Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Всесвітня історія опорні конспекти 11 клас

КРАЇНИ БЛИЗЬКОГО ТА СЕРЕДНЬОГО СХОДУ

Утворення держави Ізраїль

Наприкінці XIX ст. Ідея утворення єврейської держави зародилася в голові австрійського журналіста Т. Герцля.

1897 р. Сіоністський конгрес у Базелі (Швейцарія) ухвалив рішення про утворення держави євреїв на території Палестини. Сіоністи запропонували турецькому султанові продати цю територію, але він відмовився.

Листопад 1917 р. Палестину окупували британські війська.

З 1922 р. На основі мандата Ліги Націй Велика Британія управляла Палестиною. Після Другої світової війни питання про долю Палестини було передано на обговорення в ООН.

29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила резолюцію про скасування британського мандата й утворення на території Палестини двох держав — єврейської (57% території) та арабської (43% території). Місто Єрусалим виділялося в самостійну адміністративну одиницю з особливим міжнародним режимом. Велика Британія зобов’язувалася вивести свої війська з території Палестини.

14 травня 1948 р. На підставі цієї резолюції було проголошено створення єврейської держави Ізраїль. Першим її прем’єр-міністром став Давид Бенг-гуріон.

Арабську самостійну державу не було створено. СРСР підтримав Ізраїль, розраховуючи зміцнити свої позиції в цьому регіоні та сприяти розпаду Британської імперії.

Монізм — ідейно-політична течія, яка проповідувала особливий шлях суспільного розвитку євреїв та їхню “винятковість”, необхідність відродження єврейської національної самосвідомості через сприяння імміграції євреїв до Палестини та створення там єврейської держави.

ВИНИКНЕННЯ І ЗАГОСТРЕННЯ БЛИЗЬКОСХІДНОЇ ПРОБЛЕМИ

Причини близькосхідної проблеми

1. Палестинська проблема, яка виникла після рішення ООН створити на території Палестини єврейську державу.

2. Правлячі кола Ізраїлю перешкоджали наданню палестинцям права створити власну державу, повернутись до своїх земель, як це передбачалося рішенням ООН.

3. Взаємна неприязнь євреїв і арабів та їх небажання врахувати інтереси обох народів.

4. Виступ сусідніх арабських країн проти створення держави Ізраїль.

Арабо-ізраїльські війни

Роки

Війни

Воюючі сторони

Хід війни та результати

Травень 1948-1949 pp.

Перша арабсько-ізраїльська

Сусідні арабські держави не визнали Ізраїлю і почали воєнні дії. Об’єднані сили арабських країн — Єгипту, Йорданії, Лівану, Сирії, Саудівської Аравії, Йемену, Іраку — складалися з: 10 тис. єгиптян, 4 тис. йорданців, 4,5 тис. сирійців, 3 тис. іракців, 2 тис. ліванців

Війська арабських держав зазнали поразки. Між сторонами було підписано договір про перемир’я:

1. Сусідні арабські держави визнали Ізраїль.

2. Ізраїль захопив 60% території, яка за рішенням ООН мала відійти до палестинської арабської держави.

3. Решта території так і не створеної палестинської арабської держави відійшла до Єгипту (невелика смуга землі в районі сектора Газа вздовж узбережжя Середземного моря) та Йорданії (Західний берег р. Йордан).

4. Близько 950 тис. арабів втекло в сусідні арабські країни

Висновки

• Ця війна була початком близькосхідного конфлікту.

• Справжній мир так і не встановився на Близькому Сході.

• Перша арабсько-ізраїльська війна породила проблему палестинських біженців і загострила їх трагічну долю.

• Палестинські араби були змушені залишатися на становищі вигнанців, а значній частині їх жити в умовах окупації.

1956 р.

Друга арабсько-ізраїльська

Англо-франко-ізраїльська коаліція проти Єгипту

1. Англія і Франція вирішили застосувати зброю у відповідь на націоналізацію Єгиптом Суецького каналу.

2. До них приєднався Ізраїль, бо єгиптяни блокували Арабську затоку і позбавили ізраїльські кораблі виходу в Червоне море.

3. Британські та французькі літаки бомбардували єгипетські міста, а ізраїльські війська наступали в Сінаї.

4. За рішенням Генеральної Асамблеї ООН сторони були змушені припинити воєнні дії і відвести війська

5-10 червня 1967-1970pp.

