Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України опорні конспекти 9 клас

Стан розвитку промисловості і торгівлі

В усіх регіонах України високого рівня досягла творчість майстрів гончарного мистецтва, художнього скла, килимарства і ткацтва, художньої різьби по дереву тощо. Широкого розвитку в Україні набуло мистецтво гутного скла, з якого виготовляли посуд, підсвічники, люстри. Побутову українську кераміку випалювали на Полтавщині, Київщині, Гуцульщині.

Поступово ці галузі набували промислового значення і переростали у капіталістичну мануфактуру, згодом у фабрику.

Хоча при цьому дещо знизився технічний рівень виготовлення предметів, але вони залишалися художньо привабливими і не поступалися виробам попередніх часів.

Промисловий переворот Бесіда з учнями:

Як реформи відобразилися на економіці краю Учні готують повідомлення на тему:

1. Індустріалізація краю.

2. Промисловий переворот, його вплив на життя населення краю.

Характерний нерівномірний розвиток окремих регіонів:

• найвідсталішими у промисловому розвитку були західноукраїнські землі, що перебували під владою Австро-Угорщини;

• значно відставало Правобережжя;

• найвищим був розвиток Півдня України;

• у південно-західних районах переважало дрібнотоварне виробництво, розвивалися в основному сировинні галузі народного господарства.

Лівобережна та Слобідська Україна

У першій чверті XIX ст. переважали поміщицькі та державні мануфактури, засновані на праці кріпаків. Великими кріпосними мануфактурами на той час були:

• Ряшківська мануфактура князя Юсупова у Полтавській губернії, на якій працювало майже 900 робітників;

• мануфактура графині Розумовської в Карлівці Полтавської губернії, на якій працювало близько 600 робітників.

Давню всеукраїнську славу як осередок народного художнього ткацтва мало містечко Кролевець. Вишивані кролевецькі рушники користувалися попитом навіть за межами України.

На Чернігівщині було розвинено виробництво сукна, на Полтавщині — гуральництво.

Розвивалися різноманітні промисли: гончарство, чумацтво, гребінкарство тощо.

Ткацтво і килимарство все більше механізувалося. У середині XIX ст. харківські підприємства виготовляли щорічно 25 тисяч килимів і попон.

Найбільші поклади вугілля в Донецькому басейні були відомі з початку XIX ст. , з 1820 р. у Донбасі почалося добування кам’яного вугілля, але спочатку розвивалися дрібні промисли. Лише коли до Донеччини було доведено лінію залізниці (1856 p.), донецьке вугілля почали використовувати на потреби місцевих фабрик та на експорт за границю, виготовлення цукру. До 1860 р. видобуток вугілля набув уже промислового характеру і становив 6 млн пудів.

У Лівобережній Україні виробляли 18,3% цукру.

У Харкові і Подніпров’ї розвивалося машинобудування, яке за виробництвом сільськогосподарських машин досягло у 1894 р. 64% всеросійського обсягу. На Харківщині працювало 34,3 тис. промислових робітників.

У 1895 р. було збудовано Харківський паровозобудівний завод, а в 1896 р. — Луганський. Ці два підприємства у 1900 р. випустили 233 паровози, що становило 23,2% загальноімперського їх випуску.

Почав формуватися центр важкої промисловості — Донецький басейн. Видобуток вугілля за 40 пореформених років зріс у 100 разів.

У Донбасі швидко розвивалося машинобудування.

Місто Донецьк — центр Донецького вугільного басейну

— було засновано 1869 р. поблизу Овечого хутора Катеринославської губернії англійським підприємцем Джоном Юзом, де він почав будувати металургійний завод. Спочатку це було брудне й убоге невелике робітниче селище. Згодом Юз заклав у місті парк площею 6,6 га, було вирито великий ставок, на внески робітників та підприємців збудовано церкву.

Іноземні інвестиції в економіку України становили наприкінці XIX ст. 25 млрд франків і значна частина з них була в Донецькому промисловому районі.

1867 р. з’явилося місто Горлівка (Донецька область) на місці колишніх запорізьких зимівників. Інженер П. М. Горлов на землі, відведеній під майбутню залізницю, виявив поклади кам’яного вугілля. Незабаром тут було закладено шахту, яка тепер зветься „Кочегарка”, станцію й селище на честь гірничого інженера назвали Горлівкою.

Ці регіони постачали харчі й сировинні матеріали для промислових районів імперії, споживаючи готові промислові товари з півночі і заходу.

