Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Науково-методичний журнал - Жовтень 2013

ЛИПНЕВА КРИЗА 1914 р. І ПОЧАТОК ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

В історії війн завжди розрізняють глибинні причини їх розв’язання і привід. Останній може бути штучним, неістотним чи серйозним і передбачуваним, що випливає з логіки протистояння ворогуючих сторін. Залежно від ситуації привід виникає як хитромудра інтрига, як це було з «Емською депешею» Бісмарка, що спровокувала Францію вдатися до зброї у сперечаннях з Пруссією в 1870 р. Інколи він стає тією остаточною краплею, що переповнює чашу терпіння і призводить до розв’язання військових дій. Коли йдеться про такий глобальний конфлікт, як Перша світова війна, то ситуація, що склалася у взаємовідносинах між Сербією та Австро-Угорщиною у зв’язку з ультиматумом віденського уряду з приводу вбивства у Сараєво спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Франца-Фердінанда в червні 1914 р., не має одностайних оцінок. Річ у тому, що липнева криза, яка спричинилась цією терористичною акцією, викликала хвилю войовничих настроїв у провідних країнах Європи, розділеної на коаліції, і поклала початок війні, що набула нечуваного доти світового виміру.

Висвітлюючи в спеціальному розділі своєї капітальної праці «Перша світова війна» суть цієї кризи, відомий англійський воєнний історик Джон Кіган певною мірою зводить її до слов’янськогочинника. Він пише, що після перемоги Сербії в Балканських війнах, вона змогла розширити свою територію. «Серби стали дедалі більше міркувати про утворення «Великої Сербії», об’єднаної держави балканських слов’ян. Ідея такого об’єднання ... значно впливала на слов’янське населення територій, що входили до складу Австро-Угорщини. Прагнення сербів до гегемонії на Балканах викликало в австрійських правлячих кіл бажання вжити рішучих заходів для розгрому головного вогнища слов’янського національного руху - Сербії. Австрійці вважали, якщо поступитися сербам,то це зумовить ланцюг інших негараздів, які, зрештою, завершаться розпадом імперії» [1, 6465]. Другий англійський автор Мартін Гілберт, що, пред’являючи ультиматум Сербії, «керівники Австро-Угорщини були переконані, що зможуть її покарати не вступаючи у війну з іншими європейськими державами» [2, 43]. У свою чергу французький дослідник Ж.-Ж. Беккер стверджує: «Австря ставила за мету зовсім не виправлення ситуації, що склалася внаслідок вбивства ерцгерцога-спадкоємця, а використання можливості для зведення власних рахунків із Сербією). Розповідаючи про подальший перебіг подій, пов’язаних зі ставленням провідних європейських держав до ситуації, що склалася на Балканах у липні 1914 р.,він характеризує її як «складний збіг обставин» і зазначає: «Маховик диявольської машини набрав обертів. Росія прийняла своє рішення. Німеччину охопила хвиля войовничого патріотизму...». «Французи 1914 р., які здебільшого були пацифістами», також продемонстрували сильний «дух патріотизму, щоб відмовитися від війни за будь-яку ціну». Отже, Ж.-Ж. Беккер висловлює поширену в західній історіографії думку: «...Австрійські і особливо німецькі відповідальні особи виявились не спроможними правильно оцінити ситуацію; навіть передбачаючи напруженість конфлікту, вони до останнього моменту були переконані, що військові дії можна буде утримати в локалізованих кордонах головним чином через те, що ні Росія, ні Англія не порушать політику невтручання) [3, 21, 25, 29].

