Відповіді до екзамену - історія країн Європи та Америки

53. НІМЕЧЧИНА 1945-2002

Наслідки Другої світової війни. Розкол Німеччини. «Економічне диво». Основні віхи розвитку ФРН

Німеччина зазнала поразки у Другій світовій війні і її долю вирішували країни-переможці. Основні положення післявоєнного устрою Німеччини були розроблені на Потсдамській конференції в липні–серпні 1945 р. Західнонімецькі землі (11 земель) опинились в американській, англійській і французькій зонах окупації (43 млн. осіб). Управління Німеччиною знаходилось у руках Контрольної Ради представників країн-переможців. Передбачалось, що у майбутньому Німеччина стане єдиною і демократичною державою.

Конфронтація Заходу й СРСР трагічно позначилась на долі Німеччини: через неї пройшла лінія протистояння двох світових систем. "Холодна війна" примусила західні країни по-новому оцінити роль своїх окупаційних зон. Із ворога Західна Німеччина повинна була стати надійною опорою Заходу.

У 1947 р. Англія і США об’єднали свої окупаційні зони в Бізонію. У 1948 р. до них приєдналась французька зона. У Німеччині було створено єдину адміністрацію й військове командування. Було розроблено проект конституції і створено управління господарством, яке очолив Л. Ерхард. Він розробив програму економічних реформ. Метою реформ стало створення соціального ринкового господарства. Хоча програма розходилась з планами союзників, та американський військовий губернатор Клей під свою відповідальність підтримав реформи. Господарська реформа включала в себе грошову і реформу цін. Її проведення розпочалось у 1948 р. Грошова реформа передбачала створення твердої валюти. 28 липня 1948 р. окупаційна адміністрація видала декрет, за яким старі рейхсмарки вважались недійсними і вводились нові дойчмарки. Кожний громадянин отримав по 40 дойчмарок (пізніше ще по 20 дойчмарок). Пенсії, заробітна плата і квартплата виплачувались у співвідношенні 1:1. Готівкові і безготівкові гроші обмінювались в пропорції одна дойчмарка дорівнювала десяти рейхсмаркам. Був створений банк німецьких земель.

Реформа цін розпочалась через 3 дні. Був відмінений адміністративний розподіл ресурсів і контроль над цінами. Розрегулювання цін і заробітної плати проводилось поступово, але впевнено. Держава звільнилась від функції регулювання і все тепер вирішував відсоток банківського кредиту. Господарська реформа 1948 р. переросла в економічні реформи 1948-1956 рр., які вивели економіку ФРН на третє місце у світі. Економічні перетворення і результати, які вони дали, отримали назву "Німецьке економічне диво":

Причини швидкого економічного розвитку ФРН:

· солідні стартові можливості, солідна промислова база, сучасне устаткування;

· компетентне керівництво реформами;

· гнучка податкова і кредитна політика, значні іноземні інвестиції (за планом Маршалла – 50 млрд. дойчмарок);

· організованість нації;

· жорстка експлуатація робочої сили (робочий тиждень 62 години, заробітна плата 65% довоєнної);

· підтримка економіки з боку держави (довгострокові кредити, 30% акцій підприємств належало державі);

· відсутність військових видатків до 1955 р., присутність іноземних військ.

Сепаратна грошова реформа у Західній Німеччині викликала відповідні дії СРСР. Була встановлена блокада Західного Берліну. Після цього розкол Німеччини став неминучим.

7 вересня 1949 р. було проголошено Федеративну Республіку Німеччини.

За формою правління ФРН стала парламентською республікою. Уряд країни очолив канцлер.

Першим канцлером ФРН став Конрад Аденауер (блок партій Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз – ХДС/ХСС). Він знаходився при владі до 1963 р. Уряд Аденауера однозначно орієнтувався на США і на цінності західної демократії. У 1952 р. він відкинув план СРСР про об’єднання Німеччини.

Політичну систему ФРН називали 2 1/2 партійною із-за ролі, яку виконувала Вільна демократична партія (ВДП) у політичному житті країни. На виборах до законодавчого органу країни жодна з провідних політичних партій країни ХДС/ХСС чи СДПН не набирала потрібної кількості голосів, для створення однопартійного уряду (За кожну з цих партій голосувало близько 40% виборців). Тому право формування уряду переходило до того, хто зуміє залучити ВДП в коаліцію.

Канцлери ФРН

У 1952 р. в ФРН був відмінений окупаційний режим. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, що завершило розкол Європи на два ворогуючі табори. У 1957 р. ФРН стала членом ЄЕС, і це примирило її з Францією. В 50-ті роки ФРН, ставши економічним гігантом, поставила під сумнів свої східні кордони і вимагала відновлення Німеччини у кордонах 1937 р. Ігнорування нових реалій в Європі загрожувало Німеччині падінням авторитету на міжнародній арені.

СДПН стала ініціатором дискусії про зміни у зовнішній політиці ФРН. Дискусія завершилась перегрупуванням політичних сил у країні. У 1969 р. було створено новий уряд на чолі з лідером соціал-демократів Віллі Брандтом. У результаті проведення "нової східної політики" (визнання існуючих кордонів, налагодження дипломатичних і торгівельних відносин з країнами соціалістичного табору) ФРН підняла свій міжнародний престиж і стала одним із головних торгових партнерів для країн Східної Європи і СРСР.

