Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України опорні конспекти 11 клас

ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 60-Х - НА ПОЧАТКУ 70-Х РОКІВ

(друга хвиля опозиційного (дисидентського) руху)

Активізація опозиційного руху в другій половині 60-х — на початку 70-х років

Передумови дисидентського руху другої половини 60-х — 70-х років

1. Інтервенція радянських військ у 1968 р. в Чехословаччину викликала хвилю протестів.

2. В. Чорновіл у 1970 р. почав видавати у Львові самвидавничий журнал «Український вісник», що сприяло консолідації дисидентського руху.

3. 1975 р. у Хельсінці відбулася Нарада з безпеки та співробітництва в Європі, на якій керівники 35 країн, у тому числі й Радянського Союзу, підписали Гельсінські угоди, що мали закріпити нові відносини в Європі, забезпечити дотримання у кожній із країн високих принципів демократії, прав людини.

Причини активізації дисидентського руху:

• політичний диктат з центру;

• відхід від політики лібералізації і порушення людських прав;

• ігнорування конституційних прав людини в СРСР, відсутність

демократичних свобод;

• релігійні утиски;

• репресії проти інакомислячих.

Особливості опозиційного руху

1. Став масовішим і організованішим.

2. Був загальноукраїнським явищем, бо діяв у всіх регіонах України.

3. Був довготривалим у часі (понад 20 років).

4. Рух здобув більше прибічників, в основному в середовищі інтелігенції.

5. Було відкинуто ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух став антитоталітарним.

6. У поглядах дисидентів характерні різні ідеологічні напрямки:

• на марксистській платформі стояв П. Григоренко;

• на націонал-комуністичній — І. Дзюба;

• близьким до інтегрального націоналізму та ідеології ОУН був В.Мороз.

7. Встановився тісний зв’язок з громадськістю Заходу та різними правозахисними організаціями.

8. Заперечували насильницькі методи боротьби.

9. Прагнули діяти легальними методами.

10. Характерне зростання громадської непокори.

Течії дисидентського руху в другій половині 60-х — на початку 70-х років

1. Національно-культурницька, представлена колишнім «шістдесятництвом».

Виступали за вільний розвиток української мови й культури. Засуджували великодержавний шовінізм, імперську політику центру, постійну русифікацію.

2. Самостійницька (Л. Лук’яненко, В. Мороз та інші). Виступали за відновлення незалежності України.

3. Правозахисна демократична (М. Руденко, П. Григоренко, В.Чорновіл, С. Хмара та інші).

Вимагали дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викривали злочини тоталітарної системи.

4. Релігійна (Й. Тереля, В. Ромашок, Г. Вінс, І. Гель та інші).

Вимагали дотримання свободи віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій. Виступали проти різних обмежень у релігійному житті. Вели боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті.

Дисиденти виступали:

1. Проти хиб чинної системи.

2. Критикували її:

За розходження

• між словом і ділом;

• між деклараціями і соціальною практикою.

За порушення:

• принципу соціальної справедливості;

• загальної рівності;

• норм моралі.

За ігнорування:

• статей Конституцій СРСР і УРСР;

• підписаних СРСР міжнародних договорів;

• власних законів.

зокрема:

• стосовно прав людини,

• свободи слова і друку,

• самовизначення націй,

• суверенітету республік аж до їхнього відокремлення,

• розвитку української мови і літератури,

• правдивого відтворення історичного процесу,

• існування справжньої демократії.