Третя арабсько-ізраїльська

Ізраїль проти Сирії, Єгипту та Йорданії

1. Використовуючи фактор несподіваності, Ізраїль зумів загарбати значні території арабських країн: Синайський півострів, сектор Газа,землі на Західному березі р. Йордан, арабську частину Єрусалима, Голанські висоти.

2. З’явилися нові сотні тисяч біженців.

3. СРСР розірвав дипломатичні стосунки з Ізраїлем і приступив до надання допомоги Єгипту, Сирії в переозброєнні їхньої армії.

4. Активні воєнні дії велись протягом шести днів, а пізніше війна велась на виснаження.

5. Було підписано угоду про припинення вогню між воюючими сторонами

Жовтень 1973 р.

Четверта арабсько-

Ізраїльська (війна Судного дня)

Єгипет, Сирія проти Ізраїлю

1. Відмова Ізраїлю повернута арабським країнам окуповані землі, відновити законні національні права арабського народу Палестини спричинили нову війну.

2. Єгипетська армія форсувала Суецький канал, а сирійці захопили значну частину Голанських висот.

3. Ізраїльська армія перейшла в контрнаступ, оточила арабські війська і почала швидко просуватися до столиці Єгипту — Каїра.

4. 22 жовтня 1973 р. Рада безпеки ООН ухвалила рішення про негайне припинення військових дій

6 червня 1982-1983 рр.

Військові дії Ізраїлю в Лівані (п’ята)

Ізраїль проти військових формувань Організації Об’єднання Палестини та Сирії на території Лівану

1. Ізраїль завдав збройного удару Лівану з метою знешкодження палестинських бойових угруповань.

2. Стотисячна армія Ізраїлю дійшла до Бейрута і захопила його.

3. Ізраїльські війська змусили бійців Організації Визволення Палестини залишити територію Лівану

Висновки

1. На початку 50-х pp. СРСР став на шлях відкритої підтримки арабських країн в їхньому конфлікті з Ізраїлем.

2. Конфлікт на Близькому Сході став складовою частиною глобального протистояння двох військових блоків — НАТО та Варшавського договору.

3. Війна в жовтні 1973 р. ледве не привела до ядерного конфлікту між СРСР і США.

Близькосхідне врегулювання

Воєнне протистояння виснажувало арабські країни та Ізраїль. Вони почали шукати мирних шляхів урегулювання близькосхідної проблеми.

Роки

Мирні шляхи врегулювання проблеми

1951 р.

Перша, спроба мирним шляхом урегулювати арабсько-ізраїльський конфлікт була здійснена королем Йорданії, який згодом був убитий

1978 р.

За участі США в Кемп-Девіді (США) були підписані угоди між Єгиптом та Ізраїлем, за якими між ними припинявся стан війни

Роки

Мирні шляхи врегулювання проблеми

Березень 1979 р.

На основі кемп-девідських угод між Єгиптом та Ізраїлем було укладено мирний договір

Вересень 1993 р.

Прем’єр-міністр Ізраїлю І. Рабин та лідер Організації Визволення Палестини Ясир Арафат вперше зустрілися і домовилися про створення палестинської автономії у межах Ізраїлю

Жовтень 1994 р.

Підписано мирний договір між Ізраїлем (прем’єр-міністром І. Рабином) і Йорданією (королем Б. Хусейном). Згідно з договором автономія пал естонців поширювалася на райони Західного берега р. Йордан

4 листопада 1995 р.

Від рук фанатика-єврея загинув прем’єр-міністр Ізраїлю І. Рабин

Травень 1996 р.

Після парламентських виборів новим прем’єр-міністром Ізраїлю став Б. Йетаньяху, який категорично відмовився від територіальних поступок арабам, а також заперечував можливості створення Палестинської держави. Він заявив про початок будівництва єврейської Держави в Єрусалимі

2001 р.

Прем’єр-міністром Ізраїлю був обраний Аріель Шарон. Ізраїль увів блокаду палестинської автономії, почали громити поселення палестинців

2003 р.

США запропонували ворогуючим сторонам план мирного врегулювання “Дорожня карта”. Він передбачав: на першому етапі — припинення насилля з обох сторін, на другому — розмежування палестинської та ізраїльської територій (за винятком Єрусалима), на заключному — проголошення незалежності Палестинської держави.

Серпень 2005 р.

Відбулася ліквідація 21 єврейського поселення в секторі Газа

Екстремізм (від лат. extremus — крайній) — схильність до крайніх поглядів, методів, дій.

