Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Всесвітня історія опорні конспекти 9 клас

Модернізація Російської імперії

Олександр II

(правив з 1855 р. по 1881 р.)

Епоха Олександра II — період численних реформ, які створили необхідні умови для подальшого розвитку Росії.

Олександр II був старшим сином Миколи І. Його вражають лібералом і великим реформатором свого часу, хоча реформи, проведені ним, були непослідовними і половинчастими.

Олександр II дбав про відновлення міжнародного авторитету Росії, підірваного не тільки Кримською війною, а й поліцейським режимом Миколи І, який для європейців був східним деспотом.

Він скасував окремі укази свого батька про цензуру, дозволив видання газет і журналів, запровадив вільний виїзд громадян за кордон, провів амністію для декабристів. Це сприяло пожвавленню суспільно-політичного руху в Росії.

Проте й за Олександра II незмінною залишалася політична структура держави, що стало причиною багатьох внутрішньополітичних криз і конфліктів другої половини XIX ст. Неодноразово ставав об’єктом замахів з боку народників. Один із них закінчився вдало. Олександра II вбив народник І. Гриневецький.

Скасування кріпосного права

Передумови реформ

1. Криза феодально-кріпосницьких порядків

У сільському господарстві:

• застій і деградація;

• селяни не були зацікавлені в результатах своєї праці;

• прибутковість поміщицьких господарств знижувалася;

• селянство внаслідок численних поборів, оброків, панщини розорялося.

У промисловості:

• не вистачало вільних робочих рук, бо селяни були в кріпосній залежності;

• панувало натуральне господарство;

• велика бідність;

• низька купівельна здатність.

Усе це обмежувало розвиток внутрішнього ринку і зовнішньої торгівлі.

2. Криза феодально-кріпосницької системи значно погіршила становище селян

Поміщики посилювали експлуатацію селян, щоб покращити становище в своїх господарствах:

• зменшували селянські наділи;

• збільшували панщину й оброк;

• вводили додаткові повинності.

Становище селян погіршилося в період і після Кримської війни:

• збільшувалися податки;

• зростали державні повинності.

3. Відбувалася боротьба селян за свої права:

• масові втечі селян від поміщиків;

• селяни відмовлялися від роботи;

• підпалювали поміщицькі садиби;

• виникали селянські бунти.

Селянські виступи в Росії в середині XIX ст.

Рік

Кількість

1858

378

1859

161

1860

186

1861

більше ніж 1000

4. Поразка царської Росії у Кримській війні показала всьому світові відсталість Росії.

Тяжкі наслідки війни для Росії:

• дефіцит державного бюджету;

• скоротився вивіз хліба за кордон;

• зменшилася чисельність сільськогосподарських працівників унаслідок рекрутських наборів.

Висновок

Криза феодально-кріпосницького ладу, який гальмував розвиток ринкових відносин, Кримська війна змусили царизм піти на звільнення селян і провести часткові зміни політичних інститутів у країні.

Готування селянської реформи 1857 р. Було створено Комітет для вироблення плану поступового звільнення селян та для розроблення проектів реформи.

Організовано губернські комітети, в яких брали участь тільки дворяни.

Для обговорення планів звільнення селян склалися різні групи дворян.

1. Реакційні поміщики пропонували звільнити селян без землі.

2. Ліберальні дворяни пропонували наділити селян землею за певний викуп.

Поміщики різних географічних районів Росії по-різному уявляли собі розміри селянських наділів:

• поміщики чорноземних районів, де земля була родюча, пропонували звільнити селян з невеликими наділами за високою ціною за десятину землі;

• поміщики нечорноземних районів, де земля була малородюча, пропонували звільнити селян з більшим наділом, але за високий викуп.

Скасування кріпосного права 19 лютого 18(61 року. Цар Олександр II підписав два основних документи про проведення реформи.

1. Маніфест про звільнення селян.

2. Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності.

У Маніфесті й Положенні вирішували такі питання:

• звільнення селян;

• наділення їх землею;

• порядок викупу.

Маніфест проголосив юридичну свободу кожного селянина:

• селянин міг виступати як юридична особа;

• укладати договори;

• учиняти позови;

• володіти майном;

• без дозволу поміщика одружуватися;

• поступати на службу;

• вступати до навчальних закладів;

• переходити в стан міщан і купців.

Однак селянин залишався безправним, єдиною верствою населення, яка:

• несла рекрутську службу;

• платила подушний податок;

• зазнавала тілесних покарань;

• у взаємовідносинах із поміщиком та державою існувала кругова порука (зберігалися селянська „община” й „общинне” землекористування).

Наділи

1. Поміщики зберегли право власності на всі землі, які йому належали.

2. Поміщик був зобов’язаний надати селянам присадибну ділянку і польовий наділ.

3. Для задоволення вимог усіх категорій дворян Росія була розділена на три частини:

• чорноземну,

• нечорноземну,

• степову.

Якщо селянські наділи до реформи були більшими, ніж надавані після реформи, то “лишки” відрізали у селян.

Більше було відрізано землі у селян чорноземних губерній Росії.

Чорноземні губернії Росії (21 губернія)

До реформи селяни мали 14 млн 619 тис. десятин.

Після реформи — 10 млн 794 тис. десятин.

Відрізали у селян — 3 млн 825 тис. десятин, або 26%.

Нечорноземні губернії (15 губерній)

До реформи селяни мали 14 млн 550 тис. десятин землі. Після реформи — 13 млн 713 тис. десятин.

Відрізали у селян — 1 млн 437 тис. десятин, або 9,8%.

Висновки

1. У середньому селянська сім’я отримала близько семи десятин землі, що було недостатньо для ведення товарного рентабельного (що приносить прибуток) господарства.

2. Реформа 1861 р. зберігала малоземелля селян, сприяла дальшому розоренню і зубожінню села.

Викуп

За землю селяни повинні були заплатити великий викуп — 867 млн крб., тобто в 1,5 разу більший за ринкову вартість землі.