70-ті роки стали переломними з точки зору внутрішнього розвитку ФРН. Як і інші країни Заходу, ФРН охопила криза. Знизилась динаміка розвитку промисловості. Небезпечною проблемою став політичний тероризм. Він виріс із молодіжних рухів 60-х років, значна частина яких сприйняла ультра-революційні гасла. Але такі гасла не отримали підтримки у суспільстві і частина молоді намагалась ліквідувати капіталізм шляхом терору. Провідну роль серед терористичних організацій відігравала "Фракція Червоної армії". Жертвами терору у 70-ті роки стала 41 особа. На початку 80-х років поліція ФРН заарештувала більшість терористів.

Помітним явищем політичного життя 70-80-х років стали нові масові рухи. Найбільшим був рух на захист оточуючого середовища – рух "зелених". Наприкінці 70-х років набув масовості пацифістський рух у зв’язку з розміщенням на території ФРН ядерних ракет.

Такі явища у житті ФРН стали показником кризи держави процвітання і традиційних політичних партій. Це призвело на початку 80-х років до чергового перегрупування політичних сил у країні. Вільна демократична партія знову підтримала блок ХДС/ХСС, що дало можливість у 1982 р. канцлером ФРН стати християнському демократу Гельмуту Колю. Уряд Коля здійснював аналогічні заходи що і Тетчер в Англії, а Рейган в США. З 1983 р. у ФРН почалось економічне піднесення.

Розвиток Німецької Демократичної Республіки (НДР)

Інакше склалася доля східних земель Німеччини. Опинившись в радянській зоні окупації, вони почали розглядатись, як невід’ємна частина радянської зони впливу. Провідну роль у політичному житті цих земель стали відігравати комуністи, які у 1946 р. об’єдналися з соціал-демократами у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). Навколо комуністів об’єдналось ще кілька партій. У період 1945-1949 рр. Радянська військова адміністрація (РВАН), діючи згідно з принципами демілітаризації, денацифікації, демілітаризації провела низку заходів:

– ліквідацію фашистського державного апарату, партій і організацій;

– покарання військових злочинців;

– аграрну реформу – ліквідовувалось поміщицьке землеволодіння, земля передавалась малоземельним селянам, сільськогосподарським робітникам і переселенцям;

– ліквідовувались монополістичні об’єднання;

– націоналізовувалась власність фашистів і воєнних злочинців;

– місцева влада була передана структурам, утвореним СЄПН;

– проведено реформу освіти.

7 жовтня 1949 р. в радянській зоні окупації було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). На відміну від ФРН, НДР стала унітарною державою. Колишні земельні органи самоврядування були ліквідовані. СЄПН стала правлячою партією, яка відразу почала будувати соціалізм. Рішення про це було прийнято на партійній конференції СЄПН у липні 1952 р.

НДР, як промислово розвинута держава, не потребувала індустріалізації. Зусилля були направлені на створення в НДР власної металургійної і паливно-енергетичної бази. Джерелом капіталовкладень стала економія заробітної плати робітників і надзвичайні податки на селян і підприємців. Все це призвело до падіння життєвого рівня населення порівняно з довоєнним часом.

Смерть Сталіна стала серйозним ударом по його послідовникам у Східній Європі. Першими це відчули на собі керівники НДР, зіткнувшись з народним повстанням проти існуючого режиму 15-18 червня 1953 р.

2 червня 1953 р. керівники НДР Вальтер Ульбріхт і Отто Гротеволь були викликані у Москву, де їм вказали на помилки в побудові соціалізму (Берія, Молотов, Маленков прагнули до деякої лібералізації режиму).

Ці дві події підштовхнули населення до виступу. Першими піднялись берлінські будівельники, які працювали на Сталін-алеї. Вони вишикувались у колони і рушили до центру міста, вимагаючи, спочатку, нових тарифів, а згодом стали скандувати "Геть бородатого"(Ульбріхта), свободу страйків, виведення радянських військ з Німеччини, відновлення німецької єдності. Демонстранти штурмом оволоділи міською ратушею. Були звільнені політв’язні. Виступи поширились на всю країну. Почалось руйнування прикордонних споруд на кордоні з ФРН. 17 червня у демонстраціях брали участь понад 300 тис. осіб. Виступ охопив, за підрахунками німецьких істориків, 700 населених пунктів. Загалом у подіях взяло участь більше 1 млн чол. Керівництво НДР було у відчаї. Воно звернулось до Верховного комісара СРСР у НДР В. Семенова. Він заспокоїв керівництво НДР і заявив, що "Москва дала наказ ввести надзвичайний стан".

17 червня о 13. 00 воєнний комендант Східного Берліну генерал-майор Діброва оголосив про введення надзвичайного стану. «Для встановлення міцного громадського порядку у радянському секторі Берліна наказую:

1. З 13 годин 17 червня 1953 р. у радянському секторі Берліна оголошується надзвичайний стан.

2. Забороняються всі демонстрації, збори, мітинги та інші зібрання людей більше трьох осіб на вилицях і площах, а також у громадських спорудах.

3. Забороняється всіляке пересування пішоходів і транспортних засобів з 21 години до 5 години.

4. Порушення цього наказу карається за законами воєнного часу».

На вулицях Берліну, Магдебурга, де виступи були найбільш сильними та організованими, з’явились радянські танки. Виступи робітників було придушено. Згідно з опублікованими даними у подіях червня 1953 р. загинули 125 чол., за мінімальними підрахунками було заарештовано 25 тис. чол. Існують документально непідтверджені дані, про те, що частина радянських солдат (більше 40), які відмовилися стріляти у беззбройних робітників, були засуджені і страчені. Інтелігенція НДР залишилась лояльною до існуючого режиму.

