Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Всесвітня історія опорні конспекти 9 клас

Утворення незалежних держав у Латинській Америці

Латинська Америка під владою колонізаторів

Латинська Америка — це Центральна і Південна Америка, а також Мексика, що знаходиться у Північній Америці. Латинською вона називається по латинській основі іспанської, португальської та французької мов — мов завойовників, колонізаторів цієї частини Американського континенту.

На початок XIX ст.:

• майже всі країни Центральної та Південної Америки були колоніями Іспанії. Їх було розділено на чотири віце-королівства:

— Нову Іспанію (сучасні Мексика й частина Центральної Америки);

— Нову Гренаду (сучасні Колумбія, Панама, Венесуела, Еквадор);

— Перу (сучасні Чилі та Перу);

— Ла-Плату (сучасні Аргентина, Уругвай, Парагвай, Болівія).

• Бразилія, яка займала половину території Південної Америки, була колонією Португалії;

• о. Гаїті у Центральній Америці до 1804 р. належав Франції;

• Франції належала і частина Гвіани;

•друга частина Гвіани належала Нідерландам.

Керували колоніями віце — королі, губернатори, чиновники, яких призначали з метрополій. Вони в колоніях наживали величезні багатства і зневажливо ставилися до нащадків попередніх вихідців з Європи — креолів. Панівною верствою серед креолів були поміщики, купці, ченці та священики, яких не допускали до вищих адміністративних посад. Креоли — поміщики і купці — обкладалися великими податками, а тому вони ставали на чолі визвольної боротьби. Населення Латинської Америки: індійці, негри, мулати, метиси, креоли, марони, білі.

Індійці — корінне населення.

Негри — чорне населення, завезене з Африки внаслідок работоргівлі.

Мулати — це коричнево-шкірі (нащадки білих і негрів).

Креоли —біле населення, потомки іспанців, уродженці колоній.

Метиси — нащадки білих з індійцями.

Марони — білі раби.

Становище різних груп населення

1. Негри були рабами.

2. Індійці перетворені в кріпаків.

3. Багато індійців і метисів були пеонами, тобто орендаторами-боржниками. Безземельні і малоземельні індійці, у яких колонізатори захопили землю, були змушені на кабальних умовах орендувати землю, брати в борг гроші для оплати подушного податку. Не маючи можливості повернути борг, вони передавали його своїм дітям, внукам і так далі. Пеони формально вважалися вільними, але фактично були на становищі кріпосних селян, бо не мали права піти з землі.

4. Кріпаками були і метиси.

5. Частина креолів мала великі поміщицькі землеволодіння.

6. Серед білого населення були великі поміщики — землевласники.

7. Було також багато ремісників та міської бідноти.

8. Частина мулатів мала власне господарство і навіть рабів.

9. Рабовласники-плантатори жорстоко експлуатували трудящих, вирощували цукрову тростину, кофе, тютюн, розводили коней, овець, рогату худобу.

10. Церковники руйнували індійські храми, будували християнські, захоплювали великі земельні володіння,

11. У руках іспанських й португальських завойовників опинилися срібні рудники, золоті й алмазні копальні.

У колоніях заборонявся розвиток тих галузей господарства, які розвивалися у метрополіях, вони не могли вільно торгувати з іншими країнами. До XVIII ст. заборонялася торгівля і між колоніями.

Із колоній у метрополії вивозили цукор, кофе, какао, бавовну, шкіри, золото, срібло, дорогоцінні камені тощо, а завозилися промислові товари. За 300 років колоніального панування тільки Іспанія вивезла із Америки золота і срібла на 6 млрд. доларів.

Передумови національно-визвольної боротьби

1. Народи Латинської Америки стали жертвами європейських колонізаторів (іспанських, португальських, французьких) після відкриття Америки.

2. Панування феодальних і рабовласницьких порядків.

3. Варварський грабіж європейськими колонізаторами природних багатств континенту, знищення ними самобутньої культури південноамериканських народів.

4. Нелюдська жорстокість колонізаторів та католицької церкви щодо місцевого населення американського континенту.

5. Перешкоди для розвитку господарств креолів і місцевої буржуазії.

6. Ріст капіталістичних відносин в торгівлі, промисловості і сільському господарстві.

7. Вплив війни за незалежність 13 англійських колоній у Північній Америці і французької буржуазної революції кінця XVIII ст., які прискорили наростання революційних настроїв серед трудового населення колоній.

8. Під час наполеонівських воєн послабилися зв’язки колоній із метрополіями, відбулося послаблення метрополій — Іспанії, Португалії та Франції.