Російський дослідник В. Шацилло з цієї нагоди звертає увагу на поведінку австрійського посла в Белграді В. Гізля, який, попри те, що серби задовольнили 9 з 10 пунктів австро-угорського ультиматуму, все ж таки затребував свої паспорти і залишив сербську столицю. «А далі події розгорталися в напрямі зростання напруженості» [5, 22]. Інший російський фахівець, автор капітальних монографій з історії світових війн А. Уткін, порушуючи цей аспект кризи, висловлюється чіткіше: «Вирішальним чинником зазначеної ситуації було те, що воєнне керівництво Німеччини і Австро-Угорщини - генерали Мольтке і Конрад вважали війну центральних держав з Росією неминучою. І чим раніше вона почнеться, тим краще для Німеччини та Австро-Угорщини. Кожного року імперія слов’ян набувала сили, що ускладнювало боротьбу з нею. Кайзер Вільгельм і канцлер Бетман-Гольвег, засвоївши цю точку зору, вирішили долю своїх держав...» [4, 84].

При різноманітних оцінках сараєвського інциденту справедливими залишаються твердження, що не стільки, власне, вбивство австрійського спадкоємця престолу, скільки холоднокровна дипломатична боротьба навколо цієї події, і, головним чином, те, що за нею приховувалося, стало точкою біфуркації. При тому, що переважна більшість авторів пов’язують трагічні наслідки липневої кризи із протиріччями, що роз’єднали європейський світ наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., у західній історіографії поширені оцінки і кризи, і самої війни як трагічної випадковості, спричиненої ланцюгом помилок. До цього можна додати, що в переході від миру до війни завжди є щось ірраціональне, проте це «ірраціональне» дуже дорого коштує народам і державам. У цьому зв’язку автор, спираючись на новітні дослідження з проблематики Першої світової війни, привертає увагу до міжнародних і дипломатичних чинників, в умовах яких липнева криза фатально переросла в світову війну.

Почнемо з констатації: безпосереднім приводом до розв’язання світового конфлікту, якого, за великим рахунком, майже ніхто не домагався, стало вбивство 28 червня 1914 р. внаслідок терористичного акту спадкоємця австро-угорського престолу принца Франца-Фердінанда, племінника імператора Франца-Йозефа, у боснійській столиці Сараєво членом сербської націоналістичної організації «Млада Босна» («Молода Боснія») Гаврилом Принципом.

Варто зауважити, що Франц-Фердінанд був майже єдиним авторитетним політиком Габсбурзької монархії. Він виступав за розширення прав національних меншин і введення федеративного устрою в імперії. Франц-Фердінанд відправився до Боснії як генеральний інспектор австрійської армії, що здійснювала там маневри.

Коли 28 червня, після завершення маневрів, Франц-Фердінанд і його дружина відправилися до Сараєво, щоб нанести офіційний візит місцевому губернатору, незважаючи на численні попередження його про недоречність цієї подорожі у зв’язку з антиавстрійськими настроями жителів, сербський студент Гаврило Принцип застрелив їх обох.

Так сталося, що урочистий в’їзд Франца-Фердінанда у боснійську столицю припав на день загальносербського національного трауру «Видован», який щороку відзначався сербами як пам’ять про слов’ян, що загинули в 1389 р. в битві з турками (на Косовому полі). Поява спадкоємця австрійського престолу в центрі Боснії була розцінена сербськими націоналістами, які сприймали австрійців не краще ніж турок, як свідома образа усіх балканських слов’ян.

У місті ерцгерцога чекали шість членів терористичної групи. Один з них, коли кортеж проїжджав вулицями міста, кинув у машину бомбу, але вона відскочила в бік і потрапила в іншу машину, поранивши офіцера охорони. Шофер ерцгерцога рвонувся вперед, прискорив хід, проте на одному з перехресть повернув не в той бік, а коли почав гальмувати, щоб зробити розворот, роздалися револьверні постріли. По машині стріляв Гаврило Принцип, другий член організації «Млада Босна». Цього разу промаху не було: дружина ерцгерцога загинула на місці, він сам - через десять хвилин. Принципа схопили, заарештували й інших терористів.

