Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України опорні конспекти 9 клас

Наука. Видатні вчені

У першій половині XIX ст. в Україні з’явилася ціла плеяда талановитих учених, які працювали в різних галузях науки.

Видатні вчені

Діяльність

Історія

Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850)

Написав чотиритомну “Историю Малой России”, яка вийшла у 1822 р. Зробив першу спробу здійснити наукове дослідження України. Автор обстоював право України на автономне козацьке самоврядування, але в складі Російської імперії.

Михайло Іванович Костомаров (1817- 1885)

Видатний український історик, автор відомих праць з історії України — “Богдан Хмельницький”, “Руїна”, з історії Росії — “Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей”.

Відомий і як письменник-романтик. Написав історичні драми: “Сава Чалий”, “Переяславська ніч”, видав збірки “Українські балади”, “Ветка” та інші.

У його творчості — велика любов до України, до її славного минулого.

На сторінках харківського альманаху “Молодик” вказував, що писати твори потрібно, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно вивчати духовну, культуру українського народу, вести народознавчі дослідження.

Микола Андрійович Маркевич (1804- 1860)

Український історик, письменник, народознавець. Автор однієї з узагальнювальних праць з історії України, п’ятитомної “Історії Малоросії”, яка вийшла у 1842 — 1843 pp. Автор висловлювався за державну незалежність України.

Зібрав велику колекцію документів з історії України XVII—XVIII ст. Надрукував збірку “Українські мелодії”.

Михайло Олександрович Максимович (1804-1873)

Видатний український історик, природознавець, ботанік, фізіолог, фольклорист, етнограф, людина всебічних енциклопедичних знань. Написав цікаву історичну драму “Звідки пішла Руська земля за розповіддю Несторової повісті і за іншими старовинними письменами руськими”. Автор низки праць з історії гайдамацького руху тощо, укладач популярних збірників народних пісень.

Аполлон Скальковський

Український історик, зібрав багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво і Новоросійський край. У 1841 р. написав знамениту працю “История Новой Сечи или последнего коша Запорожского”.

Висновки

1. Представники історичної науки провели велику роботу із збирання, систематизування і публікування історичних джерел — актів, архівного матеріалу, літописів, пам’яток народної творчості.

2. Вони науково обґрунтували історичну самобутність українського народу та його культуру.

3. У 1852 р. засновано Київський центральний архів, що став головною базою для вивчення вітчизняної історії.

4. У своїх працях історики цього часу дослідили історичний шлях українського народу, розорили негативні наслідки входження України до складу Росії, боролися проти шовіністичної польської та російської історіографії.

5. Історичні дослідження сприяли формуванню української свідомості, розумінню українцями їх належності до окремого народу зі славним героїчним та історичним минулим. Шовінізм — агресивна форма націоналізму, якій притаманні звеличення основної нації і приниження всіх інших народів. Походить від прізвища солдата наполеонівської армії Н. Шовена, який прославляв загарбницьку політику Наполеона.

Математика

Тимофій Федорович Осиповський (1765-1832)

Професор математики Харківського університету, а з 1813 р. до 1820 р. його ректор. Написав тритомний “Курс математики”, який протягом тривалого часу був основним підручником з математики в усій Російській імперії.

Михайло Васильович Остроградський (1801-1861)

Учень Т. Осиповського, видатний український математик. Започаткував Петербурзьку математичну школу. Написав відомі праці з математичного аналізу, аналітичної механіки, математики. Його було обрано членом Паризької, Турінської, Римської й Американської академій наук.

Був у тісній дружбі з Т. Шевченком, захоплювався його творами.

Славістика

Ізмаїл Срезневський (1812-1880)

При Харківському університеті очолював кафедру слов’янознавства. Автор багатьох праць з історії давньоруської мови. Своїми дослідженнями намагався спростувати шовіністичну теорію Погодіна (російського славіста), яка заперечувала існування української мови. Цікавився українською етнографією. Записані на Харківщині, Полтавщині і Катеринославщині пісні, думи та перекази з власними коментарями опублікував у збірниках “Запорожская старина”.

Іван Рижський (1761 - 1811)

Перший ректор Харківського університету, видатний словесник, вчений, педагог.

Медицина

Н. Еллінський

Професор Харківського університету. Для студентів-медиків підготував і опублікував двотомний навчальний посібник з хірургії.

В. Караваєв (1811-1892)

Професор Київського університету, один із засновників його медичного факультету, зробив значний внесок у розвиток хірургії.

Висновки

1. Представники історичної науки провели велику роботу із збирання, систематизування і публікування історичних джерел — актів, архівного матеріалу, літописів, пам’яток народної творчості.

