Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України опорні конспекти 11 клас

Діячі опозиційного національно-визвольного руху України

Левко Лук’яненко (нар. 1928 р.)

Народився 24 серпня 1927 р. в с. Хрипівці Городнянського району Чернігівської області у селянській родині. Служив у лавах Радянської Армії на території Австрії та Азербайджану. Здобув вищу юридичну освіту, закінчивши юридичний факультет Московського державного університету, працював адвокатом у юридичній консультації Г'линянського району Львівської області. Був членом КПРС.

У 1959 р. Левко Лук’яненко разом із групою товаришів (І. Кандибою, С.Віруном) створив Українську робітничо-селянську спілку, яка ставила завдання утворення самостійної незалежної України способом мирної боротьби, реалізуючи право українського народу на самовизначення, яке містилося в Конституції СРСР.

21 січня 1961 р. був заарештований.

Засуджений Львівським обласним судом до смертної кари із заміною Верховним Судом УPCP цієї кари на 15 років позбавлення волі. Покарання відбував у Мордовії, на Уралі, у Володимирській в’язниці.

Неодноразово оголошував голодування. Це був метод боротьби проти несправедливих репресій проти інакомислячих, на знак протесту за порушення в СРСР Декларації прав людини.

21 січня 1976 р. після повного відбуття міри покарання (15 років) був звільнений з місця ув’язнення і повернувся до Чернігова. Працював електриком чернігівської дитячої лікарні.

Після повернення з тюрми продовжував правозахисну роботу. Став одним із засновників Групи сприяння виконанню гельсінських угод (вересень 1976 р.). Група заявила про себе заявою, що прозвучала через радіо «Свобода».

Писав статті, заяви, протести. Ось деякі з них:

• у січні 1977 р. написав статтю «Зупиніть кривосуддя», ставши на захист Рубана Петра Васильовича;

• у лютому 1977 р. написав «Різдвяне звернення до завзятих атеїстів», яке було передано на Захід, використано у посиланнях радіостанції «Свобода» та надруковано у листопаді 1977 р. в журналі «Визвольний шлях» у Лондоні;

• у березні — травні 1977 р. написав статтю «Рік свободи», в якій ставив питання про порушення прав людини в СРСР, про насильницьку русифікацію тощо;

• у грудні 1977 р. та січні 1978 р. статтю «Рік свободи» було опубліковано в журналах «Сучасність» (Мюнхен) та «Визвольний шлях» (Лондон);

• у квітні — травні 1977 р. написав статтю «Проблеми інакодумства в СРСР», яку теж передало радіо «Свобода»;

• у листопаді 1977 р. написав президії Верховної Ради СРСР «Заяву від інакодумця Л. Лук’яненка»;

• у грудні 1977 р. разом із О. Бердником, І. Кандибою, О. Мешко, Н.Строкатою та іншими написав звернення до Белградської наради 35 держав із перевірки виконання гельсінських угод про дискримінацію українців у сфері права на еміграцію. У зверненні наводилися численні факти про порушення прав людини в СРСР.

12 грудня 1977 р. знову був заарештований «за антирадянську діяльність».

У 1978 р. засуджений на 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму і заслання на 5 років.

1988 р. був вирішальним кроком у звільненні політичних в’язнів. Світова демократична громадськість і українська діаспора домагалися Звільнення останніх українських політв’язнів.

У січні 1989 р., провівши 27 років у тюрмах і на засланні, Л.Лук’яненко був звільнений; одразу ж долучився до політичної діяльності. Він — один із засновників Української республіканської партії, її перший голова, а від 1990 р. — депутат Верховної Ради України.

У 1992-1993 рр. — надзвичайний і повноважний посол України в Канаді.

У 1994 р. на основі документальних матеріалів видав книжку «Не дам загинуть Україні».

У 1994-1997 рр. — президент Українського відділення Всесвітньої ліги за свободу і демократію. Працював головою Асоціації дослідників голодоморів в Україні, був депутатом трьох скликань Верховної Ради. Має почесні звання, зокрема й іноземних держав, нагороди. Неодноразово виступав з питань розбудови незалежної України.