Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України опорні конспекти 10 клас

Утворення Центральної Ради

Лідери обох течій українського національного руху — самостійників і поміркованих — вирішили об’єднатися для створення єдиного керівного центру, який мав очолити боротьбу за відродження української державності.

За ініціативи українських самостійників і тупівців

4 (17) березня 1917 р. у Києві було проголошено про створення Української Центральної Ради (УЦР), завданням якої мало стати об’єднання всіх українських сил.

Центральна Рада — представницький орган української демократії, який очолив національно-визвольний рух в Україні, загальногромадська організація, яка, ставила за мету побудову національно-територіальної автономії в Україні на демократичних засадах.

До складу Центральної Ради увійшли:

• Українська народна партія (УНП),

• Товариство українських поступовців (ТУП),

• Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР),

• Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП),

• Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ),

• студентські спілки,

• військові організації,

• представники духовенства, творчої інтелігенції.

Головою Української Центральної Ради заочно обрано М. Грушевського, який повернувся до Києва 12 (25) березня 1917р.

Рада обрала Виконавчий комітет, який згодом отримав назву Мала рада.

Вагому роль в організації Центральної Ради відіграли С. Єфремов, Б. Винниченко, С. Петлюра.

Резиденцією Центральної Ради був Педагогічний музей у Києві (тепер республіканський будинок учителя).

Офіційним органом Центральної Ради була «Нова рада» з редактором Андрієм Ніковським.

На місцях створювалися губернські, повітові й міські національні ради, які організовували видання газет і брошур українською мовою, засновували культурно-освітні організації — «Просвіти», клуби, народні будинки, бібліотеки, народні театри тощо.

Періодизація діяльності Центральної Ради

1. Становлення Української Центральної Ради (березень — початок червня 1917 р.):

• формування її складу,

• боротьба за демократизацію й українізацію,

• співробітництво з Тимчасовим урядом,

• вироблення ідеї автономії України в складі Росії.

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кінець червня — початок жовтня 1917р.) на засадах автономно-федеративного принципу:

• легалізація автономії,

• досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом.

3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 р. — січень 1918 р.)

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки (березень — 28 квітня 1918р.) під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини.

Добу Центральної Ради залежно від домінувальних у державотворчому процесі ідей історики поділяють на два етапи: перший — автономістський (березень 1917 р. — січень 1918 р.);

другий — самостійницький (січень — квітень 1918 p.).

9 (22) березня 1917 р. Перша відозва Центральної Ради «До українського народу», в якій вона закликала зберігати спокій, обирати нових людей в органи самоврядування, творити вільне життя, збирати кошти в український національний фонд.

Центральна Рада з самого початку відстоювала національно-територіальну автономію України, підтримувала заходи щодо створення української преси, впровадження української мови у школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку української культури і громадсько-політичного життя.

Соціально-економічні питання поки що не обговорювалися, а були перенесені на пізніший період. Вони побоювалися, що зосередженість на соціально-економічних, питаннях може розколоти національний рух. Подальший розвиток політичної ситуації в Україні показав хибність такої політики.

12 березня 1917 р. У Петрограді відбулася грандіозна демонстрація українців, яка справила величезний вплив на російську громадськість.

19 березня (1 квітня) 1917 р. У Києві відбувся мітинг українського населення (понад 100 тис. учасників), під час якого висувалися вимоги надати Україні автономію. На Софійському майдані відбулося грандіозне віче, учасники якого вимагали широкої автономії України в складі демократичної Російської держави та скликання Установчих зборів.

Над колонами демонстрантів майоріли сотні блакитно- жовтих національних прапорів.

Багатотисячні українські маніфестації відбулися в Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах з гаслами «Автономію Україні!», «Хай живе федеративна республіка!», «Вільна Україна у вільній Росії!» тощо.

Порівняння понять: національна ідея — соціалістична ідея

Національна ідея

Соціалістична ідея

1. Національна ідея розпочала формуватися серед

українського населення ще з часів зародження і становлення української нації.