Зростання на ринках збуту сільськогосподарської та промислової продукції сприяло зростанню широкої мережі ярмарків. Найвідоміші з них:

• Введенський — у Сумах;

• Хрещенський — у Харкові;

• Іллінський — у Полтаві.

Правобережна Україна

Розвивалися різноманітні промисли. Про розвиток винокурень, у яких виготовляли горілку і спирт, свідчить походження назви Вінниці. За однією з версій Вінницю називали Винниця — тобто місце, де були винокурні.

Швидкими темпами розвивалися підприємства цукрової промисловості, в якій запроваджувалася нова, техніка і технології. Зростала роль вільнонайманої праці.

Відбувалося поступове витіснення кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою. Значно зросли мануфактури й фабрики харчової промисловості, особливо розвинулася цукрова промисловість, яка у 80—90-х роках XIX ст. виробляла 68,7% цукру. З 1863 р. по 1895 р. виробництво цукру зросло в 14 разів.

Крім цукрової промисловості були розвинені такі галузі промисловості, як харчова та машинобудування. На Київщині працювало 49,3 тис. промислових робітників.

Південна (Степова) Україна

1. Швидкими темпами розвивалася металургійна (залізорудне Криворіжжя) промисловість.

2. Виплавка чавуну та сталі за 40 пореформених років зросла в 527 разів.

3. Засновувалися і швидко зростали нові промислові центри: Олександрійськ (Запоріжжя) та інші.

Місто Запоріжжя виникло за дніпровими порогами. Спочатку у 1770 р. було збудовано одну з фортець Дніпровської укріпленої лінії, яку назвали Олександрівським форштадтом — за ім’ям генерала-фельдмаршала Олександра Михайловича Голіцина, головнокомандувача російської армії у війні з Туреччиною. Навколо укріплення почало розростатися поселення, яке звалося Олександрівкою й Олександрівськом. У 1921 р. містові було дано назву Запоріжжя.

4. Із 17 великих металургійних заводів у Катеринославській та Херсонській губерніях більшість було збудовано на кошти іноземних підприємців та держав.

5. 18 травня 1884 р. у Катеринославі відкрився рух найбільшим у Європі 15-пролітним двоповерховим мостом через Дніпро.

6. Із 41 домни на металургійних заводах Півдня України майже три чверті належали іноземцям, а з 22 заводів, які виробляли чавун та залізо, лише 3 контролювали російський капітал.

7. Найбільше промислових робітників працювало на Катеринославщині — 70 тис., Херсонщині — 59 тис.

8. Були розвинені такі галузі промисловості:

• залізорудна;

• марганцева;

• металургія, машинобудування;

• суднобудування;

• харчова промисловість.

9. У розвідці залізних руд і їх розробці значну роль відігравав Поль — поміщик Верхньодніпровського повіту і місцевий селянин Йосип Іванович Пузіно, який добре знав мінералогію Криворіжжя. Полю належить ідея об’єднання криворізької руди з донецьким вугіллям.

10. Побудовано Катерининську залізницю, що зв’язала вугільний Донбас із залізорудним Криворіжжям, експлуатація якої розпочалася з 1884 р. Було закладено міцну основу для розвитку гірничої та гірничозаводської промисловості Півдня України.

11. Завдяки зручному географічному положенню головним гірничопромисловим центром став Катеринослав. Він був пов’язаний з донецьким вугіллям, криворізькою залізною та нікопольською марганцевими рудами. У місті та його околицях швидко почали будуватися заводи з виплавки заліза, чавуну, сталі та виготовлення металевих виробів.

12. У 1885 р. акціонери Брянського товариства заклали чавуноливарний завод на Дніпрі поблизу Катеринослава, завод у селі Кам’янському (недалеко від Катеринослава). У 1892 р. став до ладу металургійний завод у селі Гданцівка на Криворіжжі.

13. Швидкими темпами розвивалося сільськогосподарське машинобудування. Сільськогосподарські заводи Катеринославської, Херсонської та Таврійської губерній у 1890 р. випускали 40% загальноросійського виробництва сільськогосподарських машин.

14. Швидкими темпами зростало міське населення, але українці становили менше третини жителів міст.

