Відповіді на екзаменаційці питання з дисципліни - Історія Україна

15. Тема революції 1905 року в новелістиці М. Коцюбинського («Сміх», «Він іде», «Невідомий», «Персона грата», «В дорозі»).

Особливо велике значення для формування світогляду й напряму художньої творчості М.Коцюбинського мала перша російська революція 1905-1907 рр. Це були роки піднесення творчої активності письменника. Основну увагу він звертає на розкриття світобачення у представників різних соціальних прошарків, різних суспільно-політичних груп, що зумовлювало неоднакове сприймання ними подій революції 1905-1907 рр. Це створювало широку панораму народного життя і суспільних настроїв тих років («Сміх», «Він іде!», «Невідомий», «В дорозі», «Persona grata»,

Привертає увагу насамперед те, як змінюється концепція художнього простору письменника. Село, місцевість, які він малював до того без особливих просторових обмежень, поступаються місцем замкненому, з окресленими кордонами простору. Чи не програмною була в цьому відношенні акварель «На камені»? Невеличке татарське село з своєю географією, скелястою природою, неначе відокремлений острівець, що пливе у безмежному космосі людського буття. Цей острівець — то свій великий неосяжний світ життя, кохання і трагедій. Ще локальніший художній простір у «Цвіті яблуні» — окрема кімната, квартира; «Сміх» — те саме, «Невідомий» — тюремна камера. Замкнувши героя в чотири стіни, письменник вдається до копіткого, мікроскопічного дослідження його душі, внутрішніх порухів, переживань. При цьому, як і раніше, він вибирає ситуацію критичну, а багато в чому й кризову для характеру героя. В такому підході на перший план висуваються проблеми психологічні — сильні емоції, душевні струси, що стають предметом письменницького аналізу. В новелі «Сміх» — це жах перед чорносотенним погромом, якого очікує адвокат Чубинський, в оповіданні «Він іде!» — страх єврейського населення невеличкого міста перед чорносотенцями. «Невідомий» — навпаки, фанатична впевненість революціонера-терориста в справедливості вдіяного — вбивстві губернатора. В оповіданні «Persona grata» — це жах, який роз'їдає душу ката від послідовного усвідомлення несправедливості чинених ним дій. В «Intermezzo» це глибоке почуття втоми, що охопила всю душу прогресивного художника. «В дорозі» — раптова тиша, що запанувала серед революційного бою, впливає на революціонера Кирила сильніше, ніж будь-який випад противника. Розмаїтість настроїв, переживань творить те загальне полотно, на якому вимальовується суспільно-політична атмосфера років революції.

Першим відгуком Коцюбинського на події, пов'язані з особливостями розвитку революції, стало оповідання «Сміх» (1906). В ньому йдеться про тривожні часи наступу реакції, про кошмари чорносотенних погромів, спрямованих проти всіх тих сил, які брали участь у революційних подіях, про повноту відповідальності інтелігента перед народом. Письменник не дає у названих творах безпосередньої картини погромів, а зосереджує увагу на психологічному стані персонажів, які чекають погрому і, отже, неминучої смерті. Герой оповідання «Сміх» адвокат Чубинський довідується про те, що відбувалося на вулицях міста, від знайомих, які прибігли до нього. Основна ж дія розгортається в його будинку, до якого погромники ще не встигли вдертися. Перенесення центру ваги на внутрішні переживання, психологію, настрої не тільки не знижує, а, навпаки, надзвичайно загострює соціальність зображуваних конфліктів, адже психологічний аналіз був для автора не самоціллю, а засобом глибокого розкриття реальних життєвих обставин.

