Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України опорні конспекти 9 клас

Література, живопис, архітектура, музика

Література

У другій половині XIX ст. значних успіхів було досягнуто в літературі.

У художній літературі співіснували революційно-демократичний, демократичний і буржуазно-ліберальний напрями. Провідним методом був критичний реалізм, для якого характерне правдиве зображення типових явищ дійсності, викриття основних вад суспільства. Сформувалися і своєрідні літературні стилі:

• етнографічно-побутовий (І. Нечуй-Левицький, М. Старицький);

• аналітично-психологічний (Марко Вовчок, Панас Мирний);

• соціально-філософський (І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський).

Видатні письменники цього періоду Марко Вовчок (1833 — 1907) репрезентувала демократичний напрям в українській літературі. У збірці “Народні оповідання” та інших творах засуджувала кріпосний лад, змальовувала образи простих людей, зображала боротьбу народу проти своїх гнобителів. Вона написала першу українську соціальну повість “Інститутка” з правдивим відображенням життя кріпаків, їх прагненням до волі.

Панас Мирний (1849 — 1920) писав твори на соціально-побутову тематику. У 1903 р. вийшов його роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні” (співавтор — його брат Іван Білик), який приніс йому гучну славу. Роман “Повія”, повість “Лихі люди” та інші твори подають картину життя українського суспільства в період після скасування кріпосного права і розвитку капіталізму.

Іван Нечуй-Левицький (1838 — 1918) у своїх повістях та оповіданнях продемонстрував глибоке розуміння життя багатьох соціальних верств українського суспільства:

• життя селян і робітників-заробітчан показано у творах “Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”;

• життя інтелігенції — у творі “Над Чорним морем”;

• життя міщанства — “На Кожум’яках”;

• життя духовенства — “Афонський пройдисвіт”;

• у романі “Чорні хмари” викриває політику русифікації.

Він писав новели, романи, нариси, літературно-критичні статті, виступав як драматург.

Павло Грабовський (1864 — 1902) — видатний український поет, який у своїх творах закликав до повалення царського самодержавства, за що був засланий царськими властями до Сибіру, де і помер у Тобольську 1902 р. Популярні його твори “Пролісок”, “Кобза”. Відомий П. Грабовський і як перекладач українською мовою з російської, вірменської, грузинської, польської, болгарської, англійської мов творів видатних поетів.

Михайло Коцюбинський (1864 — 1913) писав публіцистичні нариси, оповідання (в 1899 — 1903 pp. у м Львові випущено три томи його оповідань), історичні повісті (“Дорогою ціною”). Його називали “поетом краси природи та краси людської душі”, бо відчував він і розумів красу природи та вмів глибоко заглянути в людську душу, віднайти й розкрити в ній небуденну красу.

Леся Українка (1871 — 1913) — її поезія пройнята пафосом свободи. Поетеса вбачала основне завдання своєї творчої діяльності в служінні справі визволення свого народу (’’Без надії сподіваюсь”, “Товаришці на спомин”). Її поема “Давня казка” утверджувала ідею служіння поета народу.

Вона писала:

“Як я умру, на світі запалає Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний промінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень”.

Іван Франко (1856 — 1916) — всесвітньо відомий поет, прозаїк, драматург, талановитий філософ, літературознавець, фольклорист, великий художник слова, відомий громадський діяч 70—90-х років у Галичині.

Написав поему “Мойсей”, у якій висловив глибоку віру в непереможність, силу і світле майбутнє українського народу.

Його твори “Борислав сміється”, “Бориславські оповідання” — про тяжке життя та боротьбу західноукраїнських робітників. “Вічний революціонер”, “Гімн” — це відомі всім вірші, в яких І. Франко закликав поневолений народ до боротьби за кращу долю “хоч синам, як не собі...”.

Його літературний внесок у скарбницю української літератури — 5 тис. творів.

Юрій Федькович (1834 — 1888) — написав багато поетичних, прозових і драматичних творів, у яких описував життя українців Північної Буковини. Його називали “буковинським кобзарем”. Він — один із перших творців української психологічної новели (“Хто винен?”, “Серце не навчити” тощо). Романтична поезія Ю. Федьковича пройнята новаторським духом.

В. Стефаник (1871 — 1936) — реалістично і з глибокою проникливістю зображував народне життя Західної України. Написав “Камінний хрест”, “Стратився’’, “Синя книжечка” та багато інших творів, у яких змальовував тяжке селянське життя, сповнене трагізму. Стефаник прагнув писати, за визначенням сучасників, “стисло, талановито й страшно”. Критики називали його “селянським Бетховеном”.

Ольга Кобилянська (1863 — 1942) — увійшла в українську літературу у 80—90-х роках XIX ст. поряд зі знаними майстрами слова того часу. Вона належала до письменників- реалістів, яким були близькі життя і прагнення простого народу.

Висновок

Розвиток літератури характеризувався різноманітністю художніх напрямів, індивідуальних стилів письменників, появою нових тем, демократизацією та гуманізацією літератури, політизацією літературної творчості.