9. Постійно відбувалися повстання проти іспанських і португальських колонізаторів.

Причини

1. Колоніальний гніт був гальмом для розвитку капіталізму в країнах Латинської Америки.

2. Існував національний гніт у колоніях.

3. Необхідність завоювання національної незалежності. Завдання національно-визвольної боротьби

• визволення від колоніального гніту;

• боротьба за національну незалежність;

• розв’язання аграрного питання, ліквідація феодальних порядків;

• скасування рабства.

Окремі соціальні групи — креоли-поміщики, купці, духовенство, селяни, ремісники, раби — вбачали різну мету в національно-визвольній боротьбі.

Характер. Антиколоніальна, національно-визвольна боротьба.

Рушійні сили.

Негри-раби, індійці, мулати, метиси, креоли-поміщики, частина буржуазії, купці, селяни, ремісники.

Керівництво національно-визвольною боротьбою було в руках поміщиків-креолів.

Значення національно-визвольної боротьби

1. Національно-визвольна боротьба завершилася повним визволенням країн Латинської Америки від колоніального панування.

2. Почали формуватися латиноамериканські нації.

3. Вона надихала майбутніх борців за свою свободу і незалежність.

4. Міжнародне значення цієї боротьби полягає в тому, що вона служила прикладом самовідданої боротьби за свою свободу.

Наслідки

1. В Латинській Америці було ліквідовано колоніальне панування.

2. Утворилася ціла низка незалежних держав:

Гаїті (1804 p.),

Парагвай (1811 p.),

Аргентина (1816 p.),

Чилі (1818 p.),

Велика Колумбія (1819 p.),

Перу (1821 p.),

Мексика (1821 p.),

Болівія (1825 p.),

Уругвай (1830 p.).

3. Влада опинилася в руках багатих креолів — поміщиків та купців.

4. На континенті почали формуватися нові латиноамериканські нації.

5. У багатьох країнах встановлено республіканський лад і прийнято конституції.

6. Було заборонено діяльність інквізиції.

7. Не було вирішено цілої низки завдань:

• селяни не одержали землі;

• в нових державах залишилися латифундії, феодальна і напівфеодальна експлуатація селян та безправне становище основної маси трудящих.

• індійці і негри не одержали виборчих прав;

• в деяких державах збереглося рабство (у Венесуелі, Колумбії, Перу існувало до 50-х, а в Бразилії — до 80-х років XIX ст.);

• у Бразилії збереглася монархія.

8. Відсталістю країн Латинської Америки скористалася Велика Британія, а потім і США, щоб закабалити ці країни.

Латифундії — великі помістя (господарства).

Повстання негрів на о. Гаїті

(1791-1803) .

Острів Гаїті був відкритий Колумбом під час його першого плавання у 1492 р.

У 1697 р. західна частина острова (під назвою Сан-Домінго) перейшла до Франції.

На плантаціях о. Гаїті вирощували цукрову тростину, кофе, бавовну.

Корінне населення острова — індійці — чинило запеклий опір колонізаторам і їх частково було перебито, багато вимерло від хвороб, занесених з Європи, особливо від віспи і тифу, багато загинуло від непосильної праці на плантаціях цукрової тростини та в рудниках, де добували золото і срібло.

Замість індійців плантатори почали завозити негрів-рабів з Африки.

Із 535 тис. населення французької колонії на 1789 p.:

• 465 тис. становили негри — раби,

• майже 30 тис. — мулати і вільні негри,

• близько 30 тис. — білі ремісники, торгівці, дрібні фермери, яких називали „маленькі білі”,

• 4—5 тис. — плантатори-рабовласники, яких називали “великими білими”.

“Цей острів багатства був справжнім пеклом для рабів і тропічним раєм для французьких плантаторів” (У. Фостер).

Головною силою в боротьбі за незалежність на о. Гаїті були негри-раби, які становили більшість населення. Вони неодноразово повставали.

Велике повстання рабів почалося у 1791 p., в якому взяло участь 10 тис. негрів. У боротьбу включалися також білі бідняки — фермери і ремісники. Повсталі раби підпалювали плантації

Звістка про революцію у Франції була поштовхом до їх повстання, під час якого проявилися мужність і самовідданість негритянського народу.

Очолив це повстання Туссен-Лувертюр, життя і діяльність якого є яскравим прикладом талановитості і мужності негритянського народу.

Туссен (1743 — 1803), який додав до свого імені французьке слово “лувертюр”, що означає “відкриття”, як символ місії, яка випала на його долю, щоб відкрити неграм шлях до свободи. Він був рабом-кучером, навчився грамоті. Управитель плантації дозволив Туссену брати книги із своєї бібліотеки і він мав можливість познайомитися з творами французьких просвітителів.