2. Вони науково обґрунтували історичну самобутність українського народу та його культуру.

3. У 1852 р. засновано Київський центральний архів, що став головною базою для вивчення вітчизняної історії.

4. У своїх працях історики цього часу дослідили історичний шлях українського народу, розорили негативні наслідки входження України до складу Росії, боролися проти шовіністичної польської та російської історіографії.

5. Історичні дослідження сприяли формуванню української свідомості, розумінню українцями їх належності до окремого народу зі славним героїчним та історичним минулим. Шовінізм — агресивна форма націоналізму, якій притаманні звеличення основної нації і приниження всіх інших народів. Походить від прізвища солдата наполеонівської армії

Н. Шовена, який прославляв загарбницьку політику Наполеона.

Математика

Тимофій

Федорович

Осиповський

(1765-1832)

Професор математики Харківського університету, а з 1813 р. до 1820 р. його ректор. Написав тритомний “Курс математики”, який протягом тривалого часу був основним підручником з математики в усій Російській імперії.

Михайло Васильович Остроградський

(1801-1861)

Учень Т. Осиповського, видатний український математик. Започаткував Петербурзьку математичну школу. Написав відомі праці з математичного аналізу, аналітичної механіки, математики. Його було обрано членом Паризької, Турінської, Римської й Американської академій наук.

Був у тісній дружбі з Т. Шевченком, захоплювався його творами.

Славістика

Ізмаїл

Срезневський

(1812-1880)

При Харківському університеті очолював кафедру слов’янознавства. Автор багатьох праць з історії давньоруської мови. Своїми дослідженнями намагався спростувати шовіністичну теорію Погодіна (російського славіста), яка заперечувала існування української мови. Цікавився українською етнографією. Записані на Харківщині, Полтавщині і Катеринославщині пісні, думи та перекази з власними коментарями опублікував у збірниках “Запорожская старина”.

Іван Рижський (1761 - 1811)

Перший ректор Харківського університету, видатний словесник, вчений, педагог.

Медицина

Н. Еллінський

Професор Харківського університету. Для студентів-медиків підготував і опублікував двотомний навчальний посібник з хірургії.

В. Караваєв

(1811-1892)

Професор Київського університету, один із засновників його медичного факультету, зробив значний внесок у розвиток хірургії.

Висновки

Незважаючи на несприятливі умови розвитку українських земель під владою двох імперій — Російської та Австрійської, український народ знайшов у собі сили, щоб протистояти політиці колонізації та асиміляції: в Україні відкривали нові навчальні заклади, з’явилися талановиті вчені, які працювали в різних галузях науки.

Українська культура першої половини XIX ст. збагатилася новими досягненнями.

Разом з тим її розвиток гальмували феодально-кріпосницька система та антиукраїнська політика царизму.

Дмитро Бантиш-Каменський

(1788-1850)

Історик, учений, дослідник, громадський діяч. Народився у Москві, де жив його батько, що походив із давнього молдовського роду.

Батько працював у Московському архіві закордонних справ, а з 1800 р. очолював цю установу.

Дмитро дістав домашню освіту. Під керівництвом досвідчених викладачів вивчив французьку, англійську, італійську й латинську мови.

З 16-річного віку захопився науковими дослідженнями, допомагав батькові в роботі в архіві, під час пожежі Москви

1812 р. вивозив документа архіву до Нижнього Новгорода. Прекрасно знаючи мови, Дмитро Бантиш-Каменський працював на ниві дипломатії. Він брав участь у підготовці Паризького договору, а згодом під час роботи Віденського конгресу працював статс-секретарем графа Нессельроде, перекладаючи документи.

З 1816 р. Дмитро — правитель канцелярії військового губернатора Малоросії князя М. Рєпніна.

Тепер його життя було тісно пов’язане з Україною. Багато їздив по Україні, захоплювався культурою краю, відвідував місця колишніх великих битв, бував у Чигирині, Суботові, на руїнах садиби Б. Хмельницького, вивчав місцеві архіви Києва, Полтави, Чернігова.

Вивчивши величезний архівний матеріал, написав “Історію Малоросії від приєднання її до Російської держави до скасування гетьманства...”, яка побачила світ 1822 р. Це перша узагальнювальна, щедро документована праця з історії України.

Книга складається з чотирьох частин. У ній висвітлено багатий і цікавий матеріал з культури, етнографії, фольклору українців, описано будівництво соборів і монастирів, літературні пам’ятки і народні звичаї, дано оцінку діяльності гетьманів П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, І. Мазепи, І. Скоропадського, К. Розумовського та інших.

“Історію Малоросії...” Д. Бантиш-Каменського видавали в 1822, 1830, 1842 роках. Автор під час кожного перевидання доопрацьовував її.

