він пояснював так, як зазначалося у виступах Й. Сталіна та інших очільників партії та уряду: незадовільним керівництвом колгоспів місцевими партійними і радянськими органами, а також несприятливими погодно-кліматичними умовами влітку 1932 р. [3, 179].

Найбільшу увагу Дж. Мейс приділив опублікованій в 1961 р. монографії старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР І. Слинька (1902-1994). Учасник війни, І. Слинько з 1946 р. працював головою Комісії з історії Великої Вітчизняної війни, а з 1952 р. влився в наш колектив. Його монографія про технічну реконструкцію сільського господарства була побудована на величезній кількості первинних джерел. Оперуючи звичними стереотипами («саботаж з боку куркулів та ворожих елементів», «вжиття партією найрішучіших заходів у боротьбі з саботажем» і т. п.), Слинько подавав панорамну картину справжнього становища в сільському господарстві. «Не треба бути майстром Езопової мови, - писав Мейс, - щоб багато чого зрозуміти з праці Слинька. На позір він зосереджує увагу на великих труднощах селян і лише зрідка згадує про «негативні явища». Але не потрібна багата уява, щоб зрозуміти, що за цим стоїть, коли він пише про село, де на початку серпня 1931 р. залишилося менш як два кілограми зерна на людину на цілий рік; про те, як колгоспникам не платили за їхню працю, аж поки держава знову не згадала про них перед наступною посівною; про те, як одну шосту всіх районів України в грудні 1932 р. занесли до «чорного списку»; про повальні арешти керівництва колгоспів, 15-20 % у деяких регіонах. Таким чином, він багато розповів про те, що призвело до катастрофи 1933 р., навіть якщо мусив утриматися від опису самої катастрофи» [2, 76].

Аналізуючи літературу про добу суцільної колективізації, яка видавалася в Москві, Мейс характеризує її як більш помірковану й обережну порівняно з працею І. Слинька. Водночас він виділив із загальної маси колективну монографію за редакцією видатного історика-аграрника В. Данилова «Нариси історії колективізації сільського господарства в союзних республіках», підготовлену і видану в 1963 р. під грифом Інституту історії СРСР АН СРСР. Ця книга з’явилася на хвилі хрущовської кампанії десталінізації, коли автори вже могли дозволити собі прямим текстом звинувачувати Й. Сталіна та його найближчих соратників Л. Кагановича і Молотова. У вступній статті В. Данилова та М. Івницького вперше розповідалося про масові депортації і знищенняголодом населення станиць на Кубані, які заносилися на «чорні дошки». Слід зауважити, однак, що Івницький спромігся використати тоді лише невелику частину таємно зроблених виписок з архіву політбюро ЦК ВКП(б), до якого він одержав тимчасовий доступ у зв’язку з підготовкою наукової довідки про колективізацію сільського господарства для ЦК КПРС. Лише через 30 років йому вдалося доповісти учасникам міжнародної наукової конференції в Києві про матеріали, які містилися в архіві політбюро ЦК про голод 1932-1933 рр. в Україні і на Північному Кавказі [4, 35-44].

У колективній монографії ситуація в Україні аналізувалася І. Ганжою, І. Слиньком і П. Шостаком (перші два були співробітниками Інституту історії АН УРСР). Спираючись на реальні факти, вони переконували, що руйнівна діяльність сталінських емісарів Кагановича і Молотова у 1932 р. призвела до занепаду продуктивних сил колгоспного села.

Слід зауважити, що винесення тіла Сталіна з мавзолею В. Леніна за рішенням XXII з’їзду КПРС і суцільне зняття його імені з назв населених пунктів, заводів, установ, вулиць тощо зробило на певний час істориків сміливішими. Популярний нарис директора Інституту історії АН УРСР О. Касименка «Історія Української РСР» з’явився в Києві двома виданнями: українською мовою в 1960 р. і російською в 1965 р. Розповідаючи про згубні наслідки хлібозаготівельної політики початку 30-х років, Касименко тільки в другому виданні зміг повідомити, що в Україні навесні 1933 р. виникли «гострі продовольчі проблеми» [5, 33]. Сказати більше він, звичайно, не міг.

