Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Всесвітня історія опорні конспекти 11 клас

Тема 6. КРАЇНИ АЗІЇ, АФРИКИ І ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

ЛІКВІДАЦІЯ КОЛОНІАЛІЗМУ, СТВОРЕННЯ І РОЗВИТОК НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ

Етапи деколонізації

Деколонізація — це ліквідація колоніального володарювання, звільнення від колоніальної залежності й надання політичної незалежності народам.

Перший етап деколонізації — з середини 40-х — до середини 50-х pp. Падіння колоніальних режимів у країнах Азії (Індія, Індонезія, Бірма). В Азії з’явилося 15 нових незалежних держав з населенням 1,2 млрд осіб і одна в Африці — Лівія.

Другий етап — із середини 50-х — до кінця 60-х pp. Поява незалежних держав у Північній і Центральній Африці (37 держав), 7 держав одержали незалежність в Азії. Третій етап — із 70-х-до 90-х pp.

• Завершилася деколонізація Південної Африки.

• 1990 р. незалежність здобула Намібія — остання колонія в Африці.

• 1997 р. здобула незалежність колишня англійська колонія Гонконг. ;

• 1999 р. колишня португальська колонія Макао ввійшла до складу Китаю.

• Ліквідовано останні колоніальні володіння Великої Британії в Латинській Америці:

Багамські Острови — 1973 p.;

Гайана — 1975 p.;

Беліз — 1981р.

Деколонізація островів Тихоокеанського регіону:

Фіджі — 1970 р.(колонія Великої Британії);

Соломонові Острови — 1978 р. (колонія Великої Британії);

Маршаллові Острови — 1991 p.;

Палау — 1994 р. (колонії США).

Нові незалежні держави, що виникли внаслідок розпаду колишніх колоніальних імперій, разом з іншими малорозвиненими країнами Азії, Африки, Латинської Америки утворили “третій світ”.

Відбувалося перетворення країн “третього світу” на важливий чинник економічного і соціального розвитку.

Висновки

1. Виникнення близько сотні держав на території колишніх колоній має велике міжнародне значення.

2. Ці держави стали важливим чинником світової політики.

3. Вони становлять 2/3 держав — Членів Організації Об’єднаних Націй.

4. Народи незалежних держав здобули можливість самостійного розвитку.

5. бони здобули можливість вибору шляху розвитку з урахуванням національних традицій і культурно-цивілізаторських особливостей.

Розпад колоніальної системи

Передумови деколонізації:

1. Поразка в Другій світовій війні Німеччини, Італії, Японії та їх капітуляція.

2. Ослаблення позицій “старих колоніальних держав” після Другої світової війни (Великої Британії, Франції, Голландії, Бельгії).

3. Зміцнення національної буржуазії, виникнення патріотичних організацій, політичних партій у колоніальних країнах після Другої світової війни.

4. Послаблення контролю метрополій над своїми колоніями (особливо Франції та Голландії).

Причини деколонізації:

1. У добу науково-технічної революції сама колоніальна система втратила сенс, економічну ефективність, перестала бути рентабельною для країн, що мали колонії.

2. Розгортання національно-визвольного руху народів колоніальних країн.

3. Підвищення національної свідомісті народів, прагнення їх до самостійності та незалежності.

4. Здобуття деякими колоніями, безпосередньо втягнутими в Другу світові війну, досвіду збройної боротьби.

5. Демократизація метрополій, які зрозуміли необхідність надання незалежності своїм колоніям.

Наприклад:

• Португальська колоніальна імперія зберігалася до квітневої революції 1974 р. Після усунення режиму Кастана у 1975 р. дістали незалежність Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау.

• Демократизація в ПАР створила умови для незалежності останньої колонії в Африці — Намібії.

6. Активна підтримка СРСР і США країн, що боролися за незалежність, маючи свої інтереси.

Особливості деколонізації:

1. Піднесення національно-визвольного руху в різних частинах світу було неоднаковим: зумовлювалося рівнем розвитку народів, що їх населяли, та їхньою політичною свідомістю.

2. Першими здобули незалежність країни Близького Сходу і Південно-Східної Азії.

3. Велика Британія надала незалежність колишнім колоніям мирним шляхом.

У 1947-1948 pp. незалежними стали британські колонії Бірма, Цейлон, Індія, Пакистан.

4. Франція та Нідерланди хотіли силою утримати колоніальні володіння, вели численні війни:

• 1945-1954 pp. — війна в Індокитаї. Франція визнала незалежність В’єтнаму, Лаосу, Камбоджі;

• 1954-1962 pp. — війна в Алжирі, яку вела Франція;

• 1946-1950 pp. — війна Нідерландів в Індонезії.

