Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України опорні конспекти 11 клас

Діячі опозиційного національно-визвольного руху України

Іван Світличний (1926-1993)

Поет, перекладач, один із кращих літературних критиків 60-х років, який у літературних колах користувався значним авторитетом, став справжнім мучеником репресій.

Народився 1926 р. на Луганщині. У 1962 р. закінчив Харківський університет, працював в Інституті літератури АН УPCP і відповідальним редактором журналу «Радянське літературознавство». Гостро відчував деформацію стосунків між людьми, нехтування такими загальнолюдськими цінностями, як честь, благородство, порядність, обов’язок. Виступав зі статтями і рецензіями в багатьох газетах і журналах. У 1962 р. вийшла його книжка «Художній метод. Бесіди про літературу».

Серед тих, хто підписував листи-звернення до керівників УРСР і СРСР як протест проти несправедливих репресій, був і І. Світличний.

За публіцистичну діяльність його вперше було заарештовано 1965 р. Після широких акцій протесту як в Україні, так і за кордоном був звільнений за «браком доказів», пробувши в ув’язненні 8 місяців. Подальший шлях його був тернистим: звільнено з роботи, заборонено видаватися, творчо працювати, публічно виступати. Почав друкуватися в закордонних виданнях.

12 січня 1972 p. І. Світличного знову заарештували і засудили за «антирадянську пропаганду й агітацію» на 7 років ув’язнення в таборах і 5 років заслання.

У вірші «Моя свобода» писав:

«Свободу за любов мою,

Хоч і накласти головою,

А бути все ж самим собою —

Не проміняю на твою».

У квітні 1982 р. 7 сенаторів і 96 конгресменів США надіслали листа Л.І.Брежнєву із закликом звільнити І. Світличного і дозволити йому виїхати до Америки на лікування.

20 травня 1982 р. парламент Канади одноголосно ухвалив резолюцію з вимогою до радянського уряду звільнити політичного в’язня, літературного критика і поета І. Світличного.

Відповіді на ці звернення не було. Лише 1983 р. напівпаралізований Іван Світличний повернувся із заслання до Києва. Продовжував напружено працювати, не втрачаючи надії на світле майбутнє для України.

Радісно зустрів проголошення незалежності України, хотів працювати на її розбудову.

Помер 1993 р. від хвороб, набутих у тюрмах і таборах, куди його влада кинула за політичні переконання й активну участь у боротьбі за національно-культурне відродження України.