Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Всесвітня історія опорні конспекти 11 клас

ЮГОСЛАВІЯ

Комуністи при владі

Квітень 1941 р. Німеччина та її союзники окупували Югославію. Частину території поділено між державами фашистського блоку, а в іншій частині проголошено Сербію та Хорватію, які були повністю залежні від Німеччини. На території Югославії розгорнувся збройний опір двох сил:

1. Четницький рух (від сербського слова “чета” — загін), який очолив полковник Дража Михайлович. Вони прагнули звільнення країни від окупації та відновлення Югославської держави. Підпорядковувалися емігрантському королівському уряду Югославії, який перебував у Лондоні.

2. Комуністичний партизанський рух, який організувала Комуністична партія Югославії на чолі з Йосипом Броз Тито. Цей рух підтримував Радянський Союз.

У 1942 р. було сформовано Народно-визвольну армію Югославії (НВАЮ), а також Антифашистське віче народного визволення Югославії — законодавчий орган майбутньої влади.

Створено комуністичний уряд — Національний комітет визволення Югославії на чолі з Й. Броз Тито. На місцях створювалися нові органи влади — народно-визвольні комітети. Відносини між обома рухами Опору (четницьким і комуністичним) були ворожими.

Вересень 1944 р. Радянські війська ввійшли на югославську територію і з’єдналися з НВАЮ.

29 жовтня 1944 р. Спільними зусиллями НВАЮ і радянських військ було визволено Белград.

Березень 1945 р. У Белграді було сформовано Тимчасовий народний уряд Югославії, який очолив Й. Броз Тито.

До літа 1945 р. Комуністи посідали всі керівні посади в державному і господарському апаратах. Комуністична партія Югославії встановила повний контроль над усіма сферами суспільного життя.

1. Був ліквідований рух четників та інші антикомуністичні збройні формування.

2. У листопаді 1945 р. комуністи здобули перемогу на виборах до Установчої скупщини. Було ухвалено декларацію про ліквідацію монархії й проголошення Федеративної Народної Республіки Югославії (ФНРЮ) в складі шести республік:

Боснії та Герцеговини, Македонії, Сербії, Словенії, Хорватії, Чорногорії та двох автономних областей у межах Сербії — Воєводини й Косова.

3. 22 грудня 1945 р. Уряди Великої Британії та США визнали ФНРЮ.

4. 31 січня 1946 р. Було затверджено конституцію ФНРЮ, яка закріпила однопартійний режим комуністичної диктатури.

Так була сформована політична система комуністичного режиму.

У країні розпочалися економічні перетворення

1. Було проведено націоналізацію великої промисловості, банків, оптової торгівлі. У 1946 р. державний сектор становив 90%.

2. Встановлено державний контроль над зовнішньою торгівлею (1945 p.).

3. Проведено грошову реформу, під час якої, обмінюючи гроші, можна було одержати не більше 5 тис. нових динарів.

4. Ліквідовано велике землеволодіння і встановлено розмір земельних наділів 25-30 га оброблюваної землі або 45 га всіх сільськогосподарських угідь. Землі Поміщиків і католицької церкви відчужувалися за компенсацію від держави.

5. Здійснено перехід до планового ведення господарства.

6. Сформовано централізовану систему управління економікою.

7. Встановлено суворий контроль Комуністичної партії над усіма сферами суспільного життя.

8. Запроваджено Кооперацію в сільському господарстві.

9. Розпочато проведення індустріалізації.

Висновок

Наприкінці 1946 р. у країні склалася політична монополія Комуністичної партії Югославії, що вело країну до тоталітарного режиму, який остаточно утвердився у 1946-1947 рр. 

Причини-утвердження тоталітаризму

1. Відсутність демократичних традицій.

2. Збільшення за роки війни впливу КПЮ, яка відіграла важливу роль в організації руху Опору.

3. Зростання авторитету СРСР, який надавав значну допомогу югославському народові у боротьбі проти фашизму.

4. Економічна відсталість країни.

5. Воєнна розруха.

