Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Всесвітня історія опорні конспекти 11 клас

КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

(27 КРАЇН ІЗ НАСЕЛЕННЯМ ПОНАД 500 МЛН ОСІБ)

ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН РЕГІОНУ В ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД

Спільні риси

Для економічного розвитку країн Латинської Америки після Другої світової війни характерні такі спільні риси:

1. Відсталість соціально-економічної структури, багатоукладність економік.

2. Монокультура економіки багатьох країн, через що за деякими країнами збереглася репутація “бананових”, “кавових”, “скотарських” республік.

3. Латифундизм — панування великих поміщицьких господарств.

4. Відсталість відносин у сільському господарстві.

5. Технологічна відсталість, недостатній розвиток науки і техніки, низька продуктивність праці;

6. Велика роль видобувної, легкої та харчової промисловості.

7. Економічна залежність від розвинених індустріальних країн.

8. Соціальні контрасти між багатими і бідними, низький рівень життя більшості населення та низький їхній освітній рівень.

Відмінності

Країни Латинської Америки відрізняються за ступенем свого розвитку. їх можна поділити на три групи:

1. Передові країни — країни з найбільш розвиненою обробною промисловістю (Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі).

2. Середньорозвинені — держави з розвиненою гірничою промисловістю (Колумбія, Венесуела, Перу. До них долучаються Коста-Ріка, Сальвадор, Уругвай).

3. Відсталі — аграрні країни Центральної Америки. Для них характерні такі ознаки:

• монокультурний розвиток;

• панування латифундій;

• дрібнотоварний устрій.

Роки

Характеристика економічного становища

Повоєнний період

1. Відбувається процес одержавлення значної частини власності через викуп або пряму націоналізацію. Інтенсивний перебіг цього процесу проходив в Аргентині, Мексиці, Бразилії, Чилі.

2. Військові авторитарні режими намагалися обмежити присутність у своїх країнах іноземних монополій.

3. Було взято курс на звільнення від імпорту через налагодження власного виробництва промислових товарів, що раніше імпортувалися, так звана імпортзамінна індустріалізація.

4. Виробництво промислової продукції наприкінці 50-х pp. зросло в 2,5 раза порівняно з довоєнним періодом.

5. Деякі країни перетворилися з переважно аграрних на аграрно-індустріальні.

6. Найвищі темпи зростання економіки спостерігалися в Бразилії, Аргентині, Мексиці, Чилі, Колумбії, Венесуелі.

7. Характерний низький рівень життя населення.

60-70-ті

1. Друга половина 50-початок 60-х pp. — це період

кризових явищ у соціальній та економічній сферах.

Причини:

• зниження прибутків від експорту природних ресурсів внаслідок появи численних синтетичних замінників сировини;

• слабкий приплив Іноземних капіталів внаслідок політики одержавлення, яку проводили латиноамериканські уряди.

2. 1961 р. Події на Кубі та кризові явища в країнах Латинської Америки змусили США змінити свою політику в цьому регіоні. Президент США Дж. Кеннеді запропонував програму “Союз заради прогресу”, розраховану на 10 років, яка передбачала проведення соціальних реформ, насамперед аграрної, підвищення темпів економічного розвитку. США надавав країнам довготривалу допомогу на суму 20 млрд доларів.

3. Посилився наступ на латифундизм. До 1964 р. в 16 країнах були ухвалені закони про аграрні реформи.

4. Посилилася економічна, політична та військова присутність США у регіоні.

5. Заходи за програмою “Союз заради прогресу” сприяли прискоренню темпів економічного розвитку. Валовий національний продукт з 1950 р. по 1975 р. зріс у 4 рази.

80-ті

1. У країнах Латинської Америки економічна криза.

2. Темпи економічного розвитку уповільнилися.

3. У країнах регіону спостерігався великий рівень інфляції, швидко зростали ціни на товари, одночасно відбувався спад виробництва, безробіття.

4. У 1989 р. зовнішня заборгованість становила 430 млрд доларів, щорічно країнам регіону потрібно було сплачувати 223 млрд доларів лише на оплату боргу.

5. Дохід на кожну людину був значно нижчим, ніж 10 років тому.

6. 80-ті роки стали називати втраченим десятиліттям.

90-ті

1. Ситуація, яка склалася у 80-х pp., спонукала до проведення реформ.

2. Визначився поворот до роздержавлення і приватизації, до відкритості економіки, демократії та ринку.

3. Повсюдно відбувся відхід від політики протекціонізму, латиноамериканці активно включилися в світове господарство.

