Науково-методичний журнал - Жовтень 2013

ПЕРША СТОЛИЦЯ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

Якщо вважати першою столицею УСРР початкове місцеперебування уряду радянської України, то тут Харків, навіть у порівнянні з 1917-1918 рр., не має підстав для такої назви. Тимчасовий робітниче-селянський уряд України (ТРСУУ) був утворений за згодою Кремля 28 листопада 1918 р. у Курську і того ж дня було вирішено, що місцем його перебування має бути місто Суджа. Таким чином, обидва ці міста мають підстави претендувати на статус «першої столиці» радянської України прокомуністичного ґатунку. Але з огляду на тогочасне територіальне розмежування Курськ з числа «претендентів» випадає. Питання про лінію кордону між Українською Державою та РСФРР в 1918 р. дослідила Олена Бойко, яка з цього приводу відзначила таке: «Порівняно з добою Центральної Ради на сході українська влада за гетьманату розповсюдилася на ряд нових територій: Путивльський, Суджанський, Грайворонський, Рильський, Бєлгородський, Корочанський, Новооскольський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії. На цих землях була створена українська адміністрація. Згідно постанови Ради Міністрів від 14 серпня 1918 р. Путивльський та Рильський повіти увійшли до Чернігівської, решта - до Харківської губерній». Власне кажучи, саме тогочасна належність вказаних повітів до України давала формальні підстави Тимчасовому робітниче-селянському уряду України, який певний час працював у Суджі, вважатися українським. Факт розгляду на засіданні ТРСУУ від 27 грудня 1918 р. становища в Білгороді та Глухові, як і ухвалене того ж дня рішення про його (уряду) переїзд із Суджі до Білгорода, підтверджує тезу про те, що керівництво радянської України вважало ці регіони українськими. Водночас з’являються підстави стверджувати про наявність ще однієї «тимчасової» чи «тимчасово першо-другої» столиці радянської України - Білгорода.

Не маю достатніх підстав стверджувати категорично, але якщо судити по рішеннях ТРСУУ, то Суджа столицею України була майже місяць (з 29 листопада до 27 грудня 1918 р.), а Білгород зовсім мало. 3 січня 1918 р. з допомогою німецьких військ, які ще не були евакуйовані з України, більшовикам вдалося зайняти Харків. У записці від керівників більшовицького повстання у Харкові, яку реввійськрада Української радянської армії отримала від ЦК КП(б)У, зазначалося: «1 січня починаємо виступ. Повідомте ваші ресурси та наміри. Німці беруться затримати українські війська, зайнявши разом з нами вокзал. Дійте рішуче, напролом. Українські війська дуже ненадійні, перед сміливістю відступають». У датованому 2 січня 1919 р. донесенні головному командуванню Червоної армії за підписами Антонова (В. Антонова-Овсієнка) та Затонського зазначалося: «Реввійськрада [Української радянської армії] постановила почати рішучий наступ на Харків». Невдовзі після опанування Харковом уряд радянської України переїхав до цього міста. До Києва Червона армія увійшла 5 лютого 1919 р.

Цього разу подібних до 1918 р. суперечностей між центральною та місцевою гілками радянської влади не було, та й не могло бути, з огляду на те, що тепер місцеві органи влади (спочатку це були ревкоми) призначалися «згори». Однак відразу ж після зайняття Києва і утворення там керованих більшовиками органів влади постало питання про переведення туди вищих органів влади УСРР як до загальновизнаного всеукраїнського центру. Рішення про це ухвалила комуністична фракція Київського міськвиконкому та Київський міськвиконком загалом. Відряджений до Києва Микола Скрипник, який у реорганізованому 29 січня уряді УСРР обійняв посаду «голови верховної соціалістичної інспекції та народного комісара державного контролю республіки», у доповіді Раднаркому УСРР, датованій 13 лютого 1919 р., зазначав: «Тимчасове місцеперебування українського уряду в Харкові ставить питання про модус діяльності державних установ, що підлягають збереженню, аж до реевакуації уряду до Києва». Іншими словами, йшлося про доцільність та форму збереження тих центральних установ, які в найближчому майбутньому планувалося використати для налагодження центрального апарату владної вертикалі УСРР.