6. Зубожіння народних мас.

Конфлікт з СРСР (1948-1953 pp.).

Причини радянсько-югославського конфлікту

1. Прагнення Й. Броз Тито до проведення самостійної внутрішньої й зовнішньої політики, не залежної від Москви.

2. Запровадження в Югославії наприкінці 40-х — на початку 50-х pp. дещо іншої, ніж в СРСР, моделі суспільного розвитку — “самоврядного соціалізму”.

3. Югославія самостійно, без погодження з Москвою, розпочала проводити зовнішньополітичну діяльність:

• підтримувала грецьких комуністів, які підняли повстання проти існуючого в Греції режиму;

• виступала за створення Балканської федерації;

• робила конкретні кроки щодо укладення економічних союзів із Албанією і Болгарією.

Лютий 1948 р. Й. Броз Тито було запрошено до Москви. Сам Тито не поїхав, а відправив делегацію. Й. Сталін сприйняв, це як вияв непокори.

Березень — травень 1948 р. Відбувся обмін листами між радянським і югославським керівництвом.

Червень 1948 р. Було опубліковано резолюцію Комінформбюро, в якій югославське керівництво обвинувачувалося в тому, що воно відійшло від марксизму-ленінізму. В СРСР і країнах народної демократії було розгорнуто широку антиюгославську кампанію.

1949 р. СРСР в односторонньому порядку розірвав Договір про дружбу і співробітництво, який було укладено з Югославією у квітні 1945 р.

Погіршення відносин з СРСР і країнами народної демократії змусило югославське керівництво шукати підтримки капіталістичних держав. Югославія розширила торговельно-економічні зв’язки із західними країнами.

Югославське керівництво шукало власні методи соціалістичного будівництва

1. У проведенні кооперації запроваджувався принцип добровільності.

2. Селяни одержали право залишати кооперативи і створювати приватні господарства. Запроваджувалася приватна власність на землю.

3. Дозволялися кредити й оренда землі, використання найманої праці.

4. Підприємства передавалися трудовим колективам для управління виробництвом й отримували господарську самостійність.

5. Було припинено прискорену індустріалізацію.

6. Розвивалися товарно-грошові ринкові відносини “під контролем держави”.

7. Встановилися тісні економічні зв’язки з країнами Заходу.

8. Зазнала змін і політична система:

• КП Югославії було перейменовано в Союз комуністів Югославії (1952 p.);

• розширювалися повноваження парламенту;

• встановлено пост президента країни (з 1953 p.), ним став Й. Броз Тито;

• було закріплено принцип громадського самоврядування, побудова так званого “самоврядного соціалізму”;

• з 1952 р. було запроваджено самоврядування в громадах, районах і містах — введено двопалатні народні комітети;

• з 1963 р. країна стала називатися Соціалістична Федеративна Республіка Югославія.

Висновки

1. Відновлення дипломатичних відносин з СРСР відбулося після смерті Й. Сталіна і приходу до влади М. Хрущова.

2. Проте Югославія продовжувала проводити незалежну зовнішню політику і відмовилася ввійди до Організації Варшавського договору та до Ради Економічної Взаємодопомоги.

3. Югославія залишалася типовою тоталітарною державою, існувала однопартійна система з абсолютною владою Й. Броз Тито.

4. Вона продовжувала побудову альтернативного сталінській системі “самоврядного соціалізму”, в якому допускалося існування дрібної приватної власності.

5. Югославія стала ініціатором створення Руху неприєднання.

6. Завдяки лібералізації виїзду та в’їзду в країну понад 1 млн югославських громадян працювало за кордоном, насамперед у ФРН.

Йосип Броз Тито

(1892-1980)

Видатний державний і політичний діяч Югославії, організатор руху Опору в роки Другої світової війни, маршал. Народився в с. Кушроваць недалеко від Загреба.

Батько Франц Броз був хорватом, а мати словенкою. Закінчив початкову школу, навчався в гімназії. Пізніше поступив учнем у слюсарно-механічну майстерню і працював на машинобудівних заводах.