У 1793р. Велика Британія і Іспанія Почали війну проти революційної Франції. На Гаїті висадився 15-тисячний англійський

корпус та іспанські війська. Туссен став командиром корпусу, очолив боротьбу проти загарбників і отримував перемоги над англійськими та іспанськими військами, які змушені були покинути острів.

Туссен-Лувертюр проголосив визволення рабів і передачу їм землі, конфіскованої в рабовласників-плантаторів. Тільки після цього, в 1794 р. якобінський конвент у Франції прийняв постанову про звільнення рабів у французьких колоніях.

За часів якобінської диктатури йому було присвоєно звання генерала, у 1798 р. був призначений верховним правителем острова, а в часи консульства у 1801 р. на о, Гаїті були послані французькі війська для відновлення колоніального панування.

Туссена-Лувертюра було віроломно захоплено в полон і він загинув у французькій в’язниці.

Однак боротьба не припинялася. У 1803 р. останні французькі частини були змушені покинути острів. 1 січня 1804 р. було проголошено незалежність о. Гаїті.

Революція в Мексиці

Національно-визвольна революція в Мексиці розпочалася в 1810 р.

Значний вплив на початок революційної боротьби в Мексиці мали події в Іспанії. У 1808 р. Наполеон примусив короля Карла IV передати йому іспанський престол і окупував Іспанію своїми військами. Ці події сприяли розгортанню національно-визвольної боротьби в Мексиці.

Очолили національно-визвольну боротьбу Мігель Ідальго і Хосе Морелос.

Сільський священик Мігель Ідальго (1753—1811) народився в сім’ї креола, здобув добру освіту. Спочатку обіймав високі духовні посади, але втратив їх через поширення ідей французьких просвітителів. Користувався любов’ю місцевих жителів. Закликав індійців і метисів, що належали до найбідніших верств селянства, боротися за незалежність і повернути собі відібрані у них землі. Повстання охопило значну частину країни. Ідальго наказав рабовласникам протягом десяти днів звільнити всіх своїх рабів і скасувати данину, яку сплачували індійці колоніальній владі.

Проти повстанців були послані іспанські колоніальні війська, які розгромили ополчення, Ідальго взяли у 1811 р. в полон і розстріляли, а голову його виставили напоказ у залізній клітці.

Справу Ідальго продовжив Хосе — Марія Морелос (1765 — 1815).

Морелос — син теслі, був погоничем мулів, а потім став сільським священиком. Весь час захищав інтереси індійців, добивався повернення їм їхніх земель. Очолив визвольну війну та створив велику армію повстанців, в якій налічувалося до 40 тис. індійців, декілька тисяч негрів. Проголосив про знищення рабства, скасування тортур, про захоплення землі у великих поміщиків та повернення її біднякам.

Проти нього були кинуті регулярні іспанські загони, яких підтримали великі поміщики. Повстанців було розгромлено, а Морелоса розстріляно у 1815 р.

Ідальго і Морелос віддали своє життя за свободу і незалежність Мексики.

Мексика стала незалежною у 1821 р.

Визволення Південної Америки

(1810-1826)

Причини національно-визвольної боротьби проти іспанського панування

1. Відстала аграрна Іспанія перешкоджала економічному розвитку своїх колоній.

2. Дозволялося вирощувати лише ті культури, яких не було в Іспанії.

Заборонялося вирощувати виноград, маслини, шовкопрядів, сіяти льон, а також торгувати з іноземними державами.

3. У колоніях Іспанія зміцнювала феодальні порядки.

4. Її політика була спрямована на обмеження промисловості й торгівлі у підвладних країнах Латинської Америки.

Місцеве населення (на відміну від населення англійських колоній у Північній Америці) залишалося на колишніх землях і було перетворено на феодально залежних пеонів.

У 1810 р. відбулися перші успішні виступи проти колоніального гноблення майже в усіх колоніях Іспанії.

У 1815 р. іспанським військам удалося на деякий час відновити владу Іспанії майже над усіма колоніями.

Ставлення Великої Британії, США та країн Священного союзу до воєн за незалежність проти панування Іспанії

1. Велика Британія та США вважали для себе вигідним відокремлення колоній від Іспанії.

2. Країни, що належали до Священного союзу, протягом багатьох років розробляли плани збройної інтервенції для відновлення іспанського панування в Латинській Америці.

Одним із центрів революційної боротьби проти іспанського панування стала Венесуела. Серед активних учасників боротьби виділився молодий офіцер Симон Болівар (1783—1830), який очолив революційну боротьбу.