15 лютого 1919 р. постанова київських органів влади про переведення столиці розглядалася на засіданні ЦК КП(б)У, на якому доволі несподівано розгорнулися жорсткі дискусії з цього питання. Приміром, Артем (Федір Сергеев) заявив, що «переїзд до Києва - центру міщанства, був би колосальною помилкою. Потрібно покінчити з міщанськими забобонами про верховенство Києва та зрозуміти, що хребет нашої влади в України - пролетаріат взагалі». Принципово проти переїзду виступили також Климент Ворошилов та Яків Епштейн (Яковлев). І якщо перший з цих діячів просто підтримав «мотиви Артема», то другий висловився чітко і однозначно: «У нас скликається з’їзд (Всеукраїнський з’їзд рад - Авт.). З’їзд має бути комуністичним.. Якщо з’їзд буде в Харкові - центром з’їзду буде Донецький ба сейн, в Києві - Київський і Волинський та інші райони. Есерівська небезпека завелика, тому Київ непридатний». З цих та подальших його слів («переїзд уряду займе мінімум два тижні і розіб’є нашу роботу з підготовки до з’їзду») випливало, що в принципі він визнавав Київ за столицю, але з метою закріплення влади поки що переїзд уряду вважав недоречним.

Натомість В. Затонський цілком обґрунтовано наголошував, що «у випадку непереїзду до Києва складається невигідне враження про неміцність становища». Він запропонував вирішення цього питання перенести на засідання уряду, переважна частина якого, на відміну від ЦК КП(б)У, була прихильною до вибору Києва. Нарком військових справ Микола Подвойський, щоправда, виступив проти термінового переїзду, але водночас зауважив, що з Києва можна охопити «величезний наймитський елемент» і в принципі не був проти.

Показовою для подальшого визначення долі столиці стала позиція Якова Дробніса: «Необхідно поставити питання про столицю взагалі. Стратегчно ми його обговорювати не можемо (виділенняАвт.), але загалом політично столицею має бути Київ. Однак зараз переїзд є неможливим». З ним був згоден і Х. Раковський, який розглядав Київ «як адміністративно-політичний центр, звідки можна оволодіти українською масою». Втім, він теж наголосив, що «переїзд до Києва зараз же все-таки неможливий, це означало дати бій при найбільш несприятливих умовах».

У попередньому абзаці виділено слова Я. Дробніса про те, що українські комуністи не можуть стратегічно розглядати рішення простолицю УСРР. Справді, важко собі уявити, що керівництво КП(б)У, яке було підпорядковане на правах обласної організації ЦК РКП(б), могло вирішити таке питання за власною ініціативою і без санкції центру. Адже уявлення українських керманичів про роль і місце українських радянських органів влади були, скажімо так, далекими від «самостійницьких». Приміром, наприкінці січня 1919 р. новоспечений голова уряду УСРР Х. Раковський обґрунтував публічне вживання «української» назви уряду необхідністю «збереження в таємниці того факту, що Тимчасовий уряд є орган ЦК РКП». До того ж переїзд вищих урядових інстанцій з Харкова до Києва був далеко не одномоментним актом, і за бажання Кремль міг би його зупинити в будь-який момент.

Зрештою, керівникам КП(б)У було притаманне чітке усвідомлення того, що питання про столицю УСРР вирішуватиметься у Москві. Немає підстав не довіряти міркуванням Х. Раковського з цього приводу, виголошеним на IV Всеукраїнській конференції КП(б)У: «Потрібно сказати що взагалі ЦК РКП не втручався в діяльність ЦК КПУ, за винятком двох-трьох випадків. Перший випадок був, коли питання торкнулося столиці, чи мала бути столиця в Харкові чи в Києві. Було дві думки. Частина товаришів - Ворошилов, Яковлєв, Артем були за те, щоб столиця була в Харкові, інша ж частина - тов. Бубнов, Пятаков і я стояли за те, щоб столиця була перенесена до Києва. Це питання ЦК РКП вирішив на користь Києва».