На думку авторів російського видання з новітньої історії, вбивство було здійснено з метою дестабілізувати політичну ситуацію в габсбурзькій державі, запобігти можливості автономізації національних окраїн, яка розглядалася сербськими екстремістами як засіб утримання їх в складі дуалістичної монархії, щоб перешкодити утворенню інтегрованої і незалежної південнослов’янської держави [6, 54].

Попри непричетність до вбивства Франца-Фердінанда офіційних сербських властей (хоча, як стало відомо, нитка заколоту тягнулася до керівника сербської розвідки Драгутина Димитрієвича), у Відні і Берліні воно було розцінено як крок до підриву внутрішньої стабільності імперії. У Відні було добре відомо, що саме Сербія, невелика християнська держава, є натхненником національного руху слов’янських народів ще з часів турецького панування на Балканах. Сербія протягом майже півтисячоліття вела боротьбу з Османською імперією, намагаючись об’єднати навколо себе усіх балканських слов’ян. Ідея такого об’єднання набула поширення після захоплення Австрією Словенії і Хорватії (1878 р.) і анексії у 1908 р. Боснії.

В історіографії пануючою є думка, що після успіхів Сербії в Балканських війнах 1911 і 1913 рр. - приєднання Новобазарського санджака і Македонії, тут посилюється прагнення до створення «Великої Сербії», тобто об’єднаної слов’янської держави на Балканах під проводом династії Карагеоргієвичів, що утвердилась у 1903 р. Такий розвиток подій, безумовно, не міг не вплинути на слов’янське населення обширних територій Австро-Угорщини. Він створював загрозу позиціям Габсбурзької монархії в цьому регіоні.

Причетність Сербії до терористичної акції, підтверджена учасниками заколоту, викликала обурення у Відні. В австрійських правлячих колах дійшли думки, що війна із Сербією є не тільки бажаною, а й необхідною. Так, австрійський міністр закордонних справ граф Берхтольд у супровідному листі до урядового меморандуму з приводу сараєвського інциденту, який був переданий в Берлін, щоб заручитися підтримкою кайзера, безцеремонно висловив впевненість, що вбивство австрійського спадкоємця є результатом терористичної акції, «інспірованої Белградом». Підбиваючи підсумки аналізу ситуації, що склалася, він резюмував, що «оплот панслов’янської політики на Балканах мусить бути знищеним як такий, що дестабілізує становище» [1, 65].

Ставлення до австрійського меморандуму розкрило справжні цілі кайзерівського рейху: змінити наявний розклад сил й вдатися до утвердження власного домінування на континенті.

5-6 липня 1914 р. у Потсдамі відбулася нарада вищого політичного й воєнного керівництва Німеччини, на якій було прийнято рішення підтримати демарш Австро-Угорщини, навіть за умови, якщо її конфлікт із Сербією перетвориться на глобальний. Це підштовхнуло Відень на відпрацювання ультиматуму, задоволення якого не тільки позбавляло сербську державу суверенітету, а й розширювало переваги австро-німецького блоку в Центрально-Південній Європі, перетворюючи його на стратегічний плацдарм у протистоянні з Антантою.

Саме в цей час, ще до подання австрійцями відповідної ноти Сербії, укладеної 19 липня, до Петербурга виїхав французький президент Р. Пуанкаре, який прибув до російської столиці 20 липня. Зважаючи на це, граф Берхтольд зрозумів, що вручати ноту Сербії під час перебування в Росії французького президента недоречно: французи і росіяни могли терміново домовитись про можливі спільні дії проти імперії. Тому Берхтольд прийняв рішення вручити ноту Сербії з таким розрахунком, щоб повідомлення про це надійшло до Петербурга і Парижа відразу після від’їзду Пуанкаре.Тим самим союзників позбавляли зручного випадку не тільки швидко обговорити демарш Австро-Угорщини, а й ускладнити французькому президентові оперативний зв’язок зі своїм урядом.

Р. Пуанкаре виїхав із Петербурга 23 липня. Того ж дня, о 6 годині вечора (на двадцять п’ятий день після сараєвського вбивства), австрійський посланник в Белграді вручив ноту міністру закордонних справ Сербії.

