Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Всесвітня історія опорні конспекти 9 клас

Велика Британія в останній третині XIX ст.

Втрата Великою Британією промислового лідерства

У другій половині XIX ст. - на початку XX ст. для економічного розвитку Англії характерно:

1. Уповільнення темпів економічного розвитку Великої Британії:

• втрата промислової першості;

• занепад сільського господарства;

• скорочення виробництва продуктів харчування.

Свого хліба у країні не вистачало.

За короткий час — менше ніж за 40 років — Велика Британія втратила промислову першість, а США й Німеччина випередили Велику Британію, яка перестала бути “майстернею світу”.

Промислове виробництво, порівняно з першою половиною XIX ст., скоротилося вдвічі, становлячи в середньому 1,5% на рік.

Велика Британія в цей час розвивала свою економіку за рахунок колоній. Втративши провідні позиції у світовому капіталістичному господарстві, вона намагалась утримати динамічний розвиток економіки за рахунок нових територіальних надбань.

2. Монополізація промисловості

Процес монополізації промисловості не набув такого розмаху, як у Німеччині та США. Англійські підприємці навіть без створення монополій мали величезні прибутки зі своєї колоніальної імперії.

3. Посилення ролі банків

Банки — кредитно-фінансові установи, які проводять грошові операції:

• прийняття грошових вкладів;

• надання грошей у кредит, за що отримують проценти;

• випуск цінних паперів тощо.

Відбувався процес зростання банківського капіталу і дедалі більша його концентрація (зростання кількості великих банків) як наслідок конкурентної боротьби, коли дрібні банки розорялися, а великі збагачувалися.

Залежними від банків опинилося багато промислових підприємств, які потребували кредитів. П’ять великих лондонських банків тримали під своїм контролем металургійну, суднобудівну, текстильну та інші галузі промисловості.

4. Зростання вивезення капіталу

Вивезення капіталу — тривале вкладення капіталу за кордоном у формі будівництва підприємств, залізниць, телеграфних ліній, портів та інших будов або у формі позик.

Велика Британія продовжувала підтримувати своє економічне благополуччя завдяки колоніальним володінням, які забезпечували англійським підприємцям високі прибутки за рахунок дешевої сировини, дешевої робочої сили, широкого і гарантованого ринку збуту виготовлених товарів і вивезення капіталу. За експортом капіталів Велика Британія посідала перше місце у світі.

Причини втрати Великою Британією торговельної та промислової першості

• Англійська буржуазія мало вкладала коштів в оновлення старого обладнання на заводах і фабриках, використовувала застарілу техніку та обладнання, що відобразилося на зниженні якості та конкурентоспроможності англійських товарів.

• Вона втратила стимул для постійної модернізації промисловості і розвитку нових галузей виробництва, пов’язаних з науково-технічним прогресом, оскільки традиційні .галузі виробництва приносили значні прибутки.

• Скорочувалося виробництво товарів.

• Внаслідок низьких прибутків дрібні фермери не могли застосовувати у своїх господарствах нову техніку.

• Зростало вивезення капіталів за кордон, ботам можна було одержати величезні прибутки,, а тому негативно позначилося на економічному розвиткові самої Великої Британії, бо у власну економіку вкладалося мало коштів.

Внутрішнє становище

Наприкінці XIX ст. у Великій Британії діяла двопартійна система — країною керувала то консервативна (колишня торі), то ліберальна (колишня віги) партія.

Питання, що хвилювало консерваторів і лібералів, розв’язувалися в парламенті способом гострих суперечок. Кожна з партій намагалася сформувати парламентську більшість, яка формувала уряд. XIX ст. стало “золотою добою” англійського парламентаризму, тому Що парламент відігравав роль центру державного життя.

Лідером консервативної партії був Бенджамін Дізраелі (1804-1881).

Лідером ліберальної партії був Вільям Гладстон (1809—1898).