Після придушення виступу робітників відбулась деяка лібералізація режиму:

– було закріплено права приватного сектору;

– надано свободу церкві, молодіжним організаціям, створювались нові партії;

– у сільському господарстві проводилась обережніша політика;

– скасовувалась цензура;

– підвищено заробітну плату і скасовано надзвичайні податки;

– СРСР оголосив про припинення вилучення репарацій.

Завдяки таким заходам вдалося досягти відносної стабілізації режиму. Але рівень життя у НДР був значно нижчим, ніж у ФРН. Карткову систему було ліквідовано у 1958 р. (у ФРН у 1949 р.).

Великою проблемою для НДР була проблема Західного Берліну. Західний Берлін був відкритим анклавом ринкової економіки у центрі планової і цим користувалися мешканці Західного Берліну (2 млн. осіб), скуповуючи дешеві продовольчі й інші товари. Втрати НДР за двадцять років відкритості кордонів складали 120 млрд. марок. Західний Берлін став вікном, через яке у ФРН від’їжджали мешканці НДР. З 1949 до 1961 р. виїхало майже 2,7 млн. осіб.

У планах військового командування НАТО і ОВД Західний Берлін розглядався як база для майбутньої "армії вторгнення", як найвірогідніше місце початку нової світової війни. Берлін став місцем дії майже 60 розвідувальних служб різних країн світу.

За таких умов керівництво СРСР і НДР прагнули нейтралізувати негативний вплив. Питання про вирішення берлінської проблеми радянське керівництво активно почало піднімати, починаючи з 1958 р. Не домігшись свого шляхом переговорів, радянське керівництво вдалось до рішучих дій. У ніч з 12 на 13 серпня 1961 р. навколо Західного Берліну був споруджений мур, який повністю перерізав будь-яке сполучення між Східним і Західним Берліном. Оскільки СРСР не встановлював блокаду на відміну від 1948-1949 рр., то кризу, яка виникла, було швидко подолано. Американські і радянські війська, виведені на вулиці Берліну, через два дні повернулись до своїх казарм. Так з’явився символ "холодної війни", розколу Німеччини і Європи.

У 60-ті роки економічний розвиток НДР прискорився. Значною мірою це пояснюється проведенням економічних реформ 1963 р. На початку 60-х років було завершено створення металургійної і паливно-енергетичної бази, хімічної і електротехнічної промисловості. Проте економіка НДР продовжувала залишатись багатоукладною. 17% промислової продукції вироблялось у приватному секторі. Зріс життєвий рівень населення. НДР стала провідною країною за цим показником серед соціалістичних країн.

На міжнародній арені НДР знаходилась у відносній ізоляції: вона мала дипломатичні відносини лише з соціалістичними країнами.

"Нова східна політика", започаткована канцлером ФРН В. Брандтом, викликала серйозні розходження в керівництві НДР. Одні вважали, що нормалізація відносин з ФРН дасть можливість закріпити існування НДР і допоможе вийти з міжнародної ізоляції. Об’єднання Німеччини вони вважали справою далекого майбутнього і відносини з ФРН потрібно будувати як і з будь-якою іншою державою. Інші вважали, що визнати ФРН можна лише при умові її виходу з НАТО.

Під тиском Москви було прийнято першу точку зору, а її активний прихильник Еріх Хонеккер став новим лідером СЄПН і НДР. У 1972 р. було підписано договір про основи взаємовідносин між двома німецькими державами.

У внутрішній політиці Е. Хонеккер пішов шляхом копіювання радянської моделі. На початку 70-х років було ліквідовано всі приватні підприємства шляхом викупу. Ремісничі майстерні, дрібні торгівці були об’єднані у комбінати на правах кооперативів. Основні елементи господарчої реформи 60-х років було ліквідовано.

Відбулось посилення політичного контролю над суспільством, який здійснювало міністерство державної безпеки (МДБ, "штазі"). На 16,6 млн. осіб населення у міністерстві було 85 тис. штатних і 109 тис. позаштатних співробітників. Майже на всіх мешканців НДР було заведено досьє. МДБ досягло значних успіхів у боротьбі з інакодумством у НДР.

Активність проявляла і розвідка НДР: її агентами був особистий секретар В. Брандта та деякі інші посадові особи у ФРН. Розвідка мала також широкі зв’язки з різними міжнародними терористичними організаціями.

Неосталінізм у НДР, як і в інших східноєвропейських країнах швидко призвів до економічної стагнації, зовнішньої заборгованості, соціальних проблем і, відповідно, до зростання невдоволення. Посилення контролю призвело до масової втечі населення у ФРН. У відповідь уряд дав наказ розстрілювати всіх, хто прагне перейти кордон. Це на певний час дало можливість припинити втечу громадян.

Зміни в країнах Східної Європи у 80-х роках дали новий поштовх до втечі у ФРН. Громадяни НДР використовували для цього відкритість кордону між Угорщиною й Австрією. Перебудова в СРСР викликала в керівництва НДР майже відкрите невдоволення: воно прагнуло зробити все, аби зменшити її вплив. Але серед широкого загалу населення вона викликала підтримку. Приїзд М. Горбачова у жовтні 1989 р. на святкування 40-річчя НДР вилився в масовий рух за оновлення. Придушити ці виступи силою було вже неможливо.