Оскільки селяни не мали коштів, держава надала їм позичку в розмірі 80% вартості наділу, а решту — 20% — селянин платив сам.

Упродовж 49 років селяни мусили повернути позику державі з нарахуванням 6% річних.

До 1907 року, коли селяни домоглися скасування викупних платежів, вони вже виплатили державі близько 1,5 млрд крб.

Викупні платежі селян

Ринкова вартість усієї землі, яку одержали селяни, — 544 млн крб.

Фактично селяни повинні були заплатити (з добавкою 6 % річних) — 867 млн крб.

До 1907 року селяни заплатили 1,5 млрд крб.

До сплати 20% поміщикові селянин залишався “тимчасовозобов’язаним” поміщикові, тобто повинен був виконувати всі попередні повинності.

5 березня 1861 р. Було обнародувано Маніфест і Положення.

Селяни були впевнені, що поміщики приховали від них справжню реформу.

У багатьох губерніях виникли селянські заворушення.

Урядові вдалося придушити селянські виступи.

Значення реформи 1861 року

1. Реформа 1861 р. ліквідувала багатовікове рабство — кріпосне право.

2. Створила умови для швидкого економічного розвитку країни.

3. Сприяла розвиткові ринкових відносин.

Проте збереглися феодально-кріпосницькі пережитки

• Велике поміщицьке землеволодіння.

• Деяка залежність селян від поміщиків.

• Дріб’язкова опіка з боку селянської общини.

• Загальна відповідальність за сплату податків.

• Зберігалися тілесні покарання різками.

Напрями зовнішньої політики Росії

1. Загострення „східного питання”. Кримська війна.

2. Намагання домогтися посилення свого впливу на Балканах.

3. Приєднання до Росії Казахстану та Центральної Азії.

4. Посилення свого впливу в Європі, спрямованого на перегляд рішень Паризького договору 1856 р.

5. Розвал Османської імперії через підтримку національно-визвольних рухів.

6. Підтримка національно-визвольних рухів на Балканах та Близькому Сході.

Кримська війна

(1853 — 1856 рр.)

Загострення східного питання

Східне питання посідало центральне місце у зовнішній політиці європейських держав і Росії в першій половині та у середині XIX ст.

Суть цієї політики — суперництво європейських держав і Росії за вплив на Близькому Сході і на Балканах, викликане ослабленням Османської імперії.

Туреччина була на той час відсталою країною:

• посилилася її економічна відсталість від європейських держав;

• багатонаціональний склад Османської імперії обумовлював численні національні рухи.

Плани держав щодо вирішення східного питання Велика Британія

• Сподівалася зміцнити своє панування на Близькому Сході та на Балканах.

• Прагнула за допомоги Туреччини ослабити Росію.

Франція

Французькому імператорові Наполеону ІІІ потрібна була успішна війна для зміцнення своєї влади.

Росія

• Прагнула встановити свій контроль над протоками Босфор і Дарданелли.

• Мала намір забезпечити вільний вихід своїм кораблям із Чорного до Середземного моря.

• Прагнула зміцнити свої позиції на Балканському півострові.

• Хотіла остаточно ослабити Туреччину, щоб убезпечити свої південні рубежі.

• Мріяла про нові завоювання за рахунок ослабленої Османської імперії.

Австрія

Австрійський уряд боявся посилення впливу Росії на Балканах, бо це загрожувало пануванню Австрії над балканськими народами.

Туреччина

• Прагнула за допомоги західних держав покінчити з національно-визвольним рухом на Балканах і повернути собі панування на Балканському півострові.

• Хотіла послабити Росію, захопити деякі території на Чорноморському узбережжі та в Закавказзі.

Політика Росії на Балканах мала двоякий характер

1. Самодержавство намагалося використати народи Балканського півострова та їхній національно-визвольний рух у своїх інтересах, спертися на них у боротьбі проти Туреччини.

2. Політика Росії у східному питанні об’єктивно сприяла визволенню народів Балканського півострова від турецького гніту.

Причини війни

1. Загострення суперечностей європейських держав і Росії щодо стратегічно важливих проток Босфор і Дарданелли.

2. Боротьба європейських держав і Росії за зміцнення позицій на Близькому Сході та Балканах.

Характер війни: загарбницька, несправедлива з боку всіх країн, які воювали.

Привід до війни: спір між католиками і православними за володіння святими місцями в Палестині, ключами від Віфлеємського храму і стосовно того, хто здійснюватиме ремонт бані над храмом Гроба Господнього.

До Туреччини з надзвичайною місією прибув князь Меншиков, який отримав інструкції царя вимагати від султана відновлення прав православної церкви в Палестині й підтвердження їх спеціальною конвенцією.

Туреччина, спираючись на підтримку Великої Британії та Франції, відкинула ультимативні вимоги Росії.

Співвідношення сил напередодні війни

Росія не була готова до війни.

1. За якістю озброєння війська Росії відставали від європейських країн.

Попри велику чисельність (у 1853 році вона становила 1 млн 123 тис. 583 вояки), російська армія була небоєздатною порівняно з арміями західноєвропейських держав.

2. Переозброєння армії здійснювалося повільно.

3. Промисловість Росії була розвинена слабо і не могла забезпечити потреби армії.

4. Відсутність шляхів не дозволяла швидко вирішувати оперативно-стратегічні завдання.

Під час війни командування так і не спромоглося зосередити основні сили на вирішальному театрі воєнних дій.

5. Військово-морський флот Росії був парусним.

6. Постачання армії та медичне обслуговування було незадовільним.

7. Були значні фінансові труднощі.

8. Важливі посади в армії обіймали великі князі, самовпевнені та бездарні.

Два етапи війни

Перший. Російсько-турецька кампанія (жовтень 1853 p. — квітень 1854 p.).

Другий. Англо-французька операція в Криму і широкі бойові дії на Кавказькому фронті (квітень 1854 p. — березень 1856 р.).

