Всесвітня історія опорні конспекти 11 клас

КРАЇНИ ТРОПІЧНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

Тропічна Африка

Посилення антиколоніальної боротьби народів Азії й Північної Африки сприяли “пробудженню” народів Тропічної Африки (з другої половини 50-х pp.).

Тропічна Африка була найвідсталішим в економічному аспекти регіоном світу.

6 березня 1957 р. Першою здобула незалежність британська колонія в Західній Африці — Золотий Берег, який отримав назву Гана.

Жовтень 1958 р. Визволилася перша з французьких колоній — Гвінея.

1960 р. “Рік Африки”. Політичну самостійність отримало

17 країн континенту — колишніх колоній Великої Британії, Франції, Бельгії. Це такі країни:

Камерун, Малазійська Республіка (тепер Демократична. Республіка Мадагаскар), Народна Республіка Конго (тепер Заїр), Сомалі, Дагомея (тепер Бенін), Верхня Вольта (сучасна Буркуна-Фасо), Берег Слонової Кості (сучасний Кот д'Івуар), Габон, Мавританія, Нігер, Сенегал, Малі, Нігерія, Чад, Того, Центральна Африканська Республіка, Демократична Республіка Конго.

Протягом 1961-1970 pp. утворилося ще 14 держав:

1961 р. — Танганьїка, Сьєра-Леоне.

1962 р. — Уганда, Бурунді, Руанда.

1963 р. — Кенія, Лесото, Свазіленд, Екваторіальна Гвінея.

1964 р. — Занзібар, Малаві, Замбія. Танганьїка і Занзібар утворили нову державу — Об’єднану Республіку Танзанію.

1965 р. — Гамбія.

Висновки

1. До середини 60-х pp. для більшості країн Тропічної Африки закінчився колоніальний період історії.

2. Розпад колоніалізму у цьому регіоні відбувався мирним шляхом, крім Кенії й Камеруну, де відбулися збройні повстання.

Південна Африка

Складно проходило становлення Південної Родезії як незалежної держави.

1965 р. Біла меншість проголосила незалежність Республіки Родезії (колонія Великої Британії). Тут вони зберегли расистський режим, не врахували інтереси африканського чорного континенту. Африканці піднялися на збройну боротьбу.

Грудень 1979 р. Між представниками африканського Патріотичного фронту, урядами Родезії та Великої Британії було досягнуто домовленості про припинення вогню і проведення вільних виборів. На виборах перемогли представники африканської більшості, представництво білих у парламенті було гарантовано.

18 квітня 1980 р. Була проголошена незалежна Республіка Зімбабве (нова назва Родезії). Сьогодні — це одна із найрозвиненіших і стабільних країн Африки.

Останньою колоніальною імперією в Африці була португальська.

Португалія володіла на півдні континенту Анголою, Мозамбіком, Гвінеєю-Бісау, Кабо Верде (Островами Зеленого Мису) Сан-Томе і Прінсіпі. Процес деколонізації тут тривав з 1975 по 1990 pp.Падіння в квітні 1974 р. У Португалії тоталітарного режиму після смерті диктатора Самоси і “Революції гвоздик” відкрило шлях незалежності для народів португальських колоній. Новий уряд Португалії визнав право колоніальних народів на самовизначення.

У 1973 р. було визнано незалежність Гвінеї-Бісау.

Червень 1975 р. Проголошено незалежність Мозамбіку;

Липень 1975 р. Проголосили незалежність Кабо-Верде, Сан-Томе, Прінсіпі.

11 листопада 1975 р. Проголошено незалежність Анголи. Ситуація в Анголі і Мозамбіку ускладнювалася боротьбою різних течій у національно-визвольному русі, які орієнтувалися на різні зовнішні сили.

Збройну боротьбу в Анголі очолювали:

Народний фронт за визволення Анголи (МПЛА) — підтримувався СРСР, Кубою, дотримувався марксистської орієнтації.

Фронт Національного визволення Анголи (ФНЛА) — підтримувався Китаєм.

Національний Союз за повну незалежність Анголи (УНІТА) — підтримувався США, західними країнами і ПАР.