Процитовані слова Х. Раковського підтверджуються змістом протоколів засідань українського уряду УСРР. В жодному з них питання про столицю не зазначено як проблема, з якої треба ухвалити рішення. Хоч на засіданнях РНК УСРР двічі (19 та 21 лютого) розглядалося питання «про переїзд уряду до Києва», домовилися залишити питання відкритим до часу після Всеукраїнського з’їзду рад. З цих дискусій можна зробити висновок: йшлося радше про механізм та технічні обставини переїзду, ніж про його можливість чи доцільність як таку.

Протягом лютого становище в Україні стрімко змінювалося на користь більшовиків, отож відкладати переїзд уряду до Києва під приводом «несприятливих обставин» вже не було підстав. В умовах тріумфальної ходи більшовицько-радянської влади і, як тоді здавалося багатьом, неминучого її поширення протягом найближчих місяців на сусідні з Україною держави, сумніви щодо доцільності переїзду до Києва справді могли виглядати як недоречна невпевненість у міцності своєї влади. Тому переїзд вирішили не відкладати.

Про те, що до початку ІІІ Всеукраїнського з’їзду рад питання про столицю було принципово вже остаточно узгоджене і доведене до відомакиївських та харківських органів влади, свідчать вітальні промови представників обох міст на з’їзді. Зокрема, у вітальному слові з’їзду Павла Кіна, представника Харківської ради робітничихдепутатів, відзначалося: «Товариші, Харків пишається тим, що після розгрому нами гайдамацьких, петлюрівських і усіх подібних ним банд, в нашому місті зібрався Всеукраїнський З’їзд... Я радію тому, що новий Центральний Виконавчий Комітет розпочне свою роботу тут, тобто в нашому місті Харкові, в тому місті яке перше звільнилося від найманих банд». Натомість Андрій Бубнов, який промовляв після Кіна, вітав з’їзд «від імені Ради Робітничих депутатів Києва, столиці Радянської України».

Остаточно розставив крапки над «і» у питанні про столицю Християн Раковський. Після завершення вітальних промов він звернувся до делегатів з такими словами: «Товариші, перед тим, як перейти до виборів президії, я від імені уряду буду просити З’їзд затвердити одне наше важливе рішення: бажаючи довести усім українським робітникам та селянам, а ще більше усім нашим ворогам зовнішнім та внутрішнім, що сучасна радянська влада на Україні є всеукраїнською радянською владою, уряд вирішив перенести столицю з Харкова до Києва Пропоную З’їзду затвердити це рішення вставанням. (Всі встають. Крики «браво». Бурхливі, тривалі оплески). (курсив оригіналу - Авт.). Таким чином, рішення про визнання Києва столицею України було затверджено найвищим органом влади України - Всеукраїнським з’їздом рад.

На засіданні уряду 7 березня узгоджувалися технічні моменти переїзду. Було вирішено створити комісію з представників Наркомату внутрішніх справ та шляхів сполучення, яка й мала займатися цим питанням. Підкреслювалося, що, оскільки існувала проблема приміщень та житла, то кожен комісаріат може брати із собою лише відповідальних і незамінних співробітників. 15 березня регулювання переїзду було доручено Наркомату внутрішніх справ, однак вже 17 березня уряд констатував «цілковиту недієздатність» створеної ним комісії та доручив наркому шляхів сполучення«на його виняткову відповідальність організувати переїзд до Києва протягом 18 та 20 березня».

Щодо головного економічного наркомату - Вищої ради народного господарства України, то ще на засіданні від 7 березня було вирішено, що все управління переїздить до Києва, але відділ важкої промисловості лишається в Харкові. Переїзд канцелярій наркоматів розпочався 15 березня, а їх керівники переїхали до Києва 21 березня. При цьому Наркомати праці, шляхів сполучення та ВУЧК, а також частина Наркомату продовольства мали переїхати 25-26 березня.

