Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України опорні конспекти 8 клас

Гетьман П. Дорошенко, його боротьба за об'єднання України

Після П. Тетері гетьманом Правобережної України було обрано Петра Дорошенка

Петро Дорошенко

(1627-1698)

Петро Дорошенко народився в Чигирині в козацькій родині. Його батько був полковником у війську Б. Хмельницького, а дід, Михайло Дорошенко, — гетьманом, який прославився хоробрими походами на Крим. Загинув він 1625 р. під Кафою, і голову його, настромлену на спис, як "дорогоцінний трофей носили татари на вулицях, показуючи всім".

П. Дорошенко закінчив Києво-Могилянську академію. Брав участь у Національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького, здобув значний військовий досвід.

Послідовний, впертий і наполегливий у своїх діях, спрямованих на досягнення великої мети — створення власної держави, хоробрий і здібний полководець. Таким проявив він себе, ставши гетьманом Правобережної України (1665—1676 pp.).

Ставши гетьманом, проводив політику на зміцнення своє влади на Правобережжі.

Щоб позбутися залежності від старшини, прагнув запровадити довічну гетьманську владу. Послідовно захищав інтереси козацького стану. Виступав за звільнення від податків тих козаків, які брали участь у воєнних діях. Почав систематично скликати загальну військову раду, аби забезпечити своїм діям народну підтримку.

Створив постійне наймане військо, щоб забезпечити свою незалежність від козацької старшини. Сприяв заселенню спустошених південних районів Правобережжя.

Виступав за створення окремого Українського патріархату, вбачаючи в ньому важливий політичний чинник утвердження самостійної козацької України. Створив нову митну лінію на кордоні, організував карбування власної монети.

Сміливий, енергійний, великий патріот України, борець за незалежну й територіально цілісну Україну. В боротьбі за здійснення цієї великої мети він шукав союзників і компромісів (із Туреччиною, Кримським ханством, Московською державою). Народ не розумів його хитань від одного союзника до іншого, його прагнень.

Його трагедія була відображенням великої трагедії українського народу другої половини XVII ст., коли він став жертвою агресивної політики Речі Посполитої, Московської держави, Туреччини, Кримського ханства, які руйнували українські землі, знищували населення, намагалися не допустити створення самостійної Української держави. На жаль, його боротьба не дала результатів. Україна стала ще більшим згарищем і руїною, ніж була. Населення сотнями й тисячами втікало на Запорожжя, Слобожанщину, в Лівобережну Україну. Винуватцем цього лиха народ вважав невдалу політику П. Дорошенка. Серед народу, колишніх своїх прихильників він втрачав довіру.

19 вересня 1676 р. П. Дорошенко зрікся булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловина. Російський цар зажадав приїзду П. Дорошенка до Москви. Його було призначено воєводою В'ятки (1679-1682 pp.).Згодом жив у наданому йому маєтку в с. Ярополче неподалік Москви, в якому і помер 9 (19) листопада 1698 р.

Великий українець, який боровся за інтереси України, за її самостійність, похований на чужині у с. Ярополче Волоколамського повіту Московії.

Боротьба П. Дорошенка за об'єднання України

Зміцнивши свою владу на Правобережжі, П. Дорошенко домагається возз’єднання козацької України. Для цього:

1 Спираючись на підтримку татар і турків, намагається витіснити поляків з Правобережної України.

2. Задля цього укладає союз з Кримом і Туреччиною (1669 p.).

3. Одночасно проводить переговори з Московською державою, метою яких було повернення прав і вільностей Війську Запорозькому, возз'єднання в кордонах єдиної держави всіх українських земель.

Однак ці переговори закінчилися безрезультатно.

Вересень 1667 р. Об’єднане козацько-татарське військо, очолюване П. Дорошенком, розпочало в Галичині воєнні дії проти Польщі. Було укладено перемир'я.

Тоді ж в Лівобережній Україні спалахнуло антимосковське повстання і до початку березня 1668 р. більшість міст було очищено від московських залог.

Події на Лівобережжі вплинули на подальші дії П. Дорошенка. Він вирішив скористатися антимосковським повстанням для об’єднання країни.

Червень 1668 р. П. Дорошенко переправився через Дніпро.

У таборі під Опішнею його обрали гетьманом обох боків Дніпра, тобто всієї України. Але перебування його гетьманом всієї України було недовгим, лише до 1669 р.

Цьому перешкодили такі обставини:

• вторгнення польських військ на Брацлавщину;

• поява ще одного гетьмана Петра Суховея, якого висунули запорожці й підтримали татари;

• поява ще другою гетьмана, ставленика Польщі Михайла Ханенка.

Це все змусило П. Дорошенка повернутися на Правобережну Україну.

На Лівобережжі наказним гетьманом залишився чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний, який незабаром став повноправним гетьманом на Лівобережжі (березень 1669 р.)

Дем 'ян Многогрішний

Дем'ян Многогрішний служив осавулом у війську Б. Хмельницького, спершу в полку Данила Нечая, потім — в Івана Богуна. Згодом став полковником.