Таким чином, відповіддю на замах у Сараєво став ультиматум від 23 липня 1914 р., направлений Сербії віденськими властями, за наполегливими «рекомендаціями» німецьких «друзів», з вимогами, які, фактично, позбавляли її національної гідності й суверенітету. Перша з них зобов’язувала сербську сторону розмістити на першій сторінці офіційного урядового вісника заяву про беззастережне осудження будь-яких дій, спрямованих на розкол Австро-Угорщини чи на відокремлення від неї будь-яких адміністративних утворень, як і будь-якої області. Крім того, Австро-Угорщина вимагала від Сербії заборонити в країні діяльність антиавстрійських організацій, засудити антиавстрійську пропаганду та звільнити з армії офіцерів за списками, поданими віденським урядом. Була також вимога покарати прикордонників, які сприяли переходу кордону учасниками замаху на Франца-Фердінанда. Найбільше обурення викликав пункт, в якому Австро-Угорщина наполягала допустити її представників у Сербію для участі в розслідуванні вбивства австрійського ерцгерцога, а також розмістити контингент імперських військ в країні для охорони співвітчизників. Вимоги мали бути виконані протягом 48 годин, інакше обидві держави визнавались у стані війни.

Цей ультиматум призвів до так званої липневої кризи 1914р., в ході якої повністю виявилися войовничі задуми віденського уряду і, особливо, - кайзерівської Німеччини здійснити, за висловом блискучого німецького історика Ф. Фішера, «стрибок» до завоювання «місця під сонцем» [7].

Союзний Сербії російський уряд спробував ліквідувати конфлікт мирним способом, висунувши проект дипломатичного демаршу трьох держав - Англії, Франції і Росії. Проте серед союзників не існувало узгодженої думки щодо його здійснення. З Парижа і Лондона повідомили сербському прем’єру Н. Пашичу про доцільність задовольнити максимальну більшість вимог австрійців. Зі свого боку французький президент Р. Пуанкаре, повернувшись на батьківщину, наполягав на проведенні «твердої» політики стосовно австро-німецьких домагань і наголошував, що у разі загострення російсько-австрійського конфлікту Франція повністю виконає свої союзницькі зобов’язання.

Намагаючись врегулювати конфлікт, правлячі кола Сербії погодились виконати усі пункти ультиматуму, за винятком того, який передбачав присилку до Белграда великої групи австрійських офіцерів для поліпшення «охорони» підданих імперії та організації боротьби проти терористів. Він справедливо був розцінений як такий, що відкрито порушував суверенітет країни. Д. Кіган намагається довести: хитання членів белградського кабінету відносно прийняття австрійської ноти припинились після того, як у другій половині дня 25 липня було одержано термінове повідомлення сербського посла в Петербурзі, що Росія цілком на боці Сербії, а Микола II прийняв рішення ввести в країні «стан підготовки до війни». О 5 годині 50 хвилин вечора, за десять хвилин до закінчення вказаного в ультиматумі строку, Нікола Пашич особисто вручив австрійському посланнику відповідь свого уряду. Через годину австрійське посольство у повному складі залишило Белград. Того ж дня, пізно ввечері, у Відні був підписаний наказ про часткову мобілізацію армії з 28 липня. Хоча він не стосувався військ, розташованих на кордоні з Росією, російський імператор прийняв рішення про відповідну часткову мобілізацію - приведення в бойову готовність військ чотирьох військових округів: Київського, Одеського, Московського і Казанського. 26 липня, наступного дня після розриву відносин з Віднем, до мобілізації армії вдалася і Сербія [3, 71-72].

