Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України опорні конспекти 8 клас

Ліквідація Запорозької Січі

Причини ліквідації Запорозької Січі

1. Політика царизму, спрямована на зміцнення абсолютизму (Запорозька Січ з її вільностями була йому перешкодою).

2. Царизм намагався ліквідувати особливості самоврядування запорожців, бо воно суперечило централізаторській політиці Росії.

3. Намагання царизму остаточно придушити антифеодальну боротьбу народних мас (селяни — втікачі від кріпосного гніту мали підтримку запорожців, селилися на землях Запорозької Січі).

4. Відпала необхідність у допомозі запорожців після закінчення російсько-турецької війни 1768-1774 pp.

5. Турки й татари вже не становили загрози з півдня.

6. Зазіхання російських вельмож на багатющі чорноземи Запорожжя та його природні багатства.

Катерину II постійно непокоїло існування Запорозької Січі, в якій налічувалося майже 20 тис. козаків.

23 квітня 1775 р. на нараді у цариці з планом знищення Січі j виступив новоросійський генерал-губернатор Г. Потьомкін.

Проти Запорозької Січі було використано війська, що верталися з російсько-турецької війни на чолі з генерал-поручиком П. Текелі (100 тис. вояків).

Січ була зайнята цими військами раптово і зненацька.

Значна частина козаків іще перебувала на турецькому фронті, а на Січі в той час був лише тритисячний гарнізон з 20 невеликими гарматами.

Війська П. Текелі блокували січову гавань на р. Підпільній і захопили судна, що стояли там. П. Текелі послав своїх, представників до кошового отамана з вимогою прибути до нього.

Старшинська рада за участі духовенства через "небажання проливати християнську кров" вирішила здати Січ без опору.

Війська зруйнували курені, пушкарню, майстерні, вивезли боєприпаси, артилерію, прапори, клейноди, цінності та архів військової канцелярії.

3 серпня 1775 р. вийшов указ цариці, в якому зазначалося, що Запорозьку Січ зруйновано. Наголошувалося, що повинна зникнути сама назва запорозьких козаків. Вищу січову старшину було репресовано.

Січень 1776 р. У Бєльській фортеці відбувся суд над старшинами

Степаном Лелекою,

Іваном Куликом,

Агипом Паролихом,

курінним отаманом Головком,

полковником Іваном Гараджею та іншими козаками.

Останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського заслати до Соловецького, військового писаря Івана Глобу — до Туруханського, військового суддю А. Головатого — до Тобольського монастиря.

Звідти вони вже не повернулися.

Майно старшини та заможних козаків конфіскували. Близької половини всіх запорозьких земель розподілили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам .

Уся територія "вільностей" увійшла до Азовської та Новоросійської губерній. Запорозька Січ припинила існування.

Катерина II намагалася стерти запорожців навіть із народної пам'яті, заборонила вживання слів "запорозький козак’’, "запорожець", "вільності”, вважаючи вживання цих слів своєю особистою образою.

Останні сторінки Запорозької Січі — це й початок трагедії духовного центру козацтва — Межигірського монастиря біля Вишгорода, якого за наказом Катерини II було закрито, а в 30-х роках XX ст. зруйновано.

Висновки

1. Зі зруйнуванням Запорозької Січі не стало сили, яка понад три століття захищала українські землі від ворогів.

2. Запорожжя було і тією силою, що стримувала процес закріпачення селян в усій Україні. Тут збиралися втікачі від поневолення та переслідування і кожен на Січі знаходив захист і волю.

3. Зі зруйнуванням Запорозької Січі впала остання твердиня українських традицій, української державності.

4. Січ назавжди залишилася в пам'яті народній як символ незалежності і волі.

5. Своє ставлення до Запорозької Січі народ виявив у піснях, легендах, переказах, думах, прислів’ях і приказках, у яких оспівується самовіддана боротьба й героїзм козаків за свою волю, незалежність віру.  

П. Калнишевський

Серед героїв України, що віддали своє життя за її майбутнє, ім'я П. Калнишевського — одне з героїчних і трагічних.

Народився він 1691 р. на Сумщині.

Дістав добру освіту, вільно володів іноземними мовами.

Свою долю пов'язав з козацтвом. Пройшов шлях від, простого козацького джури до військового осавула, який відповідав за стан і організацію війська, потім — військового судді. Набув великого військового та політичного досвіду. З 1762 р. якийсь час був кошовим, а з 1765 р. по 1775 р. незмінним кошовим аж до ліквідації Запорозької Січі, чого в історії доти "із віку віків не бувало".