Радикалізм — суспільно-політична течія, яка обстоює необхідність рішучих дій і глибоких змін у політичному та соціально-економічному ладі.

Тероризм — ведення політичної боротьби методами систематичного терору, залякування, насильства, політичних вбивств, провокацій.

Сепаратизм — прагнення до відокремлення, відособлення, рух за надання частині країни автономії, рух за створення нової держави.

Висновки

1. Незважаючи на мирний процес на Близькому Сході щодо врегулювання “палестинської” проблеми, остаточне вирішення цього складного питання залишається відкритим.

2. До подолання близькосхідного конфлікту вороже ставляться екстремісти в арабському світі та в самому Ізраїлі.

3. Арабсько-ізраїльське протистояння породило тероризм у всьому світі.

4. Після зміни палестинського керівництва радикальні опозиційні рухи дещо призупинили акти насильства на Близькому Сході.

5. Не розв’язано питання про повернення до Палестини 3,5 млн біженців.

6. Мирний процес на Близькому Сході став незворотним і можливо вдасться вирішити близькосхідну проблему, особливо після прийняття рішення про ліквідацію єврейських поселень у секторі Газа.

Ясир Арафат

(1929-2004)

Видатний державний, політичний і військовий діяч сучасності, “батько” й символ Палестинської Автономії.

З 1969 р. Голова Виконкому Організації визволення Палестини.

З 1970 р. — Верховний головнокомандувач збройних сил Палестинського руху.

З 1996 р. — Голова Ради Палестинської автономії, лауреат Нобелівської премії миру. Його називали “батьком Палестини”, “учителем” за ту послідовну боротьбу, яку він вів усе життя за інтереси палестинців. Він пройшов шлях від рішучої збройної боротьби до організації процесу мирних переговорів.

Народився 4 серпня 1929 р. у багатій палестинській сім’ї. Ясир — це його прізвище, що означає “легко находить дорогу”. Коли йому було 4 роки, померла мати і батько віддав сина на виховання своїм родичам у Єрусалим.

Освіту здобув у Єгипті, закінчив коледж та інженерний факультет Каїрського університету. В студентські роки став членом Мусульманського братства, Союзу єгипетських студентів, Ліги єгипетських студентів.

Працював інженером у Кувейті, де провів велику роботу з організації Руху за національне визволення Палестини, метою якого було відновлення права палестинського народу на створення власної незалежної палестинської держави.

У 1988 р. було оголошено про створення незалежної палестинської держави у вигнанні, головою уряду якої став Ясир Арафат.

Неодноразово його хотіли вбити, на нього було зроблено понад 10 замахів. Усі важливі події записував у щоденники, яких збереглося понад 4 тис.

У листопаді 1996 р. під час візиту президента України Л. Кучми в Ізраїль і підписання низки договорів про стратегічне партнерство відбулася зустріч Л. Кучми з главою палестинської держави Ясиром Арафатом. У Києві створено постійне представництво Палестини.

Помер у 2004 р. Народ Палестини глибоко шанує свого лідера, який все життя віддав боротьбі палестинців за створення власної держави.

ТУРЕЧЧИНА

Найважливіші події повоєнного розвитку

1. Після Другої світової війни за правління президента Баяра (1950-1958 pp.) було дозволено багатопартійність.

2. За “планом Маршалла” Туреччина одержала 200 млн доларів, але ця допомога не була ефективною через зростання військових витрат. Країна весь час переживала дефіцит державного бюджету. У 1952 р. Туреччина вступила в НАТО.

Все це викликало незадоволення населення, яке придушувалося із застосуванням сили. У 1960 р. було розстріляно демонстрацію студентів Стамбульського університету. Ця подія стала поштовхом до виступу військових, які здійснили переворот у 1960 р. (Військові перевороти відбувалися

у 1960,1971,1980 pp., метою яких було створення сильного уряду, який би протистояв ісламістам і вивів Туреччину до числа розвинених держав світу). До влади прийшов Комітет національної єдності. Були організовані вибори до Установчих зборів, які ухвалили нову Конституцію (січень 1961 p.).

Так завершила своє існування Перша республіка 1924-1960 pp.

3. Почався період Другої республіки (1961-1980 pp.).

У 1965 р. на виборах перемогла Партія справедливості, був сформований уряд на чолі з Сулейманом Демірелем, який звертав увагу на розвиток приватної власності, на заохочення іноземних інвестицій.

У країні зростає безробіття, багато турків почали шукати роботу на Заході, велика кількість їх працює у ФРН.