У 1913 р. був призваний до армії Австро-Угорщини, до складу якої в той час входила Хорватія. У 1915 р. на території Галичини був важко поранений і потрапив у полон. Побував у таборах військовополонених у Сибірській, Пермській губерніях, де вступив у контакт з більшовиками і познайомився з працями В. І. Леніна. У травні 1917 р. дізнався про революцію в Петрограді, втік із табору і прибув до Петрограда, де поступив на роботу на Путиловський завод.

Після більшовицького перевороту в жовтні 1917 р. Тито вступив до інтернаціонального загону Червоної гвардії, прийняв радянське громадянство і став членом більшовицької партії.

У 1920 р. повернувся в Югославію, де став членом Комуністичної партії Югославії. Неодноразово арештовувався. У 1937 р. очолив Комуністичну партію Югославії. Після нападу фашистських військ на Югославію у квітні 1941 р. очолив народно-визвольну партизанську боротьбу, яка велась під лозунгом “Братство і єдність”. На завершальному етапі війни партизанська армія нараховувала до 600 тис. чоловік.

Фашисти намагалися знищити лідера Опору і за його голову давали 100 тис. рейхсмарок золотом. Було розроблено спеціальну операцію “Хід конем” зі знищення Й. Броз Тито, використано загін парашутистів, але йому вдалося втекти.

Й. Сталін був стурбований долею Тито і, коли небезпека минула, він від імені Верховної Ради СРСР подарував

Й. Броз Тито золоту шаблю. А згодом відбулася зустріч югославського і радянського лідерів (вересень 1944 p.), результатом переговорів яких стало виділення югославам танкової бригади, двох авіаційних дивізій та іншого озброєння. Однак в післявоєнний період відносини обох країн погіршилися. Й. Тито став проводити не залежну від Кремля політику. В СРСР його називали “імперіалістичним шпіоном”, засуджували його “антикомуністичну діяльність”.

Югославія залишалася країною соціалістичного типу з національним забарвленням. Проте методи керівництва Й. Тито інодпсопіював у Й. Сталіна, проводив репресії проти опозиції. Йому було характерне зловживання владою.

У період М. Хрущова відносини між країнами дещо нормалізувалися. Однак 1956 р. Й. Броз Тито виступив на захист Угорщини і її лідера Імре Надя.

Й. Броз Тито — високоосвічена людина, знав російську, англійську, французьку мови, вивчив есперанто, прекрасно грав на фортепіано, глибоко ерудований у мистецтві. Він охоче танцював, грав у більярд, шахмати, доміно, в молодості займався фехтуванням.

Був нагороджений орденами і медалями 59 країн світу. Він кавалер Орденів Перемоги, Леніна, Жовтневої революції (СРСР), мав 16 югославських нагород і 98 нагород багатьох країн світу.

Помер 4 травня 1980 р.

На похорони прибуло 208 делегацій із 126 країн світу, що свідчило про його велику популярність і шану у світі.

Загострення міжнаціональних відносин та політичної ситуації в країні

1980 р. Помер Й. Броз Тито. Було запроваджено інститут колективного керівництва в особі Президії СФРЮ, головою якої по черзі на один рік ставав кожний із восьми суб’єктів федерації — представників шести республік та двох автономних країв.

З 1981 р. почалася криза югославської державності, зумовлена помилками в національній політиці:

1. За умов комуністичного режиму Югославія як багатонаціональна держава не була добровільним федеративним об’єднанням.

2. Тут була панівна (сербська) і підпорядковані нації.

3. Кордони між республіками встановлено без врахування думки народу.

4. Порушувався принцип рівності національних меншин.

5. Ігнорувалися права турків, албанців, угорців.

6. Керівні посади в уряді і парти здебільшого посідали серби, а найбільші прибутки до федерального бюджету приносили Хорватія і Словенія.

7. Відбувався несправедливий розподіл коштів.

8. Був відсутній загальнонаціональний ринок.

