Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Всесвітня історія опорні конспекти 11 клас

РОКИ “ЗАСТОЮ” (1965-1985 pp.)

Усунення від влади М. Хрущова

Ініціаторами й організаторами усунення від влади М. Хрущова виступили його висуванці:

секретарі ЦК КПРС Леонід Брежнєв, Микола Підгорний, Олександр Шелепін,

голова КДБ Володимир Семичастний,

голова Президії Верховної Ради Російської Федерації Микола Ігнатов.

Фактично було здійснено державний переворот (“тихий переворот”) під час відпочинку М. Хрущова.

12 жовтня 1964 р. Провели засідання президії ЦК КПРС, на якому проголосували за усунення М. Хрущова з усіх посад.

14 жовтня 1964 р. Пленум ЦК КПРС ухвалив рішення про звільнення М. Хрущова від обов’язків Першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК КПРС, Голови Ради Міністрів СРСР з формулюванням “у зв’язку з похилим віком та погіршенням стану здоров’я”.

Це був перший випадок звільнення найвищої посадової особи в партії та державі з ініціативи близького оточення внаслідок безтурботності та неоглядності М. Хрущова. Після усунення М. Хрущова було проголошено принцип “колективного керівництва”. Першим секретарем ЦК. КПРС призначено Л. Брежнєва, Головою Президії Верховної Ради СРСР — М. Підгорного.

Велику роль у суспільно-політичному житті країни відігравав головний ідеолог партії М. Суслов — секретар ЦК КПРС з ідеологічної роботи.

Причини падіння М. Хрущова

1. Наростало незадоволення партійної номенклатури правлінням М. Хрущова:

• реорганізацією крайових та обласних партапаратів, розподілом на промисловий та сільськогосподарський крайкоми та обкоми КПРС;

• відміною низки привілеїв — персональних автомобілів, безкоштовних щотижневих пайків, безкоштовних санаторіїв тощо.

2. Наростало невдоволення представників військово-промислового комплексу.

3. Байдужість суспільства та його інтелектуальної еліти.

4. Незмінність командно-адміністративної системи, яка унеможливлювала спроби реформувати країну.

5. Через невдачі у внутрішній і зовнішній політиці авторитет М. Хрущова похитнувся серед усіх верств населення.

Л. Брежнєв

Л. Брежнєв — людина добродушна, поблажлива, безпринципна. Любив полювання, іноземні автомобілі,, численні подарунки, гучні застілля тощо.

На посту Генерального Секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєв залишався до самої смерті у 1982 р. У 1977 р. він став ще і Головою Верховної Ради СРСР.

З приходом до влади Л. Брежнєв негласно заборонив критикуй. Сталіна, сприяв створенню власного “культу особи”. Любив нагороди:

нагороджений орденом Перемоги, чотирма орденами Героя Радянського Союзу, званням Героя Соціалістичної Праці, одержав звання Маршала Радянського Союзу. Усього Л. Брежнєв мав 230 радянських і закордонних орденів і медалей.

Його період — це період безконтрольності, благодушності, самозаспокоєння, байдужості та аморальності влади. Процвітав формалізм, парадність. Л. Брежнєв турбувався лише кадровими проблемами, щоб на ключових посадах зберегти вірних, сліпих виконавців своєї волі. Процвітав кар’єризм. В ідеологічному житті неподільно панував вплив М. Суслова.

Знову велась боротьба з інтелігенцією, що намагалася відстояти право на свободу творчості. Посилювався ідеологічний партійний контроль за всіма сферами життя радянського суспільства. Ширилося втручання в культурне життя з метою нав’язування старих ідеологічних штампів часів “сталінізму”.

Згорталися ліберальні починання хрущовської епохи.

Післяхрущовське двадцятиріччя (1965-1985 pp.) — це період “застою” в усіх сферах життя суспільства — економіці, політиці, соціальних відносинах, ідеології, культурі.

Причини “застою”

1. Посилення командно-адміністративного тиску в економіці після десятиліття хрущовських реформ.

2. Нездатність керівництва держави реагувати на потреби часу (світ вступив у нову фазу НТР).

3. Прибутки від “нафтодоларів” лише на деякий час стабілізували радянський бюджет.

4. Панували адміністративно-командні методи управління, заміна Рад партійними органами, їх диктат.

5. Здійснювався контроль партійних органів за всіма сферами життя суспільства.