Воєнні дії

Квітень 1853 р. Російські війська вступили в Дунайські князівства.

Почалася концентрація російської армії на лівому березі Дунаю, а турецької — на правому березі. Фактично воєнні дії розпочалися ще до оголошення війни.

4 (16) жовтня 1853 р. Туреччина оголосила війну Росії. Російський флот під командуванням адміралів В. Корнілова і П. Нахімова почав воєнні дії на Чорному морі.

18 (30) листопада 1853 р. Битва в Синопській бухті, що завершилася повним розгромом турецького флоту.

Березень 1854 р. Було підписано англо-франко-турецький договір.

Квітень 1854 р. Велика Британія і Франція оголосили війну Росії.

Австрія зайняла позицію ворожого нейтралітету і вимагала від Росії негайного очищення Дунайських князівств.

2 (14) листопада 1854 р. Почалася висадка англо-франко-турецького експедиційного корпусу, який прибув на 300 транспортних кораблях, біля Євпаторії.

Корпус складався з 29 тис. французьких вояків, 28 тис.—англійських, 7 тис. турецьких. Російська армія в Криму, якою командував князь Меншиков, налічувала 34 тис. вояків. Вересень 1854 р. Перша битва в Криму після висадки експедиційного корпусу на р. Альмі. Російські війська були змушені відступити.

Жовтень 1854 р. Початок облоги та героїчної оборони Севастополя (тривала 349 днів). Обороною Севастополя керували:

віце-адмірал В. Корнілов,

контр-адмірал П. Нахімов,

військовий інженер Е. Тотлебен.

За наказом П. Нахімова російський флот було затоплено в Севастопольській бухті, що унеможливило морське десантування противника.

Особливу роль відіграла оборона Малахового кургану.

27 серпня (8 вересня) 1855 р. Останній штурм Севастополя. Основна російська армія в Криму під командуванням Меншикова, а потім генерала Горчакова діяла нерішуче і мало помогла героїчним захисникам Севастополя. Одночасно з подіями в Криму воєнні дії розгорталися на Кавказькому фронті, які проходили успішно.

18 (30) березня 1856 р. Було підписано Паризький мирний договір.

Договір стосувався:

• врегулювання територіальних спорів;

• нового режиму Чорноморського басейну і приток;

• долі балканських народів.

З обох сторін було прийнято систему певних обов’язків держав, відому в історії як “кримська система”.

Умови Паризького договору

1. Росії було заборонено мати на Чорному морі військовий флот, військові арсенали та фортеці на узбережжі.

2. Протоки закривали для військових кораблів усіх держав.

3. Чорне море було оголошено відкритим для торговельних суден усіх країн.

4. Росія втрачала південну частину Бессарабії, яка приєдналася до Молдови.

5. Росія відмовилася від протекторату над Сербією та Дунайськими князівствами.

Наслідки війни

• Росія одержала поразку у війні.

• Війна засвідчила економічну і політичну відсталість царської Росії.

• Було підірвано міжнародний авторитет Росії, яка не хотіла відігравати колишню роль у Європі.

• Сталася ізоляція Росії на міжнародній арені.

• Війна прискорила ліквідацію кріпосного права в Росії.

• Кримська система закріпила економічні й політичні переваги Великої Британії в Туреччині та на Близькому Сході.

• Війна підірвала позиції Росії на Балканах і в Чорному морі.

• Збереглося турецьке панування на Балканах.

Захоплення Росією Казахстану і Центральної Азії

Причини

1. Росію цікавив середньоазійський ринок для збуту промислової продукції та одержання бавовни, шовкових виробів, барвників.

2. Середня Азія була необхідна як транзитна територія для розвитку торгівлі з Афганістаном, Індією, Іраном, Китаєм.

3. Економічне і політичне проникнення в Середню Азію Великої Британії, чого не хотіла допустити Росія,

40 — 60-ті роки XIX ст. Завершення приєднання всіх казахських земель до Росії.

Казахстан став важливим плацдармом для проникнення в Середню Азію.

1864 р. Російські війська увійшли до Кокандського ханства, оволоділи містами Ташкент, Чимкент. Росія уклала торговельний договір з ханством (1868 p.).

1868 р. Царський уряд направив свої війська до Бухари. Бухарський емірат уклав договір з Росією, за яким російським купцям надавалося право вільної торгівлі.

1873 р. Війська Росії увійшли до Хівінського ханства і хан визнав васальну залежність від Росії.

80-ті роки XIX ст. Приєднання до Росії Туркменистану.

Висновок

1. Народи Середньої Азії перебували на стадії розкладу родових відносин та поступового формування феодальних відносин, були відсталими, слабкорозвиненими, існувала внутрішня роздробленість — усе це сприяло швидкому завоюванню Росією цих територій.

2. Припинено феодальні усобиці і ліквідовано феодальну роздробленість.

3. Політика Росії в регіоні мала колонізаторський характер, бо казахські і середньоазійські землі було перетворено на колонію російського царизму.

4. Росія насаджувала тут свою адміністративну систему, свої закони та порядки.

Східна (Балканська) криза 1875 — 1876 pp.

Після Кримської війни тривав занепад Османської імперії:

• посилилася її залежність від західноєвропейських держав;

• ширився національно-визвольний рух на Балканах;

• загострилися суперечності між європейськими державами в Південно-Західній Європі;

• почалася активна діяльність Росії на Балканах;

• Росія підтримувала національно-визвольні рухи.

1875 р. Вибухнуло повстання проти Туреччини в Боснії та Герцеговині.

Ці події вважають початком балканської кризи.

1876 р. Повстання перекинулося на Болгарію, Сербію, Чорногорію, Македонію.

Європейські держави проявили пасивність, а Туреччина заходилася з великою жорстокістю придушувати повстання.

Повстання були придушені в Боснії і Герцеговині, Болгарії, Сербії.

Лише Чорногорія продовжувала війну проти Туреччини. Росія активно підтримувала балканські народи і готувалася до війни з Туреччиною.

