Відповіді на екзаменаційці питання з дисципліни - Історія Україна

65. «Осінній ескіз» «чайка»

Показовим у цьому плані є цикл “Осінні новели” (присвячений 1905 р.), який писав Васильченко, починаючи з 1923 р., впродовж майже десяти років. Одна з художньо найдовершеніших новел циклу — “Мати” (“Чайка”).Композиційним центром майже всіх новел, крім «Чайки», є образ оповідача — молодого інтелігента, що брав участь у революційних подіях, і тепер, згадуючи їх, зіставляє колишнє з сучасним.

Як уже згадувалося, новелу «Чайка», на відміну від інших творів, виконано в манері об'єктивно-епічної розповіді. Та від цього емоційність звучання твору не ослабла, ліризм так і пульсує в підтексті. Цього новеліст досягнув завдяки майстерному використанню прийому так званої невласне прямої мови, коли авторська розповідь непомітно переходить у внутрішню мову героїні. Лірична схвильованість розповіді забезпечується також насиченням її фольклорно-поетичними інтонаціями, відповідно забарвленими тропами та синтаксичною організацією мови, що виявилася у широкому вживанні уривчастих речень.

Образ матері-чайки, сини якої мужньо стали на шлях боротьби за волю і випили повну чашу тернистої долі борців,— одне з найвищих досягнень таланту Васильчен-ка. Це живий, повнокровний образ української жінки початку нашого бурхливого віку. Це образ селянки — людяної і простої, стійкої у найскладніших випробуваннях, наполегливої у відстоюванні правди своїх дітей. У страдницькій долі матері відчувається відсвіт доль тисяч наших жінок, відбитих народною поезією. У долі героїні Васильченка — і відсвіт долі українки-чайки, опоетизованої ще Іваном Мазепою.

З надзвичайною мужністю несе Ковалиха у серці болі дітей. Навіть у страшному горі, коли трьох її синів схопили жандарми, мати дає пораду дочці-нещасливиці, яка щодня карається у багацькій сім'ї: «Кидай його, дочко, хай він горить із своїм добром. Кидай, бо пустить твій вік намарне... На те не вважай — бери дітей з собою. Якось будемо жити».

На матір падає удар за ударом. Усю ніч просиділа вона над свіжою могилою закатованого жандармами Андрійка, «при зорях розмовляючи з сином». Гірко виплакалась під тюремними мурами, так і не побачивши Петра, вже засланого в сибірський Нарим. Зазнала наруги охоронців імперії під стінами іншої в'язниці, де страждав за ґратами третій син Максим.

Трагедійно виписаний образ матері — свідчення високої художньої майстерності Васильченка. Вже перші фрази новели надають розповіді відповідного емоційного забарвлення, вводять читача у світ почуттів, переживань, роздумів героїні: «По садах вітри гасають, а над садамл зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів'ялі півники».

Смутні пейзажні мотиви імпонують настроєві самітньої старої жінки, яка залишилася одна-однісінька в хатині. Довелося доживати вік без синів-соколів, думати щоденні гіркі думи тільки в товаристві «невеселого селюка в шапці», що поглядав на неї із заквітчаного чорнобривцями та оповитого рушником портрета.

Шевченків портрет, Шевченкове слово, власне Шевченків образ посідають важливе місце в поетиці новели, в її композиційній структурі, в створенні образу героїні. Весь твір пройнятий гнівом геніального поета-борця, його протестом проти насильства над людиною, його впевненістю у торжестві правди, в перемозі народу над ворогом. Відсвіт Шевченкового неспокою забарвлює образ матері новими відтінками, дає змогу глибше проникнути в її світ.

Згадуються Ковалисі пережиті події, минулі дні. У тому щоденному добуванні хліба, у сподіваннях на кращу долю свою й дітей пролетіло життя матері. У тривогах, які судилися їй на старість, ніколи не забуваються короткочасні щасливі години зустрічі з синами, коли були вони ще на волі. А тепер — тільки пекучі болі за їхні тернисті шляхи. У спогадах оживають радісні дні, коли хата повнилася веселим гомоном дітей, їхніми світлими сподіваннями. Саме тоді впевненість юнаків у неминучості торжества справедливості заполонила й матір.

Новела пройнята щирими, схвильованими інтонаціями. Доречно пригадати епізод, де йдеться про ув'язнених борців. Тюремні камери забиті так, що немає де присісти, але з-за ґрат вириваються «гомін, співи — ніби на свято зібрались». Нестримним гнівом, бурею голосів обізвалася тюрма, коли жандарм перепинив «кулачищем» дорогу старенькій, яка кинулась на голос сина: «Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катів, буде суд!»

Ліричні інтонації наявні і в самій авторській розповіді: «Побачила, схопилась, біжить до стіни. Плутається з саквами, руки вгору підіймає, як крила, мов до ґрат летіть зривається... Стала, благає, кланяється, руку до серця кладе».

Фольклорна образність визначає стиль новели. Вона виявляється у щедрому використанні характерних тропів «три сини, як соколи», «накрякав старий ворон», «полетіла, як чайка», «чужа чужина»), специфічних фігуральних засобів («Як були маленькі — голова в матері боліла: в того чобіт немає, в другого — свитини, третьому на книжку немає де взяти... Попідростали — заболіло серце, треба їм раду давати, а яку?»). Фольклорна поетика надає розповіді щирості й задушевності.

Високий гуманістичний пафос твору несе на собі відблиск визвольних змагань народу, наснажується їхнім духом. Віра в перемогу над поневолювачами підсилюється Щевченковим словом. Бунтівливі заклики поета, вичитані хлопцями з улюбленої книжки, підтримують матір в її самотині. Старенька розмовляє з поетом, сповідує йому свої думи і сподівання. «Мовчить, невеселий, мов із заліза кований, не гляне, бровою не поведе — твердий як криця. Тільки з думного чола, як огнем пашить, та ще причувається: ніби потаємки гуде в старій хатині бунтар — золотий дзвін:

      І буде правда на землі!..

      Повинна буть, бо сонце стане

      І оскверненну землю спалить...

Васильченко вбачав у визвольному русі народу не тільки повалення гнобительської системи, а й водночас будівничий, творчий процес закладання основ нового світу. Образом Шевченка він вказував і на національно-визвольну боротьбу українців, хоч в умовах 20-х років, коли національний рух осуджувався компартійними верхами, про це можна було говорити дуже обережно. Все ж світлий історичний оптимізм характеризує і цю новелу, і всі інші твори про прагнення народу до свободи, до визволення.