Ще в оповіданнях «Хо», «Лялечка», «Під мінаретами» Коцюбинський розробляв проблему інтелігенції і народу. Цій темі присвячено й новелу «Сміх». Питання зв'язку, порозуміння демократично настроєної інтелігенції з народом набуло особливої гостроти в період піднесення визвольної боротьби. В інтелігенції і народу був один ворог. Побороти його можна було тільки спільними зусиллями, але породжені століттями експлуатації недовіра і ненависть простолюду до всього, «що паном звалось», не раз ставали серйозною перешкодою на шляху до порозуміння, робили найбільш відсталі елементи міста і села слухняним знаряддям реакції. У тлумаченні складного образу Чубинського немає одностайності. Одні дослідники характеризують адвоката як ліберала-демагога, фальшивого лицеміра, інші — як одного з численних чесних інтелігентів-демократів, які намагалися в революції йти разом з народом, але не могли ще скинути з себе тягара старих етичних норм і в побуті лишалися людьми морально, а отже, й політичне короткозорими. Отже, твір Коцюбинського як складне художнє явище не піддається однолінійному трактуванню, що є також яскравим свід­ченням таланту письменника.

Страх і розпач, які охопили Чубинського («Сміх»), виступають не у плані загальнолюдському й біологічному (чекання смерті), а за логікою характеру. Чубинський — це демократично настроєний інтелігент, а не революціонер, що чітко усвідомлює мету і розуміє майбутнє. Трагічність ситуації зумовлена раптовим прозрінням героя. Своєрідний імпульс у «прозрінні» Чубинського — сміх Варвари, що набуває у творі символічного значення. «Сміх» наймички Варвари, яка, не знаючи, що він заробляє на життя розумовою працею, а не зиском, як поміщик або фабрикант, бачить у ньому «пана» і, не розуміючи справжньої суті спрямованих проти передової інтелігенції погромів, радіє з того («...І нехай б'ють... Ха-ха-ха!.. Бо годі панувати...»), змушує Чубинського побігти до кухні. І тут він побачив «те, біля чого щодня проходив, як той сліпий. Ті босі ноги, холодні, червоні, брудні й порепані... як у тварини», «зламану силу, що йшла на других, щоб їм «було добре», відчув невідповідність між тим, що говорив на зборах, змальовуючи «протилежність інтересів тих, хто дає роботу, і тих, хто мусить її брати». Письменник завершує оповідання своєрідною реабілітацією героя, який визнає права наймички, дивується, чому вона не страйкує, відчиняє віконниці, готовий прийняти кару за те, що мимоволі був спільником панівного класу.

Чубинський не лицемірив, коли на мітингах відстоював права знедоленого люду. Його прізвище недаром «було ненависне поліції», погромники мали за що внести його в список «ворогів уряду». Але до випадку з Варварою він не усвідомлював належним чином, яка глибока прірва відділяє народ від привілейованих станів. Він не помічав бідняцького животіння наймички на власній кухні. Вибухнувши на хвилину-другу страшним сміхом ненависті наймичка знову повертається до своїх справ, знову стає спокійною та врівноваженою, як раніше. Для Чубинського пережите потрясіння стає поворотним моментом, початком душевної перебудови.

У розвитку конфлікту твору, в створенні високої емоційної напруженості неабияку роль відіграє майстерне композиційне розміщення епізодів, організоване за принципом градації. Тривога адвоката за себе і родину, викликана неприхованими погрозами чорносотенців, весь час посилюється. «Вже кілька днів помічав він якихсь непевних людей, що стежили за ним, куди б він не йшов. По ночах біля вікон бовваніли якісь темні фігури і тислись попід паркани, коли на них звертали увагу. А вчора, проходячи по вулиці, виразно почув позад себе лайку, що напевне відносилась до нього. «Оратор, оратор»,— злісно шипів якийсь здоровенний чорний хлоп і блимнув на нього очима, коли він озирнувся». Спочатку повідомлення наймички про якихось людей, що «питали пана», потім розповідь студента Горбачевського про наміри чорносотенців знищити «раторів» та «демократів», доповнена схвильованими словами вчительки про вже здійснювані криваві розправи на вулицях, збуджений крик доктора, якого обурює безпорадність адвоката і йому подібних, напружують дію до краю. Тепер на Чубинського напав ганебний, підлий страх: «...звірячий жах ганяв його по хаті, од дверей до дверей, а він намагавсь гамувати його і весь тремтів».