11 жовтня 1989 р. керівництво СЄПН звернулось до населення з пропозицією провести референдум про майбутнє соціалізму на німецькій землі.

18 жовтня Хонеккер подав у відставку. Це стало сигналом до розгортання масових демонстрацій, утворення нових політичних партій. Всім громадянам було надано право вільного виїзду з країни. Далі події розгортались з небаченою швидкістю. 4 листопада 1989 р. у Берліні відбулась 500-тисячна демонстрація. 7 листопада у відставку пішов уряд, а 8 листопада керівництво партії на чолі з Е. Кренцем. 9 листопада зруйновано Берлінський мур. 13 листопада було створено новий уряд на чолі з Х. Модровим.

2 грудня з конституції було вилучено статтю про провідну роль робітничого класу і його партії в житті суспільства. Увесь склад ЦК СЄПН подав у відставку, а Хонеккер та інші колишні керівники виключені з СЄПН, яку було перейменовано у Партію демократичного соціалізму.

У березні 1990 р. в країні відбулися перші вільні вибори. НДР отримала шанс розвиватись по демократичному шляху.

Об`єднання Німеччини. Країна на сучасному етапі

У грудні 1989 р. було піднято питання про об’єднання двох Німеччин. Почались пошуки формули об’єднання.

Спочатку керівництво НДР вважало, що цей процес буде тривалим. Але вибори 1990 р. дали перемогу ХДС, яка виступала за негайне об’єднання Німеччини на основі закріпленої у конституції ФРН схеми входження земель на сході у федерацію. Уряд, сформований лідером ХДС Лотаром де Мез’єром, приступив до реалізації цього процесу.

1 червня 1990 р. у НДР було введено західнонімецькі гроші (дойчмарки). 31 серпня проведено вибори і відновлено 6 земель на території НДР. 12 вересня СРСР, США, Англія, Франція підписали договір про остаточне врегулювання німецького питання.

3 жовтня 1990 р. відбулось об’єднання Німеччини, столицею якої став Берлін. На позачергових виборах в уже об’єднаній Німеччині перемогла коаліція ХДС/ХСС з ВДП.

Об’єднання Німеччини породило низку проблем:

– інтеграції східних земель в ФРН;

– структурної перебудови економіки НДР;

– соціальну напруженість;

– ворожнечу до іноземних робітників (5 млн осіб);

– вироблення нової зовнішньої політики ФРН.

Після об’єднання ФРН стала повноправним членом світового співтовариства. Поставлено питання про надання ФРН місця в Раді Безпеки ООН. У Європі ФРН стала найбільш населеною країною (80 млн. осіб) з могутнім економічним потенціалом.

Канцлером об’єднаної Німеччини залишився Г. Коль. У своїй внутрішній політиці він продовжив попередній курс "консервативної революції". Головною проблемою для об’єднаної Німеччини стала інтеграція східнонімецьких земель: структурна перебудова і модернізація економіки, відновлення земельного устрою, формування нових владних і партійних структур, а особливо, зміна системи мислення, звичок, ставлення до праці та ін. У 1990-1993 рр. у східнонімецьких землях спостерігався спад виробництва і падіння життєвого рівня населення, але вже в 1994 р. завдяки значним капіталовкладенням цю негативну тенденцію вдалось переломити.

Після об’єднання Німеччина проводила активну зовнішню політику. Так, вона разом з Францією стала одним з основних рушіїв інтеграційних процесів у Європі, головним торговельним і політичним партнером для більшості країн Східної Європи. Активно підтримувала відносини з Росією, Україною та країнами Балтії.

Курс, що проводився Г. Колем, був підтриманий виборцями під час чергових парламентських виборів 1994 р.

Модернізація східних земель, активна зовнішня політика потребували значних витрат, які в 1996 р. стали відчутними для такої сильної економіки як німецька. Зріс державний дефіцит, поширилось безробіття. Спроба виправити становище за рахунок збільшення податків викликала соціальний конфлікт. Із ситуації, що склалась, уряд Г. Коля запропонував традиційний вихід у дусі політики "консервативної революції": зменшення витрат на соціальні потреби, суворий контроль державних витрат, стимулювання капіталовкладень за рахунок зменшення податків із заможних верств населення. Ці заходи, за оцінкою економістів і опозиції, мали сприяти пожвавленню економічного зростання і зменшенню безробіття. Проте більшість населення відмовилась підтримувати політику "затягування поясів". Це, а також загальне полівіння урядів країн Заходу, стали для канцлерства Г. Коля згубними. На виборах у вересні 1998 р. перемогла коаліція, очолювана соціал-демократами. Новим канцлером Німеччини став Герхард Шредер.

Для Шредера головним питанням залишались інтеграція східних земель і забезпечення стабільного зростання німецької економіки. Вагомих результатів новий канцлер досяг у процесі загальноєвропейської інтеграції. Німеччина є одним з головних прихильників ідеї розширення ЄС на Схід. Після приєднання 1 травня 2004 р. до ЄС 10 нових членів Німеччина стала центром об`єднаної Європи.