6. Відбувалося значне зростання бюрократичного апарату:

• кількість міністерств і відомств зросла з 135 у 1975 р. до 160 у 1985 p.;

• у бюрократичному апараті працювало 1,7% всього працездатного населення країни.

“Косигінська“ реформа та її результати

Економічна реформа — зміни в системі господарського механізму, що їх проводить держава, спрямовані на розвиток і підвищення економічної ефективності виробництва, система заходів із відновлення управління виробництвом, які відповідали б потребам часу. Програму економічних реформ розробив Голова Ради Міністрів СРСР Олексій Косигін. Суть реформи:

1. Відбувалося вдосконалення управління виробництвом, поліпшувалося планування.

2. Скорочувалися планові показники підприємств, що стимулювало їх самостійність.

3. Замість показника виконання плану по загальному обсягу продукції, вводився показник реалізації.

4. Підприємства звільнялися від надмірної регламентації діяльності, скорочувалася кількість планових показників.

5. Раднаргоспи були ліквідовані, замість них створено 40 міністерств і відомств.

6. Передбачалося:

• розширення прав підприємств;

• перехід їх на госпрозрахунок;

• посилення економічного стимулювання і матеріальної зацікавленості;

• посилення прямих договірних зв’язків між підприємствами щодо постачання продукції.

7. Встановлювалися економічно обґрунтовані ціни.

8. Створювалися спеціальні фонди для матеріального заохочення робітників і службовців залежно від результатів їхньої праці.

9. У сільському господарстві:

• підвищено закупівельні ціни на сільгосппродукцію з урахуванням кліматичних умов та умов виробництва в окремих районах;

• збільшено капіталовкладення в сільське господарство;

• вводилася в колгоспах гарантована оплата трудоднів грошима;

• знижувалися ціни на сільгосптехніку;

• запроваджувалася надбавка за надпланову продукцію;

• передбачалися заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства, що мали сприяти ліквідації відставання аграрного виробництва, створення в країні достатку продовольства і сировини для промисловості.

Позитивні наслідки реформ

1. Значно зросли виробництво промислової продукції та продуктивність праці.

2. Дві третини промислової продукції було отримано завдяки підвищенню продуктивності праці.

3. Збільшилася зарплата робітників і службовців у всіх галузях народного господарства.

4. Зростало житлове будівництво.

5. У сільському господарстві уряд списав борги колгоспів і радгоспів.

6. Виробництво м’яса збільшилося з 8,3 млн т у 1964 р. до 12, 3 млн ту 1970 р.

7. За роки восьмої п’ятирічки (1966 — 1970 pp.) в промисловості було введено в дію близько 2 тис. нових великих підприємств (Західносибірський, Карагандинський комбінати, почалося створення Тюменського нафтогазового комплексу, автомобільного заводу в Тольятті та ін.).

Негативні наслідки реформ

1. Промисловість продовжувала розвиватися інтенсивним шляхом надмірних витрат.

2. Значно зросла собівартість продукції, впала дисципліна постачання.

3. Низькою залишалася якість продукції.

4. Грошові прибутки громадян не знаходили товарного покриття, був постійний дефіцит товарів і послуг.

5. Повільно запроваджувались новітні технології, електронна техніка.

6. Провалом закінчилася державна програма освоєння російського Нечорнозем’я.

7. Не вистачало технічних засобів, необхідних для впровадження індустріальних технологій.

8. Не раціонально використовувалася земля.

9. Залишалися невирішеними питання про соціальний розвиток села, його газифікацію, теплофікацію, водопостачання, медичне й торговельне обслуговування.

10. За рівнем технічного оснащення значно відставало сільське господарство.

11. Внаслідок процесів урбанізації значно зменшилися трудові ресурси на селі.

12. Значною перепоною на шляху реформ став бюрократичний апарат.

13. Не було виконано прийнятої у 1982 р. Продовольчої програми, яка передбачала зміни в управлінні аграрним сектором (створення структури агропрому), інтенсифікацію виробництва.

14. Основою радянської економіки, як і раніше, були паливно-енергетичний і військово-промисловий комплекс:

• частка ВВП в середині 70-х pp. у загальному обсязі промислового виробництва становила 60%;

• на військову промисловість працювало 70% машинобудівних заводів.

15. Країна, яка мала найкращі чорноземи у світі, стала лідерові закупівлі зерна за кордоном.

16. Г острою залишалася житлова проблема.

Знижувалися темпи економічного зростання.

Щорічний приріст продукції важкої промисловості

50-60-ті pp.

1971-1975 pp.