В образку «Він іде!» бачимо картину єврейського містечка, охопленого жахом і відчаєм, і лише наприкінці — самих погромників, дії яких залишаються за межами твору.

У новелі «Він іде!», як і в новелі «Сміх», також немає безпосереднього змалювання подій, їх теж бачимо через сприймання і розповіді окремих дійових осіб. Працюючи над твором, письменник послідовно заміняв усі описові моменти («від автора») безпосередньо відтвореними драматичними сценами, «пропущеними» крізь стривожену уяву персонажів. Сліпа Естерка оповідає про погром в Одесі, під час якого були вбиті її сини, і присутні сприймають це як картину сучасного. Для зображення подій не безпосередньо від автора, а «очима персонажів», для відтворення образу або й цілої події через якусь деталь Коцюбинський часто використовує метонімію: «кричали беззубі роти, кричали зморшки мудрості й досвіду, скакали бороди й білі та худі руки». Концентрація епітетів на означення червоного і чорного надає певного звучання всьому оповіданню, передає тривогу, напруження і відчай у серцях персонажів, а разом з тим й емоційну оцінку письменника. У новелі виразно видно, яке велике значення надавав Коцюбинський кольоровим і звуковим елементам у своїх творах — вони не лише створюють необхідний фон зображуваного, а й викликають бажаний настрій у читача.

В образку «Він іде!» виявляється уміння змальовувати масу, народ не як суцільну безлику юрбу, а чітко індивідуалізовану (шохат Абрум, візник Йосель, баба Естерка та ін.). Страх і безпорадність маси конкретизуються новелістом у тонко спостережених подробицях, вихоплених із загальної картини й висунутих на передній план. Це і «розхристана, в одній сорочці жінка, що «притискала до грудей кривий семисвічиик із старого срібла», і напівбожевільна дівчина, яка «кидалась поміж люди з тхоревим хутром і всіх благала, щоб заховали», і жахливий танець церковних дзвонів, «червоних дзвонів, що мчать навздогін, б'ють в саме серце, скачуть й регочуть, як божевільні».

Герой етюду «Невідомий» — член терористичної організації. Зробивши героєм твору терориста, письменник прагнув розкрити саме моральний бік справи, оту самовідданість революціонера, який, помиляючись у виборі засобів боротьби, був непохитний у любові до народу і ненависті до його ворогів. Поштовхом до написання твору послужив замах на чернігівського губернатора Хвостова, зроблений на початку 1906 року. Між іншим, імені й прізвища терориста встановити не вдалося, в усіх жандармських і судових справах він значиться як «невідомий». Коцюбинський кількома штрихами пов’язує цю справжню подію із зображеним в етюді вбивством царського сановника. Зокрема, неназваний сатрап наділений деякими рисами зовнішності чернігівського губернатора: «восковий профіль, навислі брови і біла борода».

Етюд побудовано у формі відтворення потоку свідомості засудженого на страту. На перший погляд, це хаотичне переплетення спогадів, вражень, думок, але психологічно воно цілком обгрунтоване. Адже герой надто схвильований, щоб спокійно і послідовно згадувати події свого життя. Звідси — фрагментарність розповіді, уривчастість фрази, емоційна наснаженість мови. Вражає тонкість і майстерність психологічного аналізу, добір найхарактерніших деталей. Замкнений у товщу сірих холодних стін, відгороджений від життя тюремними мурами, приречений на смерть революціонер не думає про передчасний кінець, не хоче слухати сіру і вогку тюремну тишу. Перед його очима пливе бурхлива річка життя. І нікому цього не відняти, адже ж «ввесь пишний світ, всі барви, весь рух життя» в ньому самому, в його голові і серці. Позбавлений пера і паперу юнак виливає все бачене й пережите разками думок. Тут і думи про товаришів по боротьбі, і болючий спогад про матір, що латає «свою чорну одежу при світлі лампи», і напівказкове видиво обмерзлих дерев, дрібненьких гіллячок, покритих льодом, якими дзвонить вітер, і мрії про щастя, пересипані найбуденнішими враженнями та спостереженнями. І, звичайно, думки про нього— ненависного всім, з гнітючим восковим профілем і білою бородою, якого мусила знайти і якого знайшла невблаганна помста героя.