Після того, як стало можливим дослідження питання голоду 1932-1933 рр. і публікування результатів досліджень, у багатьох істориків склалося враження, що найбільшу кількість вагомої інформації можна знайти тільки в кремлівських архівах. Насправді інформація про Голодомор містилася в будь-яких архівних фондах, які стосувалися сільської місцевості на початку 30-х років. У цьому переконався старший науковий співробітник Інституту історії АН УРСР І. Ганжа, коли разом з працівницею Центрального державного архіву Жовтневої революції Є. Шаталіною формував тритомник документів і матеріалів «Історія колективізації сільського господарства Української РСР».

Цей збірник упорядковувався і видавався з труднощами. Перший том був опублікований в 1962 р., другий - 1965, а третій - тільки в 1971 р. Труднощі виникали через те, що велика кількість документів відобраджала реальність, яка не узгоджувалася із звичною картиною торжества ленінського кооперативного плану. І. Ганжа признався мені вже на початку 70-х років, що мав великі непорозуміння з партійним бюро інституту і змушений був у 1968 р. перейти на викладацьку роботу. Велика кількість документів, які через свою гостроту виявилися непридатними для публікації, залишилася в розпорядженні упорядників. Ми з Є. Шаталіною (яка в 1974 р. стала співробітницею Інституту історії АН УРСР) з 1990 р. почали укладати на основі наявних і нововиявлених документів новий фундаментальний збірник «Колективізація і голод в Україні 1929-1933». Він видавався «Науковою думкою» двічі: у 1992 і 1993 рр. Цей збірник вважається шедевром з погляду археографії і має велику пізнавальну цінність. Немало його документів використано в 5-томному (у 6 книгах) виданні «Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927-1939», що вийшло в світ за редакцією В. Данилова у видавництві «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН) в 1999-2006 рр.

Покоління істориків, яке працювало впродовж кількох десятиліть до «перебудови», мало обмежені можливості для висвітлення сталінської «революції згори». Коли наступники Сталіна прийшли довлади, вони погодилися напіввідкрити скриньку Пандори і оприлюднити ті злочинні дії свого патрона, які стосувалися насамперед репресій у середовищі компартійно-радянської номенклатури. Менш заплямовані у сталінських злочинах у боротьбі за владу готові були розповісти суспільству про тих у своєму середовищі, хто брав активну участь у Великому терорі 1937-1938 рр., повоєнній «ленінградській справі» та інших репресивних діях, тобто про Л. Берію і Г. Маленкова. Однак вся десятка наступників, включаючи Берію і Маленкова, яка почала в березні 1953 р. з’ясовувати, хто з них очолить ЦК КПРС, мовчала про голодомор в Україні і на Північному Кавказі. Коли надійшов час для відкритого випробування сил всередині президії ЦК КПРС, безпосередніх організаторів найбільш жахливого сталінського злочину Л. Кагановича і В. Молотова було відкрито як лідерів «антипартійної групи», але переможці на чолі з М. Хрущовим ані словом не прохопилися про голодомор.

У часи правління М. Хрущова і Л. Брежнєва історики дістали можливість працювати в архівах, хоч документи «особых папок» залишилися для них недоступними. Тож говорити про ситуацію в сільському господарстві в 1929-1933 рр. вони могли тільки Езопівською мовою. Мабуть, через це історики-аграрники надовго замовчали. Між 1974 і 1987 рр. ми не знайдемо в українській історіографії жодної солідної праці про становище в сільському господарстві. Майже ніхто вже не бажав писати так, як вимагав вилучений з обігу, але незримо присутній в усіх директивних документах сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)». Але ж ніхто не мав можливості друкувати праці, що відображали ту реальність, яку вони знаходили в архівних документах. Ситуація змінилася тільки з горбачовською «перебудовою».