Російсько-турецька війна

(1877- 1878 pp.)

Причини війни

1. Прагнення Росії остаточно ліквідувати тяжкі умови Паризького мирного договору:

• розгромити Османську імперію, утвердитися в Румунії, повернути Бессарабію, встановити контроль над Босфором і Дарданеллами;

• використати суперечності між європейськими країнами для відновлення і посилення свого впливу на Балканах.

2. Західні держави — Велика Британія, Німеччина, Австро-Угорщина були зацікавлені у послабленні Росії і посиленні свого впливу на Балканах.

Травень — червень 1877 р. Російська армія вступила на територію Румунії та форсувала Дунай. Болгарське населення зустрічало російські війська як визволителів.

Кінець червня 1877 р. Російська армія оволоділа столицею Болгарії м. Тирново.

Липень 1877 р. Було захоплено Шипкінський перевал, і російські війська боронили його від численних турецьких контратак.

Листопад 1877 р. Російські війська захопили сильну фортецю Плевну. Успішно розвивалися воєнні операції російських військ на Закавказзі, де вони взяли фортецю Каре.

4 (16) січня 1878 р. Російські війська визволили Софію. Шлях на Константинополь було відкрито.

8 (20) січня 1878 р. Впав Адріанополь, розміщений поблизу турецької столиці — Константинополя.

Туреччина попросила миру.

Сан-Стефанський мирний договір

(19 лютого (3 березня) 1878 р.)

1. Незалежність одержали Сербія, Румунія, Чорногорія, яка раніше мала тільки автономію.

2. Дістали автономію Боснія та Герцеговина, Болгарія .

3. Росія повернула собі Південну Бессарабію.

4. Росія захопила нові фортеці на Кавказі — Батум, Каре, Ардаган, Баязет.

Західні держави не визнали умов Сан-Стефанського мирного договору, який був вигідним Росії та балканським народам.

Вони вимагали його перегляду, тому було скликано конгрес у Берліні.

Рішення Берлінського конгресу

(Учасниці — Росія, Туреччина, Велика Британія, Франція, Німеччина, Австро-Угорщина)

(літо 1878 р.)

1. Болгарію переділили надвоє:

Північна Болгарія одержала автономію,

Південна Болгарія залишалася під владою Османської імперії.

2. Було зменшено території Сербії, Чорногорії та Румунії.

3. Австро-Угорщина дістала право окупації Боснії та Герцеговини.

4. Балканські країни мали сплачувати борги Туреччини європейським державам.

5. Албанія і Македонія залишалися у складі Османської імперії.

6. Велика Британія отримала о. Кіпр.

7. Росія одержала гирло Дунаю.

8. У Закавказзі Росія отримала фортеці Ардаган, Батум, Карс.

Наслідки війни

Наслідками рішення Берлінського конгресу вважають створення Берлінської системи у міжнародних відносинах, коли:

• було закріплено переваги Великої Британії та Австро-Угорщини в Південно-Східній Європі;

• було намагання зберегти цілісність Османської імперії.

Західні держави ставили завдання:

• припинити національно-визвольну боротьбу народів Балканського півострова;

• створити умови для проникнення англійських, німецьких, австрійських капіталів на Близький Схід;

• зменшити вплив Росії на Балканах та Близькому Сході. Так створювалися передумови для нових конфліктів на Балканах, які перетворилися на “пороховий льох” Європи.

Кінець XIX ст. Час активізації зовнішньої політики Росії.

В цей час погіршилися російсько німецькі відносини. Росія пішла на зближення із Францією.

1891 — 1893 pp. Укладення російсько-французького союзу, що суттєво впливало на європейську міжнародну політику. Це був союз “вершника і коня”, в якому роль вершника виконувала Франція. Тепер європейський континент розколовся на два воєнно-політичні угруповання — Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія), який протистояв Франції та Росії. Створення цих союзів в подальшому призвело до боротьби за переділ світу і до Першої світової війни.

Реформи Олександра II та їх наслідки

Причини проведення реформ

1. Реформи 50 — 70-х років XIX ст. були спричинені потребами капіталістичного розвитку країни і невідповідністю новим умовам застарілих феодально-кріпосницьких інститутів держави.

2. Необхідністю створити основи для переходу феодально-станового устрою Російської імперії до буржуазного.

Судова реформа

(1864 р.)

1. Старий становий суд було замінено позастановим, гласним і відкритим (з допуском до залу засідань публіки і представників преси).

2. Судочинство проводилося за участі обвинувачення (прокурора) й захисту (адвоката) — присяжного повіреного.

3. Було введено присяжних засідателів (призначалися земствами й міськими думами).

4. Встановлювалося кілька судових інстанцій:

• мировий суд (обирався на три роки земськими та міськими гласними);

• окружний суд — розв’язував дрібні справи;

• судова палата (у судових палатах могли бути оскаржені вироки, винесені без участі присяжних);

• сенат — вища судова інстанція.

Суворо обмежувалася компетенція кожної інстанції.

5. Для розгляду особливо важливих справ створювався Верховний кримінальний суд.

6. Судця не залежав від адміністрації. Його можна було звільнити тільки за рішенням Кримінального суду і у разі порушення порядку судочинства.

(1864 р.)

1. Для керівництва місцевим господарством у губерніях і повітах створювалися земські установи (земства).

2. Вони опікувалися:

• постачанням міст продовольством;

• страхуванням майна;

• шляхами сполучення;

• місцевою торгівлею;

• місцевою промисловістю;

• утриманням шкіл, лікарень, притулків, тюрем тощо.

3. У виборах до земств існував високий майновий ценз.

4. Нагляд за земствами покладався на губернатора і міністра внутрішніх справ, які мали право вето на будь-яке рішення земств.

Міська реформа

(1870 р.)

1. У містах створювалися міські думи.