Ідейно-художня своєрідність твору «Persona grata» (1907) полягає передусім у тому, що процес народження політичної свідомості навіть у найвідсталіших верствах суспільства під впливом революційних подій переданий письменником через аналіз внутрішнього життя тупого злочинця, убивці, який став «казенним чоловіком», сліпим знаряддям злочинів царизму. Такий вибір сюжету й героя ускладнює завдання письменника, проте водночас і полегшує його здійснення. Якраз незвичайність факту – кат починає відчувати високе благородство своїх жертв – революціонерів – і мерзенність того, «хто каже: хай буде — і так усі роблять, як каже він», підкреслює глибину зрушень, що відбувалися у свідомості людей. Через переживання й уявлення арештанта Лазаря, якого зробили тюремним катом, розкривається політика самодержавства (страти, насильство), при якій поважною особою («persona grata») ставав кат. Тонко аналізуючи психологію Лазаря — темної, неосвіченої людини, яку жандарми зробили вбивцею, письменник підкреслює, що він, однак, «кращий за тих, що звеліли вбивати, бо не сокира рубає, а той, хто її держить».

Коцюбинський розкриває прозріння Лазаря, застосовуючи літературну техніку, вироблену в попередніх творах, знаходячи водночас і нові художні розв'язки. Як і в образку «Він іде!», велику роль відіграє окрема портретна деталь — очі та їх вираз. Але виступає вона в новій функції, стаючи збудником думки, імпульсом внутрішньої боротьби в душі ката. Очі повішаних, «погляд, якийсь особливий і незвичайний», залишаються в ньому, як важкий спомин, переслідують його вночі, не дають спокою, бо «з них розпучливим криком кричали смерть і життя». Кату починає здаватись, наче за ним стежать очі тюремника Івана — «підкрадуться стиха, ляжуть на шию або на спину й шукають місця, щоб влізти всередину», і він, розлючений, кричить на нього: «Не дивись на мене! Забери свої очі, чуєш, бо видеру з лоба!» Очі «сміються в Івана під лобом та переказують, що вони бачили» — пробуджену совість. У твір розповідного жанру вривається драматургічний елемент — діалог між Лазарем і тим, хто залишив йому на спомин «великі очі». Сцена «Він і Лазар» сповнена глибокого змісту.

В і н. Приліплю очі на твої груди і буду крутити ними, аж поки не влізуть у серце. Бо ти ще кращий за тих, що тебе спокусили і що звеліли вбивати... Ти темний, ти невидющий, ти, може, з нужди йшов на погане, а вони книги читають, у них достатки.

Лазар. Ти думаєш — легко мені? Втомився я дуже... душею і тілом. І ссе мене щось коло серця... Не дивися ж на мене... забери очі... Але той не забрав.

Коцюбинський стверджує життєвість і героїзм усього революційного, що змушує навіть таких, як Лазар, замислюватись над дійсністю, пробуджує у них совість і бажання боротися проти зла. Професія ката зробила Лазара «поважною особою», «паном». В іншій тюрмі, куди його перевели, для нього виділили окрему камеру з чепурно засланим ліжком, м'яким, правда, обдертим ззаду, кріслом, на стінці приліпили «царський портрет, трохи засиджений мухами». «З того, як оглядали його, ззирались та щось шептались, Лазар виводив, що він не проста особа». Йому для компанії і послуг було виділено два наглядачі — Іван та Каленик, він їв і спав досхочу, пив горілку, грав з наглядачами у карти.