Внутрішньонімецькі проблеми першої половини 90-х років

Об'єднання Німеччини не було одноразовим актом. Найголовнішою внутрішньою проблемою країни була інкорпорація п'яти новоприєднаних земель колишньої НДР. Починаючи від 1990 р. відбувалася приватизація власності, яку проводила створена ще 1 березня 1990 р. Опікунська рада, закривалися нерентабельні підприємства, йшло оздоровлення економіки, здійснювалася реструктуризація. Набагато швидше, аніж в інших посткомуністичних країнах, відбувалося входження Східної Німеччини в ринок. Це було цілком закономірно, адже НДР в економічному відношенні вважалася найбільш розвинутою країною соціалістичної співдружності. Проте за нових умов виявилося, що 90 % підприємств нежиттєздатні, тому підняти швидко промисловість і життєвий рівень населення східних земель до показників Західної Німеччини - - річ непроста. Різниця в життєвому рівні населення ФРН і НДР у 1990 р. була значною і виражалася у співвідношенні 100:40. На думку деяких аналітиків, НДР відставала від ФРН у своєму розвитку на 25 років. Протягом чотирьох років після об'єднання уряд ФРН витратив на модернізацію та оздоровлення східних земель 400 млрд. дол. Це викликало певний психологічний настрій у німецькому суспільстві. Західних німців дратувало те, що вони змушені платити за об'єднання і безглуздість тоталітаризму. З іншого боку, виявилося, що жителі східних земель після 40 років командно-адміністративної системи далеко не всі готові зануритися у ринкове життя з його свободами, особистою відповідальністю та ризиком, плюсами й мінусами. Не всі виявилися здатними скористатися економічною свободою, за яку боролися. Масову приватизацію, повернення власності тим, кому вона належала до комуністичної влади (реституція), не всі сприйняли однозначно.

Переведення планового господарства на ринкову основу — процес болісний для суспільства. За період 1991—1994 pp. скорочення виробництва у хімічній галузі становило 74 %, у машинобудуванні — 78, текстильній — 86, електронній — 100 %. Сама приватизація у східних землях відбувалася з великими труднощами. Хоча держава надавала з цією метою необхідні кредити, проте зобов'язання, які змушений був брати на себе новий власник, були досить суворими (виплатити всі борги підприємства, зберегти робочі місця, налагодити виробництво у визначені строки тощо). Гальмувало процес економічного оновлення й те, що продуктивність підприємств на Сході складала лише 30 % порівняно із західними. Потрібні були кошти на цілковиту заміну технологічного устаткування. Опікунській раді не легко було знайти покупців на східнонімецькі монстри (на 75 % підприємств працювало в середньому більш як 1000 чол.). А тому держава надавала новим власникам різні пільги (цільові кредити, безвідсоткові позики, податкові пільги, всілякі фанти, перепідготовка кадрів). За перші три роки на реалізацію різних програм у Східній Німеччині було витрачено 475 млрд. марок. Та попри всі зусилля, у 1994 р. частка східнонімецьких земель в експорті ФРН становила лише 1,8 %.

Та з часом м'яка шокова терапія дала свої плоди. Планово-командне господарство переведено на ринкове. Відійшли в небуття підприємства-монстри. Уже в 1994 р. на Сході функціонувало 50 тис. підприємств, на яких кількість працівників не перевищувала 500. Прикметою часу стали інвестиції американського концерну "Доу кемікл" у потужний нафто-хімічний комплекс у Саксонії — Ангальт. Сам Дрезден почав перетворюватися на центр німецької мікро-електроніки.

Перехід Східної Німеччини до ринку відгукнувся безробіттям. Кількість тих, хто втратив роботу в Німеччині, сягнула 2,5 млн. чол., а кількість бідняків (звичайно, за місцевими стандартами) зросла до 10 %. Усе це призвело до різкого погіршення соціальної ситуації. Почастішали спалахи ненависті до іноземців, які бачаться такими, що зазіхають на німецький добробут та робочі місця. Активізувався екстремізм як правих, так і лівих, простежується їх прагнення до спільних дій. Неонацистські настрої були особливо поширені у східних землях. Основи червоно-коричневого союзу, як відомо, були закладені ще у ваймарський період. Спорідненість цих ідеологій відома. Для них обох характерне неприйняття демократичних принципів у політиці та ринкових відносин в економіці. Не випадково ліві і праві екстремісти діяли спільно, виступали як антиамериканісти проти Маастріхтського договору. Проте не екстремізм визначав обличчя суспільного життя Німеччини першої половини 90-х років.

Усе ж демократія поступово зміцнювалася і на Сході Німеччини. її гарантом виступала конституція ФРН. "Міттельштанд" — середній клас — наприкінці 1994 р. у східних землях представляли 470 тис. фірм, на яких працювало більше половини зайнятих по найму. За темпами зростання виробництва колишня НДР вийшла на перше місце у світі. Нові технології, висока продуктивність праці рішуче визначали обличчя економіки східних земель. Так, в Айзенаху раніше 10 тис. чоловік виробляли 80 тис. автомобілів, тепер 1800 продукують 150 000. Міцніє життєстійкість і життєздатність промисловості.

Вибори до бундестагу восени 1994 р. дали перевагу в 10 голосів коаліції ХДС/ХСС/ВДП і ще раз підтвердили, що громадянам об'єднаної Німеччини імпонувала розумна і виважена внутрішня та зовнішня політика такого видатного державного діяча, як Г. Коль. Саме при ньому відбулося об'єднання Німеччини мирним шляхом, почалося будівництво парламентсько-урядового комплексу в центрі Берліна, а 31 серпня 1994 р. останній російський солдат покинув німецьку землю.