2. Вони клопоталися:

— благоустроєм міста;

— торгівлею;

— протипожежними заходами;

— освітянськими потребами міста;

— медичними закладами тощо.

3. Вибори в думу відбувалися на основі високого майнового цензу.

Це забезпечувало перевагу в думі заможного міщанства.

4. На чолі міської думи стояв міський голова.

5. Міський голова затверджувався губернатором або міністром внутрішніх справ.

6. Думи діяли під контролем царської адміністрації: влада могла накласти заборону на будь-які рішення думи.

Висновок

Введення безстанового управління в містах створювало сприятливі умови для розвитку ринкових відносин.

Військова реформа

(1864 — 1883 pp.)

(у 1874 році прийнято Закон про загальну військову повинність)

1. Територію Росії було переділено на 10 військових округів.

2. Вироблено новий статут стройової служби.

3. Ухвалено Закон про загальну військову повинність з 21-річного віку замість рекрутських наборів.

4. Строк служби з 25 років, як було раніше, скоротили до 6 років дійсної служби і 9 років у запасі.

На флоті — 7 років дійсної служби і 3 роки запасу.

5. Для осіб з вищою освітою строк служби скорочувався до 6 місяців.

6. Створювалися воєнні гімназії, училища, академії для покращення підготовки офіцерів.

7. Було прискорено переозброєння армії новими технічними засобами — гвинтівками, артилерією.

8. Створено паровий військовий флот.

Проте реформа проводилася непослідовно:

• деякі групи населення звільнялися від військової повинності (священики, жителі національних окраїн Середньої Азії, Півночі, Казахстану);

• офіцерський корпус формувався, як і перше, з дворян;

• в армії панували рукоприкладство, муштра, беззаконня;

• існували великі відмінності у становищі офіцерів із дворян та солдатів із селян.

Висновки

1. Військова реформа зміцнила і покращила російську армію.

2. Залишилися повне безправ’я та беззахисність солдатів.

3. Армію гнітили жорстока муштра, палична дисципліна.

Фінансові реформи

(1862-1868 рр.)

1. Упорядковувалася вся фінансова система країни.

2. У системі прямих податків продовжувала існувати подушна подать, яку запровадив ще Петро І для селян, міщан, ремісників.

3. Існували викупні та оброчні платежі, що являли собою колишні феодальні повинності, яких не скасовували фінансові реформи.

Реформа освіти

(з 1864 р.)

1. Було прийнято нові статути початкових і середніх навчальних закладів.

2. Згідно з ними навчальні заклади ставали доступними для нижчих верств населення.

3. Приватні особи, громадські й міські товариства могли на свій кошт відкривати початкові й середні школи.

4. Почали працювати нові вищі навчальні заклади, які готували спеціалістів для народного господарства країни.

Цензурна реформа

(1865 р.)

1. Передбачалася попередня цензура невеликих книжок і брошур, розрахованих на масового читача.

2. Редактори періодичних видань під загрозою притягнення до судової відповідальності не повинні були торкатися

тих питань, обговорення яких вважалося урядом „незручним”.

3. Зберігалася церковна цензура.

Наслідки реформ

1. Було зроблено перший крок на шляху перетворення Росії з феодальної монархії на монархію буржуазну.

2. Реформи свідчили про те, що політичний лад Росії пристосовувався до потреб капіталістичного розвитку.

3. Реформи піднесли роль закону і права.

4. Вони сприяли розвиткові місцевого самоврядування.

5. Закладали основи розвитку громадянського суспільства.

Водночас реформи були половинчастими, обмеженими

1. Вони проводилися самодержавством і поміщиками, які були зацікавлені в збереженні старих порядків.

2. Попри різні перебудови, в Росії збереглося багато феодальних пережитків:

• самодержавний політичний лад;

• становий принцип управління;

• не було представницької системи;

• повна залежність селян від поміщиків і царських чиновників.

Росія у пореформений період

Росія в пореформений період залишалася самодержавною політичною системою, що позбавляла громадян елементарних демократичних прав і свобод. Самодержавство проводило реакційну внутрішню і зовнішню політику, здійснювало соціальне і національне гноблення.

Особливості політичного устрою Росії

tmpd6d7-1

 

У віданні міністерства внутрішніх справ були:

 

tmpbdf4-2

tmpfcfe-1

 

Особливості економічного розвитку

Становище в сільському господарстві Росії

1. Росія була в основному аграрною країною:

• 70 — 75% населення країни було зайнято в сільському господарстві;

• на сільськогосподарське виробництво припадало 2/3 вартості валової продукції в країні.

2. Після скасування кріпосного права в Росії склалися нові умови для сільськогосподарського виробництва. Прогрес у сільському господарстві виражався у:

• зростанні посівних площ;

• поглибленні спеціалізації;

• використанні сільськогосподарських машин;

• покращенні агротехнічних засобів;

• розорюванні нових земель.

3. Розвиткові сільського господарства сприяли:

• попит на продукцію сільського господарства на внутрішньому ринку;

• попит на зовнішньому ринку.

4. Поглиблювалася спеціалізація:

• чорноземний центр, південь України і Поволжя стали зерновою житницею;

• північно-західні і центрально-промислові губернії спеціалізувалися на молочному господарстві;

• у південно-східних губерніях розвивалося м’ясне скотарство;

• у нечорноземній смузі вирощували технічні культури — льон, картоплю, цукрові буряки.

5. Головними постачальниками товарного хліба в Росії були поміщики, які після реформи 1861 р. залишили собі велику кількість кращої землі.

6. У Росії склалися три групи господарств:

• капіталістична система господарювання, в якій використовувалася наймана праця;

• відробіткова система господарювання;

• змішана система господарювання.

7. Сільське господарство Росії було відсталим.

Причини відставання сільського господарства:

• збереження поміщицького землеволодіння;

• гніт монополій;

• мала кількість сільськогосподарської техніки;

• напівкріпосницькі методи його ведення;

• нестача землі у селян;

• величезні викупні платежі (до 1907 p.);

• високі податки і висока орендна плата;

• розорення основної маси селян.