Перша страта дівчини-революціонерки все перевернула в психіці Лазаря. Він, людина незвичайної фізичної сили, щиро вважав, що при страті знадобиться його дужість. І тому, коли несподівано між купою чорних солдатів, попом і наглядачем побачив якесь дівча, то «одвів од нього очі і став шукати іншого — того, для кого зійшлися сі люди й поставили стовп». Та, виявилось, «злочинцем» була саме ця маленька дівчина з ясним, як льон, волоссям. Лазар помітив зразу ж і те, що ніяк не в'язалося зі «злочином» — щирість і відвертість ЇЇ погляду, і запам'ятав, що вона гукнула щось «твердо, голосно, ясно, так наче крикнула чайка», тоді як усі «пани й солдати стояли бліді, винуваті...» А після страти, проведеної наче уві сні, «почув тишу, якусь незвичайну, смертельну тишу, що ссала серце».

Болісне пробудження людського в цій людині, що досі жила інстинктами, відтворено новелістом з винятковою силою художньої психологічної правди. Лазар то став ховати від людей свої руки, став боятися брати ними хліб, бо «він святий», то вчинив справжній розгром у камері, відмовляючись іти вбивати. Прозріння супроводжується шуканням того головного, хто наказує страчувати невинних, чесних людей: «Ну, от смотритель або жандарм — вони ж не самі, хтось є над ними. Так. А у тих старших є знову начальство. А там знову є хтось, хто каже: хай буде — і так усі роблять, як каже він...» Усвідомивши, що зло виходить з одного місця, втілене в комусь одному, пройнявшись бажанням розправитись з ним, Лазар уперше «після утоми і знеохоти, після огиди до своєї роботи — уперше почув... смак душогубства. Почув ненависть у серці і розкіш муки».

Письменник показує масовість кривавих репресій царизму. Лазаря потім часто будили серед ночі, і на свою «роботу» йшов він «байдуже, холодно, без цікавості». Та масові вбивства пробуджують проблиски свідомості навіть у темній голові ката. Це стало виявлятися в його бешкетах, вередуванні і злості, яку він згонив на наглядачах. Проте часом на нього нападав страх. Розкриваючи сум'яття в душі Лазаря, показуючи боротьбу його суперечливих думок, письменник звертається до так званого діалогізованого монологу, коли внутрішня мова ніби розпадається на окремі «голоси». Так відбувається в уяві Лазаря розмова між ним і одним з повішених — тим, що «залишив на спомин великі очі», розмова, яка зробила яснішим злам, що почався у психіці кага. У болісній боротьбі думок, у нічних кошмарних видіннях остаточне слово сказала «та, перша, а русявим волоссям». Кинувши йому пекучі слова докору («— За що ти вбив?»), розповівши про себе, «бліде, як хмаринка, дівча немов вгадало його бажання: — А все ж ти кращий за тих, що звеліли вбивати, бо не сокира рубає, а той, хто ЇЇ держить...».

Серед творів 1907 року особливе місце належить оповіданню «В дорозі». Теми інтелігенції, народу в революції з особливою силою захоплюють Коцюбинського. Інтелігенція і народ, завдання митця — під різними кутами зору переломлює письменник ці проблеми в своїх творах, шукаючи несподіваних, психологічних колізій. Інтелігент, людина, що опинилася в світі, де руйнується взаємозв'язок часів, людина пристрасна, віддана боротьбі, але якій ніщо людське не чуже,— такому герою присвячує письменник свої твори. Його скруті, його спробі розібратися в собі й у цілому світі. Типовим оповіданням є «В дорозі». Революціонер Кирило прибуває на явку, де має одержати листа з черговим завданням. Та лист довго не надходить і це вимушене інтермецо раптом збуджує в його душі почуття, що дрімали, припорошені революційними буднями. Двадцять три роки його життя, «подвоєні в тінях на худому обличчі, у зморшці на чолі», немов зреклись своїх прав, зсушили молодість — він знав лише вічне «мусиш», а «краса природи, принадність жінки, чари музики і слова — все се котилось, як хвилі в далекому морі, чужі й невидимі». А тепер, на дозвіллі, всі «звички й потреби молодого життя» вступили раптом у свої права. Душевну кризу героя письменник заховує у пейзаж. Це, власне, не пейзаж, а сама оголена душа Кирила, життя якої відтворено в образах природи. «Несподівано, раптом у чорну тишу щось впало. Живе, веселе і безтурботне. Заскакало по листі, збудило повітря, штовхнуло землю і вогко дихнуло просто в лице. Пронеслось шумом, обмило землю і щезло. А тоді виплив на небо місяць». Ми наче бачимо, як напруження революційної боротьби останніх років під дією природи раптом відступає. «Природа зітхнула повними грудьми, зітхнув і Кирило»,— закінчує пейзаж Коцюбинський. Криза відбулася. Така нова манера письменника: природа перестала бути німим об'єктом замилування, а «заговорила» від імені людини, що її сприймає, знаменувала важливий крок в українському письменстві до розкриття людини і світу як єдності й взаємозалежності. Випереджаючи прозу Гемінгвея, Коцюбинський замінює опис життя його показом у конкретних формах вияву.