У Мозамбіку національно-визвольну боротьбу очолював Фронт національного визволення Мозамбіку (лівої орієнтації). Після одержання незалежності (1975 р.) у цих країнах розпочалася громадянська війна, в яку активно втручалися СРСР, Китай, Куба, ПАР, Родезія. 50 тис. кубинських вояків підгримувало марксистів Анголи і Мозамбіку, а також 20 тис. радянських військових спеціалістів, а формування УНІТА — південноафриканські війська. Громадянська війна була довготривалою і кровопролитною. “Перебудова” в СРСР вплинула на перебіг подій у регіоні.

1986 р. З території Анголи і Мозамбіку були виведені радянські війська.

1991 р. Виведено кубинські війська.

1992 р. Президенти колишніх португальських колоній в Африці офіційно зреклися своєї попередньої орієнтації на марксизм-ленінізм.

У 1992 р. В Анголі відбулися вільні вибори. Однак УНІТА не визнав перемоги на них МПЛА і конфлікт триває.

З лютого 1996 р. в Анголі українські миротворці були залучені до спроб ООН покласти край громадянській війні.

2002 р. Підписано мирну угоду між воюючими сторонами.

Намібія

З 1920 р. передана під управління Південно-Африканського Союзу (з 1961 р. — ПАР) як підмандатна територія Ліги Націй, але фактично була приєднана до ПАР у 1949 р.

З 1966 р. у Намібії велась збройна боротьба за незалежність країни.

1988 р. За наполяганням ООН була досягнута домовленість про виведення з Намібії військ ПАР і проведення там загальних виборів до Установчих зборів.

21 березня 1990 р. Проголошена незалежна Республіка Намібія.

Крах апартеїду на півдні Африки

Південно-Африканська Республіка (ПАР) до 1961 р. була англійським домініоном і називалася Південно-Африканським Союзом. Це була єдина індустріально розвинена держава в Африці.

Домініон — самоврядна частина Британської колоніальної імперії. Після Другої світової війни домініони стали суверенними державами, які входять до складу Британської співдружності.

21 березня 1960 р. Власті ПАР розстріляли демонстрацію чорних африканців. Було вбито 69 і поранено 180 осіб. ПАР виключили зі Співдружності, міжнародне співтовариство ввело проти нього санкції. ООН проголосило 21 березня Міжнародним днем боротьби проти расизму.

Травень 1961 р. Було проголошено Південно-Африканську Республіку (ПАР). Протягом тривалого часу існувала система апартеїду.

Апартеїд — політика расової дискримінації, сегрегації та гноблення, яку проводили правлячі кола ПАР проти чорношкірого африканського населення, а також переселенців із Азії протягом 1948-1991 pp.

Початок політики апартеїду поклав прихід до влади в ЮАР у 1948 р. Націоналістичної партії.

Сегрегація охопила всі сторони життя країни: користування житлом, транспортом, лікарнями, місцем відпочинку, спорт, культуру, освіту, релігійні служби. Проводилася політика окремого проживання. Чорношкіре населення було виселено в спеціальні зони — “банту стани”. Воно могло пересуватися по країні, маючи спеціальні пропуски.

У ПАР було прийнято цілу низку расових законів:

“Про заборону змішаних шлюбів”,

“Про реєстрацію населення”,

“Про освіту”,

“Про окреме проживання” тощо.

Режим апартеїду дискредитував уряд ПАР перед світовою громадськістю.

Сегрегація — одна із крайніх форм расової дискримінації, що полягає в примусовому відокремленні “кольорового” населення від “білого”.

1973 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Міжнародну конвенцію про припинення злочину апартеїду і покарання за нього.

Дуже суттєві зміни відбулися в ПАР наприкінці 80-х — на початку 90-х pp.

1. На зміну расистським урядам прийшов ліберальний уряд Ф. де Клерка (1989 p.), який провів низку реформ, скасував расистські закони, надав виборчих прав “кольоровому” населенню країни.

2. У 1994 р. на загальних виборах першим негритянським президентом ПАР став Нельсон Мандела, який до цього 27 років перебував у в’язниці. На сьогодні ПАР — розвинена індустріально-аграрна країна, багата на корисні копалини: марганцеву та залізну руди, вугілля, мідь, нікель, срібло, уран тощо. За видобутком золота (662 т), алмазів (19,1 млн каратів) є світовим лідером.