Завершення "ери Коля"

У другій половині 90-х років темпи економічного розвитку дещо СПОВІЛЬНИЛИСЯ. Якщо в 1991—1995 pp. ВВП зростав у середньому на 1,5 %, то 1996 р. — лише на 0,75 %. Запропонована урядом Коля програма скорочення державних видатків на 70 млрд. марок (46 млрд. дол.) не викликала ентузіазму у німецьких громадян, оскільки йшлося про скорочення виплат безробітним, хворим, допомоги на дітей. Передбачалося також збільшення пенсійного віку: для жінок — з 60 до 63 років (з 1997 p.), а для чоловіків — із 63 до 65 (з 2000 р.) і т. ін.

Виявилося також, що високооплачувані і соціально захищені німецькі робітники не могли конкурувати з робітниками інших країн Євросоюзу, не кажучи вже про країни, що звільнилися від комунізму (Польща). Таким чином, для Німеччини обернувся складною проблемою високий стандарт в оплаті праці, що спричинило підвищення цін на німецьку продукцію і зниження її конкурентоспроможності на ринках.

У зв'язку з цим посилився процес переведення німецького виробництва в сусідні країни, особливо в Центральну Європу, де зарплата складала лише одну десяту німецької. Обживатися іноземним фірмам у Німеччині перешкоджала та ж сама висока зарплата. Як наслідок, у 1995 р. Німеччина вклала прямих інвестицій за кордоном на 37 млрд. марок більше, аніж іноземці інвестували в ній. Як правило, внутрішньо німецькі інвестиції вкладалися у технології, які заощаджували працю. Чимало коштів поглинали дотації збитковим галузям у плані соціальної політики. Так, собівартість однієї тонни рурського вугілля становила 80 марок, що вдвічі перевищувало вартість такої ж тонни, доправленої з Південної Африки. Значних дотацій потребувало також сільське господарство. Добробут, таким чином, ставив проблеми, вихід з яких уряд Коля шукав у глобалізації через розширення інтеграційного процесу в Європі, центром якого була Німеччина.

За таких умов дедалі болючішою проблемою ставало безробіття. За період правління християнських демократів (з 1982 р.) воно виросло вдвічі. В 1998 р. у країні налічувалося 4,8 млн. безробітних. Далекою від завершення була ліквідація розриву в економічній сфері між Західною і Східною Німеччиною, попри те, що з початку 90-х років у нові землі було вкладено 1 трлн марок. Високі соціальні виплати ускладнювали розв'язання обох проблем, оскільки підривали конкурентоспроможність німецького експорту. Внаслідок усіх цих негараздів позиції "вічного канцлера" та його партії перед парламентськими виборами 1998 р. були досить хисткими.

У 1996 р. уряд Коля прийняв пакет законів, у тому числі й у соціальній сфері. їх метою було покращення умов підприємництва, приведення системи соціального забезпечення у відповідність з реальними можливостями. У листопаді 1996 р. було реформовано закон про працю, внаслідок чого зменшилися асигнування на підвищення кваліфікації і перенавчання. У 1997 р. було прийнято закон про обов'язкове медичне страхування. Однак реформи супроводжувалися збільшенням податків.

Повернення соціал-демократів до влади

За таких умов головний конкурент ХДС/ ХСС/ВДП на виборах — 775-тисячна СДПН, дбаючи про розширення свого електорату за рахунок ремісників, науково-технічної інтелігенції, дрібних і середніх підприємців, провідних менеджерів великого капіталу, наголошувала, що у своїй майбутній урядовій діяльності вона керуватиметься такими категоріями, як динамізм, мобільність і неприйняття догматизму. Лідер соціал-демократів Герхард Шрьодер, прагматик і реаліст, визнаючи заслуги Г. Коля перед країною, водночас акцентував, що канцлер за 16 років "втомився від посади", що він — "людина минулого", яка являє собою "модель, зняту в передових країнах з виробництва". Гаслові Каля: "Я вже давно при владі" Шрьодер протиставив своє: "Я готовий".

На виборах до бундестагу 27 вересня 1998 р. перемогу здобули соціал-демократи на чолі з Герхардом Шрьодером. їх підтримали 40,9 % виборців, 6,7 % проголосували за зелених. Вільні демократи також подолали п'ятипроцентний бар'єр. Пройшла в бундестаг також наступниця СЄПН на східних землях ПДС. Східна Німеччина проголосувала так, як голосують у посткомуністичних країнах — протестно, за лівих і республіканців, як називають у Німеччині зазвичай нацистів. У Берліні, де мешкає ендеерівська еліта, ПДС здобула близько 20 % голосів. ХДС на східних землях підтримали лише 35 % виборців, що на 6 % менше порівняно з 1994 р.

28 жовтня 1998 р. новий канцлер Г. Шрьодер (за його кандидатуру проголосував 351 депутат бундестагу із 666) приступив до формування уряду із соціал-демократів та зелених. Зелені отримали три міністерські портфелі — закордонних справ, охорони здоров'я і довкілля. Перші ж кроки нового канцлера у внутрішній політиці засвідчили, що він має намір реалізувати принципи "нової соціал-демократії", філософію "третього шляху".