4. Активно залучалися американські, японські, німецькі, французькі, британські інвестиції.

5. Іноземний капітал проникав у найновіші галузі: електротехніку, машинобудування тощо.

Початок XXI ст.

1. Створено сприятливі умови для інвестування іноземного капіталу, розпочався масовий приплив іноземних інвестицій.

2. Не у всіх країнах однаково проходять реформи. У деяких країнах цей процес лише розпочався (Еквадор), а в інших — ще чітко не визначилися, тому є значні труднощі.

3. Звичайним явищем латиноамериканського життя є корупція, наркобізнес.

4. Гострою залишається проблема зовнішнього боргу та зайнятості населення.

5. Рівень життя в багатьох країнах ще залишається низьким. 80 млн осіб перебувають за межею бідності.

6. Потребує змін сільське господарство, низька ефективність якого спричиняє недоїдання серед бідних прошарків населення.

7. Складною залишається проблема створення нових робочих місць для десятків мільйонів безробітних.

8. Посилюються інтеграційні процеси в сфері економіки.

Латиноамериканська економічна інтеграція

Процеси економічної інтеграції в Латинській Америці розпочалися в 50-х pp.

1960 р. Створено Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ), яку в 1980 р. реорганізовано в Латино-американську асоціацію інтеграції (ЛАІ). Її членами є 11 найбільш економічно розвинених держав регіону.

Мета ЛАІ — розвиток регіонального співробітництва в галузі торгівлі, створення латиноамериканського ринку на зразок європейського.

1961 р. Створено Центральноамериканський цільний ринок (ЦАСР) за участю п’яти країн.

1968 р. Створено Карибську асоціацію вільної торгівлі (КАВТ), до якої ввійшло 12 країн.

1975 р. Створено Латиноамериканську економічну систему (ЛАЕС), членами якої є 26 держав, що об’єднують свої зусилля в галузі економіки.

1991 р. Підписано угоду про створення Спільного ринку країн півдня Америки (МЕРКОСУР), який об’єднує Аргентину, Бразилію, Парагвай, Уругвай. Досягнуто домовленості про скасування митних бар’єрів, вільне переміщення капіталів і робочої сили, координацію політики в промисловості, транспорті, сільському господарстві, зв’язку.

1994 р. Набув чинності підписаний у 1992 р. договір про Північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА), у якому беруть участь Мексика, США і Канада. Це один із наймогутніших економічних союзів світу.

1994 р. 34 держави Північної, Центральної, Південної Америки та Карибського басейну прийняли рішення про створення в 2005 р. зони вільної торгівлі (АЛКА).

1995 р. Підписано договір про лібералізацію торгівлі між МЕРКОСУР і країнами ЄС. На частку Західної Європи припадає 30% експорту МЕРКОСУР.

Висновки .

1. Зміцнення господарських зв’язків, інтеграційні процеси свідчать про прагнення латиноамериканських країн до об’єднання зусиль у розвитку стабільних економічних структур.

2. На початку XXI ст. Латинська Америка — це регіон міцно інтегрований у систему світових господарських зв’язків.

3. США висувають плани об’єднання всіх держав Західної півкулі в єдине економічне співтовариство.

Особливості політичного розвитку країн регіону в повоєнний період

Роки

Характеристика політичного розвитку

Післявоєнний період

1. У більшості країн при владі перебували авторитарні реакційні режими.

2. Велика роль військових у політичному житті, їх значний вплив:

1944-1945 pp. — воєнні диктатури встановлені у 18 країнах регіону: Перу, Венесуелі, Парагваї, Колумбії, Гондурасі, Гватемалі, Нікарагуа та ін.

3. Найчастіше відбувалися військові перевороти з репресіями і кровопролиттям. За 25 повоєнних років сталося 70 путчів.

4. Влада в різних країнах у відповідь на страйки і незадоволення народних мас нерідко запроваджувала військовий стан (1950 р. — В Аргентині, 1954 р. — в Бразилії).

5. Посилюється вплив США в регіоні.

6. США намагаються перешкодити проникненню СРСР у Латинську Америку, а тому посилюють свій військовий потенціал і військово-політичне співробітництво з країнами регіону.

3 цією метою:

• було укладено угоду про колективну безпеку (1947 p.), яка передбачала взаємну оборону Західної півкулі;

• створено Організацію, американських держав (ОАД, 1948 p.), мета якої — підтримання миру й безпеки на континенті, сприяння соціальному, економічному та культурному розвиткові країн-учасниць;

• американці сприяли переозброєнню місцевих армій і проводили навчання військових офіцерів у США;

• у 1952-1955 pp. США підписали з 13 країнами Латинської Америки двосторонні військові договори.