1976-1980 pp.

5-6%

3,7%

8,7%

Приріст валового національного продукту

1966-1970 pp.

1980-1981 pp.

41%

17%

Зростання закупівлі продуктів харчування за кордоном протягом 1970-1987 pp.

Продукти

Зростання закупівлі, у скільки разів

М’ясо і м’ясопродукти

5,2

Риба і рибопродукти

12,4

Рослинна олія

12,8

Зерно

13,8

Вершкове масло

185,2

Причини невдач економічних реформ

1. Економічні реформи не зачепили основ командно-адміністративної системи.

2. Спроби застосувати економічні методи управління наштовхувалися на командно-адміністративні методи управління.

3. Економіка не використовувала досягнень науково-технічного прогресу.

4. Ринкові ідеї (рентабельність, прибуток, госпрозрахунок, кредит, матеріальне заохочення) не були сприйняті у вищих ешелонах влади.

5. Реформа не зачепила сферу управління, в якій процвітали формалізм, бюрократизм.

6. Посилилося директивне планування і силове управління, що поступово вело до вихолощення реформ, а на початку 70-х pp. — до їх згортання.

7. Владні структури намагалися посилити централізм в економіці, а паралельно впровадити ринкові економічні регулятори (рентабельність, госпрозрахунок, прибуток тощо). Це була спроба поєднати елементи економічного стимулювання з командною системою.

8. Економіка зберегла екстенсивний характер, що зумовило зростання затрат, вимагало залучення до виробництва додаткових робочих рук.

9. Збереглася диспропорція (невідповідність) у розвитку галузей народного господарства.

10. Запровадження повного господарського розрахунку на підприємствах здійснювалося повільно і непослідовно.

Висновки

1. “Косигінська реформа” показала, що економічне реформування неможливе без політичного, без демократизації влади та управління, без реального державного суверенітету республік.

2. Збереження неефективної системи господарювання прирекло економіку на “застій”, економіка ставала все більш затратною.

3. Відсутність матеріальних стимулів до праці, занедбана соціальна сфера, панівна комуністична ідеологія призвели до глибокої кризи суспільства, до зневіри людей, падіння дисципліни, моралі, зростання зловживання, до “тіньової економіки”.

Дисидентський рух

Дисидентство — рух інакомислячих, які критикували політику уряду, відстоювали права громадян.

Течії дисидентства

1. Національно-визвольна. Виступала за самовизначення народів СРСР, створення суверенних держав (Девон Тер-Петросян — у Вірменії, Левко Лук’яненко — в Україні, Звіад Гамсахурдіа, — у Грузії та ін.).

2. Ліберально-демократична. Виступали за створення вільного, демократичного суспільства зі змішаною економікою (Андрій Сахаров, Володимир Буковський, Сергій Ковальов та ін.).

3. Правозахисна (її влада розглядала як політичну опозицію). Датою виникнення правозахисного руху вважається 5 грудня 1965 p., коли на Пушкінській площі в Москві відбулася несанкціонована перша демонстрація під правозахисними лозунгами.

Наприкінці 60-х pp. основні течії дисидентів об’єдналися в “Демократичний рух”, представниками якого були О. Солженіцин, А. Сахаров, Ю. Даніель та ін.

Вимагали дотримання в СРСР основних прав і свобод людини.

З квітня 1968 р. правозахисники видавали бюлетень “Хроніка поточних подій”, в якому розповідали про порушення прав людини в СРСР та їх захист. Проіснував до 1983 p. і вийшло 64 випуски бюлетеня.

4. Релігійна. Вимагала дотримання свободи віросповідування, відновлення заборонених релігійних конфесій, виступала проти обмеження в релігійному житті. В СРСР діяла невелика група християнських дисидентів:

Всеросійський соціально-християнський союз визволення народу (майже 30 членів), релігійна течія об’єднувала баптистів, греко-католиків (Йосип Тереля), з критикою верхівки православної церкви виступали Гліб Якунін, Василь Романюк та ін.

5. Марксистська, орієнтована на “соціалізм з людським обличчям” (Рой Медведев, Петро Григоренко та ін.).

Травень 1969 р. Було створено Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР. До неї ввійшли:

поетеса Наталя Горбаневська,

біолог Сергій Ковальов із Москви,

інженер Генріх Алтунян із Харкова,

кібернетик Леонід Плющ із Києва,

агроном Мустафа Джемілєв із Ташкента та ін.