4. У вересні 1980 р. у Туреччині стався військовий переворот, Уряд С. Деміреля було повалено, розпущено парламент, призупинена діяльність партій і профспілок. Влада в країні перейшла до Ради національної безпеки. Уряд сформували військові на чолі з начальником генерального штабу К. Євреном.

5. Наприкінці 1982 р. було прийнято нову конституцію.

З 1982 р. у Туреччині Третя республіка.

Розпочалася реорганізація і модернізація виробничої бази, перехід до ринкової економіки. Значних успіхів було досягнуто у розвитку промисловості. Зростає виробництво текстильної, харчової, шкіряної галузей, виробництво електротоварів, засобів транспорту, металовиробів, електронної продукції. Наприкінці 80-х pp. Туреччина повністю задовольнила попит населення на продовольчі товари і почала частину їх експортувати.

6. На початку 90-х pp. Туреччина перетворилася на сучасну індустріальну країну. Вона досягла значних успіхів у запровадженні ринкової економіки і демократизації суспільства. У 1989-1991pp. зростання валового національного продукту становило 8% щорічно.

7. На сьогодні Туреччина ще не досягла європейських стандартів: не вирішено курдської проблеми, проводилася політика насильницької асиміляції, порушуються права курдів.

8. З 2002 р. при владі в країні уряд Н. Ербакана, який започаткував економічну реформу за сприяння МВФ, погодився на надання культурної автономії курдам.

9. З 2004 р. розпочалися попередні переговори щодо повноправного членства Туреччини в ЄЕС. Заплановано почати з нею переговори з цього питання у 2007 р.

Важливою проблемою для Туреччини є грецько-турецький конфлікт на Кіпрі.

10.3 2005 р. уряд розпочав проведення заходів щодо зміцнення грошової одиниці — ліри — після 30-річної інфляції в країні.

До 2006 р. зникне єдина в світі 20-мільйонна купюра, бо такого типу паперових грошей немає в жодній країні світу.

ІРАН

Найважливіші події повоєнного Ірану

1941 р. До влади в Ірані прийшов шах Мохаммед Реза Пехлеві. Під час Другої світової війни СРСР та Велика Британія ввели свої війська в Іран, щоб не допустити фашистську Німеччину в Іран.

Північну частину Ірану окупував СРСР, Велика Британія — південну. СРСР вчасно не вивів свої війська з північної частини країни, як це зробила Велика Британія, а почав створювати в азербайджанських та курдських районах прорадянські режими. Це викликало відповідну реакцію урядів Великої Британії та США.

Навесні 1946 р. СРСР був змушений вивести свої війська з Ірану.

У післявоєнний період Іран перебував у стані політичної нестабільності. Важливою силою в Ірані було духовенство, яке мало привілейоване становище. Усього в країні налічувалося:

• 200 тис. служителів культу;

• 80 мечетей;

• 300 духовних навчальних закладів, у яких навчалося 60 тис. чоловік.

Шахський режим узяв курс на проведення реформ та на зближення зі США.

Реформи 1962 р.

1. Земельна, яка обмежила розміри земельної власності й передбачала створення селянських кооперативів.

2. Націоналізовано ліси, водні ресурси (націоналізацію нафтової промисловості було проведено у 1951 p.).

3. Передано у приватну власність значну частину державних фабрик і заводів.

4. Прийнято низку законів:

• про участь робітників у прибутках підприємств;

• про надання жінкам виборчих прав;

• про створення “корпусів” освіти з ліквідації неписьменності;

• про світські суди.

Реформи називалися “біла революція”, оскільки запроваджувалися згори і мали на Меті перетворити Іран на міцну, модернізовану державу Сходу.

Наслідки реформ

1. За короткий час у країні виникли високотехнологічні галузі промисловості — машинобудування, металургія, автомобілебудування.

2. Почалася урбанізація країни.

3. У традиційно ісламське суспільство почала проникати західна культура.

Революція в Ірані

У країні зростала релігійна опозиція, яку очолив Хомейні, наростало протистояння між шахом і духовенством.

1978 р. Численні антиурядові виступи в Ірані. їх учасниками були студенти релігійних шкіл, середні міські верстви населення.

1979 р. Ісламська революція в Ірані.

Монархію було повалено. Шах Мохаммед Реза Пехлеві покинув країну. В Іран повернувся з еміграції Хомейні. Був утворений Тимчасовий комітет ісламської революції. Іран був проголошений Ісламською Республікою.