7. Характерна слабкість реформізму і лібералізму.

Післявоєнний період

8. Розвинений радикалізм як лівий, так і правий.

9. Діють партизанські, екстремістські угруповання.

10. Найчастіше в політичному житті панує насильство.

60-70-ті

1. Політична нестабільність на континенті не зменшувалася.

2. Джерелом нестабільності на початку 60-х pp. стала Куба. СРСР прагнув використати соціалістичну Кубу як плацдарм для просування комунізму в Латинській Америці. Прикладом слугує “Карибська криза”(1962 р.), коли СРСР розмістив на Кубі ракети та бомбардувальники.

3. Компартії Аргентини, Перу, Уругваю, Еквадору, Венесуели, Болівії отримували щедру грошову підтримку від КПРС.

4. У багатьох країнах створювалися партизанські загони, розпалювалися внутрішні чвари, розвивався тероризм.

5. У 1970 р. до влади в Чилі шляхом президентських виборів прийшов уряд С. Альенде, який розпочав соціалістичні перетворення.

У 1973 р. внаслідок військового перевороту уряд С. Альенде було скинуто, а самого С. Альенде вбито. Влада перейшла до генерала А. Піночета, який здійснював терор і репресії, однак йому вдалося підняти економіку та рівень життя населення.

6. У 1979 р. в Нікарагуа було повалено реакційну диктатуру Самоси і влада перейшла до Сандіністського фронту національного визволення.

7. Більшість країн регіону на середину 70-х pp. перебувала під владою військових диктатур.

8. США вміло використовували антикомуністичні настрої в Латинській Америці й нерідко втручалися в її справи (Домініканська Республіка, 1965 p., Панама, 1964 р. та ін.).

80-90-ті

1. Військові диктатури поступилися демократично обраним урядам.

2. У країнах Латинської Америки відбулися процеси повної демократизації суспільства.

3. Ліквідовано військово-диктаторські режими і відновлено конституційний лад у деяких країнах регіону.

4. У багатьох країнах регіону формується багатопартійна система.

Позиції кубинського комуністичного режиму опинилися під загрозою внаслідок розпаду СРСР.

5. Розширюються контакти України з головними країнами Латинської Америки, які офіційно визнали незалежність України і встановили з нею дипломатичні відносини.

6. Величезним злом для країн Латинської Америки були терористичні акти. Так, лише в Перу в 1980-1996 pp. загинуло до 30 тис. осіб.

Початок XXI ст.

1. У більшості країн продовжується повернення до демократи.

2. Куба залишилася єдиною країною з марксистським режимом Фіделя Кастро, який прийшов до влади після революції 1959 р. За даними правозахисної організації “Міжнародна амністія”, на Кубі нараховується від 500 до 600 політичних в’язнів.

3. Нинішні латиноамериканські політики категорично виступають проти втручання військових у їхні справи.

4. Розвивається співробітництво країн регіону із Західною Європою, Японією та іншими світовими центрами.

5. Особливістю багатьох латиноамериканських країн є наявність у них потужних і впливових мафіозних структур.

Кубинська революція 1959 р.

Березень 1952 р. Військовий заколот на Кубі, внаслідок якого владу захопив полковник Фульхенсіо Батіста. Були знищені всі демократичні свободи.

26 липня 1953 р. Група молодих революціонерів на чолі з адвокатом Фіделем Кастро кількістю 150 осіб здійснила напад на військові казарми Монкада в м. Сантьяго. Спроба штурму не увінчалася успіхом. Більшість революціонерів загинула, захоплені в полон стали перед військовим трибуналом.

Події 26 липня поклали початок збройній боротьбі проти диктатури.

1954 р. З нагоди обрання Батісти президентом країни оголошено амністію учасникам штурму, однак вони були змушені покинути острів і на території Мексики розпочали готувати виступ проти диктатури.

2 грудня 1956 р. Загін Фіделя Кастро, що складався з 82 осіб, висадився на південно-західному узбережжі Куби, але був розбитий військами Батисти. Невелика частина загону (всього 22 чол.) сховалися в горах Сьєра-Маестра.

Вони стали ядром Повстанської армії. Незабаром загони повстанців перейшли в наступ.

1 січня 1959 р. повстанці увійшли в Сант-Яго, а наступного дня — в Гавану. Батіста втік у Домініканську Республіку.

Лютий 1959 р. Головою Революційного уряду став Фідель Кастро.