Консерваторів підтримували великі землевласники, частина великої фінансової буржуазії, а лібералів — середня і частина дрібної буржуазії.

Уряд лібералів Гладстона, що доступився до влади 1871 p., провів низку реформ:

• було узаконено діяльність профспілок;

• запроваджено таємне голосування на парламентських виборах;

• введено загальну початкову освіту для різних верств

населення;

• прийнято Закон про відповідальність підприємців за виробничий травматизм;

• дещо обмежено сваволю великих землевласників стосовно орендарів.

Відбулася третя парламентська реформа (1884 р.)

1. Дещо розширили виборче право.

У виборах дістали право участі чоловіки, котрі мали власні будинки або квартири, за які платили не менше ніж 10 фунтів стерлінгів на рік.

2. Коло виборців розширилося за рахунок високооплачуваних робітників і заможних фермерів.

3. Країну було переділено на рівні виборчі округи.

4. Збільшено представництво у парламенті великих міст.

Кількість виборців зросла до 4,5 млн із 36-мільйонного населення Великої Британії.

Консерватори теж провели деякі реформи:

• визнали право робітників на страйки;

• здійснили реформу місцевого самоврядування;

• запровадили 57-годинний робочий тиждень;

• заборонили працю дітей до 10 років;

• прийняли Закон про безкоштовну початкову освіту;

• прийняли Закон про охорону здоров’я, який накладав на всі органи місцевої влади відповідальність за каналізацію, водопостачання та ретельне прибирання нечистот.

Висновок

Ці реформи поклали початок розвитку у Великій Британії соціального законодавства.

Ірландське питання

У другій половині XIX ст. Ірландія продовжувала вважатися складовою частиною Великої Британії, але фактично перебувала на становищі напівколонії. Незважаючи на 400-річну колонізацію, ірландці зберегли свою мову, культуру, релігію і весь час виступали проти англійського панування.

Продовжувалася боротьба ірландців за свої права, за проведення аграрної реформи, за вирішення релігійного питання, за надання Ірландії самоврядування.

Центральним питанням боротьби ірландців було земельне питання, бо найродючіші землі перебували в руках англійських поміщиків — лендлордів, а велика кількість ірландського населення була мало- чи безземельною.

Щоб зняти напруженість у релігійному питанні, 1868 р. в Ірландії церкву відокремили від держави.

У 1873 р. виникла ліга гомруля (самоврядування) на чолі з Чарльз Парнеллом. Її представники проводили мирну пропаганду, домагаючись нёзалежності Ірландії. Таку мирну тактику наполегливо і послідовно проводили депутати — ірландці в англійському парламенті.

Згідно з третьою парламентською реформою 1884 р. виборчі права було надано дрібним орендарям, сільськогосподарським робітникам і робітникам-квартиронаймачам і в самій Великій Британії, і в Ірландії.

У1886 р. ліберальний уряд Великої Британії вніс на розгляд парламенту закон про гомруль (надання автономії Ірландії в рамках Британської імперії, самоврядування Ірландії).

У другій половині XIX ст. було внесено три закони про ірландський гомруль, які заблокували в палаті лордів. Ірландія стояла на порозі громадянської війни. Політика поступок в Ірландії та внесення цього закону розкололи ліберальну партію. Частина лібералів увійшла до консервативної партії, а уряд змушений був піти у відставку.

Щоб зняти напруженість, яка була в Ірландії, королева Вікторія у 1900 р. відвідала Ірландію.

Проте в Ірландії майже не припинявся національно- визвольний рух.

Криза класичного лібералізму

Лібералізм — ідеологія й суспільно-політична течія, яка об’єднує прихильників парламентаризму, політичних прав і свобод особи, демократизації суспільства, приватного підприємництва. Заперечує революційний шлях перетворень, домагається змін у суспільстві реформами.