Уряд Австро-Угорщини завагався, усвідомлюючи, що війна із Сербією призведе до зіткнення з Росією. Ще залишалися можливості продовжувати переговори. 26 липня міністр закордонних справ Англії Е. Грей запропонував скликати міжнародну конференцію, щоб обговорити ситуацію і розробити програму дій для врегулювання конфлікту. Але Німеччина, що стояла за спиною Дунайської монархії, наполегливо підштовхувала її до активних дій. Берлін і войовничі елементи в урядових колах Австрії радили імператору Францу-Йозефу кваліфікувати вбивство Франца-Фердінанда як причину розв’язання війни із Сербією.

З цього приводу Д. Кіган справедливо зазначає, що «на початку ХХ ст. .головною перешкодою на шляху врегулювання конфліктів була не відсутність оперативного зв’язку між урядами і главами держав, .а відсутність доброї волі чи готовності відшукати взаємоприйнятний вихід із ситуації, що склалася». Причину він вбачає в ізольованості державних служб, характерної для більшості європейських країн, акцентуючи водночас увагу на тому, що «в монархічних європейських країнах - Німеччині, Австро-Угорщині і Росії - найважливіші державні рішення приймалися, по суті, самим самодержцем» [1, 60].

Таким чином, 28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила Сербії війну. Проте воєнні дії розпочалися за два дні до цього, коли австрійська артилерія обстріляла територію Сербії під приводом того, що сербські війська занадто близько підійшли до кордону. 29 липня канонерські човни австро-угорського флоту в Адріатиці піддали бомбардуванню Белград.

В умовах глобального протистояння військовополітичних блоків начебто суто «локальна» сутичка Австро-Угорщини з Сербією насправді стосувалася геополітичних і стратегічних інтересів провідних європейських держав. Росія, яка виступала під гаслами захисту «братів-слов’ян», 27 липня оголосила воєнний стан ще для чотирьох округів - Кавказького, Туркестанського, Омського та фкутського, а 30 липня почала загальну мобілізацію. До цього часу деякі західні автори (Д. Кіган, Ж.-Ж. Беккер та ін.) вважають, що саме цей чинник став вирішальним у розв’язуванні Першої світової війни [1, 71-72; 3, 37-38]. Д. Кіган пише: «Дипломати, як і політики, чітко не розуміли, як впливають на розвиток ситуації плани війни, якщо вже їх приведено в дію. Більш тверезо зуміли оцінити ситуацію тільки Джордж Бьюкенен, англійський посол у Петербурзі, і Жюль Камбон, французький посол в Берліні. Бьюкенен попередив росіян, що мобілізація російської армії не тільки викличе ланцюгову реакцію, а й спричинить початок воєнних дій. Такої ж думки додержував і Камбон Проте і Бьюкенен, і Камбон були лише послами, а їхні голоси не були вирішальними для людей, наділених верховною владою». Виходячи з цього він резюмує: «Рішення про повну мобілізацію російської армії багато в чому вплинуло на розв’язання широкомасштабної війни в Європі і стало найбільш значимим в історії Російської імперії. Додамо, що це рішення не зумовлювалось гострою потребою» [1, 72, 76]. Подібні судження і досі залишаються об’єктом суперечок дослідників. Щодо нашої думки, то мобілізація російських військ у ряді військових округів скоріше була реакцією на загрозу і розгортання воєнних дій з боку Австрії, ніж, навіть, непрямою причиною розпалювання конфлікту.

Так чи інакше, німецький уряд швидко зреагував на дії Росії. 31 липня Вільгельм ІІ оголосив про «стан воєнної загрози» для Німеччини. Російському урядові був надісланий ультиматум про початок тотальної мобілізації, якщо протягом 12 годин він не відмінить воєнний стан. Росія «не помітила» демаршу Німеччини, хоча російський цар Микола II був у родинних стосунках з кайзером Вільгельмом через свою дружину Олександру Федіровну, німецьку принцесу.

Одночасно німці попередили французів, що у разі мобілізації армії така акція розцінюватиметься як ворожа, з усіма наслідками, що з неї випливають.