Боротьба проти диктатури Батісти відкрила широкі перспективи для демократичних перетворень, але закінчилася лівою диктатурою.

Ф. Кастро внаслідок хиткості своїх позиційну країні звернувся по допомогу до радянського керівництва. Згодом ліві радикали дістали підтримку СРСР і розпочали будувати комунізм за радянським зразком.

Висновок

Замість правої диктатури генерала Батісти на Кубі встановилася ліва комуністична диктатура Ф. Кастро, а Куба стала одним із вогнищ напруженої конфронтації між Сходом і Заходом.

Августо Піночет

(народився 1915 p.)

Видатний державний і військовий діяч Чилі, генерал. У 1973-1974 pp. — головнокомандувач сухопутних військ. У 1974 р. встановив у країні військову диктатуру, фактично режим кривавого терору. Президент Чилі в 1974-1989 pp.

Народився 25 листопада 1915 р. у багатодітній сім’ї митного чиновника. Навчався у військовій школі в Сантьяго, після закінчення якої у званні молодшого лейтенанта розпочав службу в сухопутних військах. Швидко просувався по службі.

З 1949 р. по 1951 р. навчався у Військовій академії, після закінчення якої здобув спеціальність офіцера генерального штабу. Працював військовим аташе при посольстві Чилі в США, а згодом — викладачем у Військовій академії в Еквадорі.

У 1959 р. А. Піночет у чині генерала повернувся в Чилі і служив заступником начальника Чилійської військової академії.

У 1968 р. став начальником штабу 2-ї армійської дивізії, згодом командувачем 6-ї армійської дивізії, дослужився до звання бригадного генерала. Деякий час був офіцером зв’язку з арміями країн — членів НАТО, а в 1970 р. був призначений командувачем сухопутними військами.

У 1973 р. здійснив військовий переворот, скинув лівий уряд Народної єдності, що очолював Альенде, і захопив владу. Зразу ж ввів у країні військовий стан, який тривав 10 років, почав переслідування тих, хто дотримувався лівих поглядів, заборонив усі ліві партії та профспілки.

У 1974 р. А. Піночет був проголошений президентом і залишався на цьому посту аж до 1990 р. В країні розпочалися масові репресії та терор, внаслідок чого 1 млн чилійців покинуло країну, 100 тис. громадян пройшли через тюрми.

Своїх противників А. Піночет знищував без суду і слідства. В країні були відсутні демократичні свободи, постійно порушувалися права людини, насильницькими методами знищувалася опозиція.

За офіційною статистикою жертвами його режиму стало 3197 чилійців та іноземних громадян, 1185 осіб пропало безвісти, десятки тисяч потрапили в табори, яких було відкрито десятки і в яких над людьми знущалися. За даними національного секретаря Чилі з прав людини, кількість вбитих сягає 15,5 тис. осіб, а тих, що пропали безвісти, — до 2,2 тис., через тюрми і концтабори пройшло до 100 тис. осіб. Водночас Чилі досягли значних вершин в економічному розвитку: проведено модернізацію економіки, побудовано багато фабрик і заводів, значно зріс експорт чилійських товарів, рівень інфляції був найнижчим серед країн Латинської Америки. У Чилі високі темпи економічного зростання і ріст ВВП, які у 1989 р. становили 8,5%.

Під тиском опозиційних сил військовий режим змушений був піти на проведення плебісциту (жовтень 1989 p.), під час якого А. Піночета підтримало лише 40% виборців. Не підтримали А. Піночета і на виборах президента країни у грудні 1989 р.

У 1990 р. А. Піночет передав владу цивільному уряду, залишивши за собою згідно з чинною конституцією пост головнокомандувача сухопутними військами.

Восени 1998 р. А. Піночет був заарештований у Великій Британії, куди прибув на лікування. Міжнародний ордер на арешт видав іспанський слідчий, який звинуватив А. Піночета в геноциді до власного народу і до іноземних громадян у Чилі та наполягав на його видачі іспанському суду. До цих вимог приєдналися Швеція, Італія, Франція, Бельгія, Швейцарія.

На початку 2000 р. А. Піночет був звільнений з-під арешту в зв’язку з погіршенням стану здоров’я, а Національний конгрес прийняв конституційну поправку, яка гарантує довічну юридичну недоторканність колишнім президентам.