Було прийнято нову конституцію, за якою найвища влада в країні належала духовенству. Нове іранське керівництво оголосило:

• про припинення контактів зі США та іншими західними державами;

• про закриття іноземних фірм і банків;

• про ісламізацію всього життя суспільства. Набув поширення ісламський фундаментализм.

Ісламський фундаменталізм — це ідеологічна та політична течія, що різко активізувалася у 80-ті pp. і домагалася повернення до витоків ісламу й Корану, суворого виконання всіх традиційних (фундаментальних) настанов і перебудови на їх основі суспільного життя.

1980-1988 pp. Ірано-іракська війна, яка набрала затяжного характеру. Воюючі сторони обстрілювали мирні міста ракетами, Ірак застосовував заборонену хімічну зброю. Війна забрала понад 1 млн людських життів.

Літо 1988 р. За посередництва ООН розпочалися переговори, між Багдадом і Тегераном, які завершилися підписанням, угоди про припинення війни.

1989 р. Смерть Хомейні дещо послабила владу релігійного духовенства, зросла роль президента республіки.

Рухолла Мусаві Хомейні

(1903-1989)

Керівник Ісламської Республіки Іран з 1979 р., Аятолла (вище духовне звання шиїтів).

Народився 24 вересня 1903 р. у м. Хомейні. Його дід був родом із Кашміру, женився на дочці іранського поміщика і переїхав жити в Іран. Батько здобув релігійну Освіту і був провідним релігійним діячем міста. Рухолла — молодший син.

Здобув релігійну освіту. Працював викладачем у медресе, писав книги з шаріату. За роки своєї діяльності написав 21 книгу з ісламської теології.

У 1962 р. Хомейні був признаний керівником шиїтської общини в Ірані. Намагався відродити могутність ісламу,, виступав проти економічного і політичного впливу Заходу. Очолив боротьбу проти шахського режиму, виступав проти залежності Ірану від США. 1963 р. був заарештований. Вище духовенство оголосило його Аятоллою, що означало повну його свободу від переслідування шахського режиму.

У 1964 р. знову був заарештований і висланий до Туреччини. У 1965 р. одержав дозвіл на переїзд в Ірак, але в 1978 р. іракський уряд під тиском іранського шаха вислав Хомейні з країни.

З 1978 по 1979 р. він жив у Франції, де продовжував свою діяльність, спрямовану проти шахського режиму.

1 лютого 1979 р. повернувся в Іран після скинення влади шаха. В Ірані була проголошена Ісламська Республіка і Хомейні став довічним правителем Ірану. Країну охопила хвиля репресій проти прихильників ліберальних сил, проти всіх, хто порушував традиції ісламу. Було створено атмосферу взаємної підозрілості. З країни було вислано 85 тис. американців, у тому числі й дипломатів. За неофіційними даними за часів правління Хомейні було страчено 50 тис. іранців, 140 тис. перебували в тюрмах.

Помер 1989 р.

Йому збудовано гробницю, над якою височить мечеть, освітлена прожекторами, що символізує повагу влади і народу до свого духовного лідера.

Сучасне становище Ірану

На сьогодні Іран — індустріально-аграрна країна з розвиненою нафтопереробною промисловістю. Розвинені нафтодобувна, металургійна, машинобудівна, електронна, шкіряна промисловості. Переважають дрібні і напівкустарні підприємства, розвинені кустарні промисли, особливо килимарство. В країні розвинуті державна, кооперативна і приватна власності.

1989 р. Смерть Хомейні послабила владу релігійного духовенства, виросла роль президента республіки. Після розпаду СРСР Іран претендує на роль духовного лідера мусульманських країн СНД.

З 1995 р. Проти Ірану почали діяти санкції США, які звинуватили Тегеран у підтримці міжнародного тероризму й розробці ядерної зброї.

1997 р. До влади прийшли помірковані ісламісти, які головним завданням Ірану вважають розв’язання економічних проблем та розвиток міжнародного співробітництва.

2003 р. Загострився конфлікт між Іраном і МАГАТЕ та міжнародним співтовариством з організації контролю над іранськими АЕС і розробки Іраном програми створення ядерної зброї. З Іраном Україна має економічні контакти. Іран готовий купувати в Україні металопрокатні верстати, машини, літаки, зброю тощо.

У 90-х pp. Україна брала участь у будівництві транзитних залізниць та нафтопроводів, які прокладаються через країни Середньої Азії.