2. Її висловлювали в своїх творах Т. Шевченко, П. Куліш, М. Драгоманов.

3. На початку XX ст. вона була остаточно оформлена у роботах М. Міхновського «Самостійна Україна» і Д. Донцова «Націоналізм».

4. Визначають політико- культурні відносини.

1. Соціалістичні ідеї про справедливе суспільство, про загальну рівність поширювалися давно.

2. Опанували вони масами в період гноблення капіталістичної системи.

3. Найбільшого поширення вони здобули на межі XIX— XX ст., коли воєнні конфлікти і Перша світова війна зробили можливою реалізацію соціалістичних ідей у деяких державах.

4. Визначають матеріально- економічні й соціальні відносини.

Михайло Грушевський

(1866-1934)

Видатний український історик, публіцист, організатор української історичної науки, видатний громадсько-політичний і державний діяч, засновник Української Народної Республіки, голова Української Центральної Ради, перший Президент України.

Народився 1866 р. на Холмщині — споконвічній українській землі, де формувалися його погляди на складні суспільні процеси кінця XIX — початку XX ст.

Батько Сергій Федорович, виходець із Чернігівщини, був управителем учительської семінарії в м. Холмі, вчителем у Кутаїській гімназії, інспектором народних шкіл у Ставропольській губернії.

У 1880 — 1886 pp. М. Грушевський навчався у Тифліській гімназії на Закавказзі, багато читав, захоплювався творами М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича.

У 20-річному віці юнак вступив до Київського університету Св. Володимира на історико-філологічний факультет. Дослідницькі нахили студента, його постійний інтерес до історії України привернули увагу видатного історика, професора В. Антоновича. Після закінчення університету його залишили на кафедрі для підготовки до професорського звання.

У 1893 р. громадськість Галичини, що входила до складу Австро-Угорської монархії, виборола право на відкриття у Львівському університеті кафедри всесвітньої історії, яку за рекомендацією В. Антоновича й очолив М. Грушевський. Відтоді й до 1913 р. М. Грушевський працював у Львівському університеті. Писав багатотомну «Історію України — Руси» та проявив себе як талановитий організатор науки на чолі Наукового товариства ім.Т. Г. Шевченка.

М. Грушевський — один із організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899 р.), засновник Товариства українських поступовців (1908 p.).

На початку Першої світової війни М. Грушевський разом із сім’єю повернувся до Києва. Згодом його заарештували і вислали до Симбірська, а потім перевели до Москви. У засланні він працював над курсом всесвітньої історії та історії України. У Росії спалахнула Лютнева революція 1917 р. і 12 (25) березня 1917 р. М. Грушевський повернувся до Києва, де очолив Українську Центральну Раду.

Погляди М. Грушевського

Михайло Грушевський — перший Президент України, найвидатніший її історик і вчений зі світовим ім’ям. М. Грушевський писав історію і водночас творив її, обіймаючи найвищі державні посади. Він був особистістю, яка мала високі ідейні переконання. Виносивши у своїй дослідницькій діяльності ідею Української держави, він безпосередньо реалізував її в умовах народно-демократичної революції в Україні (1917—1918 pp.). Учений аргументовано довів, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній шлях розвитку, що йому належить право на свою мову, культуру, власну державність. Закликав не лише шукати ідеалів у минулому, а й вирішувати національні питання в дусі справжнього демократизму, в інтересах народу.

М. Грушевський 12 березня 1917р. повернувся в Україну і як ідеолог та провідник національно-визвольного руху очолив Українську Центральну Раду, яка під його керівництвом проіснувала 14 місяців. Обрання М. Грушевського головою Центральної Ради було визнанням його величезних наукових заслуг, беззастережного авторитету серед українства.

Центральна Рада, до складу якої входили представники інтелігенції, селяни, робітники і військові, ставила метою проголошення національно-територіальної автономії України. М. Грушевський хотів законним способом домогтися автономії від Тимчасового уряду. Він наголошував, що лише державність може бути запорукою вільного народу.