9. Прагнення підпорядкованих націй до свободи і самостійності жорстоко придушувалися.

1981 р. Розпочалися заворушення в автономному краї Косово, 90% населення якого становили албанці. Вони вимагали надання, автономному краю статусу республіки. Власті придушували демонстрації. Напруженість не спадала і в наступні роки.

Висновки

1. Косовські події 1981 р. започаткували кризу югославської державності.

2. В Югославії загострювалася ситуація і наростали передумови її розпаду.

3. Національні проблеми в країні тісно перепліталися з погіршенням соціально-економічного становища республік, наростанням глибокої фінансової кризи.

Проголошення незалежності югославських республік.

Причини розпаду Югославії

Цьому процесові сприяли такі фактори:

• перебудова в СРСР;

• революції в Європі;

• загострення національних проблем і протиріч у Югославії;

• глибока економічна і фінансова криза, погіршення соціально-економічного становища;

• перебудовні процеси в Югославії, що привели до створення опозиційних партій на національній основі;

• розпад Союзу комуністів Югославії;

• смерть Й. Броз Тито, що зумовило до послаблення югославського керівництва і розвиток відцентрових тенденцій.

Початок 1990 р. Єдиний Союз комуністів Югославії розпався на республіканські організації. В республіках витікали нові політичні партії й організації. Зросла політична активність населення, яке почало боротьбу за утворення окремих національних держав,

1990 р. На виборах до республіканських та місцевих органів влади Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, Македонії перемогу здобули опозиційні сили. У Сербії та Чорногорії верх взяли комуністи, що стояли на позиціях збереження Югославської федерації. Очолив цей напрям лідер сербських комуністів Слободан Мілошевич, який був обраний президентом Сербії.

25 червня 1991 р. Словенія і Хорватія заявили про свою незалежність. Федеральні власті це визнали цю незалежність і направили війська, щоб силою не допустити їх відокремлення. У Словенії частини югославської армії дістали рішучий опір і були змушені відступити. Словенія відстояла свою незалежність. Події в Хорватії переросли у справжню війну, яка тривала до 1995 р.

17 липня 1991 р. Проголосила свою незалежність Македонія. Тут воєнних дій не було, а було проведено референдум. Це єдина республіка колишньої Югославської федерації, яка здобула незалежність без застосування військової сили.

14 жовтня 1991 р. Декларувала свою незалежність Боснія та Герцеговина.

Квітень 1992 р. У Белграді вирішили створити нову федерацію, бо СФРЮ фактично вже не існувало. Було створено Союзну Республіку Югославію (СРЮ) у складі Сербії і Чорногорії зі столицею у Белграді, територія якої становила 102 тис. кв. км із населенням 20,5 млн осіб.

Сепаратизм — прагнення до відособлення, відокремлення, рух за надання частині країни автономії, рух за створення нової держави.

Висновки

1. У 1992 р. відбувся остаточний розпад Югославії.

2. На її теренах утворилися нові держави: Хорватія, Словенія, Македонія, Боснія та Герцеговина, Союзна Республіка Югославія (СРЮ) — об’єднання Сербії та Чорногорії.

Наслідки розпаду Югославії

1. У багатьох колишніх республіках Югославії демократичні вибори вивели на передній план войовничих націоналістів, що й було однією з передумов численних конфліктів та громадянської війни.

2. Посилилося насильство у відносинах етнічних громад.

3. Величезні жертви численних конфліктів, відбулися значні переселення і мільйони людей покинули межі Югославії.

4. Конфлікти в Югославії стали загрозою для безпеки всієї Європи, незалежно від їх етнічного чи релігійного характеру.

Громадянська війна.

Особливості громадянської війни в Югославії

1. В Югославії кризу створило переплетення національних, соціальних і релігійних проблем..

2. Вона набрала міжетнічного та міжрелігійного конфлікту, бо була велика строкатість етнічного й конфесійного складу населення.

3. Посилились відцентрові тенденції, спричинені економічним і політичним становищем “самоврядного соціалізму”.