На останньому засіданні уряду в Харкові, яке відбулося вже у значно скороченому складі 21 березня 1919 р., знову розглядалося запитання «Про переїзд до Києва». Було вирішено: «Після повернення тов. Раковського (який був присутнім на цьому засіданні уряду - Авт.) з поїздки в місто Луганськ уряд переїжджає до Києва». Але перше засідання уряду в Києві відбулося 23 березня 1919 р. ще без Раковського. Головував нарком військових справ Микола Подвойський. Червоною ниткою крізь ухвали уряду того дня пройшла теза про потребу репресій не лише щодо легальних опонентів більшовиків, а щодо нейтрально та нейтральнопозитивно налаштованих до радянської влади політичних сил та організацій: представників прорадянських політичних партій, Червоного Хреста, співробітників колишнього міністерства закордонних справ, консулів іноземних держав тощо. Того ж таки дня було заборонено газету українських «незалежників» «Червоний прапор» та було вирішено арештувати усіх її провідників. Перше засідання уряду в Києві на чолі з Х. Раковським відбулося 26 березня. Столиця України остаточно перебазувалася до головного міста республіки.

Слід відзначити, що Х. Раковський, на відміну від М. Подвойського, діяв більш обережно і дипломатично. Того ж таки 26 березня було відразу переглянуто вже, здавалося б, вирішене запитання «про арешт членів партій, що перебувають в опозиції до Радянської влади», - уряд вирішив «питання залишити відкритим до з’ясування обставин». Ще однією зміною було повернення ряду наркомів до Києва, яких за головування Подвойського відправили на фронт. 28 березня було вирішено звільнити з-під арешту Ю. Мазуренка і А. Пісоцького (відомого під псевдонімом Річицький), а також дозволити видання газети незалежників «Червоний прапор».

Перша ейфорія від опанування України у керівництва УСРР незабаром минула. Ще наприкінці січня 1919 р. виникли суперечності з Москвою у царині шляхів сполучення - український уряд не хотів бути позбавленим права контролю над залізницями на своїй території, на чому наполягав Кремль. Але питання фінансування спочатку гостро не стояло, адже трофеїв було захоплено чимало, та й економічно Україна була зруйнована значно менше, аніж радянська Росія. Втім, відносний економічний затишок тривав недовго, тим більше, що доволі обмежені ресурси України заповзято вивозилися до Росії. Так, за даними комісаріату шляхів сполучення, за лютий місяць в Росію було спрямовано таку кількість вагонів: вугілля - 828, гірничозаводської продукції - 145, хліба - 171, цукру - 350, з військовим обладнанням - 1734, інших - 1106, всього за лютий - 4334 вагони. А лише за 12 днів березня: вугілля - 1049, гірничозаводської продукції - 201, хліба - 192, цукру - 129, з військовим обладнанням - 555, всього за ці неповні два тижні - 3233 вагони. Водночас у звітах різних відділів УРНГ, поряд із переліком відправленого до Росії, постійно зустрічаються відомості про потреби отримати продукцію з Росії, яка була необхідна для подальшої організації виробництва. Зазначимо, що станом на середину березня жоден із відділів, який подав детальний звіт відправленого, необхідного для себе обладнання або сировини не отримав. У цих звітах стандартною і незмінною була фраза: «Взамін від Росії у вигляді товару нічого не отримано». Зрештою, масове вивезення продукції з України як чи не єдиний «економічний» успіх визнавав у записці від 24 березня 1919 р. до Президії ВРНГ Влас Чубар, що як її представник в ті дні інспектував Україну: «Робота РНГ не могла розвиватися інтенсивно і ознаменувалася поки що ефективними результатами в частині вивозу, де невтомно працював тов. Ландау».