Нельсон Мандела

(народився 1918 р.)

Видатний державний та політичний діяч Південної Африки, активний борець проти апартеїду, лауреат Нобелівської премії миру, кавалер ордена Ярослава Мудрого України за заслуги в боротьбі за ідеали свободи, один із засновників молодіжної ліги Африканського національного конгресу, з 1991 р. — Президент Африканського національного конгресу, з 1994 р. — президент ПАР.

Народився 18 травня 1918 р. в містечку Куну в Південно-Африканській республіці у сім’ї верховного вождя племені тембу.

З дитинства виявляв свій протест проти архаїчних племінних звичаїв, які забороняли йому виконання “чорної роботи”, але хлопчик з задоволенням орав землю, пас худобу, ходив на полювання.

Батько відправив хлопчика у британську місіонерську школу, після закінчення якої він вступив до університету Форт-Хейр, але на другому курсі залишив його на знак протесту проти недемократичних виборів до студентської ради.

Працював на різних роботах: різноробочим, шахтарем, нічним сторожем. Вступив у групу молоді, яка підтримувала

Африканський національний конгрес. У 60-х pp. Нельсон Мандела — перший головнокомандувач воєнного крила Африканського національного конгресу (“Списи нації”).

Ім’я Мандели стало символом боротьби за свободу і права людини не тільки в Африці, а й в усьому світі. У 1963 р. був заарештований і засуджений на 5 років каторжних робіт в каменоломнях, а після повторного суду у 1964 р. — до довічного ув’язнення.

Його знав увесь світ, про нього складали вірші, пісні, писали книги. Він став символом незламного борця за свободу. 27 років провів у тюрмах, але не корився. В тюрмі вивчав економіку, географію, мови, багато читав художньої літератури.

Вийшов із тюрми тільки у 1990 p., звільнений новим президентом де Клерком. У 1994 р. на перших вільних виборах Н. Мандела прийшов до влади. Роки його правління істотно не змінили життя населення в країні. Проте головну мету свого життя він здійснив, бо в ПАР ідуть процеси створення демократичної держави, в якій білі і чорні мають рівні права.

Політичний розвиток країн Африки наприкінці XX — на початку XXI ст.

Після здобуття незалежності перед країнами Африки постали завдання:

• ліквідувати політичну залежність;

• обрати шлях розвитку;

• демократизувати суспільство.

Для політичного розвитку країн Африки характерно:

1. Існування військово-диктаторських режимів і домінування військових у суспільно-політичному житті.

2. Встановлення в багатьох країнах авторитарних режимів. У 80-90-х pp. серед 47 країн “чорної Африки”:

• в семи панували особисті диктатури;

• в 16 — військові режими;

• в 15 — однопартійні системи, лише в п’яти (Батвана, Гамбія, Маврикій, Сенегал, Зімбабве) — порівняно демократичні багатопартійні системи.

3. У багатьох країнах обмеження політичних свобод.

4. Відсутність демократичних традицій, демократичного досвіду.

5. Братовбивчі громадянські війни (в Руанді, Сомалі, Ліберії, Уганді, Заїрі, Бурунді) та криваві конфлікти.

6. Відсутність консолідуючих націй, у багатьох країнах вони ще не сформовані.

7. Корупція родоплемінної верхівки.

8. Часті військові перевороти, які супроводжуються політичним безладдям.

9. Племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві.

10. Міжплемінна ворожнеча і боротьба (незатухаюча війна між племенами хуту і хутеї в Руанді).

11. Знищення інакомислячих.

12. Пожвавлення трибалізму (від лат. tribus — плем’я), що зумовлює схильність до культурно-побутової та суспільно-політичної відокремленості племен.

13. Залишилася політична залежність від розвинених країн.

14. Низька політична культура населення.

Висновки

1. Виявилася культурно-цивілізаційна неспроможність африканських суспільств до демократії в політичному житті.

2. Незалежність стала в багатьох випадках формальною, оскільки в політичному, економічному, військовому та ідеологічному аспектах вона залежать від розвинених країн.