Група оприлюднила свій відкритий лист до ООН, у якому наводилися факти порушення прав людини в СРСР. Більшість членів Ініціативної групи були заарештовані, деякі насильно поміщені в психіатричні лікарні.

Листопад 1970 р. Андрій Сахаров, Валерій Чалідзе, Андрій Твердохлібов заснували Комітет прав людини в СРСР, який вивчав і теоретично розробляв проблеми прав людини в радянському законодавстві.

1975 р. Після підписання СРСР Заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі про дотримання прав і свобод людини почали виникати групи сприяння виконанню Гельсинкських угод:

травень 1976 р. виникла Московська група;

листопад 1976 р. — Українська і Литовська групи;

січень 1977 р. — Грузинська і Вірменська групи.

Власті переслідували ці групи.

Лютий 1977 р. Були заарештовані керівники Московської та Української груп — Юрій Орлов і Микола Руденко.

Позбавлені радянського громадянства і вислані за межі СРСР:

поет Йосиф Бродський,

письменники Андрій Синявський та Юрій Даніель за публікацію своїх творів на Заході (1972 p.), Олександр Солженіцин за книгу “Архіпелаг ГУЛАГ” (1974 p.), Володимир Войнович,

режисер Юрій Любимов,

кінорежисер Андрій Тарковський,

музикант Михайло Ростропович.

Причини того, що дисиденство не дістало масової підтримки серед населення

1. Всяке інакомислення в СРСР жорстоко придушувалося.

2. Велась широкомасштабна ідеологічна обробка населення.

3. Соціальна апатія населення.

Висновки

1. Піднесення дисидентського руху в СРСР відображало загальну кризу радянської тоталітарної системи,

2. За умов радянської тоталітарної системи дисидентський рух не міг здобути масової підтримки і привести до політичних змін у суспільстві.

3. Утім значення їх діяльності полягало в тому, що вони розхитували цю систему, критикували її, пропонували свої плани побудови громадянського суспільства.

Андрій Дмитрович Сахаров

(1921-1989)

Народився 21 травня 1921 р. в Москві. Його батько був викладачем фізики, відомим автором науково-популярних книг, підручників, збірників задач, за якими навчалося не одне покоління радянських людей. Батько прекрасно грав на роялі твори Шопена, Бетховена, Скрябіна. В роки громадянської війни він заробляв на життя, граючи в німому кіно.

Андрій з золотою медаллю закінчив школу в 1938 р. і вступив на фізичний факультет Московського університету, який закінчив з відзнакою у 1942 р. Згодом був направлений на великий військовий завод на Волзі, де працював інженером-винахідником до 1945 р. На заводі він став автором кількох винаходів.

У 1944 р. написав кілька статей з теоретичної фізики і надіслав їх до Москви на рецензію. 1945 р. був зарахований аспірантом Фізичного інституту АН СРСР ім. Лебедева.

У 1948 р. був включений до науково-дослідної групи з розробки термоядерної зброї. Керівником групи був академік І. Тамм.

Протягом 20 років А. Сахаров працював в умовах великої секретності спочатку в Москві, а згодом в спеціальному науково-дослідному секретному центрі.

У 1953 р. тридцятитрирічний А. Сахаров захистив докторську дисертацію. Цього ж року йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Другу зірку Героя одержав у 1956 p., третю — в 1962 р. Був нагороджений Державною премією в 1953 р. і Ленінською премією — у 1956 р.

У 1953 р. на Семипалатинському полігоні було здійснено вибух першої водневої бомби. В цьому ж році А. Сахаров став дійсним членом АН СРСР.

У 1968 р. А. Сахаров написав статтю “Роздуми про прогрес, мирне співіснування й інтелектуальну свободу”, в якій показав шкідливий вплив для людства ядерної зброї та відстоював необхідність заборони її випробування. За цю статтю його було відсторонено від секретної роботи. А. Сахаров повернувся до Фізичного інституту Академії наук старшим науковим співробітником відділу теоретичної фізики. В 1969 р. передав усі свої заощадження на будівництво онкологічної лікарні та в Червоний хрест.

Перші звернення на захист репресованих належать до 1966-1967 pp. Він виступав за скасування смертної кари, за повну реабілітацію депортованих народів.

За правозахисну діяльність у 1975 р. був нагороджений Нобелівською премією. Десятиліттями продовжувалось гоніння на Сахарова за правозахисну діяльність, за відстоювання загальнолюдських цінностей. У 1980 р. був позбавлений всіх урядових нагород.