У другій половині XIX ст. класичний лібералізм зазнав кризи. Лібералам, хоча вони і не припиняли боротьби, доводилося обстоювати свої погляди супроти таких конкурентів, як прихильників консерватизму, націоналізму, соціалізму, які все більше мали вплив у суспільстві. Така строката картина в суспільному русі другої половини XIX ст. і привела до кризи класичного лібералізму, бо різні суспільно-політичні течії, напрями мали своїх прихильників, давали рецепти перебудови суспільства.

Відбувалося піднесення робітничого руху, зростала кількість страйків, збільшувалася чисельність профспілок. Робітничий рух став основною силою в боротьбі за демократію.

Усе ж таки індивідуальні свободи, релігійна толерантність, загальні права людини, свобода підприємництва, які проповідували ліберали, були підмурком сучасної демократії. Але ліберали виявилися не готовими розглядати радикальні проекти перетворення суспільного життя, які пропонували прихильники соціалістичних ідей, хоча проводили численні реформи.

Велика Британія ніколи не зазнавала величезних змін у політичному розвитку. Конституційна монархія, що склалася у Великій Британії, й далі правила відповідно до законів та звичаїв, ухвалених наприкінці XVII ст. Королева Вікторія (правила 1837—1901 pp.) виявилася ідеальним партнером парламентського врядування, стала силою, що забезпечувала стабільність. У Британії слабо були розвинені рухи за скасування монархії чи запровадження конституції, англіканська церква не була відокремлена від держави, феодальних привілеїв палати лордів ніхто не зачіпав аж до 1911 р.

Консерватори в цей час намагалися обмежити центральну владу і були ефективними реформаторами. Провідним консерватором у Великій Британії цього періоду був Дізраелі — видний державний діяч та письменник, який належав до ліберальних консерваторів, а між ним і поміркованими лібералами відмінність була невелика. Він провів численні прогресивні реформи.

Консерватизм - прихильність до традиційних цінностей в житті суспільства.

Націоналізм — ідеологія і політика національної винятковості, зверхності однієї нації над іншими. Сукупність ідей, пов’язаних з нацією, вважали прихильники націоналізму найвищим добром.

Соціалізм — суспільно-політична течія, яка проповідувала суспільство загальної справедливості, що передбачає відсутність експлуатації, загальну соціальну рівність. Це суспільство без бідних і багатих, коли всі мають рівні умови праці та рівень життя, рівні можливості в освіті, охороні здоров’я, пенсійному забезпеченні, рівні політичні права та свободи.

Тред-юніони

У Великій Британії значну силу становили профспілки (тред-юніони), які були створені у 20—40-х роки XIX ст. і спочатку об’єднували лише кваліфікованих робітників.

У 1868 р. на з’їзді тред-юніонів у Манчестері був створений Британський конгрес тред-юніонів, який став керівним органом профспілкового руху. В основі його діяльності ідея про “класову співпрацю підприємців та робітників на основі взаємних компромісів і заперечення революційного, насильницького шляху як способу досягнення мети робітничим класом”.

У 1871 p. ліберальний уряд Гладстона видав закон, що визнавав за тред-юніонами права на судовий захист і проведення страйків.

Зростала інтенсифікація праці робітників, що змушувало їх працювати напруженіше.

Підвищувалися ціни на предмети першої необхідності.

Зрослі витрати не могли компенсувати ні часткове скорочення робочого дня, ні підвищення заробітної плати.

Тому у 1885 р. почалося створення “нових профспілок”, які об’єднували робітників різних професій: докерів, шахтарів, залізничників та інших. “Нові профспілки” були організаторами страйкової боротьби. Великий страйк докерів відбувся в 1889 р. у Лондонському порту, який закінчився повною перемогою страйкувальників.

Поступово тред-юніони втягувалися в політичну боротьбу. З 1890 р. вони почали ставити питання про націоналізацію землі, розвиток робочого законодавства, вибір представників робітників у парламент тощо.

У 1900 р. тред-юніони організували комітет робітничого представництва для виборів у парламент робітничих депутатів, який згодом було перейменовано у Робітничу партію.