Селяни Росії страждали від:

темноти,

безправ’я,

безземелля.

Нестача землі змушувала селянина орендувати землю в поміщиків на кабальних умовах — в основному за відробітки.

Висновок

Збереження поміщицького землеволодіння і напівкріпосницьких методів ведення господарства перешкоджало розвиткові ринкових відносин.

Особливості промислового розвитку Росії

1. Скасування кріпосного права та інші реформи в 60 — 70-х роках XIX ст. створили сприятливі передумови для швидкого зростання всіх галузей промисловості.

2. У 70 — 80-х роках XIX ст. завершилася промислова революція (почалася у 30-х роках XIX ст.).

3. Швидкими темпами розвивалося залізничне будівництво, яке сприяло розвиткові:

добувної,

металургійної,

металообробної,

машинобудівної промисловості,

стимулювало розвиток сільського господарства, бо покращилися можливості збуту й обороту товарів.

4. За 30 років після реформи 1861 р. зросло виробництво:

чавуну — в 3 рази,

заліза і сталі — в 4,7 разу,

видобуток кам’яного вугілля — в 21 раз,

нафти — в 476 разів.

5. Не всі райони Росії розвивалися рівномірно:

• бурхливо розвивалися Петербург, Прибалтика, південь України, Закавказзя;

• на Уралі були повільні темпи розвитку;

• величезні простори Сибіру й Середньої Азії залишалися неосвоєними у промисловому аспекті;

• деякі райони зберегли аграрний характер (Північний Кавказ, Кубань).

6. Розвивалася дрібна промисловість і кустарні промисли.

7. Нерівномірність розташування промисловості в Росії поєднувалася з високим рівнем її концентрації.

У 1879 р. великих підприємств в Росії було 4,4%, вони давали 55% всієї промислової продукції.

На цих підприємствах працювало 71% всіх робітників Росії.

8. Велика концентрація виробництва була в текстильній, машинодобувній, чорній металургії півдня.

Висновки

Особливостями економічного розвитку Росії були:

• поєднання великої розвиненої промисловості з відсталістю сільського господарства;

• поєднання неосвоєних в промисловому аспекті величезних територій Росії та високорозвинених районів — Петербурзького, Центрального промислового, Південного, Уральського, Баку;

• високий ступінь концентрації виробництва та робочої сили;

• на значній території Росії тільки почали формуватися капіталістичні відносини;

• деякі народи перебували на стадії розвитку феодалізму, а деякі — на патріархально-родовій.

Формування нової соціальної структури

У пореформений період у соціальній структурі Росії відбувалися глибокі зміни.

1. Руйнувалися класи і стани епохи феодально-кріпосницької системи, формувалися нові верстви.

2. Формувався клас підприємців.

Розвиток російського підприємництва мав свої особливості.

Великі підприємці:

• залежали від державних субсидій, замовлень, а не від ринку сировини, капіталів, товарів;

• були пов’язані з вищими чиновниками;

• цінували не свободу ринку, а близькість до імператора й уряду;

• політична позиція їх ґрунтувалася на ідеї вірності престолу.

Зростала чисельність середнього класу — дрібних підприємців. На підтримку уряду вони не розраховували, а тому частина з них з часом розорювалася і поповнювала ряди робітничого класу.

3. Зростав робітничий клас.

Промисловість одержала після селянської реформи вільну робочу силу — селян, що розорялися і перетворювалися на найманих робітників. Ряди промислового пролетаріату поповнювалися і за рахунок розорення ремісників. Стрімко зростала чисельність робітничого класу (у 1890 р. він налічував близько 2 млн осіб). Його особливості:

• значне зубожіння внаслідок низької заробітної платні, що в 2 — 3 рази була нижчою, ніж на Заході;

• тісний зв’язок пролетаріату з селом.

4. Розвиток вищої освіти, її доступність у 50-х роках сприяли формуванню різночинної інтелігенції.

5. У сільському господарстві відбувався процес розшарування селянства.

Наприкінці XIX ст. половина всіх селянських господарств були бідняцькими, які сплачували:

• викупні платежі,

• подушний податок,

• податки на цукор, чай, тютюн, горілку, промислові товари тощо.

Заможних було 1/5 всіх господарств, але вони володіли майже половиною всіх орних земель, що належали селянам і такою самою кількістю робочої худоби.

6. Однак дворянство залишалося найпривілейованішим станом.

Внутрішнє становище в країні

У другій половині XIX ст. Російська імперія продовжувала залишатися самодержавною. Влада імператора не обмежувалася ніякими виборними органами. В управлінні країною цар спирався на централізований численний бюрократичний аппарат. Самодержавство проводило реакційну політику.

Вступивши на престол після загибелі свого батька — Олександра II, Олександр ІІІ намагався зміцнити самодержавство посиленням політичної реакції. Він твердив: „Я ніколи й за жодних обставин не погоджусь на представницький спосіб правління, бо вважаю його шкідливим для народу, який мені ввірив Бог!”

У Маніфесті 20 квітня 1881 р. Олександр III заявляв про свою „віру в силу та істину самодержавної влади”.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років було проведено так звані контрреформи для сприяння поверненню дворянству їхнього колишнього впливу в суспільстві та державі:

• запроваджено посади земських начальників;

• зросло втручання адміністративної влади у справи міського самоврядування;

• зростала роль поліції;

• посилено цензуру;

• закрито ліберальні видання;

• видано циркуляр про «кухарчиних дітей» (1887 p.), за яким обмежено можливості здобуття освіти для дітей з нижчих верств населення.

Народництво

На зламі 60 — 70-х років XIX ст. панівним напрямом у суспільному русі Росії стало народництво.

Теоретичні корені народництва:

• в утопічних висловлюваннях петрашевців;

• у “селянському соціалізмі” Герцена;

• в ідеях М. Чернишевського і М. Добролюбова. Народники:

1. Захищали інтереси селян.