Після введення радянських військ в Афганістан (1979 р.) гнівно зазвучав голос протесту: А. Сахаров тричі виступив із заявами, засудив цю акцію на трьох конференціях, і закликав радянських керівників повернути війська на свою територію.

А. Сахаров був затриманий і без суду і слідства відправлений разом з дружиною в м. Горький під постійний нагляд спеціальних органів. Біля його квартири знаходився цілодобовий міліцейський пост.

А. Сахаров тричі оголошував голодування (в 1981, 1984 і 1985 pp.). Його поміщали в лікарню і насильно годували. В м. Горькому А. Сахаров написав книгу “Небезпека

термоядерної війни” (1983 р.). М. Горбачов дозволив А. Сахарову повернутися в Москву.

У 1989 р. був обраний народним депутатом СРСР. На Першому з’їзді народних депутатів СРСР був обраний до складу комісії з розроблення нової конституції. Помер у грудні 1989 р. Похований у Москві на Востряховському цвинтарі.

Весь світ знає А. Сахарова як видатного громадського діяча, безстрашного борця за права людини, за утвердження на землі загальнолюдських цінностей.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

Мета зовнішньої політики в роки “застою”

1. Відвернення загрози розпаду соціалістичного табору через розкол з Китаєм, Албанією, Румунією.

2. Нормалізація відносин між Сходом і Заходом після Карибської кризи (1962 p.).

3. Проведення політики підтримки “прогресивних” рухів країн “третього світу”.

4. Підтримка вигідних СРСР режимів у всьому світі (в Іраку, Лівії, Палестині тощо).

Перша половина 70-х pp. Здійснюється нормалізація стосунків СРСР із Заходом, розрядка міжнародної напруженості.

1968 р. Підписано договір про нерозповсюдження ядерної зброї.

1970 р. Договір з ФРН, за яким заборонялося застосування сили або загрози її застосування.

1972 р. Підписано радянсько-американську угоду про обмеження стратегічних озброєнь QCO-1 та ОСО-2 (1979 p.). Набула чинності чотиристороння угода представників СРСР, США, Великої Британії та Франції, яка визначила особливий статус Західного Берліна і врегулювала порядок сполучення з ним, виходячи із міжнародної практики транзиту через територію суверенних держав.

1973 р. Підписано радянсько-американський документ про співробітництво в галузі сільського господарства, транспорту, енергетики, науки, які мали велике практичне значення.

1975 р. Підписано в Гельсинкі 33 державами Європи, США і Канадою Заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі.

Про крах політики розрядки свідчать такі факти.

1968 р. Радянські війська, а також війська Польщі, НДР, Болгарії та Угорщини були введені на територію Чехо-Словаччини, щоб задушити спроби демократизації країни.

Друга половина 60-х pp. Загострилися відносини між СРСР і Китаєм:

• у 1965-1966 pp. із Китаю виїхали всі радянські спеціалісти через територіальні претензії КНР, на радянсько-китайському кордоні виникли конфлікти;

• у березні 1969 р. збройна сутичка на о. Даманський (Далекий Схід);

• СРСР був змушений витратити значні кошти на укріплення кордону з Китаєм.

Радянське керівництво продовжувало курс на розширення сфер впливу в Азії, Африі|(і, Латинській Америці:

• СРСР постачав країнам, які оголосили про “соціалістичну орієнтацію”, літаки, танки, ракети, міни, стрілецьку зброю тощо;

• радянські воїни, переодягнені у форму місцевих солдатів, брали участь у громадянських війнах: в Ефіопії — 1977-1979 pp., Анголі — 1975-1979 pp., Мозамбіку — 1957-1969 pp., 1975 p., Сирії — 1973 р.

Грудень 1979 р. Радянська інтервенція в Афганістані, яка завдала значного удару по розрядці. Загинуло понад 13 тис. і було поранено 37 тис. радянських військовослужбовців.

Початок 80-х pp. СРСР розмістив у Східній Європі нові ракети середньої дальності СС-20, а США в Західній Європі — крилаті ракети “Круїз” і ракети “Першин”.

1 вересня 1983 р. У повітряному просторі СРСР було знищено південнокорейський лайнер з 269 пасажирами на борту.

Висновки

1. Перша половина 70-х pp. — це період покращення відносин з провідними державами світу (США, ФРН, Францією та іншими).

2. Друга половина 70-х — перша половина 80-х pp. — це період негативних явищ в економіці СРСР і в його зовнішній політиці.