У своїх поглядах Д. Бантиш-Каменський був поміркованим монархістом, але обстоював право України на автономне козацьке самоврядування. Він доводив, що, незважаючи на своє героїчне минуле, українці є лише відгалуженням російського народу.

Микола Маркевич

(1804-1860)

Український Історик, етнограф, поет. Народився в с. Дунай- ці (нині Сумська область). Навчався у Петербурзі в пансіоні Головного педінституту, був знайомий з Т. Шевченком, О. Пушкіним, К. Рилєєвим.

Написав п’ятитомну “Історію Малоросії”, яка вийшла у світ у 1842 — 1843 pp.

М. Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства, відстоював державну незалежність України. Його праця пронизана глибоким патріотизмом, а тому здобула широку популярність серед української інтелігенції. Вона сприяла утвердженню в сучасників усвідомлення належності до окремого народу зі славним героїчним минулим.

М. Маркевич багато працював і було видано цілу низку його історичних праць:

“Мазепа” (1841 p.),

“Про перших гетьманів малоросійських” (1848 p.),

“Про козаків” (1858 р.) та інші.

Написав низку етнографічних праць:

“Збірник малоросійських пісень” (1840 p.), “Південноруські пісні” (1857 p.),

“Звичаї, повір’я, кухня та напої сучасних малоросіян” (1860 р.) тощо.

За своє життя зібрав велику колекцію документів з історії України XVII—XVIII ст., яка нині зберігається в Москві.

Т. Шевченко присвятив йому вірш “М. Маркевичу” (“Бандуристе, друже сизий”).

Помер М. Маркевич 1860 року.

Михайло Максимович

(1804-1873)

Видатний учений, історик та природознавець, етнограф, мислитель, просвітник, перший ректор Київського університету. Виступав за духовне і культурне відродження українського народу, за його національне визволення. У своїй діяльності він обмежувався просвітництвом, глибоко вірив у людський розум, розумів, що освіта потрібна народу і це головне для його пробудження, зростання самосвідомості й національної гідності.

Народився на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту на Полтавщині (нині Черкаська область) у збіднілій дворянській сім’ї. Його батьки були вихідцями зі старшинських козацьких родів, які наприкінці XVIII ст. отримали дворянство.

Закінчив Новгород-Сіверську гімназію, вищу освіту здобув у Московському університеті, де два роки навчався на словесному факультеті, а два наступні — на природничому.

У 1827 р. успішно захистив дисертацію і здобув науковий ступінь магістра природознавства, став працювати на кафедрі ботаніки в Московському університеті, в 1833 р. дістав звання професора. Багато працював, за період з 1823 р. по 1834 р. опублікував 100 своїх праць. Його ім’я стало відоме за кордоном, М. Максимович з дитинства захоплювався ботанікою, історією, фольклором, записував народні пісні, цікавився побутом і звичаями українського народу. Тому, мешкаючи у Москві майже 15 років, весь час прагнув повернутися в Україну.

У 1834 р. пощастило перевестися до Києва, де його затвердили завідувачем кафедри російської словесності й деканом історико-філологічного факультету Київського університету, який тільки що відкрився. У вересні того самого року його призначили першим ректором Київського університету.

Багато працював над організацією процесу навчання, але у 1835 р. склав свої повноваження ректора і став працювати на викладацькій роботі, займаючись науковою діяльністю.

У Києві з ініціативи М. Максимовича створилася Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, у роботі якої активну участь брали М. Костомаров, Т. Шевченко. Завдяки діяльності комісії 1852 р. засновано Київський центральний архів, що став головною базою для вивчення вітчизняної історії. Велику роботу проводив у напрямку збереження й дальшого розвитку народних традицій. Підготував і видав збірки: “Українські народні пісні” (1834 p.),“Збірник українських пісень” (1849 p.).

У зв’язку з погіршенням стану здоров’я в 1845 р. звільнився з Київського університету і на невелику пенсію мешкав у своєму маєтку на Черкащині.

Упродовж усього життя М. Максимович написав і опублікував 200 наукових праць. Його було обрано почесним членом Московського, Київського, Петербурзького, Одеського університетів та багатьох наукових і літературних товариств.

Життя М. Максимовича — приклад для кожного з нас. Невтомна праця, велика любов до знань, освіти, робота на благо народу вчить нас, як потрібно жити. Лише освічений народ здатний піднятися на високий рівень самосвідомості, збагнути своє коріння, любити свою землю так, як любив її М. Максимович.

І за умов сьогодення своєю спадщиною він вчить нас працьовитості, пристрасті в досягненні мети.