Дем 'ян Многогрішний — постать складна і непослідовна у своїх вчинках: як наказний гетьман Лівобережжя підтримував П. Дорошенка, а в березні 1669р. після обрання його гетьманом Лівобережної України присягнув на вірність московському цареві.

Він поводився самовладно і незалежно. Проявилась у нього риса диктатора, тому конфліктував зі значною частиною старшини. Самовільно, без відома старшини роздавав землі, урядові посади. Не допускав до влади військову старшину, без неї проводив переговори, без військового суду карав навіть полковників, жорстоко придушував усілякі прояви непослуху. Д. Многогрішний обстоював широку автономію України у складі Московської держави.

Гетьман швидко втратив популярність і підтримку своїх прихильників. Для особистої охорони він використовував московські загони, бо не довіряв козакам.

У 1672р. старшинська верхівка організувала змову і звинуватила Д. Многогрішного у зраді. Його ув'язнили і відіслали до Москви. Там довго допитували і застосовували тортури. Після суду в Москві Д. Многогрішного відправили на заслання до Сибіру разом з родиною і всіма наближеними. Звідти ніхто з них та їхніх нащадків в Україну не повернувся.

Глухівські статті Д. Многогрішного

(березень 1669 р.)

На Глухівській раді Д. Многогрішного обрали гетьманом Лівобережжя і водночас затвердили Глухівські статті між царським урядом і гетьманом.

Зважаючи на невдоволення більшості українського населення царськими воєводами, їх свавіллям і втручанням у справи старшинської адміністрації, царський уряд пішовша деякі поступки.

1. Московські гарнізони і воєводи залишалися лише в Чернігові, Острі, Ніжині, Переяславі, Києві.

2. Воєводам заборонялося втручатися у внутрішнє життя міст і сіл. Вони очолювали тільки залоги.

3. Збирання податків до московської казни закріплювалося за українською адміністрацією.

4. Чисельність козацького реєстру встановлювалася 30 тис. душ.

5. Гетьманському уряду заборонялося проводити зовнішню політику.

6. Гетьман мав лише право посилати своїх представників на дипломатичні переговори, які стосувалися України.

Боротьба П. Дорошенка з Польщею

Березень 1669 р. Корсунська рада, яка ухвалила союз із Туреччиною, сподіваючись за турецької допомоги визволити всю Україну.

Кінець травня 1672 р. 100—120-тисячне військо, очолюване султаном Мухаммедом IV, вирушило в похід на Брацлавщину.

Липень 1672 р. Українсько-татарське військо розгромило польське військо на Поділлі.

Серпень 1672 р. Об'єднані українсько-турецько-татарські сили здобули фортецю Кам'янець і рушили в Галичину.

Початок вересня 1672 р. Оточили Львів.

18 жовтня 1672 р. Польський уряд, не маючи засобів для продовження війни, уклав у Бучачі мирний договір.

Бучацький мирний договір

(між Польщею і Туреччиною)

(18 жовтня 1672 р.)

1. Подільське воєводство Польща віддавала Туреччині.

2. Польща зобов'язувалася заплатити Туреччині контрибуцію.

3. Визнавалася влада П. Дорошенка на Брацлавщині і південній Київщині.

4. З цих земель виводилися всі залоги.

Висновки

• Цим договором було закріплено поразку Речі Посполитої.

• Польський сейм не ратифікував договору й обидві сторони продовжували перебувати в стані війни.

• Договір змінив міжнародне становище.

Визнання Річчю Посполитою незалежності Української держави, відмова її від Правобережної України дали підставу Московській державі вважати, що вона має право відновити боротьбу за Правобережжя, не порушуючи Андрусівського перемир'я 1667 р.

Гетьманування І. Самойловича на Лівобережжі

17 червня 1672 р. на раді в Козачій Діброві (під Конотопом) за згодою московського воєводи гетьманом Лівобережної України було обрано генерального суддю Івана Самойловича. Гетьман і козацька старшина присягали цареві на вірність.

На раді були ухвалені Конотопські статті, за якими:

1. Гетьманська влада ще більше обмежувалася.

2. Україна позбавлялася права мати представництво на переговорах, де вирішувалися питання, що стосувалися її.

3. Ліквідовувалася особиста охорона гетьмана з українців.

Іван Самойлович

(гетьманував з 1672 по 1687р.)

І. Самойлович — високоосвічена людина. Він проводив курс на створення аристократичної, з міцною гетьманською владою держави.

Рішуче протидіяв спробам Запорожжя здобути політичну самостійність. Під час його гетьманства утвердився адміністративний поди Лівобережної України, сформувалися судові та адміністративні установи, які збереглися протягом століття.

І. Самойлович вірно служив московському цареві, а тому завжди був певен у його підтримці.

Намагався встановити свою владу в Правобережній Україні.

У 1676 р. на Переяславській раді І. Самойловича проголосили гетьманом обох боків Дніпра.

Правив самовладно, прагнув зробити гетьманство спадковим, піклувався про особисте збагачення.

Він щедро роздавав землі та важливі посади своїм родичам. Це викликало невдоволення старшинської верхівки, яка використала невдалий похід московських і козацьких військ 1687 р. на Крим, як привід для звинувачення його у зраді та позбавлення гетьманства.