АФГАНІСТАН

Найважливіші поди повоєнного розвитку

До середини 70-х pp. Афганістан залишався однією з найвідсталіших держав світу. В країні панував монархічний напівфеодальний режим, існували пережитки родоплемінного й общинно-патріархального устрою життя. Майже 90 % населення проживало в селі і перебувало під владою феодалів, близько 3 млн чоловік вело кочовий спосіб життя. Влада в країні належала королюМухаммаду Захір-шаху. В країні не було ні сучасної промисловості, ні залізниць. Більшість населення було неписьменним. За доходом на душу населення Афганістан перебував на одному з останніх місць у світі.

1973 р. В Афганістані було вчинено державний переворот на чолі з двоюрідним братом короля Мухаммад Даудом. Монархію було повалено. Афганістан проголошено республікою. Дауд зміцнював особисту владу.

27 квітня 1978 р. Повстання в Кабулі (так звана “квітнева революція”). Група радикально налаштованих офіцерів здійснила військовий переворот і влада перейшла до Революційної Ради, очолюваної лідерами Народно-демократичної партії Афганістану Мухаммедом Таракі і Бабраком Кармалем, Почалися радикальні перетворення, які не враховували національно-культурних традицій і супроводжувалися боротьбою за владу.

Початок 1979 р. Становище в Афганістані погіршилося внаслідок помилок у державній розбудові, репресій та внутрішньофракційної боротьби в Народно-демократичній партії Афганістану.

Новий режим розпочав репресії проти духівництва, його не визнали племінні та етнічні вожді, яким в Афганістані належала реальна влада на місцях. Виник Рух “моджахедів” (борців за віру) — збройної опозиції, яка діяла під релігійними гаслами. В країні спалахнула громадянська війна.

Грудень 1979 р. Радянський уряд втрутився у внутрішні справи Афганістану і ввів обмежений контингент своїх військ, який постійно зростав і досягнув 100 тис. вояків. Радянські війська поставили при владі Б. Кармаля. Введення радянських військ не принесло миру на афганську землю, а призвело до міжнародної ізоляції СРСР.

Уже через два тижні після вторгнення радянських військ Генеральна Асамблея ООН засудила цю агресію. Оснащена передовою військовою технікою, Радянська

Армія так і не змогла взяти під свій контроль становище в Афганістані. Радянських солдатів вважали окупантами, в Афганістані розгорнулася громадянська війна. Афганським партизанам — “душманам” — постачали зброю США, Китай, Пакистан. Тривала війна призвела до великих руйнувань, мільйони афганців загинули або стали біженцями в сусідні Іран і Пакистан. За роки війни загинуло близько 35 тис. радянських солдатів та офіцерів, із них 2378 українців, понад 37 тис. було поранено.

Лютий 1988 p. М. Горбачов заявив про остаточне рішення щодо виведення радянських військ із Афганістану, яке почалося 15 травня 1988 р. і завершилося 15 лютого 1989 р.

1992 р. Уряд Афганістану, який залишився без підтримки СРСР, капітулював і сили озброєної опозиції (моджахеди) захопили столицю Афганістану — Кабул.

У країні продовжувалося безладдя, зумовлене жорстокою боротьбою між різними групами моджахедів.

1994 р. З’являється нова сила — рух “Талібан”.

Таліби — ісламські фундаменталісти в Афганістані, учні релігійних шкіл. Таліби були об’єднані ісламськими гаслами, добре озброєні.

1996 р. Таліби ввійшли в Кабул. Вони почали контролювати 90% усієї території країни. Воєнну допомогу ісламському рухові надавав Пакистан, а фінансову — Саудівська Аравія. Таліби дали притулок головному терористу Усамі Бен Ладену, якого США звинуватили в організації терористичних актів 14 вересня 2001 р.

7 жовтня 2001 р. Американські війська та війська їхніх союзників розпочали, воєнні дії проти талібів, були нанесені бомбові удари по Афганістану.

Листопад 2001 р. Режим талібів упав. У країну введено миротворчі сили. Сформовано коаліційний уряд X. Карзая.

Висновки

1. Ситуація в Афганістані залишається складною:

• країна виснажена 20-річною війною;

• часті посухи;

• проблеми, пов’язані з поверненням 2 млн біженців; ,

• зруйновано народне господарство країни.

2. Тривають збройні зіткнення між прибічниками талібів і миротворцями, а також міжетнічні протистояння озброєних бойовиків місцевих правителів.