Кошовий мав заслужену репутацію будівничого.

Своїм коштом збудував п'ять церков (у Лохвиці, Ромнах, у Межигірському монастирі та ін.). Чимало власних грошей пожертвував іншим монастирям і церквам.

Дбав про освіту. За П. Калнишевського в Запорозькій Січі існували три спеціальних та 16 загальноосвітніх шкіл. Школи були при церквах у центрах паланок, у слободах, селах. У школі при Святопокровській січовій церкві діти від 12 до 17 років навчалися письма, "цифри", закону божого, української та старослов’янської мов, інших наук. Юнаки — джури, яких козаки брали в походи, проходили в цій школі курс фізичного і військового навчання.

Навчання у школах проводилося українською мовою.

У 1769 р. кошовий разом із козаками у складі російської армії брав активну участь у бойових діях проти турків і татар. Він відзначився в численних битвах і особистою хоробрістю та мудрим керівництвом.

Очолюване ним козацтво показало високе володіння воєнним мистецтвом.

П. Калнишевський за хоробрість був нагороджений золотою медаллю з портретом імператриці, всипаною діамантами.

Катерина II чекала слушного моменту, щоб зруйнувати Запорозьку Січ. Татари вже не загрожували Росії і Січ було підступно знищено.

25 червня 1776 р. кошового отамана П. Калнишевського під посиленою охороною відправили до Москви, а звідти — до Архангельська, до якого прибули 11 липня 1776 р. З Архангельська привезли на Соловки на довічне ув'язнення. Його помістили в один із найстрашніших казематів — Головленковську в'язницю. П. Калнишевський перебував у камері безвихідно, фактично був заживо похований. Стіни в камері були сирі, запліснявілі, повітря затхле. У цьому кам’яному мішку він просидів 16 років. Його виводили з камери лише тричі на рік: на Великдень, Спас і Різдво. Охороняли кошового троє солдатів. Після 16 років такого ув'язнення в камері-одиночці його перевели в дещо кращу камеру, в якій він просидів ще 9 років.

Вічна темрява казематів зробила свою справу: кошовий осліп. Після смерті Катерини II Олександр І указом від 2 квітня 1801 р. звільнив П. Калнишевського.

Проте той відмовився покинути монастир, у якому помер 31 жовтня 1803 р. на сто дванадцятому році життя.

Його могила на головному дворі (Половецького монастиря перед Преображенським собором. І нині на ній лежить надгробна плита із сірого граніту.

У народі довго ходили легенди про кошового отамана.

Одні подейкували, що царським властям не вдалося заарештувати П. Калнишевського, що він утік разом з іншими козаками на Дунай, там одружився і в нього народився син, який, коли підросте, змужніє, набереться сил, з'явиться на руїнах Січі, щоб відродити її, відновити міць і могутність та продовжити справу батька.

Інші запевняли, що П. Калнишевського таємно поселили на Дону. Тому і з’явилася народна пісня:

"Ой полети, та й полети, чорная галко,

Ти на Дін рибу їсти,

Ой, принеси, та й принеси, чорна галко,

Од кошового вісті!”

Петро Калнишевський — нескорена совість нашого народу. Він став жертвою колоніальної політики царизму, політики соціального і національного гноблення України. Запорозька Січ стояла на перепоні цій політиці, вела боротьбу за свої права, вільності і привілеї, за свою віру і землю. Саме тому її було знищено, а кошову старшину на чолі з П. Калнишевським замуровано в монастирських в'язницях на Соловках.

Доля запорожців після ліквідації Запорозької Січі

Різною була подальша доля запорозьких козаків. Значну частину їх було причислено до розряду державних військових поселенців. Козацька біднота та селяни-втікачі потрапили в залежність від нових землевласників, які отримали маєтки за Рахунок колишніх вільних запорозьких степів. Доля решти козаків була іншою.

Задунайська Січ

(1775 - 1828 pp.)

Після ліквідації Запорозької Січі близько 5 тис. запорожців втекли в межі турецьких володінь та оселилися за Дунаєм.

Устрій Задунайської Січі був такий самий, як і в Україні. Вона Так само мала укріплення, церкву, 38 куренів.

На козацькій раді козаки обирали кошового отамана та старшину. Їхніми заняттями були сільське господарство, рибальство, промисли; вони також розводили овець (коней і велику рогату худобу не розводили), освоїли виноградарство.

Тут не було кріпацтва і сюди тікали селяни-кріпаки з України. Козаків турки намагалися використати в боротьбі проти сербів, румунів, греків, болгар.