Щоправда, навіть маючи вказані вище звіти на руках, на початку березня більшовицьке керівництво України публічно намагалася приховати такий економічний визиск. Так, Х. Раковський на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад у відповідь на зауваження представника УСДРП (незалежних) М. Авдієнка про надмірну централізацією економічних ресурсів зауважив: «Я повинен заявити, на превеликий жаль, що ми не можемо надати допомоги Радянській Росії, що навіть навпаки... ми не допомагаємо Радянській Росії, а вона нам допомагає, вона нам відправляє нафту для наших шахт, бензин, відправляє мануфактуру, а ми маємо із соромом визнати, - відправили їй не більше трьохсот-чотирьохсот вагонів продовольства, нормованих і ненормованих продуктів і вісімсот тисяч пудів цукру».

На темі економічних взаємин між УСРР та РСФРР ми зупинилися насамперед з тієї причини, що ця проблема стала більш актуальною саме після переїзду уряду до Києва, відповідна реакція на яку українських урядовців чималою мірою сприяла формуванню в Кремлі ставлення до них як до «самостійників». Вже на другому «київському» засіданні уряду, яке відбулося 24 березня, було вирішено доручити «тов. Затонському з’єднатися по прямому проводу з Народними Комісарами України, що перебувають у Москві (18-23 березня у Москві відбувся VIII з’їзд РКП(б), на якому частина наркомів УСРР були делегатами, потім ці діячі залишилися вирішувати деякі українські питання - Авт) та запропонувати їм означити катастрофу, що вже насувається через відсутність грошових знаків та ненадання кредитів». Загальні невідкладні потреби оцінювалися урядом УСРР у розмірі 1 млрд 250 млн рублів. Розуміючи, що навіть можливе отримання цієї суми принципово не вирішить на майбутнє проблему нестачі грошових знаків, Раднарком УСРР від грифом «особливо таємно» того ж таки дня ухвалив: «Надіслати кліше та керуючого експедицією для виготовлення державних паперів». Інакше кажучи, наполягав на тому, щоб Україна отримала право друкувати грошові знаки.

Спроба організувати власне «грошове виробництво», історію якої у 1919 р. автор цих рядків прослідкував у одній із своїх праць, була викликана небезпідставними побоюваннями щодо ненадання належного фінансування України Кремлем. Справді, Україні було виділено лише половину коштів, визначених 24 березня як невідкладні: 25 березня у постанові РНК РСФРР йшлося про 125 млн руб.для України, 27 березня 500 млн було спрямовано на фінансування промисловості УСРР. Щоправда, через побоювання зриву роботи залізниць («щоб серед залізничників не розвивався саботаж») 8 квітня Кремль окремим додатковим рішенням цілковито задовольнив прохання РНК УСРР від 24 березня щодо надання залізничникам 100 млн руб.

Спрямовуючи певні кошти до України, Кремль вважав, що вони будуть відправлені винятково на виконання, висловлюючись словами з постанови ЦК РКП(б) від 8 квітня 1919 р., «виробничих завдань, на видобуток вугілля, роботу заводів і транспорту». Інакше кажучи - на підтримку тих галузей промисловості, робота яких дала б змогу і надалі здійснювати масовий вивіз з України необхідних для РСФРР матеріалів. Однак актуальними для Росії галузями економічна сфера УСРР не обмежувалася, та й на соціальну політику потрібні були кошти. Уряд УСРР, що цілком логічно, використовував грошові знаки на найбільш невідкладні потреби, а оскільки грошей загалом катастрофічно не вистачало, то й до важливих для Кремля галузей вони теж доходили не в повній мірі. Тому у згаданій постанові ЦР РКП(б) від 8 квітня 1919 р. наполегливо пропонувалося основні господарчі органи - так зручніше було Кремлю, - повернути з Києва до Харкова. Політбюро ЦК КП(б)У було ближче до місцевих проблем, тому рішенням від 24 квітня цю пропозицію насмілилося відхилити. Однак зовсім зігнорувати настанови Кремля Київ не наважився. Відтак харківським представництвам господарських установ збільшили повноваження. А на закиди політбюро ЦК РКП(б) стосовно того, що асигнування, спрямовані на фінансування промисловості, не доходять до підприємств, керівники КП(б)У цілком резонно відповіли, що «головна причина - нестача коштів». Ще однією причиною було названо якраз те, що ці кошти йшли не через Укрраднаргосп, а іншими шляхами, тобто провина на недофінансування «видобувних» галузей та транспорту цілковито покладалася на Кремль.