Якщо для традиційних соціал-демократів первинними є інтереси трудящих, то для Шрьодера — підприємців, оскільки саме вони забезпечують робочі місця для перших. На практиці це виглядало так. Концерн "Даймлер-Бенц" хотів закрити нерентабельний авіаремонтний завод. Шрьодер розпорядився перевести його під земельне управління, домігся для підприємства вигідних замовлень і за символічну марку продав приватній фірмі під зобов'язання зберегти виробництво і трудовий колектив (тут використано не тільки систему державного регулювання, а й значні державні кошти, основне призначення яких — зберегти виробництво і дати роботу людям). Такі операції здійснювалися також і з іншими підприємствами, внаслідок чого вдавалося зберегти десятки тисяч робочих місць. Г. Шрьодер вважав, що домогтися успіху в економіці виключно через стратегію лібералізації чи, навпаки, надмірне регулювання — неможливо.

Уже в перші місяці діяльності рожево-зеленого уряду Йому вдалося досягти помітних успіхів у реалізації дев'яти із 11 найважливіших пунктів передвиборної програми соціал-демократів. Це, насамперед, формування суспільної згоди у сфері боротьби з безробіттям; вирішення проблеми професійного навчання і працевлаштування випускників шкіл (для реалізації даного проекту уряд виділив 18 млрд. марок); скасування проектів колишнього уряду щодо зниження пенсій "сеньйорам" (людям похилого віку). Розпочалися дебати про зниження пенсійного віку з 65 до 60 років. Уряд відмовився від реформ у галузі охорони здоров'я, де передбачалося збільшення виплат населення за надання медичних послуг. Підвищувалися соціальні виплати на дітей.

Водночас виникли суперечності із союзниками — зеленими — навколо питання закриття АЕС, на чому наполягали останні, які будували свою виборчу кампанію на залякуванні населення загрозою нових чорнобилів.

Неоднозначним також було ставлення загалу до надання іноземцям (7,37 млн. осіб на 1 січня 2000 р.), що проживають на території країни, німецького громадянства, в тому числі й подвійного. Закон удалося прийняти, хоча не всіх німців він улаштовує. Відповідно до цього закону діти батьків-іноземців можуть дістати німецьке громадянство, якщо один із батьків народився в ФРН або приїхав до Німеччини у віці до 14 років. А в третьому поколінні громадянство набувається від дня народження. Щодо дорослих іноземців, то вони можуть дістати громадянство після восьми років проживання в Німеччині, а не після 15, як це було раніше. Іноземці можуть мати й подвійне громадянство. Закон набув чинності 1 січня 1999 р. 23 травня 1999 р. Федеральні збори обрали нового президента ФРН. Ним став 68-річний Иоганнес Pay — один із лідерів СДПН.

Теракти II вересня 2001 р. у США були сприйняті в Німеччині як небезпека, що загрожує усьому цивілізованому світові і проти якої необхідно боротися спільними зусиллями. Уже в листопаді було вжито ряд заходів по боротьбі з міжнародним тероризмом. Закон від 7 листопада 2001 р. обмежував в'їзд до країни людей, запідозрених у зв'язках з будь-якими екстремістськими угрупованнями, скасовував привілеї, якими користувалися релігійні громади, в тому числі й ісламські організації. Водночас новий Закон про імміграцію передбачав більш суворе регулювання й обмеження в'їзду іноземців.

Зовнішня політика уряду Г. Шрьодера

Свою зовнішню політику уряд Шрьодера будує, виходячи з курсу, який забезпечується демократичним розвитком суспільства, членством у НАТО, ефективною і могутньою економікою. У другій половині 90-х років Німеччина почала брати активну участь у миротворчих операціях. Юридичним обґрунтуванням цього кроку була постанова Федерального конституційного суду від 12 червня 1994 p., яка узаконювала участь країни у миротворчих акціях (німецькі солдати можуть залучатися до акцій "блакитних шоломів"). Бомбардування Югославії (1999) стало першою акцією, в якій після Другої світової війни були задіяні німецькі збройні сили. У 2001 р. в антитерористичній міжнародній операції в Афганістані брали участь близько 4 тис. військовослужбовців бундесверу. ФРН активно підтримує ідею поширення НАТО на Схід, ідею європейської колективної безпеки і консенсусу.

Однак у зовнішню політику соціал-демократи внесли певні, адекватні часові, нюанси. Новий міністр закордонних справ Йошка Фішер заявив, що його партія проповідує принципи "реальполітік". А бундесканцлер Шрьодер дав зрозуміти, що буде обережнішим, аніж його попередник, у наданні фінансової допомоги країнам, що звільнилися від комунізму і стали на шлях демократії. "Всі кредити, які ми надали Росії, були розтринькані на Лазурному березі, ми повинні надавати кредити Москві тільки за умови, що вони підуть на піднесення промисловості", — заявив він.

Важливими напрямами зовнішньої політики Шрьодера було зміцнення позицій ФРН у Європі, звідси заінтересованість у розширенні і створенні валютного союзу через запровадження європейської валюти — євро. До 2000 р. на підтримку кандидатів у нові члени ЄС Німеччина витратила близько 58 млрд. марок. Економічно сильна Німеччина, яка займає провідне місце у Євросоюзі (щорічний внесок до ЄС становить 22 млрд. марок) як країна з великою часткою експорту у ВВП, проявляє особливий інтерес до розширення ринків збуту, особливо вільних від митних бар'єрів. Тим більше, що після краху комунізму у Східній Європі і розпаду Радянського Союзу, геополітичні позиції Німеччини зміцнилися.