5. Процес деколонізації був під міжнародним контролем.

14 грудня 1960 р. була прийнята Декларація Генеральної Асамблеї ООН “Про надання незалежності колоніальним країнам і народам”.

1960 р. визнано роком Африки (17 країн континенту стали, незалежними).

Проблеми, що загострилися у визволених країнах

1. Продовольча.

2. Демографічна. У країнах тропічної Африки виробництво сільськогосподарської продукції зростає щорічно на 1,5%, а населення — на 3%. Тропічна Африка не може себе прогодувати.

3. Політична нестабільність, встановлення авторитарних режимів.

4. Міжплемінна ворожнеча.

5. Геноцид проти власного народу (Судан, Уганда, Руанда, Ліберія, Сомалі та ін.).

Шляхи звільнення колоній

1. Мирний.

Цим шляхом звільнилися англійські колонії Індія, Пакистан, Бірма, Цейлон та ін.

2. Шлях колоніальних воєн.

Франція та Нідерланди силоміць утримували свої колонії, що призвело до воєн в Індокитаї, Алжирі, Індонезії.

Наслідки деколонізації

1. З політичної карти світу зникли британська, французька, бельгійська, португальська колоніальні імперії.

2. В Азії, Африці виникло понад 80 нових суверенних держав.

3. Їх стали називати “країнами, що розвиваються”, “країнами третього світу”.

4. Нові держави здебільшого залишилися економічно слабкими, залежними від допомоги й підтримки розвинених країн.

5. Вони дедалі більше відстають від передових держав світу.

6. У більшості країн, що визволилися, панують авторитарні режими, військово-поліцейські диктатури.

7. Деякі з цих країн останнім часом стали “гарячими точками” — осередками внутрішніх та міждержавних конфліктів ( внутрішні сутички в Сомалі, геноцид в Руанді тощо).

8. Світове співтовариство під егідою ООН намагається політичними, а в разі потреби й військовими силами загасити локальні конфлікти.

9. Для багатьох країн, що розвиваються, характерна політична нестабільність:

• боротьба за владу;

• корупція;

• прикордонні конфлікти;

• кровопролитні локальні війни;

• геноцид проти власного народу (Судан, Уганда, Сомалі та ін.).

10. Спадщина колоніалізму виявилася:

• низьким рівнем розвитку продуктивних сил;

• низьким культурним рівнем;

• поглибленням соціальної нерівності;

• швидким приростом населення, яке не знаходить застосування своїм робочим рукам;

• недостатнім обсягом капіталів.

11. Із розпадом СРСР з’явилися умови для врегулювання регіональних конфліктів у “третьому світі”, бо СРСР уже не втручався у вирішення їх:

• близькосхідний;

• афганський;

• сіли за стіл переговорів сторони в Анголі та Мозамбіку,

• закінчилася війна в Ефіопії.

Шляхи розвитку незалежних держав

1. Шлях розвитку ринкової економіки (єврокапіталістичний шлях — Марокко, Нігерія, Кенія, Індія, Пакистан, Туніс та ін.).

У цих країнах поступово, але помітно нарощувався економічний потенціал, відбувалася деяка демократизація суспільних відносин, введення багатопартійної системи.

В Азії з’являються нові індустріальні країни (Тайвань, Гонконг, Південна Корея, Філіппіни, Сінгапур, Малайзія), які демонструють високу ефективність у галузі економіки. Це країни високого розвитку НТР, освіти, наукомістких галузей виробництва.

2. Соціалістичний шлях розвитку (Китай, Північний В’єтнам, Північна Корея, Куба).

В’єтнам уже встиг об’єднатися. До початку 90-х pp. проблема побудови соціалізму за марксистською моделлю у В’єтнамі була знята. В країні розвивається ринкова економіка.

Китай. Вже до середини 70-х pp. стало зрозуміло, що цей шлях привів Китай до важкої економічної кризи. Китай став на шлях ринкових реформ і послаблення державного контролю в економіці.

Північна Корея і Куба на сьогодні — оплоти соціалізму. Ці країни переживають значні економічні труднощі.

3. Країни “соціалістичної орієнтації” до розпаду СРСР. (Ангола, Алжир, Гвінея-Бісау, Ефіопія, Мозамбік та ін.).