Слід зауважити, що у Франції, де побоювалися нападу німців, воєнні приготування розпочалися ще 24 липня. Війська, що перебували у літніх таборах, повертались до пунктів постійного дислокування, відмінялись відпустки і будь-які відрядження військовослужбовців, війська переводились на режим воєнного часу, посилювалась охорона французько-німецького кордону. З 26 липня було введено «стан загрозливої небезпеки».

В ультиматуму від 31 липня французькому урядові було запропоновано протягом 18 годин дати відповідь, чи буде Франція зберігати нейтралітет у випадку російсько-німецької війни.

Німецькі дипломатичні документи того часу переконливо засвідчують, що на негайне розв’язування війни, саме влітку 1914 р., була налаштована кайзерівська Німеччина. Ще в травні начальник німецького генерального штабу генерал Г. фон Мольтке висловлював міністру закордонних справ Готлібу фон Ягову побоювання, що через два-три роки Росія досягне піку своєї воєнної могутності [2, 42]. У свою чергу, в листі Г. фон Ягова, що зберігається в архіві МЗС Німеччини, надісланого в червні, ще до сараєвського вбивства, німецькому послу в Лондоні К. Ліхновському повідомлялося: «В основному Росія зараз до війни не готова. Франція й Великобританія також не захочуть зара.з війни. Через кілька років, за всіма компетентними передбаченнями, Росія вже буде боєздатною. Тоді вона задавить нас кількістю своїх солдатів, її Балтійський флот і стратегічні залізниці вже будуть збудовані. Наша ж група, між тим, дедалі більше слабшає...» [8, 189].

Того ж таки 31 липня, спираючись на телеграму фон Мольтке: «Головне - протистояти російській загрозі. Негайно мобілізуйте свою армію проти Росії, Німеччина не забариться з мобілізацією», начальник австрійського Генерального штабу Конрад фон Гётцендорф запропонував вжити ряд заходів у цьому напрямі.

Таким чином, 31 липня стало днем кульмінації європейської політичної кризи, зазначає Д. Кіган, початок якій поклало вбивство австрійського спадкоємця престолу. Водночас він висловлює сумнівну думку, що «цієї кризи могло б не бути, якщо б відразу після того, як австрійці встановили причетність Сербії до сараєвського вбивства, вони наважилися б виступити проти цієї держави». «Можна припустити, - пише він, - що тільки нерішучість і повільність дій Австро-Угорщини призвели до загальноєвропейської кризи, тоді як ні сама Австро-Угорщина, ні Німеччина, ні Росія не були налаштовані перетворити конфлікт на Балканах на світову війну». На його думку,«Австро-Угорщина хотіла лише одного: покарати Сербію, що надихала на націоналістичний рух. Німеччина після сараєвського вбивства вважала за доцільне підтримати свого найближчого союзника, однак сама до війни не прагнула. Росія, навпаки, вважала за необхідне підтримати сербів,але, як і Німеччина, не хотіла війни» [1, 81-82].

Виходить, що ситуація була не такою однозначною, про що свідчить провал будь-яких спроб подолати липневу кризу дипломатичними засобами. До того ж войовничі настрої в Німеччині та Австрії не вщухли й після того, коли виявилося, що сербський уряд та офіційні кола не причетні до замаху в Сараєві. Маховик війни було запущено. 2 серпня, дізнавшись, що відповіді Росії на німецький ультиматум не буде і німці обов’язково здійснять тотальну мобілізацію (це і було зроблено 1 серпня), у Франції було оголошено про введення воєнного стану.

