Відповіді на екзаменаційці питання з дисципліни - Історія Україна

39. Розкриттяпричин відсталості селянства у оповіданнях Л.Мартовича «Стрибожий дарунок», «Народна ноша», «Лумера»

Яскравим прикладом такої моделі світу є виведене в „Стрибожому дарунку” село Смеречівка. Навіть зовні воно вписується в названі параметри, бо „зовсім відбите від світу: дороги туди нема, а дістатись до нього, треба брести двадцять і чотири глибоких річок”. А Стрибог, добравшись сюди завдяки своїм божественним властивостям, „погадав собі”: „Гай! Гай! Щастя моє, що я божок та не потребую ні ходити пішки, ані їхати возом: а то би я через ці стежечки та річки й ніколи не оглядав Смеречівки, хоч би й запросили до попа на весілля”. Відчуженість чи „розходження” Смеречівки з епохою демонструє й наступна Перунова характеристика: „Нема там ні школи, ні пана, ні жадного уряду”. Останнє, безумовно, перебільшення і ще один крок у бік гротескового образотворення, бо є в селі війт, добре знають тут комісара (узагальнена назва представника владних структур), причому не одного: „Бото є один комісар, що перед ним ховають тютюн; другий комісар, що перед ним ховають сіль; третій комісар, що перед ним ховають дрова з камерального лісу; четвертий комісар, що перед ним ховають де що є в хаті”. Доповнюють таку „рецесивну” (ще один засіб „гри з дійсністю”) картину урядової сваволі й визиску репліка одного зі смеречівчан. На заувагу когось із сусідів, що, може, це не божок до них явився, а чортяка, він резонно зауважив: „Нехай і чортяка, але не комісар!”

Тенденцію до обмеженості чи усіченості духовних потреб жителів Смеречівки, задоволення їх „малим” демонструє (і в цьому пункті вона збігається з суспільною спрямованістю) сама постановка питання про політичні прохання, без вирішення яких, зрештою, неможливе покращення життєвих умов. Не те що політичних вимог, а навіть бажань у селян не повинно бути, позаяк така „вища” воля. „[...] Бо не вольно!” – владно й рішуче, наче жандарм, застерігає смеречівчан Стрибог. Цю думку редубліковано в творі тричі. Уперше її виголошує як загальну настанову Перун, скеровуючи післанця в глухе гірське село і мотивуючи своє рішення. Він свідомий, що без вирішення комплексу питань, зв’язаних із політичним буттям, неможливі ніякі земні блага. Але в цих 28 Прикарпатський вісник НТШ. Слово. – 2010. – № 2(10) питаннях навіть „найстарший божок” безсилий, бо вони входять у сферу „земних” (а з огляду на попередню репліку, що народ „як сам собі правди не зробить, то завсіди буде кривдний”, то й суб’єктивно-психічних) інтересів. „Для цілого краю не можу нічо вдіяти, бо не хочу мішати до політики та й таки ніяк мені зачіпатися з тими, що над народом панують.

Але для одного села та й можна”. А згодом Стрибог „аж підскочив”, як зачув про бажання повернути камеральні ліси у власність села. „Не можна, – каже, – бо то політичне”. Божественна магія „священної трійці” у поєднанні з темнотою й неосвіченістю селян зробили свою справу: „Політичне, – повторила громада та й заспокоїлася цим словом, хоч не розуміла його”. Політичні почуття, таким чином, навіть не диференційовані з плеромної цілості, свідомість перебуває цілковито в полоні первісних інстинктів і „низької” природи.

У другому оповіданні „Лумера” (1891) відчутне поєднання стилю М.Гоголя (точне, конкретне і різке відображення життя і побуту отця Кабановича), гоголівську яскравість і різнокольоровість образів (єгомості і їмості Кабановичів; селянської родини Івана та Аниці Притик), гоголівська пристрасність і багатство мови з ясністю, незворушністю, послідовністю, цілеспрямованістю думки І.Франка. Ідейний зміст оповідання – в протиставленні попівської брехні й мужицької правди про долю злидаря-селянина. Наприкінці твору піп переконує Івана, що мужики живуть тільки крутійством, на що селянин йому відповідає, що „не крутнею мужик живе, а лумерами (числами), тобто своєю виснажливою працею, з якої йому тяжко й вижити, бо зароблене в поті лиця йде на податки. І таких лумерів, тобто селянських повинностей, „що звізд на небі”.