3. На сьогодні Африка — одна з найнестабільніших регіонів світу.

4. Проблеми континенту стають глобальними, їх неспроможні вирішити самостійно африканські країни.

5. Найскладнішою проблемою, що дуже утруднює їхній економічний та соціальний прогрес, є проблема міждержавних і міжплемінних відносин, бо кордони африканських держав встановлювалися колонізаторами без будь-якого врахування географічних, етнічних та історичних факторів. Майже половина африканських державних кордонів проходить по паралелях та меридіанах, близько 30% — по прямих і дугоподібних лініях. Тільки четверта частина кордонів має природні географічні межі.

6. Велика роль Організації Африканської Єдності, створеної у 1963 p., яка останнім часом активізувала свою діяльність з припинення міжетнічних воєн, у вирішенні расових проблем.

7. Активно діють миротворчі місії військових контингентів ООН. Вони несуть втрати, а замирити ворогуючі сторони не вдається.

Економічний розвиток країн Африки наприкінці XX — на початку XXI ст.

Для економічного розвитку країн Африки на сучасному етапі характерно:

1. Економічна відсталість. Зростає значне відставання не лише від країн Європи і Північної Америки, а й від країн Південної Америки та Азії.

2. Наявність значних природних ресурсів.

3. Багатоукладність економіки.

4. Низький рівень розвитку продуктивних сил.

5. Розвиток видобувної промисловості.

6. Експорт сировини.

7. Низькі ціни на африканську сировину і високі ціни на готову продукцію, яку імпортують в Африку.

8. Імпорт техніки, технологій.

9. Недостатній обсяг капіталів, гостра нестача матеріально-фінансових ресурсів.

10. Недостатня кількість кваліфікованих спеціалістів й технічного досвіду.

11. Низька продуктивність праці.

12. Зростання зовнішньої заборгованості (у 1980 р. зовнішній борг становив 400 млрд доларів, а в 1988 р. — 1120 млрд доларів США).

13. Зростає залежність країн від іноземного капіталу.

14. Багато африканських країн не мають надійних транспортних зв’язків зі світом.

15. Більшість країн Африки — це аграрні країни.

16. 28 країн Тропічної Африки ввійшли до числа 42 найбільш відсталих країн світу за класифікацією ООН.

17. Для більшості країн характерна нерозвиненість комунікацій і засобів зв’язку.

18. Відбувається вирубування лісів, виснаження джерел прісної води.

Висновок

На сьогодні Африка — це найменш розвинений відсталий регіон світу.

Соціальний розвиток країн Африки

Для соціального розвитку країн Африки характерно:

1. Низька тривалість життя, найкоротша в світі — вона становить 40 років.

2. Висока дитяча смертність, яка в 1,5-2 рази вища, ніж в розвинених країнах світу. За дитячою смертністю Африка посідає перше місце у світі.

3. Лише 1/3 населення письменна, що не дає можливості запроваджувати високоефективні технології. Африка посідає перше місце в світі за неписьменністю.

4. Поглиблюється соціальна нерівність.

5. Відбувається швидкий приріст населення.

6. Виробництво продовольства відстає від збільшення населення.

7. Низький рівень життя населення, значна частина якого живе за межею бідності.

8. На африканському континенті характерні голод, епідемії, злидні (Ефіопія, Судан, Чад, Нігері Малі). У 90-х pp. 150 млн населення вижили лише завдяки гуманітарній допомозі ООН. США надає Африці допомогу в розмірі 600 млн доларів щорічно.

9. Зростає соціальна напруженість у регіоні.

10. 80% населення Африки не мають доступу до медичного обслуговування.

11. У багатьох країнах слабка соціально-класова диференціація суспільства.

Висновок

Проблеми розвитку Африки на початку XXI ст. перетворилися на одну з найболючіших проблем людства, яку можна вирішити лише спільними зусиллями усієї світової спільноти.

Українсько-африканські відносини

Зв’язки України з Африкою незначні.

Вересень 1993 р. У столиці Гвінеї Конакрі відкрилося перше в Африці посольство України, бо з Гвінеї надходить сировина на Миколаївський глиноземний завод.

Українські миротворці є у Ліберії, Сьєра-Леоне.