Ліквідація військово-диктаторських режимів і відновлення конституційного ладу в деяких країнах регіону 80-90-ті pp. Поглибився перехід від авторитаризму до демократії. Про ці процеси свідчать такі факти:

1. Авторитарні режими було повалено в таких країнах регіону:

• 1982 р. — у Болівії;

• 1983 р. — в Аргентині;

• 1984 р. — в Уругваї;

• 1985 р. — у Бразилії, Гватемалі, Гондурасі;

• 1985-1987 pp. — у Сурінамі;

• 1989 р. — у Парагваї, Сальвадорі;

• 1990 р. — у Чилі;

• 1994 p. — у Гаїті з допомогою американських військ і за підтримки ООН була відновлена демократія. До влади повернувся законно обраний, але усунений під час збройного заколоту 1991 р. Ж. Арістід.

2. Різні шляхи переходу від диктатури до демократії:

• в більшості країн мирним шляхом;

• внаслідок воєнного втручання США (Гренада — 1983 p., Панама — 1989 p.);

• шляхом громадянських воєн (Нікарагуа);

• в результаті переговорів і компромісу правих і лівих сил, що протягом тривалого часу вели між собою запеклу збройну боротьбу (Нікарагуа, Сальвадор). В Нікарагуа громадянська війна тривала з 1979 p., коли до влади внаслідок партизанської боротьби прийшов Фронт національного визволення імені Сандіно, який скинув диктатуру Самоси і розпочав соціалістичні експерименти. В країні почалася громадянська війна, яка завершилася в 1990 р, проведенням вільних виборів. Президентом Нікарагуа було обрано Віолету Чаморро.

3. Набули чинності нові конституції:

у Бразилії — 1988 p., Колумбії — 1991 p., Парагваї — 1992 p., Перу — 1993 р.

4. Внесено істотні поправки до Конституцій таких країн:

Болівії — 1994 p., Нікарагуа — 1995 р.

5. Всюди збережено посади президентів, але їхні повноваження значно урізані, щоб не відновлювалися авторитарні правління.

6. У багатьох країнах спрощено механізм імпічменту президенту.

7. Обмежено термін перебування особи на президентській посаді.

8. Утверджуються традиції парламентаризму і демократії.

9. Особлива увага приділяється дотриманню прав людини.

10. У багатьох країнах активніше використовуються елементи прямої демократії — плебісцити і референдуми.

11. Політичні реформи в багатьох країнах запровадили принцип прямих виборів губернаторів і мерів.

12. Відбувається істотна децентралізація місцевих органів влади.

13. Змінився характер взаємовідносин цивільної влади та армії.

Українці в країнах регіону

Початок масової еміграції українців до Латинської Америки припадає на кінець XIX ст. Серед країн, до яких прибували українці, були Аргентина і Бразилія.

На сьогодні загальна чисельність аргентинців українського походження становить 220-250 тис. осіб.

Здебільшого вони зайняті в сільському господарстві, але є й промислові робітники Буенос-Айресу, Кордови та інших міст. Багато зайнято в сфері обслуговування, є дрібними і середніми підприємцями. У Бразилії проживає від 200 до 300-400 тис. українців. Значна частина українців зайнята в сільському господарстві, промисловості, в сфері обслуговування. Є також вчені, лікарі, вчителі, інженери, викладачі університетів. Перебуваючи за межами рідної землі, українці зуміли зберегти національну самобутність, мову, традиції. Створюються об’єднання за фаховою приналежністю: Спілка українських інженерів в Аргентині, Українські кооперативи (“Відродження”, “Фортуна”, “Тризуб” тощо) в Аргентині, “Хліборобсько-просвітницька спілка” в Бразилії, Українсько-бразильський центр українознавства, Союзи українських купців, промисловців, підприємців та дипломованих спеціалістів. Українські громади в Бразилії та Аргентині докладають чимало зусиль, щоб продовжити традиції вивчення української мови, а через неї зберегти свою самобутність. Створюються суботні та недільні школи при українських церковних парафіях, дитсадки. Українська мова вводиться у публічних та приватних школах. Діють українські клуби, хори, танцювальні та драматичні гуртки, видається українська художня та наукова література, виходять газети та журнали — “Українське слово”, “Наш клич” та ін. Найбільш впливовою організацією українців є товариства “Просвіта” та “Відродження”. Країни Латинської Америки офіційно визнали Українську державу після здобуття нею незалежності, встановили з нею дипломатичні відносини. Для сприяння розвитку торгово-економічних та культурних зв’язків між Аргентиною, Бразилією та Україною створена Аргентино-українська торговельна палата, Українсько-бразильська центральна репрезентація тощо.

Висновок

Латинська Америка — це великий ринок для українських товарів і тому слід домогтися найтіснішої співпраці України з цим регіоном світу.