Твір побудований за принципом контрасту: вірність революційним ідеалам — і зрадництво, на конфлікті двох світоглядів — революційного і міщанського. Як завжди, письменник іде шляхом найбільшого опору: позитивний герой, професійний революціонер Кирило сам ледве не потрапляє в багно реакції. Письменник відтворює в оповіданні саме цю атмосферу, «густу й своєрідну», «гарячу, тривожну», що вся — «небезпека і боротьба, вічний упад і підойма, розквіт надії й розпука, почуття сили й знесилля і безконечно довга дорога, на якій стільки вже полягло...».

Виходячи із специфічних законів психології, законів інерції, письменник пояснює перші хибні кроки героя: Кирило вже не питав про лист, а одержавши його,— не читаючи, поклав у кишеню. Герой віддається радощам життя, і автор, прагнучи підкреслити спокусу звичайного щастя, створює багатобарвні пейзажі, добирає оригінальні тропи.

Письменник навіть настрій спокою, безжурності й відпочинку, що оволодів Кирилом, вважає зрадою. Головним суддею він робить самого Кирила, його совість, уособлену в неназваному, уявному персонажі, який перший кинув йому слово «зрадник». Внутрішній монолог, переданий засобами невласне-прямої мови: «Чорт! Він має право. Право на повне життя... право двадцяти літ... Хто заборонить? Хто може?..» — переростає у своєрідний діалог з тим «хтось», який вперше звинуватив його у «зраді»: «...«Я», Що так ясно горіло у ньому... палило в полум'ї все особисте, нечисте, звіряче. Але перше змагалось, боролось, хотіло жити, кричало про своє право й тягло до себе».

У дію вступають нові персонажі: «товариш Іван» і «товариш Марія». Вірний життєвій правді, Коцюбинський умотивовує небажання Кирила відвідати колишніх друзів по боротьбі страхом почути від них докір. Але недавні революціонери перетворились на справжнісіньких міщан, байдужих до всього, крім власного спокою та благополуччя. Талант Коцюбинського-сатирика виявляється в характері розкриття образів ренегатів, змальованих із справжнім пафосом нещадного реалізму. Іван «між одною й другою ложкою борщу подавав звістки про страту на смерть», Марія цікавилась деталями, «але все це вмить витісняла турбота, що перепікся пиріг». Читання декадентської літератури, «де кохання гнило як рана, а «я» розцвіталось пишним отруйним цвітом», «служба, телята, символізм і капуста», праця на грядці, де «виднілись тільки їх круглі зади... як емблема спокою»,— ці реалії міщанського животіння викликають у Кирила почуття огиди й протесту. Тепер він знає, що мусить робити.

Так завершується своєрідне «Intermezzo» позитивного героя. Революціонер знову в строю. Задум автора знаходить адекватне вираження у назві новели. Герой пройшов шлях боротьби і самозречення, і на цій важкій дорозі трапилися манівці, що могли б привести на зовсім іншу путь. Але Кирило не схибнув. Досвід боротьби, щирість і критичне ставлення до себе, чесність і спостережливість допомогли йому знову вийти на вірний шлях.