Цар повірив доносам. Після довгих допитувань і катувань його заслали до Сибіру.

Усе майно його і численних родичів було конфісковано і перейшло у власність царя.  

І. Самойлович помер 1690 р. у Тобольську.

Війна проти П. Дорошенка

1674 р. Заручившись підтримкою Москви, І. Самойлович на чолі козацько-московського війська переправився через Дніпро в Правобережну Україну. На бік І. Самойловича перейшли Канівський і Черкаський полки.

17 березня 1674 р. Переяславська рада проголосила І. Самойловича гетьманом обох боків Дніпра.

1675 р. Похід татар і турків в Україну.

Правобережна Україна опинилася в руїнах, залита кров’ю, спустошена поляками, татарськими, турецькими, московськими військами. Населення сотнями й тисячами втікало на Запорожжя, Слобожанщину, в Лівобережну Україну. Винуватцем цього лиха народ вважав невдалу політику П. Дорошенка. Гетьман втрачав довіру українського населення Правобережної України.

П. Дорошенко, покинутий майже всіма своїми соратниками, ще деякий час тримався на Правобережжі, спираючись на турків і татар.

У 1676 р. П. Дорошенко зрікся гетьманства на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича, склав булаву та гетьманські клейноди.

Чигиринські походи турецько-татарського війська Чигиринські походи — військові походи турецько-татарської армії в Чигирин для загарбання Правобережної України.

Не бажаючи втрачати свої позиції в Україні, Туреччина проголосила "князем сарматським" Юрія Хмельницького, який раніше потрапив до них у полон.

Весна 1677 р. Юрій Хмельницький з загоном з’явився на Поділлі й, осівши в Немирові, почав розсилати свої універсали по Україні, на Запорожжя, закликаючи козаків визнати його владу. Але козаки в Україні з недовірою поставилися до цих закликів.

На початку серпня 1677 р. 120-тисячна армія турків і татар підійшла до Чигирина й оточила його. В облозі міста брав участь і Ю. Хмельницький. Протягом чотирьох тижнів оборонялися захисники міста. Козацькі полки і московські війська розгромили турків і татар поблизу Вужина, і Чигирин було врятовано.

Стійка оборона міста і фортеці, а також загроза повного розгрому з боку московського війська і козаків Самойловича примусила турецьке командування зняти облогу й відійти.

1678 р. Турки здійснили другий похід на Чигирин.

Турецька армія налічувала 200 тис. вояків і 117 гармат.

Полки І. Самойловича і московські війська не зуміли захистити місто, і турки знищили його дощенту. Вдершись у місто, турки вбивали всіх підряд, незважаючи ні на вік, ні на стать.

Загибель Чигирина справила гнітюче враження на всю Україну.

Не бажаючи втягуватися у тривалу війну проти Туреччини, московський уряд припинив воєнні дії в Україні.

Це дало змогу Туреччині відновити владу в південній Київщині та на Поділлі під прикриттям гетьманування Юрія Хмельницького.

Юрій Хмельницький у повсякденному житті проявив себе як жорстокий і деспотичний правитель, що, врешті, і призвело до загибелі.

1681 р. Турки стратили Юрія Хмельницького.

Є різні версії його загибелі:

• одна, що Ю. Хмельницький помер по дорозі до Стамбула, куди він був викликаний;

• друга, що він уже не влаштовував Туреччину і був страчений у Кам’янці-Подільському.

Московська держава пішла на поступки Туреччині і в 1681 р. підписала з нею Бахчисарайський договір.

Бахчисарайський мир

(Між Московською державою, Туреччиною і Кримським ханством)

1. Оголошувалося перемир'я на 20 років.

2. Південна Україна, Брацлавщина і Поділля залишалися під владою Туреччини.

3. Туреччина визнавала за Московською державою Лівобережну Україну і Запорожжя.

4. Зобов’язувалася не допомагати ворогам Московської держави.

5. На території Середнього Подніпров'я від Дніпра до Бугу українцям не дозволялося ніякого поселення чи роботи (ці землі залишалися незаселеними).

Занепад Правобережжя, перехід його під владу Польщі

Наприкінці 80-х років XVII ст. великі родючі землі від Бугу до Дніпра, від Черкас до Запорожжя стали майже пустелею, згарищем і руїною. Внаслідок воєнних дій і громадянської війни було знищено 65—70% населення.

Правобережжя було виснажене запеклою зовнішньо- і внутрішньополітичною боротьбою, розділено між Польщею і Туреччиною.

Бахчисарайська мирна угода узаконювала загарбницькі дії урядів Московії, Речі Посполитої, Туреччини і Кримського ханства щодо Правобережної України й тим, за висловом П. Дорошенка "санкціонувала пустелю в самім серці багатого краю".

Перехід Правобережжя під владу Речі Посполитої відбувся згідно з "Трактатом про вічний мир" між Польщею і Московською державою 1686 p., внаслідок якого до Речі Посполитої відходили Правобережжя, Галичина, північна Київщина і Волинь. Україна втратила національну державність на Правобережжі.