15. Велике зростання перевезень до чорноморських портів предметів зовнішньої торгівлі, а з узбережжя Чорного й Азовського морів солі й риби та іноземних товарів, сприяло поширенню в Україні чумацького промислу. Транспортуванням на далекі відстані і перепродажем, насамперед солі і риби, займалися вихідці з селян та міського населення. Протягом року чумаки перевозили з Криму й Приазовья на північ по Україні і в Росію тільки солі понад 6 млн пудів. Учитель знайомить учнів з документом про те, як було організовано чумакування:

Візникування чумаки проводять валками, які складаються з кількох десятків возів. Валка має свого отамана. Таке товариство звалося артіллю. Кожен чумак у своїй артілі підкорявся всім умовам і в разі відходження від них — його карали, і навіть виганяли з артілі. Отаман вирішував усі суперечки остаточно; він призначав кару і вся артіль підкорялася йому безумовно. Артілі вели спільну торгівлю і перевезення, а прибутки ділили між собою за часткою, вкладеною у загальну справу. В дорозі чумак помірний у харчах: пшоняна каша з салом або галушки, шмат хліба з сіллю — оце все його харчування.

Розповідаючи про чумаків, які в більшості були вільними людьми, учитель говорить про основні риси чумака як особи: дужий, спритний, працьовитий і терплячий, самовпевнений і гордий, веселий, але мовчазний, типовим одягом чумака була сіра свита і висока сива шапка. Він був готовим разом із своїм товариством йти на найтяжчу працю і страждати, аби вирушити знову до далекого Криму і вигідно заробити. Неодмінною належністю чумака була чумачка — дерев’яний, прикрашений художнім різьбленням віз з запряженою в нього парою великих круторогих сірих волів.

Учитель може використати репродукцію з картини С. Васильківського „Чумацький Ромоданівський шлях”.

Галичина, Північна Буковина, Закарпаття

До середини XIX ст. спостерігався застій у розвитку промисловості. На території Галичини працювало лише дві парові машини.

На західноукраїнських землях промисловість перебувала на стадії мануфактури та дрібного ремесла. В галузях промисловості було зайнято лише 2% населення краю. Виробництво промислової продукції на душу населення на західноукраїнських землях було в п’ять разів нижчим, ніж у чеських та німецьких областях імперії.

У Галичині розвивалася нафтовидобувна промисловість. Одержану нафту вивозили з західноукраїнських земель переважно у сирому стані. Її переробляли в промислово розвинених регіонах імперії, що позбавляло край мати власну нафтопереробну промисловість. Так само розвивалися й інші галузі промисловості: гірнича, лісова, шкіряна тощо. Наприкінці першого десятиріччя XIX ст. тут діяло 100 підприємств мануфактурного типу.

Більшість мануфактур не мали парових двигунів і лише деякі з них використовували у виробничому процесі водяну енергію. Більшість з них була власністю поміщиків і розміщувалася в селах.

У містах Східної Галичини працювала тільки 50 промислових підприємств. Перші парові, машини з’явилися в краї лише 1843 р.

Промисловість розвивалася слабо. Значною підмогою були Карпати, де розвивалася деревообробна та солевидобувна промисловість.

Серед різних промислових галузей Галичини найрозвиненішим було гуральництво, бо галицькі поміщики мали виняткове право виробництва та збуту горілки і пива, повністю звільнялися від податків та акцизних зборів з виробництва алкоголю.

Австрійські власті жорстоко експлуатували природні й матеріальні багатства краю. Колоніальна політика Австрійської імперії гальмувала процеси переростання мануфактурної промисловості на фабрично-заводську.

У зв’язку з прикордонним становищем краю виникла потреба у сполученні з центральними районами Австро-Угорської імперії. Було збудовано залізницю 1859 р. від Кракова до Перемишля, а через два роки — і до Львова.

У 1878 р. через Перемишль налагоджений зв’язок з Будапештом.

У Бориславі було здійснено перше свердлування нафти у

1862 р. Після цього розпочався справжній нафтовий бум. Нафтові родовища Галичини стали головними в Австро- Угорщині наприкінці XIX ст. і давали 5% світового видобутку нафти.

У зв’язку зі слабим розвитком промисловості слабо була розвиненою і торгівля.

З Галичини експортували вовну в центральні райони Австрійської імперії, а завозили готовий одяг, який виготовляли з цієї вовни.

Зерно з Галичини вивозили в Дунайські країни.

Торгівля пожвавилася тоді, коли почалося будівництво доріг. У Галичині почали будувати муровані дороги, які стали називати „цісарськими гостинцями”.

Учні можуть складати таблицю „Наш край в XIX ст.” за такою схемою:

Основні явища і події господарського життя в історії України

Основні явища і події господарського життя в історії краю

Учням потрібно звернути увагу на загальні риси й особливості та швидкі економічні зміни, що відбулися у краї.

Використавши матеріал про загальні тенденції розвитку сільського господарства, промисловості та торгівлі регіону, вчитель порівнює ці тенденції з розвитком свого міста, містечка, села, селища тощо.