Під час російсько-турецької війни 1828-1829 pp. козаки Задунайської Січі з кошовим отаманом Й. Гладким перейшли на бік російської армії, допомогли їм переправитися на правий берег Дунаю і взяли участь у боротьбі проти Туреччини. За це турки жорстоко розправилися з тими козаками та їхніми сім'ями, які залишилися за Дунаєм.

Після російсько-турецької війни 1828-1829 pp. царський уряд поселив колишніх задунайських козаків на Азовському узбережжі між Маріуполем і Ногайськом, сформувавши із них Азовське козацьке військо.

Це військо було ліквідовано 1685 p., а козаків переведено до козацького стану.

Бузьке козацьке військо

(1785 - 1817 рр.)

У 1785 р. за дорученням уряду між Бугом і Дністром було створено Бузьке козацьке військо. Воно виникло на базі козацького полку, сформованого генералом О. Прозоровским 1769 р. Полк брав участь у війні 1768-1774pp.

Бузькі козаки охороняли південні рубежі Росії, брали участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 pp. (у битвах під Очаковом, Бендерами, Акерманом, Ізмаїлом).

На 1811 р. у російському війську налічувалося 9448 козаків.

Бузькі козаки воювали проти Франції у 1812 -1814 pp.

Остаточно Бузьке козацьке військо було ліквідовано 1817 p., козаки отримали статус військових поселенців.

Чорноморське козацьке військо

(1788-1860 pp.)

У 1787 р. за дорученням уряду Антін Головатий і Сидір Білий організували з колишніх запорожців Військо вірних козаків, яке згідно з царським указом 1788 р. дістало назву Чорноморське козацьке військо.

Катерина II дозволила сформувати козацькі частини з колишніх запорожців, бо ситуація в Причорномор’ї була напруженою: турецький султан не хотів миритися з втратою Причорномор'я і Криму, а тому Росії слід було захищати південні рубежі.

Запорозьке козацьке військо зберігало старий запорозький устрій, заняття, звичаї та традиції.

Першим кошовим отаманом було призначено Сидора Білого.

Антін Головатий став військовим суддею.

Чорноморці разом з російським військом взяли участь у російсько-турецькій війні 1787 — 1791 pp.

1792 р. Чорноморське козацьке військо переселили на Кубань, де козаки заснували 40 курінних селищ (38 із них було названо так само, як курені Запорозької Січі).

На Кубані проживало 25 тис. цього війська.

У наступні роки Чорноморське козацьке військо поповнювалося переселенцями з українських губерній, а також селянами-втікачами з України і Росії. Військово-адміністративним центром стало місто Катеринодар (теперКраснодар).

1860 р. До Чорноморського козацького війська приєднали Кавказьке військо і перейменували його на Кубанське козаче військо.

Підсумки

Козацтво — славна сторінка нашої історії.

Народ, не маючи державності, створив регулярні збройні сили, які боронили його від численних ворогів. Козаки були в обороні віри й землі українського народу. У народних піснях і легендах поетично називалися:

батьком — Великий Луг,

матір’ю — Запорозька Січ,

дружиною — шабля,

вірним товаришем — кінь.

Гіркою і сумною виявилася доля Запорозької Січі та багатьох козаків, які захищали рідну землю і козацькі вільності. Козаки першими прокладали шлях до Сибіру, на Соловки:

• уже 1663 р. до Сибіру було заслано полковників Чернігівського, Ніжинського, Переяславського полків;

• у 1672 р. - славного кошового отамана Івана Сірка і гетьмана Дем’яна Многогрішного з братами і дружиною;

• у 1687 р. — гетьмана Івана Самойловича з меншим сином;

• на поч. XVIII ст. — родича Івана Мазепи Андрія Войнаровського та полковника Семена Палія;

• у мурах Петропавловської фортеці загинув Павло Полуботок;

• упродовж 25 років в'язнем Соловецького монастиря був останній кошовий Петро Калнишевський.

За наказом Петра І було понищено всі козацькі могили.

Знищення Запорозької Січі означало закінчення цілої епохи в історії нашої України, остаточне поневолення її й тяжку долю для народу. Та не зникла в народі пам'ять про борців за українську державність, національну єдність та духовність.

Цей подвиг не зник безслідно і до наших сучасників дійшла пам’ять про них.

Крізь довгі століття дійшли до нас відомості про ті тяжкі часи, про наших славних рицарів, охоронців рідної землі, православної віри, української культури.

Демократичні традиції козацтва, висока культура козацької доби стали передумовою до національного відродження українського народу.