Виважена зовнішня політика німецьких соціал-демократів стала найважливішим позитивом на виборах до бундестагу 22 вересня 2002 р. Бундесканцлером знову став Г. Шрьодер.

Німецько-українські стосунки

Уже 26 грудня 1991 р. Німеччина визнала незалежну Україну, а 17 січня 1992 р. встановила з нею дипломатичні відносини. Важливою формою співпраці обох країн стали консультації на найвищому рівні, в яких широку участь беруть також міністерства. Коло питань — економіка, політика, європейська безпека тощо.

У 90-х роках поступово, але неухильно розвивалися німецько-українські стосунки, договірно-правову базу яких складають на сьогодні близько п'ятдесяти різних договорів і домовленостей. Існування незалежної і сильної України для демократичної Німеччини, яка повною мірою пізнала на собі тиск тоталітарної комуністичної системи, є головною гарантією від небезпеки відтворення нової наддержави на сході Європи. Для незалежної України Німеччина — серйозна опора в розбудові ринкової економіки і демократії, країна, без підтримки якої неможливе, по суті, входження України до європейських структур. Основою зміцнення взаємних стосунків є співпраця у багатьох сферах суспільного життя. Так, станом на 1998 р. німецькими фірмами інвестовано в українську економіку близько 3 млрд. марок. В Україні функціонують понад 180 офісів німецьких фірм і 560 українсько-німецьких спільних підприємств, що в цілому не відповідає реальним можливостям обох країн. Необхідною умовою зміни ситуації є створення інвестиційного клімату,

від чого виграють обидві країни. Про перешкоди на шляху інвестицій і торгівлі йшлося на шостому засіданні німецько-української ради з питань співробітництва, що відбулося наприкінці липня 2001 р. в Одесі. Близько 50 німецьких підприємців обговорювали зі своїми українськими партнерами питання економічної співпраці в галузі енергетики, вуглевидобутку, будівництва, туризму тощо.

Об'єктом значних німецьких інвестицій є аграрно-промисловий комплекс України. Про це свідчить, зокрема, виробництво нових тракторів на Харківському тракторному заводі, на які ставляться німецькі двигуни "Дойтц".

Соціально-економічний розвиток Німеччини наприкінці XX — на початку XXI ст.

Після об'єднання Німеччини економіка країни розвивалася нерівномірно. Темпи зростання виробництва у східних землях були удвічі вищими й виражалися двозначними цифрами. Проте уже в 1997 р. ситуація змінилася. Причини цього слід шукати у підприємницькій структурі малих і середніх фірм на Сході. Зниження темпів економічного розвитку на східнонімецьких землях призвело до збільшення там безробіття (27 % у 1997 p.).

У другій половині 90-х років в економіці Німеччини спостерігалася тенденція до збільшення кількості дрібних та середніх підприємств. Так, протягом 1998 р. було створено на 112 тис. нових фірм більше, аніж закрито старих, які існують поряд із великими концернами.

Стратегічною метою економічних зусиль федерального уряду залишалася проблема промислового й соціального підтягування розвитку східнонімецьких земель до рівня західнонімецьких. Протягом десяти років з цією метою витрачено 800 млрд. дол. Проте відмінності збереглися й на сьогодні: зарплата на Сході на 20 % нижча, а безробіття у два рази більше. У 2000 р. з федерального бюджету було виділено понад 38 млрд. марок на підтримку розвитку економіки східних земель. Проте навіть у наступні десять років східнонімецька економіка, на думку експертів ФРН, не досягне рівня західнонімецької. Однак уже й сьогодні окремі райони і підприємства на Сході працюють досить ефективно (Дрезден, Потсдам, трикутник Галле—Ляйпціг—Ерфурт).

Водночас німецькі фірми виступають у світі як великі інвестори. Лише в 1997 р. вони інвестували в економіку інших країн 31,5 млрд. марок.

Унаслідок погіршення кон'юнктури на світових ринках, економіка Німеччини на початку XXI ст. опинилася у складному становищі. В багатьох галузях темпи економічного зростання наприкінці 2002 р. наблизилися до нуля. Спостерігався різкий спад податкових надходжень до бюджету. Його дефіцит склав більш як 3 % ВВП.

Одна з головних проблем соціальної галузі — це проблема зайнятості. Наприкінці 1998 р. на 34,3 млн. працюючих приходилося 4,4 млн. непрацюючих. 5,7 млн. осіб працювали неповний робочий день. У 2001 р. кількість останніх зросла до 6,3 млн. У 1999 р. була започаткована непопулярна серед населення пенсійна реформа, яку планується здійснити протягом 30 років. Розмір пенсії зменшиться з 70 % середньорічного доходу до 64, оскільки у пенсійну формулу вводиться демографічна компонента. Разом з тим науково-технічний прогрес вимагав дедалі більших жертв від кожної сім'ї. Статистичні дослідження показують, що в Німеччині батьки щорічно витрачають близько 1,8 млрд. марок на репетиторів для своїх дітей. Однак головне навантаження у соціальній державі несе федеральний бюджет, 1/3 якого, а це 170 млрд. марок, становлять соціальні витрати. Заходи уряду Шрьодера, спрямовані на вихід з ситуації шляхом збільшення податків, викликали невдоволення електорату. Стара модель соціальної ринкової економіки, вважають німецькі економісти, вичерпала себе. Потрібні глибокі реформи в економічному організмі країни, які були б адекватні вимогам сьогоднішнього дня.