4. Белградське керівництво прагнуло зберегти єдину державу, використовувало югославську армію, що призвело до громадянської війни.

5. Кожна етнічна громада бажала мати власну територію, а її еліта — владу, що призводило до гострих суперечностей.

1991 р. На території Югославії розгорілася громадянська війна.

Події в Хорватії

Сербські громади в Хорватії після проголошення нею незалежності проголосили про створення Сербської автономної області — . Сербської Крайни, яка займала 28% хорватської території. Там мешкало 880 тис. осіб, але лише 316 тис. становили серби. Сербія підтримала право на самовизначення сербського населення в Хорватії. Югославська Народна армія розпочала воєнні дії в Хорватії, які супроводжувалися терором і етнічними чистками. Бої точилися з серпня 1991 р. по січень 1992 р. Загинуло 6 тис, чоловік, а матеріальні збитки становили 30 млрд доларів.

Трагічні події в Боснії та Герцеговині

Союзна Республіка Югославія підтримала і самопроголошену Сербську Республіку Боснію і Герцеговину, яка була проголошена зразу після проголошення незалежності

Боснії та Герцеговину. Розпочалася кровопролитна війна. На території Боснії та Герцеговини проживало: 2 млн (50%) боснійських мусульман, 1,4 млн (30%) православних сербів, 760 тис. (17%) хорватів. Військові частини Югославської Народної армії (100 тис. чоловік) розпочали воєнні дії на боці сербів. Воєнні “етнічні” чистки, партизанські рейди, концтабори для військовополонених, бойові дії тривали більше трьох років. У трирічній війні загинуло 250 тис. осіб, близько 2 млн осіб стали біженцями.

У листопаді 1995 р. за ініціативи англо-американської дипломатії у США підписано Дейтонську угоду, що погасила вогнище громадянської війни. Згідно з мирною угодою Боснія і Герцеговина залишилася єдиною державою, яка складається з двох частин — Боснійської мусульмансько-хорватської Федерації та Республіки Сербської.

Події в Косові

1998-1999 pp. — конфлікт у сербській провінції Косово, де проживає багато албанців, призвів до громадянської війни. Албанці проголосили Республіку Косово, яка не визнавала владу Белграда. Президент Югославії Слободан Милошевич анулював автономію албанської громади і розпочав етнічні чистки проти албанського населення. Серби обстрілювали албанські населені пункти. У Косові розпочалася справжня громадянська війна.

Події в Македонії

2001 р. У Македонії спалахнув збройний конфлікт. Албанські екстремісти від імені третини албанського населення Македонії вимагали автономії та надання албанській мові статусу другої державної. Розпочалися воєнні дії проти македонської армії. Завдяки зусиллям світової громадськості конфлікт вдалося зупинити, а сторони сіли за стіл переговорів.

Висновки

1. Конфлікти на території колишньої Югославії були найтривалішими, найкривавішими після Другої світової війни.

2. Проблема Балкан і надалі залишається “пороховою бочкою Європи”.

3. Внутрішні конфлікти в Югославії стали турботою всіх європейських держав.

4. Конфлікти на території колишньої Югославії були трагічними для мирного населення. Лише війна в Боснії і Герцеговині забрала життя 380 тис. осіб, 1 млн 350 тис. були переселені, а 2 млн 250 тис. стали біженцями.

Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту на Балканах

Жовтень 1991 р. В Гаазі було скликано міжнародну конференцію щодо Югославії, на якій прийнято Декларацію, про визнання світовим співтовариством факту розпаду СФРЮ.

На конференції пролунали звинувачення на адресу Сербії та Чорногорії, що вони прагнуть силою перешкодити відокремленню республік від Югославії.

Грудень 1991 р. Рада Міністрів Євросоюзу схвалила рішення про запровадження економічних санкцій щодо Сербії та Чорногорії.

Весна 1992 р. Народна армія Югославії розпочала воєнні дії в Хорватії. Світове співтовариство (ООН, НАТО, Європейський Союз) звинуватило Югославію в агресії. Вони робили неодноразові спроби загасити вогнище війни на Балканах.