С. Болівар походив із багатої креольської сім’ї, рано втратив батьків. Здобув добру освіту, його учителем був учений Родрігес, який прекрасно знав літературу епохи Просвітництва, з якою і знайомив свого учня. Боліварпроникнувся республіканськими ідеями і залишався вірним їм все життя. Освічена людина, прекрасний оратор і публіцист, володів блискучим полководницьким талантом і відіграв величезну роль у визвольній боротьбі іспанських колоній в Америці. Він увійшов у історію Латинської Америки під славним іменем Лібертадора (“Визволителя”) за успішні бої проти іспанських військ визвольної армії, яку він створив.

Під його керівництвом два рази проголошували республіку у Венесуелі у 1811 р. і 1813 p., але обидва рази вони були переможені іспанськими військами. Іспанці жорстоко розправлялися з полоненими учасниками національно-визвольної війни: виколювали своїм жертвам очі, відрубували руки і ноги, відрізали носи і вуха. Болівар був змушений покинути свою країну. Але він не падав духом і говорив:

“Мистецтву перемагати вчаться на поразках”.

У 1817 р. одержавши військову допомогу від президента негритянської республіки Гаїті, Болівар знову повернувся у Венесуелу. Він звернувся до населення з закликом про повну відміну рабства, а потім видав укази про конфіскацію майна іспанського короля і його прибічників, про наділення землею солдатів революційної армії. Армія Болівара зростала, до неї вступали і добровольці, які прибували з Європи.

На початку 1819 р. було проголошено незалежність Венесуели. Цього самого року Болівар здійснив нечуваний тисячокілометровий перехід через Анди, щоб визволити Нову Гренаду — один із оплотів іспанців. Перехід був дуже важким. Із 3,5 тис. солдатів загинуло 1,5 тис. Армію повстанців підтримували жителі гірських поселень, до них приєднувалися нові сили борців за незалежність.

Патріоти ввійшли в столицю Нової Гренади і проголосили про створення республіки Велика Колумбія в складі Венесуели, Нової Гренади й Еквадору. Болівар був обраний її президентом.

Народи Латинської Америки досі шанують Болівара як національного героя — визволителя американських колоній від іспанського панування. Йому споруджено пам’ятники, на честь його названа республіка Болівія. У Венесуелі тепер монета називається боліваром.

Справедлива боротьба за своє визволення висунула багато інших видатних керівників національно-визвольної боротьби.

Збройні сили прихильників незалежності на півдні континенту (в Ла-Платі, тепер Аргентині) очолив Хосе Сан-Мартін. Син дрібного чиновника — креола, він з 15 років служив офіцером. З невеликим загоном повстанців Сан-Мартін перейшов через Анди і розгромив іспанців у Чилі. Після цього на суднах зі своїм військом переправився у Перу, де розгромив іспанців і був проголошений правителем.

Сан-Мартін, бачачи, що йому буде важко боротися проти переважаючих сил іспанців, звернувся за допомогою до Болівара.

Пізніше Велика Колумбія розпалася на три республіки.

У 1821—1822 pp. боротьба населення за незалежність у Центральній і Південній Америці досягла найбільшого успіху.

У 1822 p. Бразилія відокремилася, від Португалії, але нова держава, де збереглося рабство, стала не республікою, а монархією.

У 1826 р. впав останній оплот у Південній Америці — фортеця Кальяно (в Перу).

Після 15 років важкої боротьби іспанська Америка була визволена.

Основні події боротьби народів Латинської Америки за незалежність наприкінці XVIII — на початку XIX ст.

Сучасна назва

країн

Рік

Основні події

Видатні керівники національно-визвольної боротьби

Гаїті

1791

1794

1801

1804

1844

Повстання рабів проти рабовласників і французьких колонізаторів.

Постанова якобінського конгресу про скасування рабства.

Прибуття експедиційного корпусу для відновлення колоніальної влади.

Перемога гаїтян і проголошення республіки на Гаїті. Проголошення Домініканської республіки

Туссен - Лувертюр

Мексика

1810

1821

Початок масового повстання.

Проголошення незалежності

Ідальго,

Морелос

Венесуела

1806

Болівар створює визвольну армію

Болівар

Колумбія

1819

Перехід визвольної армії через Анди і визволення Нової Гренади

Болівар

Аргентина

1816

Проголошення незалежності

Сан-Мартін

Чилі

1818

Проголошення незалежності

 

Перу

1821

Проголошення незалежності

 

Бразилія

1822

Визволення від португальського гніту і проголошення монархії