Здобуття незалежності країнами континенту

Більшість територій Африки були колоніями Великої Британії, Франції, Бельгії, Португалії. Нині на африканському континенті 56 незалежних держав. До Другої світової війни формально незалежними державами були: Єгипет, Ліберія, Ефіопія, Південно-Африканський Союз (домініон Великої Британії).

Етапи здобуття незалежності країнами Африки

1. 50-ті pp. Внаслідок національно-визвольної боротьби незалежність отримали арабські країни Північної Африки (крім Алжиру, в якому національно-визвольна боротьба тривала до 1962 p., поки Франція не дала їй незалежності).

2. 60-ті pp. Незалежність отримали країни Тропічної Африки, здебільшого мирним шляхом, крім Кенії та Камеруну, де відбулися збройні повстання.

3. 70-80-ті pp. Тривав процес звільнення колоній на півдні Африки. У Південно-Африканській Республіці (ПАР) було ліквідовано систему апартеїду.

1993 р. На політичній карті Африки з’явилася остання незалежна держава на континенті — Еритрея — колишня провінція Ефіопії.

Північна Африка

Група держав Північної Африки є складовою частиною арабського світу.

Країни Магрібу (“Заходу”) — Туніс, Марокко, Алжир. До Великого Магрібу, крім цих трьох країн, належать також Лівія, Мавританія, Західна Сахара.

Країни Магрібу географічно близькі до країн Західної Європи. Сюди проникали елементи європейської (французької) політичної та економічної культури.

1989 р. Країни Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко, Туніс підписали договір про створення Союзу Арабського Магрібу.

Туніс та Марокко

Обидві країни були протекторами (під покровительством) Франції, а деякі території Марокко були під протекторатом Іспанії.

Внаслідок національно-визвольної боротьби вони стали незалежними у 1956 р. У цих країнах розпочалася модернізація на основі розвитку ринкової економіки.

Алжир

Алжіф понад 100 років був колонією Франції. В Алжирі проживало близько 2 млн французьких колоністів (переселенців). Національно-визвольну боротьбу очолив Фронт національного визволення, який виник у 1954 р. і створив армію. Бойові дії за національне визволення тривали з 1954 по 1962 р. За роки війни загинуло до 1 млн алжирців, майже 2 млн осіб пройшли через в’язниці та концтабори. Французький уряд був змушений піти на переговори.

1 липня 1962р. проголошено незалежну Алжирську Республіку. Алжир пішов шляхом розвитку "соціалістичної орієнтації", орієнтуючись на СРСР.

У 80-х pp. в умовах загальної кризи соціалістичної системи та розпаду СРСР Алжир був змушений перейти до політичних та економічних реформ, став на шлях розвитку ринкових відносин.

У суспільстві ще недостатньо сформовані демократичні засади. Появилася загроза войовничого ісламізму.

У 1991 р. на виборах в парламент ісламісти отримали 2/3 місць, необхідних для зміни Конституції та проголошення Ісламської Держави. В події втрутилася армія, яка вчинила державний переворот. Ісламісти опинилися в опозиції. Політична ситуація в країні залишається напруженою.

Єгипет

Єгипет — це велика держава Північної Африки.

З 1922 р. Єгипет формально вважався самостійною державою, а фактично залежав від Великої Британії, яка використовувала Суецький канал і розташовані в його зоні військові бази для панування над Єгиптом. Після Другої світової війни Єгипет формально був монархією на чолі з королем.

1952 р. Таємна організація “вільні офіцери” на чолі з Гамаль Абдель Насером вчинила переворот і захопила владу в країні.

1953 р. Було ліквідовано монархію і проголошено республіку.

1956 р. Прийнята нова конституція країни, президентом обрано Гамаль Абдель Насера. Цього ж року було націоналізовано Суецький канал.

29 жовтня 1956 р. Велика Британія, Франція, Ізраїль розпочали війну проти Єгипту. Генеральна Асамблея ООН засудила війну. Сторони були змушені припинити воєнні дії і вивести війська.

1958 р. Єгипет і Сирія об’єдналися в одну державу — Об’єднану Арабську Республіку, як перший крок до наступного об’єднання всіх арабських держав. Вона проіснувала до 1961 р.

З 1961 р. взято курс на побудову соціалізму.

1961-1964 pp. Була націоналізована вся велика і середня промисловість, фінанси, зовнішня торгівля. У 1965 р. державний сектор давав 25% промислової продукції. Селяни одержали землю, яку держава викупила у поміщиків. СРСР надавав Єгипту значну допомогу.