З названої постанови ЦК РКП(б), як і з низки інших подібних рішень, можна було зробити беззаперечний висновок про незадоволення більшовицьким центром завеликою, як на його погляд, «самостійністю» українських владних органів під час ухвалення тих чи інших рішень. Так співпало, що подібна «самостійність» почала більш яскраво відображатися після переїзду уряду УСРР до Києва. Однак не існує реальних підстав для тверджень про те, що Кремль вже у квітні 1919 р. намагався повернути політико-адміністративний центр УСРР до Харкова. Натомість окреслилася інша небезпека. 7 травня оргбюро ЦК РКП(б) заслухало повідомлення Юрія Лутовінова про «сепаратистські тенденції, що існують на Україні у киян та харківців, про бажання останніх створити Донецько-Криворізьку республіку, про необхідність надіслати до Харкова авторитетного та твердого діяча для наведення порядку та врятування Донбасу». Щоб попередити небезпеку створення нового Дон-кривбасу, оргбюро ЦК РКП(б) ще 24 квітня схвалило рішення відізвати з України Жакова, Васильченка та Бумажного, що були найбільшими прихильниками такого утворення. Втім, подібні рішення жодним чином не ставили під сумнів Київ як столицю України.

Київ залишався столицею УСРР аж до виїзду звідти вищих владних структур 30 серпня 1919 р. у зв’язку з денікінським наступом. Та й після цієї евакуації керівництвом УСРР Київ і надалі вбачався центром майбутньої радянської України. Про це свідчить телеграма від 16 жовтня 1919 р., надіслана під час тимчасового звільнення Києва від денікінських військ. У ній, зокрема, наголошувалося: «Київ зайнятий червоними військами. Зі столиці Радянської України від імені Центр[ального] Виконавчого Комітету рад України шлемо вітання своє Росії. Не бачити білим ц ентру світової революції - червоної Москви. Знайте, що в Денікіна немає тилу. Україна знову, як і при гетьмані, палає вогнем повстати... Серед підписантів цієї телеграми були В. Затонський (за голову ВУЦВК), О. Шумський та ряд інших членів ВУЦВК.

Підсумовуючи другий період існування радянської влади в Україні, відзначимо, що сумнівів у тому, яке місто має бути політико-адміністративним центром, на той час не існувало - ним визнавався Київ. Водночас у середовищі компартійно-радянського керівництва УСРР з’явилися і такі діячі, що вважали доречним (хоча б тимчасово) зробити центром радянської України Харків. Відстоювали такі погляди насамперед ті діячі, які були пов’язані в 1918 р. з Донкривбасом. Однак їхня точка зору не знайшла підтримки ні в Україні, ні в Кремлі, де, власне, і було вирішено питання про столицю. Щоб, як зазначалося на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад, довести усім своїм опонентам, що «сучасна Радянська Влада на Україні є Всеукраїнською Радянською Владою»,політико-адміністративним центром України було офіційно визнано Київ.

Столиця УСРР реальна та очікувана (1920-1934)

Третій період існування радянської влади в Україні розпочався в грудні 1919 року. Прихильники «першостоличності» Харкова, не обґрунтовуючи якимись реальними рішеннями чи подіями свої погляди, нерідко початком відліку «столичності» називають грудень 1919 р. Які ж можна навести аргументи «за» чи «проти» такого бачення? Який формальний та уявний статус мав Харків протягом грудня 1919 - січня/червня 1934 р.? Нижче ми спробуємо звернутися до фактів та на їх основі проаналізувати проблему столиці УСРР протягом цього періоду.

(Далі буде)