Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України опорні конспекти 9 клас

Самостійницька позиція партій Західної України

Перші політичні партії Західної України (РУРП, УНДП, УСДП) стояли на самостійницьких позиціях. Національна ідея почала проникати в широкі маси населення. Кінцевою метою ставилися завдання ліквідації національного поневолення, демократичний розвиток та здобуття автономії чи федерації і навіть повної незалежності України.

У своїй брошурі "Україна уярмлена” Ю. Бачинський першим висунув і обґрунтував ідею здобуття Україною повної політичної незалежності. З часом ця теза стала програмною для більшості політичних партій, які по-різному вбачали шляхи досягнення цієї мети:

• РУРП і УНДП вважали, що до державної незалежності треба йти через виборювання національно-територіальної автономії;

• УСДП вважала, що потрібно боротися за національно- культурну автономію.

Тема української незалежності стала предметом дискусії на сторінках галицької та буковинської преси.

Національно-територіальна автономія — територіально- адміністративна одиниця, яка формується за політико- національним або політико-географічним принципом, має право на власну конституцію, до компетенції якої входить організація і діяльність місцевих органів влади, забезпечення громадського порядку, збереження довкілля тощо. Національно-культурна автономія — частина території держави, на якій компактно проживає національна меншість з притаманною їй мовою, культурою, звичаями.

Спільним національно-територіальній і національно-культурній автономії є забезпечення національних потреб національної меншини у різних аспектах.

Відмінним між ними є те, що:

• національно-територіальна автономія забезпечує політичні права національних меншин, а національно-культурна автономія забезпечує лише культурні та релігійні права національних меншин;

• у національно-територіальній автономії створюються окремі адміністративні органи, а у національно-культурній автономії адміністративний устрій загально- державний.

Українці в Галицькому сеймі

У 1849 р. Буковину оголошено окремим коронним краєм зі своїм сеймом та адміністрацією, внаслідок цього було створено окремі галицький та буковинський парламенти, які діяли аж до падіння Австро-Угорщини у 1918 р. і давали можливість українцям відстоювати свої інтереси у вищому представницькому органі держави — парламенті (сеймі).

Галицький сейм розпочав свою роботу у 1861 p., але у 1863 р. у зв’язку з повстанням у Росії, сейм було закрито, а з 1864 р. по 1865 р. у Галичині діяв військовий стан. Польських повстанців, які рятували собі життя втечею в Галичину, арештовували і насильно відправляли назад у Росію.

У 1865 р. було відновлено роботу Галицького сейму.

У 1867 р. внаслідок утворення дуалістичної Австро-Угорської монархії Галичина увійшла до складу австрійської частини імперії. Поляки одержали великі права в Галичині. Українці мали лише 15% депутатських місць у галицькому сеймі.

Вибори до сейму проводили за окремими куріями: поміщицькій, міщанській, торговельній і селянській. Вибори були нерівними: 3 тисячі галицьких поміщиків одержали у сеймі третину місць.

Членом Галицького сейму був митрополит Української греко-католицької церкви Андрій Шептицький.

Українці в Австрійському парламенті

Революція поклала, початок демократичним реформам в Австрійській імперії. У 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією і згідно з конституцією в цьому

самому році було скликано загальноімперський парламент. 7 березня 1849 р. уряд розпустив парламент. Від імені нового імператора Франца — Йосифа І було даровано конституцію, за якою відновлено централізовану монархію. Цю конституцію було скасовано в 1851р.

У 1860 р. була прийнята нова конституція Австрійської імперії, за якою відновлено конституційно-парламентське правління.

З утворенням дуалістичної Австро-Угорської імперії

1867 р, було ухвалено нову конституцію, яка півстоліття визначала політичний статус держави як конституційної монархії.

Законодавчу владу представляв двопалатний парламент — рейхстаг, у компетенції якого були загальні питання державного життя, всі інші передавалися у відання крайових сеймів. Депутатів рейхстагу обирали чотири курії — великих землевласників, торговельно-промислових палат, міст і сільських громад — на основі високого майнового цензу. Це забезпечувало перевагу представників великої земельної власності та багатого міщанства.

Попасти у парламент представникам незаможних верств населення було майже неможливо.

Обмежені можливості австрійської конституції використовували окремі патріоти-українці для розвитку власного політичного та громадського життя.

Членом вищої палати австрійського парламенту на початку XX ст. був митрополит греко-католицької церкви Андрій Шептицький.

Українці-самостійники

М. Махновський (1873-1924)

Політичний та громадський діяч. Закінчив юридичний факультет Київського університету Св. Володимира.

У 1900 р. колишній „тарасівець” харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру „Самостійна

Україна”. Вперше на східноукраїнських землях проголошувався ідеал „єдиної, нероздільної, вільної самостійної України від гір Карпатських аж до Кавказьких”. Ця брошура була таємно поширена на українських землях, що перебували під владою Російської імперії, РУП спочатку прийняла брошуру „Самостійна Україна” як свою програму, але згодом відмовилася від неї і перейшла на федеративні позиції.

М. Міхновський у 1902 р. утворив Українську народну партію (УНП), головним програмним документом якої стали „Десять заповідей” і яка стояла на позиціях самостійності. У програмі зазначалося, що „всі сили, всю працю, всі жертви віддамо виключно за самостійну Україну”.

У 1917 р. член Центральної Ради та Генерального Військового комітету, один із організаторів українського війська. Виступав за державну самостійність України.

Ю. Бачинський (1870- після 1934)

Видатний український громадський діяч, публіцист.

У 1890 р. 20-річний Ю. Бачинський став одним із організаторів і керівників першої української партії європейського типу — Русько-української радикальної партії.

У 1895 р. опублікував свою працю „Україна уярмлена”, де вперше в історії українського політичного руху показав, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічної та культурної розбудови, передумовою самої можливості існування її.

У 1899 р. Ю. Бачинський став одним із лідерів Української соціал-демократичної партії. Стояв на самостійницьких позиціях.

У 1918 р. входив до Української національної ради — ЗУНР, а з 1919 р. був представником УНР у Вашингтоні.

У 20-х роках повернувся в Україну, працював у редакції „Української радянської енциклопедії”. У 1934 р. був заарештований і засланий. Більше ніяких відомостей про дальшу долю Ю. Бачинського немає.

Висновки

1. Друга половина XIX ст. — це період піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях, доба підготовки українських сил до боротьби за незалежність та “соборність” України.

2. Посилювалися позиції та зростала роль тих суспільно- політичних сил. які чітко виступали за всеукраїнське єднання на принципах визнання незалежності й української державності.

3. Посилилися суспільно-політичні та культурні зв’язки зі східно- і західноукраїнськими землями.

4. Співпраця двох великих учених та ідеологів — М. Грушевського й І. Франка — була прикладом всеукраїнського єднання для боротьби за волю, незалежність, “соборність” української держави.

5. Український національний рух досяг найбільших успіхів у Західній Україні, яка стала на той час своєрідним “українським П’ємонтом”, підгрунтям для його подальшого поширення.