М. Грушевський закликав не чекати Установчих зборів, щоб від них одержати автономію України. Він уважав, що це питання життя або смерті для українського народу неприпустимо ставити в залежність від того, якою виявиться більшість на Установчих зборах. Борці за національну справу мають самі будувати автономію України, творячи нові органи місцевого самоврядування у контакті з іншими народностями.

М. Грушевський гнівно відкидав гасло «Україна для українців», наголошуючи, що Україна — для всіх, хто тут живе. Він виступав за те, щоб Центральна Рада перетворилася на дієвий орган державної влади. Він вважав надзвичайно важливим розвивати національну свідомість народу.

Після Жовтневого перевороту в Петрограді М. Грушевський виступив за негайне утворення Української Національної держави, і її було проголошено в III Універсалі Центральної Ради 7 (29) листопада 1917 р.

Центральна Рада під проводом М. Грушевського розпочала своїми чотирма універсалами велику справу розбудови Держави українського народу — від автономії в складі демократичної Росії до повної державної незалежності. Багато енергії та знань вклав М. Грушевський у підготовку та реалізацію чотирьох універсалів, інших документів, що визначали сутність державної незалежності України. Погляди М. Грушевського змінилися від вимог національно-територіальної автономії до проголошення самостійності України. IV Універсалом Центральна Рада проголосила створення самостійної, суверенної Української держави — Української Народної Республіки.

Аж до перевороту, здійсненого гетьманом П. Скоропадським, і приходу німецьких військ М. Грушевський разом зі своїми сподвижниками послідовно закладав підвалини української державності. 29 квітня 1918 р. було затверджено Конституцію УНР, змінено земельне законодавство, обрано Президентом М. Грушевського. Але Центральна Рада під ударами німецьких військ припинила існування.

Михайло Грушевський був і залишається однією з найяскравіших постатей серед видатних діячів науки і культури України кінця XIX — першої третини XX ст. в українській і світовій історіографії, великим сином і патріотом українського народу, а отже, й незалежної соборної України.

Життя М. Грушевського після падіння Центральної Ради

Після гетьманського перевороту (29 квітня, 1918 р.) М. Грушевський проживав у Києві, захопившись, науковою працею.

На початку лютого 1919 p. М. Грушевський разом із сім’єю виїхав до Кам’янця, а наприкінці березня 1919 р. — на цілих п’ять років до Чехо-Словаччини та Австрії.

Навесні 1924 р. сім’я Грушевських за дозволом ВУЦВК переїхала до Києва. Більшовицької ідеології він не прийняв, але заявив про своє лояльне ставлення до уряду радянської України.

Багато працював. Його найважливіші праці: «Історія України — Руси» (1898— 1934 рр.) у 10 томах і 13 книгах, «Нарис історії українського народу». (1904 р.) , «Ілюстрована історія України» (1911 p.), «Історія української літератури» (1923—1927 pp.) у 5 томах тощо. У своїх працях закликав вирішувати національні питання в дусі справжнього демократизму, в інтересах народу.

На початку березня 1931 р. вченого заарештували, звинувативши в антирадянській діяльності й керівництві вигаданим «Українським національним центром». У квітні після допитів Михайла Грушевського звільнили й залишили жиги в Москві. З огляду на світову знаність цієї людини вирішили вкоротити йому віку тишком-нишком.

25 листопада 1934 p. М. Грушевський помер у м. Кисловодську під час хірургічної операції, похований на Байковому кладовищі в Києві.

Усе своє життя український вчений — історик Михайло Грушевський, голова Української Центральної Ради і перший Президент України, присвятив боротьбі за створення держави української нації. Тому радянська історіографія називала його запеклим ворогом трудового народу, українським буржуазним націоналістом. У радянський період на спадщину вченого (понад 2 тис. праць) було накладено заборону.

Дороговказом у майбутнє можна назвати наукову й політичну діяльність Михайла Грушевського.