Для них характерний:

• надмірний розвиток державної власності;

• нехтування приватним підприємництвом;

• сформувалися культи авторитарної влади;

• репресії інакомислячих;

• збройні заколоти;

• військові перевороти;

• значний вплив армій;

• міжплемінні конфлікти (Камбоджа, Афганістан, Ангола, Ефіопія та ін,);

• розруха в народному господарстві;

• бюрократизація;

• корупція.

Країни “соціалістичної орієнтації” в економічному аспекті залишилися відсталими, незважаючи на щедрі субсидії з СРСР.

Наприкінці 80-х pp. опозиційні сили країн “соціалістичної орієнтації” домоглися повалення марксистських режимів у Ємені, Алжирі, Ефіопії, Анголі та ін.

Багато країн “соціалістичної орієнтації” почали перехід до ринкових відносин за умов наявності великого неефективного державного сектора в економіці й тоталітарних політичних режимів.

4. Традиціоналістська модель розвитку (Іран, Афганістан):

У цих країнах значний вплив релігії на ідеологічні установки як влади, так і суспільства.

5. Країни з низьким рівнем розвитку внаслідок соціально-економічної та культурної відсталості, їх невизначеність.

30 африканських країн — останні в списку з виробництва валового продукту на душу населення.

Міжнародні об'єднання країн Азії та Африки

1955 р. Бандунзька конференція 29 країн Азії та Африки — перша спроба виступити на світовій арені єдиною силою. Порушено проблеми економічного та культурного співробітництва, прав людини та національного самовизначення народів. Було запропоновано створити спеціальний фонд ООН для економічного розвитку.

У підсумкових документах конференції її учасники закликали народи світу до загального миру і співробітництва. 1961 р. Рух неприєднання, який виник за ініціативи п’яти видатних лідерів світу:

Дж. Неру — Індія;

Й. Б. Тито — Югославія;

Г. Насер — Єгипет;

Сукарно — Індонезія;

К. Нкруми — Гана.

Перша конференція 25 країн відбулася 1-6 вересня

1961 р. у Белграді, вона висунула ідею проведення політики неприєднання до будь-яких військових союзів, підтримки миру та національно-визвольних рухів. Головою Руху неприєднання став на три роки керівник країни, у якій проводиться конференція Руху неприєднання.

На сьогодні учасниками цього об’єднання є 113 країн світу. Ці країни дотримуються політики неприєднання до військових союзів і блоків, прагнуть проводити незалежну політику, не допускати диктату і насильства у міжнародних відносинах. Рух підтримує будь-які кроки з роззброєння.

1964 р. 77 країн Азії, Африки та Латинської Америки утворили міжнародне об’єднання “Група — 77”.

На початку 90-х pp. до цього об’єднання входило 129 країн, в яких видобувається 2/3 нафти, що використовують країни Заходу, 50% інших сировинних товарів. Країни цього об’єднання заявили про свій намір спільно шукати шляхи вирішення найважливіших для них економічних проблем. Вони прагнуть домогтися стабілізації цін на експорт сировини, пільг для збуту товарів на ринках розвинених держав та інвестицій у свої економіки.

Діють такі регіональні об’єднання:

• Ліга арабських держав — 1945 p.;

• Організація африканської єдності — 1963 р,;

• Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК) — 1966 р.;

• Асоціація держав Південно-Східної Азії — 1967 p.;

• Ісламська конфедерація — 1969 р.

Ці організації прагнуть реалізовувати спільні програми економічного та культурного розвитку, здійснювати координацію зовнішньої політики.

Відносини України з державами Азії та Африки

Країни Азії мають важливе значення для забезпечення альтернативними джерелами постачання енергоносіїв України та для власних ринків збуту товарів у цьому регіоні. Зацікавленість в активізації економічної взаємодії з Україною виявляють усі країни Азійсько-Тихоокеанського регіону.

1. Японія, Південна Корея, Таїланд вбачають в Україні ринок збуту своєї високотехнологічної продукції, яка тут користується великим попитом, а також зацікавлені в експорті української сировини.

2. Китай, Індія, В’єтнам зацікавлені у військовій продукції, металургії, машинобудуванні та в експорті в Україну своїх товарів широкого вжитку.

З вересня 1986 р. Україна є спостерігачем Руху неприєднання.

У 1996,1998 pp. Україна брала участь у роботі Одинадцятої та Дванадцятої конференцій цієї організації. Намагається потрапити на багаті сировинні ринки цього регіону, експортувати сюди свою наукомістку продукцію та вироби важкої промисловості.

Укладено торговельні угоди з Китаєм, Пакистаном, Індією та іншими країнами цього регіону.

Політичні та економічні відносини України з країнами Африки розвиваються менш інтенсивно через політичну нестабільність цього регіону.