Отже, нетривалі дипломатичні «ігри», пов’язані з липневою кризою, припинилися. Скориставшись нагодою, 1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня - її союзниці Франції. У перерві між цими оголошеннями (2 серпня) вона окупувала Люксембург. 4 серпня німецькі війська вдерлися на територію Бельгії, віроломно порушивши її нейтралітет, визначений трактатом 1839р., який гарантувався рядом країн, у тому числі й Пруссією. Тут було зосереджено основні сили для вторгнення у Францію. Після цього Британія, одна з гарантів бельгійського нейтралітету, мала підстави для відповідних дій. У цей же день, 4 серпня, парламент ухвалив резолюцію про оголошення війни Німеччині. Разом з нею у війну вступили британські домініони - Австралія, Канада, Нова Зеландія, ПівденноАфриканський союз. Уже 14 серпня британські експедиційні війська почали висаджуватись у французькому порту Булоні.

Зрештою, 6 серпня Австро-Угорщина вступила у війну з Росією, а ще через декілька днів - 10 серпня опинилась у стані війни з Францією і 12 серпня - з Англією.

Цікаво, що про сербів начебто забули. Справжня війна на сербську територію прийшла лише через чотирнадцять місяців.

23 серпня 1914 р. з власного інтересу у війну з Німеччиною вступила Японія. Вона швидко захопила Маршаллові і Каролінські острови в Океанії, що належали Німеччині, а також порт Циндао та провінцію Шаньдунь у Китаї, які перебували під німецьким контролем. У подальшому участь Японії у війні звелася до продажу зброї країнам Антанти.

Дещо пізніше на боці Німеччини та Австро-Угорщини виступили Туреччина (серпень 1914 р.) та Болгарія (вересень 1915 р.), які на зміну Троїстому союзу, що не втримався з виходом з нього Італії, утворили Четверний союз.

Причиною вступу в європейську війну Туреччини було те, що, зазнавши істотних втрат внаслідок І Балканської війни, вона прагнула до реваншу. Уже 2 серпня 1914 р. турецьке керівництво пішло на підписання турецько-німецького союзницького договору. Головним завданням австро-німецької сторони було «зведення» болгар і турків, щоб можна було рушити 250-тисячну армію проти Сербії та її союзника - Росії [9, 117].

У 1915-1917 рр. до Антанти приєдналися Італія (1915 р.), Португалія, Румунія, Греція, США (квітень 1917 р.). Опинившись у скрутному становищі внаслідок наступу австро-угорських і болгарських військ у жовтні 1915 р., до Антанти приєдналася Сербія. Крім того, війну Німеччині об’явили Китай, французька колонія Сіам і підпорядковані США чотирнадцять країн Латинської Америки, які участі у військових діях не брали.

Таким чином, локальний конфлікт, що спалахнув на Балканах, відразу перетворився на світову війну. Загалом у ній узяли участь 38 держав на всіх континентах з населенням 1,5 млрд чол., або 75 % населення земної кулі. Від мирної праці було відірвано і мобілізовано до армій понад 70 млн чол., у тому числі 19,7 % населення Німеччини, 17,3 % - Австро-Угорщини, 10,5 % - Франції [8, 191]. Полум’я світової війни розгорілося на величезних теренах Європи, Азії та Африки.

За своїм характером війна була імперіалістичною. Вона стала кульмінацією конфлікту між двома угрупованнями провідних держав, що намагалися реалізувати свої амбітні експансіоністські цілі. Це була війна за встановлення воєнно-політичного і стратегічного панування на європейському континенті, перерозподіл сфер колоніального впливу, за джерела дешевої сировини і ринки збуту товарів. Загалом вона була спричинена значною трансформацією західного суспільства (індустріалізацією і створенням монополістичних об’єднань, пошуками нових ринків, виявами нестабільності в кожній з держав, що взяли участь у конфлікті, поширенням масових рухів, зокрема соціальних і національних, тощо).

Водночас війна втягла в свою орбіту численні народи Центрально-Східної Європи, що перебували в складі династичних монархій (поляків, угорців, чехів, словаків, словенців, македонців, чорногорців, боснійців, хорватів, українців, латвійців, литовців, естонців та ін.), порушивши тим самим запитання про їх відродження та національну незалежність. Останнім часом саме на цей національний аспект кривавого конфлікту звертають увагу дослідники.