Після смерті Г.А. Насера Анвар Садат із 1974 р. взяв курс на реприватизацію економіки і підтримку приватної власності, заохочення іноземних інвестицій. Почали налагоджуватися відносини зСША.

Лівія

До Другої світової війни Лівія була окупована Італією. Стала незалежною у 1951 p., коли нова конституція проголосила її Об’єднаним Королівством. До 1969 р. була монархією.

1 вересня 1969 р. група офіцерів на чолі з 27-річним нікому невідомим капітаном М. Каддафі захопила владу в свої руки. Монархічний режим було повалено. Лівія стала республікою, а влада перейшла до рук Ради революційного командування під керівництвом Каддафі. Одночасно він зайняв пост головнокомандувача збройних сил республіки й одержав звання полковника.

М. Каддафі є автором теорії „арабського соціалізму”.

У 1977 р. була проголошена Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія (влада народу). На чолі держави став сам М. Каддафі і його чотири соратники з перевороту.

Теорію “арабського соціалізму” М. Каддафі виклав у “зеленій книзі” (назва книги від кольору ісламського прапора), в якій запропонував “третій шлях” розвитку після капіталізму і соціалізму.

Суть цього шляху розвитку:

1. Влада належить народним масам, які повинні управляти країною через народні збори, народні комітети, громадські організації.

2. Власність суспільна, а розподіл — рівний, який відповідає “розумним" нормам споживання.

3. Життя суспільства має регулюватися мусульманськими релігійними нормами та звичаями.

Величезні прибутки від контрольованого державою експорту нафти дали можливість режиму М. Каддафі забезпечувати достатньо високий рівень життя лівійців, хоча Лівія задовольняє свої потреби в сільськогосподарських продуктах на 30% та імпортує значну кількість продовольства.

М. Каддафі підтримує ліві повстанські рухи в мусульманському світі та міжнародні терористичні групи, що призвело у 80-х pp. до гострої конфронтації Лівії зі США. У 1986 р. США завдали ракетного удару з літаків по військових об’єктах у різних містах та по палацу М. Каддафі у Тріполі. У 1992 р. ООН ввела проти Лівії економічні санкції.

Муамар Каддафі

(народився 1942 р.)

Народився в Лівійській пустині в бідній бедуїнській сім’ї. З дитинства виховувався в мусульманських традиціях. Закінчив мусульманську початкову та середню школи. Навчався на історичному факультеті в м. Бенгази. Потому закінчив військовий коледж м. Бенгази, а згодом — військову школу в Англії.

Був найдисциплінованішим курсантом військових закладів: дотримувався мусульманських звичаїв, не вживав спиртних напоїв, не грав у азартні ігри і ніколи не відвідував розважальні заклади.

Його кумиром був президент Єгипту Гамаль Абдель Насер. У 1965 р. створив підпільну організацію “Вільні офіцери-уніоністи”, яка прагнули домогтися об’єднання арабів у єдину державу під прапором “арабського соціалізму”. Прийшовши до влади, провів націоналізацію енергетики, транспорту, зв’язку, банків, страхових компаній, нафтової промисловості, власності італійських та єврейських общин. Були закриті всі нічні бари, ресторани, казино, заборонено вживання спиртних напоїв.

З самого початку проводив антизахідний курс. Були ліквідовані всі іноземні військові бази на території Лівії. Виступає оборонцем усього арабського світу, не визнає існування Ізраїлю, надає велику допомогу палестинцям. Величезні кошти Лівія витрачає на утримання потужної армії, будівництво військових об’єктів, закупівлю сучасної зброї.

М. Каддафі — непередбачуваний політик. Усі його охоронці — добре навчені дівчата 16-20 років. Часто дозволяє собі непередбачені вчинки. Наприклад, на міжнародну нараду в Белграді привіз з собою шість верблюдів, щоб пити свіже молоко, і пару скакунів, щоб похизуватися перед колегами.

Намагається різними методами підтримувати свою популярність серед народу. Відпустку проводить у пустині, в палатці, як простий бедуїн.

Займається літературною діяльністю. У США вийшло його 12 розповідей, але найвідомішою є його “Зелена книга”, яку сам Каддафі називає “Біблією сучасної епохи”.

У 1994 p. М. Каддафі запропонував розділити частину прибутків від експорту нафти серед населення. Кожній сім’ї з 10 і більше осіб виділяється 5 тис. доларів. У такий спосіб щорічно розподіляється серед лівійців 500 млн нафтодоларів, а всі прибутки становлять 8 млрд доларів.