2. Майбутнє Росії вбачали в соціалістичному розвиткові.

3. Селянство вважали головною рушійною силою соціалістичної революції.

4. Гадали, що Росія зможе обминути капіталістичну стадію розвитку і через селянську „общину” прийти до соціалізму.

Ідейні вожді народників

1. М. Бакунін (1814 — 1876). Засновник бунтарського (анархістського) напряму народництва.

Вважав, що російський селянин за своєю природою бунтівник, а тому готовий до революції. Завдання інтелігенції — йти в народ, об’єднати окремі виступи селян в єдиний народний бунт, народну революцію. Держава, на думку М. Бакуніна, — головний носій несправедливості й пригноблення народу, а тому її потрібно знищити.

2. П. Лавров (1823 — 1900). Засновник пропагандистського напряму.

Він не вважав селянство готовим до революції.

Інтелігенція, на його думку, повинна засвоїти революційні соціалістичні ідеї та йти в народ, щоб пояснити ці ідеї, вести пропаганду.

3. П. Ткачов (1844 — 1885). Засновник змовницького напряму.

Вважав, що інтелігенція, організувавши змову, захопить державну владу і дасть народу революційний імпульс, залучить його до соціалістичної перебудови суспільства.

Висновок

Спільним для народників різних напрямів є те, що всі вони визнавали революцію єдиним засобом визволення народу.

1874 р. Революціонери організували масове “ходіння в народ”, щоб підняти селян на боротьбу. Але воно зазнало провалу, оскільки селяни:

• плекали царистські ілюзії;

• мали приватновласницьку психологію;

• не сприймали соціалістичних ідей.

Цей рух було розгромлено.

Майже 1000 агітаторів арештовано. Десятки революціонерів відправлено на заслання, на каторгу, в тюрми.

1876 р. Виникла народницька організація, яка 1878 р. дістала назву “Земля і воля” (бунтарського напряму).

На чолі організації стояли:

О. Михайлов,

Г. Плеханов,

С. Кравчинський,

М. Морозов,

В. Фігнер.

Програма “Землі і волі” передбачала:

1. Здійснення соціалістичної революції способом переходу всієї землі до селян та організації самоврядування з опертям на селянські громади.

2. Основну революційну силу народники вбачали в селянстві.

3. Загальноселянський бунт.

1879 р. Стався розкол “Землі і волі” на дві організації:

1. “Чорний переділ” (1879 — 1881 pp.) На чолі організації: Г. Плеханов, В. Засулич, П. Аксельрод.

Виступали за:

• боротьбу за корінний перерозподіл земель;

• продовження пропаганди народної революції серед селян;

• здійснення пропаганди і серед робітників, студентів, на флоті тощо.

2. “Народна воля” (1879 — 1881 pp.).

Очолювали цю організацію:

О. Михайлов,

С. Перовська,

В. Фігнер,

М. Морозов,

А. Желябов.

Вони намірялися:

• здійснити політичний переворот;

• скликати Установчі збори;

• встановити в країні демократичний лад;

• передати землю селянам;

• велику увагу приділяли організації терору — основному методу досягнення завдань організації.

Серпень 1879 р. Народовольці винесли смертну кару цареві. Було вчинено кілька невдалих замахів.

1 березня 1881 р. Царя Олександра II було вбито.

На престол зійшов новий пар — Олександр III.

У країні розпочалися репресії. А. Желябова, С. Перовську, О. Михайлова, М. Кибальчича було повішено.

Багатьох народовольців відправлено на каторгу.

Значення боротьби народників

1. Уперше в історії революційного руху Росії народники створили старанно законспіровану таємну організацію.

2. Боротьба народників пробуджувала передові сили Росії.

3. Своєю самовідданою боротьбою народники показували приклад всім наступним поколінням.

80-ті роки XIX ст. Активізувалося ліберальне народництво, яке виражало інтереси заможних селян:

• відмовлялися від революційних методів боротьби;

• вели культурно-просвітницьку діяльність;

• закликали до проведення дрібних реформ для поступового покращення становища народу.

Робітничий рух

Із розвитком капіталізму в Росії зростала чисельність робітників.

Довгий робочий день (14 — 16 годин на добу), низька заробітна платня, постійні штрафи, відсутність охорони праці, високий травматизм, тяжкі житлові умови — все це штовхало робітників на боротьбу за свої права.

Сутужне становище робітників погіршувалося:

• не було профспілок, які мали б стояти на захисті інтересів робітників;

• не було робітничого законодавства, яке регламентувало б відносини робітників і підприємців.

Етапи робітничого руху

1. 60 — 70-ті роки XIX ст. Виступи робітників виникали стихійно. Вони ламали механізми, руйнували будівлі, били фабричне начальство тощо.

2.80 — 90-ті роки XIX ст. Боротьба робітників ставала організованішою. Вони влаштовували страйки з висуванням певних вимог.

3. З середини 90-х років XIX ст. почалася організована боротьба робітників за свої права. Цей період характеризував появою масового соціал-демократичного робітничого руху.

Перші робітничі організації

1875 р. В Одесі було створено Південноросійський союз робітників.

На чолі цього союзу — Євген Заславський.

Основна мета організації — ліквідація наявного в Росії економічного і політичного ладу.

Головний засіб досягнення цієї мети — насильницький переворот.

Діяльність організації:

• революційна пропаганда на підприємствах;

• розповсюдження нелегальної літератури;

• керування страйками на заводах Одеси;

• поширення прокламацій у різних містах України.

Утім у Південноросійському союзі робітників:

• перебільшувалося значення пропаганди;

• недостатньо були сформульовані політичні завдання робітників.

Царизм розгромив організацію. Багатьох її членів засудили на тривалі строки заслання й каторги.

1878 р. Розрізнені гуртки робітників Петербурга об'єдналися в єдину організацію Північний союз російських робітників.

На чолі стали В. Обнорський і С. Халтурін.