За рішенням Ради Безпеки ООН до Хорватії було направлено миротворчі сили.

1992-1995 pp. — війна у Боснії та Герцеговині.

30 травня 1992 р. Рада Безпеки ООН запровадила економічні санкції проти СРЮ.

Лютий 1994 р. З метою контролю ситуації в районі Сараєва до міста було введено міжнародні сили ООН, серед яких і два українських миротворчих батальйони.

1995 р. Для виконання Дейтонських угод про поділ території єдиної Боснії та Герцеговини на Мусульмансько-хорватську федерацію й Сербську Республіку миротворчі сили ООН було замінено спеціальним військовим 60-тисячним контингентом НАТО, до якого приєдналися військові підрозділи Росії та України.

1999 р. Загострилася проблема албанців у Косові (Югославія). Країни НАТО звинуватили югославське керівництво на чолі з президентом С. Милошевичем у геноциді щодо албанців і з 24 березня по 24 червня 1999 р. бомбардували Югославію. Було завдано ракетних і бомбових ударів по стратегічних і військових об’єктах Югославії. Союзницькі сили за участі 1,1 тис. літаків здійснили 35 тис. бойових вильотів і скинули на територію СРЮ 20 тис. бомб і ракет.

За час військової операції НАТО втрати Югославської Народної армії становили близько 5 тис. чоловік, а цивільного населення — 1,2 млн. Збитки внаслідок руйнувань становили 30 млрд доларів.

Наприкінці травня 1999 р. С. Милошевич погодився на введення військових миротворчих сил до Косова. Події в Косові призвели до міжнародної ізоляції С. Милошевича і підірвали його авторитет усередині країни.

Жовтень 2000 р. На президентських виборах перемогу здобув лідер демократичних сил В. Коштуниця.

Квітень 2001 р. С. Милошевич заарештований за геноцид стосовно албанців Косова і в червні 2001 р. був переданий до Гаазького міжнародного трибуналу. Судовий процес над ним триває.

2001 р. Під час албано-македонського протистояння завдяки зусиллям світової громадськості конфлікт вдалося зупинити, а сторони сіли за стіл переговорів. Було досягнуто компроміс і розпочалося роззброєння албанських військових формувань. Однак небезпека нового протистояння існує.

14 березня 2002 р. СРЮ перетворена на конфедерацію Сербії і Чорногорії.

У 2005 р. має відбутися референдум про дальшу долю конфедерації Сербії та Чорногорії.

Відносини з Україною

1. Нові держави, що виникли на території колишньої Югославії, визнали Україну і встановили з нею дипломатичні відносини.

2. Договори про дружбу і співробітництво з Україною уклали Хорватія у вересні 1996 р. і Македонія у грудні 1998 р. Низку міжурядових угод про торгово-економічне співробітництво укладено між Україною і Словенією, яка у травні 2004 р. стала членом ЄС.

3. Україна брала участь у миротворчій операції в 1994-1999 pp. на території Боснії та Герцеговини. Сьогодні Україна бере участь у врегулюванні ситуації в регіоні:

• з осені 1999 р. діє український вертолітний загін і механізована рота в Косові у Югославії;

• з 2001 р. українські миротворці перебувають у Македонії.

4. Югославська війна зачепила інтереси України. Україна втратила 220 млн доларів від припинення судноплавства по Дунаю.

5. Березень 1999 р. Відбувся візит президента України Л. Кучми до Словенії, який мав переговори з президентом країни Міланом Кучаном. Було підписано угоди про взаємне сприяння та захист інвестицій, повітряне сполучення та співпрацю в галузі поштового й електронного зв’язку.

6. Наприкінці липня 1999 р. у Сараєві побував президент України Л. Кучма, який взяв участь у саміті Пакту стабільності в Південно-Східній Європі й мав зустрічі з лідерами балканських країн.

7. На території колишньої Югославії проживає близько 50 тис. українців, більшість — у Сербії (автономний край Воєводина).