Програма організації визначала такі завдання:

1. Заміна держави федерацією вільних общин (вплив народників).

2. Необхідність скасування приватної власності на землю і встановлення „общинного” землеволодіння.

3. Робітники повинні об’єднатися в асоціації, які організовуватимуть виробництво.

4. Проголошувалися свобода слова, друку, зборів, знищення станів, введення безплатного навчання, заміна армії загальним озброєнням народу.

Члени організації випустили першу робітничу газету “Робітнича зоря”.

1879 р. Заарештовано В. Обнорського і С. Халтуріна.

1880 р. Розгромлено друкарню робітничої газети.

Значення створення перших робітничих організацій

1. Робили перші спроби об'єднання робітників.

2. Сприяли зростанню свідомості робітників.

3. Організаційна діяльність перших робітничих союзів посприяла піднесенню робітничого руху у 80-х роках XIX ст.

Січень 1885 р. Великий страйк на Нікольській мануфактурі фабриканта Т. Морозова в Орехово-Зуєві. Умови праці були нестерпними:

• робітники працювали в темних, вологих приміщеннях,

• постійно підвищувалися норми виробітку,

• зростали штрафи (сягали 30 — 40% мізерного заробітку).

Значення страйку

1. Був перший досвід масової, організованої боротьби.

2. Страйк показав робітникам, що потрібно об’єднуватися.

3. Морозовський страйк сприяв піднесенню страйкової боротьби у другій, половині XIX ст.

1886 р. Під впливом Морозовського страйку уряд змушений був видати новий фабричний закон, за яким:

• обмежувалося свавілля підприємців щодо наймання, звільнення і штрафування робітників;

• встановлювалася кримінальна відповідальність за участь у страйках.

Висновки

1. Фабричне законодавство 80-х років не привело до значного покращення становища робітників.

2. Воно не спинило страйкового руху, як розраховував царизм.

3. Робітники переконалися в необхідності дальшої організованої боротьби.

Формування соціал-демократії

Крах народницьких теорій змушував передових людей Росії шукати нові революційні теорії, які обґрунтували б способи покращення становища народних мас Росії.

Г. Плеханов

(1856-1918)

У 70-х роках XIX ст. Г. Плеханов був теоретиком і публіцистом в організаціях “Земля і воля” та “Чорний переділ”.

1880 р. Через політичні переслідування Г. Плеханов поїхав за кордон. Він одійшов від народництва і почав вивчати досвід соціал-демократії Заходу.

1883 р. У Женеві Заснував групу “Визволення праці”, в яку ввійшли В Засулич, П. Аксельрод та інші.

У програмній заяві групи було сформульовано її завдання.

1. Повний розрив із народництвом.

2. Необхідність боротьби з абсолютизмом.

3. Організація робітників.

4. Пропаганда соціалістичних ідей серед робітників.

5. Створення робітничих партій.

Група переклала російською мовою низку праць марксистів: “Маніфест Комуністичної партії”, “Розвиток соціалізму від утопії до науки”.

Г. Плеханов написав кілька праць, у яких критикував народників за нерозуміння ними законів історичного розвитку: “Соціалізм і політична боротьба”, “Наші незгоди”.

Його тогочасні погляди:

1. Необхідна політична боротьба робітників.

2. Селяни не можуть бути головною силою соціалістичної революції.

3. Робітники мають стати визвольною силою у визвольній боротьбі проти самодержавства.

4. Ліберальна буржуазія буде союзницею робітників у їхній боротьбі за свої права.

Значення діяльності  Г. Плеханова і групи “Визволення праці”

1. Критика народництва.

2. Поширення марксизму.

3. Усвідомлення необхідності створення партії робітничого класу.

4. Г. Плеханов розробив програму робітничої соціал-демократичної партії в Росії.

5. Він указав на необхідність звершення в Росії спершу демократичної революції як етапу боротьби робітників за політичну владу, за соціалістичну революцію.

В. І. Ленін

Новий етап у робітничому русі пов’язаний з ім’ям Володимира Ульянова (Леніна), який ще замолоду долучився до революційної боротьби.

1887 р. Було вигнано з Казанського університету за участь у студентських заворушеннях і вислано до с. Кукушкіна.

1889 р. У Самарі брав участь у марксистському гуртку, члени якого вивчали економічне становище Росії та вели боротьбу з народниками.

1894 р. Написав працю “Що таке “друзі народу” і як вони воюють проти соціал-демократів”, в якій:

• піддав критиці погляди ліберальних народників;

• сформулював ідею про керівну роль робітників у революційній боротьбі;

• довів необхідність створення робітниками своєї партії.

1895 р. Розрізнені марксистські гуртки Петербурга об'єдналися в одну організацію Союз боротьби за визволення робітничого класу.

Подібні утворення виникали і в інших промислових центрах Росії.

“Союзи боротьби” перейшли від гурткової пропаганди до масової агітації серед робітників, в якій економічні вимоги пов'язували з політичною боротьбою робітників.

Це був прообраз революційної партії.

“Союз боротьби” започаткував об'єднання соціалізму з робітничим рухом.

В. Леніна заарештували і вислали до с. Шушенського.

1895 — 1896 pp. Арешти керівників “Союзу боротьби”.

1898 р. У Мінську було скликано І з’їзд Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). Проголошено про створення партії, але не було вироблено ні її програми, ні статуту.

Висновки

1. Друга - половина XIX ст. — це діяльність різних суспільно-політичних рухів, що існували в Росії (народництва, ліберального руху, робітничого руху, поширення соціал-демократичних ідей), які висували різні варіанти майбутнього суспільного розвитку та виробляли різноманітні форми й методи досягнення поставленої мети.

2. Тяжкі умови життя робітників і селян, соціальне і національне гноблення з боку самодержавства призвели до особливого сприйняття широкими верствами народу соціалістичних ідей.

3. Виникнення Російської соціал-демократичної партії сприяло пожвавленню революційної боротьби різних верств населення Росії.