Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України опорні конспекти 10 клас

Розвиток культури

Становище у сфері освіти

25 липня 1930 р. Постанова ЦК ВКП(б) «Про загальне обов’язкове навчання».

Започатковано обов’язкове чотирикласне навчання. Наприкінці другої п’ятирічки в Україні в основному завершено перехід до обов’язкового початкового, а в містах — до загального семирічного навчання.

Травень 1934р. Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР „Про структуру початкової і середньої школи в СРСР”.

Запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів:

початкова (1-4 класи), неповна середня (5—7 класи), середня (8-40 класи).

Запроваджено:

тривалість уроку;

єдиний день початку навчального року — 1 вересня;

п’ятибальну систему оцінювання знань.

Гальмувалася українізація, скорочувалася кількість українських шкіл.

Наприкінці 30-х років стало обов’язковим вивчення російської мови, змінювалася українська граматика й абетка у напрямку наближення їх до російської мови.

Квітень 1938 р. Постанова ЦК ВКП(б), за якою створення навчальних закладів національних меншин оголошувалося „насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей”, а тому подальше їх існування було визнане “недоцільним та шкідливим”. Усі ці заклади закрили.

Характерними були ідеологізація навчальних програм, робота в школі піонерської та комсомольської організацій.

Внаслідок розвитку системи освіти і діяльності товариства «Геть неписьменність!» у 1939 р. в Україні лишилося, тільки 15% дорослих людей, які не вміли читати й писати.

Жорстокого удару по народній освіті завдали масові політичні репресії. Нове керівництво Наркомату освіти УРСР в особі В. Затонського і А. Хвилі (попередній нарком освіти М. Скрипник внаслідок гонінь покінчив життя самогубством), підтримане вищим керівництвом республіки, повело боротьбу з «націоналізмом» в системі народної освіти. Багатьох учителів було арештовано і репресовано.

Формування кадрів спеціалістів

Зростала кількість вищих навчальних закладів.

У 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі й Харкові.

У січні 1934 р. встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів.

Якщо у 1929 р. в Україні діяло 38 вишів, у яких навчалося 29 тис. студентів, то в 1939 р. в 148 вишах навчалося понад .125 тис. студентів.

Значно розширилася мережа середніх навчальних закладів. На кінець 1837 р. їх було 576 із 159 тис. учнів.

За період із 1921 р. по 1938 р. Україна підготувала 400 тис. спеціалістів для народного господарства, науки, культури.

Хиби

1. Загальний кваліфікаційно-професійний рівень буй доволі низьким. Бракувало загальної культури, освіченості, достатньої теоретичної підготовки і практичного досвіду.

2. Було остаточно порушено інтелектуальну і моральну спадкоємність нової та старої інтелігенції.

3. Властивий демократичній більшості дореволюційної інтелігенції критичний дух, творчі засади, гуманізм, милосердя та благородство в нових умовах не мали підґрунтя для розвитку.

4. Адміністративно-командна система не була зацікавлена у формуванні творчої особистості, а вимагала бездумного виконавця.

5. Серед частини інтелігенції поширилися безпринципність, аморальність, фабрикування доносів, наклепницьких заяв тощо.

6. Здійснювалися репресії проти тих, хто прагнув зберегти свої політичні переконання і моральні принципи.

Досягнення науки та гальмівні чинники її розвитку

Академія наук УРСР — вища наукова установа в Україні. Напередодні війни в Україні функціонувало 220 наукових установ.

Якщо 1928 р. в наукових установах УРСР працювало 3,7 тис. наукових співробітників, то наприкінці 30-х років — майже 20 тис.

1928 р. У Харкові відкрито Український фізико-технічний інститут, у якому:

• 1931 — 1932 pp. працював І. Курчатов;

• Л. Ландау написав знамениту роботу з кінетичної теорії плазми, дав обґрунтування теорії термоядерного синтезу;

• у 1932 р. група вчених вперше в СРСР здійснила штучне розщеплення атома літію.

Українські вчені добилися світового визнання у таких галузях, як біологія, хімія, доменне виробництво, селекція рослин і тварин, ракетна техніка тощо.

Видатними вченими були:

Ю. Кондратюк — розробки з теорії космічних польотів,

О. Палладій — біохімік,

О. Бродсъкйй, Л. Писаржевський — хіміки,

Д. Воронцов — фізіолог,

В. Філатов, М. Стражеско — медики,

М. Холодний, А. Сапєгін, В. Юр’єв — генетики й селекціонери.

1932 р. Засновано Інститут електрозварювання АН УРСР за ініціативи Є. Патона.

Колектив інституту розробив ефективний спосіб автоматичного електрозварювання під флюсом, який уперше в світовій практиці застосовано на Магнітогорському комбінаті, на Дніпробуді.

В Україні плідно працювала група талановитих математиків — математична школа Д. Траве. В Інституті математики засновник наукової школи математичної фізики М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили новий напрям — нелінійну математику.

Особливо треба відзначити внесок українських учених у розвиток суспільних наук.

Серед них:

М. Грушевський («Історія України — Руси»),

А. Кримський («Історія хозар»),

І. Крип'якевич («Велика історія України»),

Н. Полянськсі-Василем ко («Історія Лівобережної України XVII-XVIII ст.»).

У 1936 р. у складі Української академії наук створено Інститут історії України. В цьому інституті підготовлено і вийшли друком Нариси з історії України, Історія України в документах і матеріалах у 2-х томах та ін.

Усього в кінці 30-х років в Україні функціонувало понад 220 наукових установ.

Сталінські репресії в науці

1. Репресії проти тих учених, які вели дослідницьку роботу ще з дореволюційних часів.

2. Репресовані академіки АН УРСР:

• Н. Світальський — геолог;

• Д. Ландау, якого врятувало лише заступництво видатного фізика П. Капиці;

• Ю. Кондратюк — заарештований 1930 p., на засланні продовжував наукову роботу;

• М. Кравчук - корифей української математики, якого було заарештовано 1937 р., йому пригадали, що в 1930 р. він відмовився виступити громадським обвинувачем на процесі «Спілки визволення України».

3. Жертвами репресій стали тисячі працівників наукових закладів і вчених вищої школи.

4. Репресовані в царині суспільних наук:

М. Яворськии - знаний історик, академік АН УРСР і БСРР. У 1929 р. під час дискусії з питань історичної науки його погляди оголошено немарксистськими і «націоналістичними». У 1932 р. його заарештували і вислали, а в 1937 р. розстріляли.

М. Грушевський — його твори з історії України було затавровано як буржуазно-націоналістичні. У 1931 р. його заарештували, але по деякім часі звільнили. Він був змушений покинути Україну і переїхати до Москви. У 1934 р. за загадкових обставин помер.

М. Слабченко, В. Пархоменко — вчені-історики;

С. Семківський, П. Демчук — філософи та багато інших.

Література

Квітень 1932 р. Постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій». Ліквідовано літературно-художні об’єднання і створено єдину спілку письменників України, організаційно оформлену на 1-му з’їзді у 1934 р.

Культурні процеси уніфікували за допомогою методу “соціалістичного реалізму”, який передбачав насамперед оспівування досягнень соціалізму.

Продовжували писати вірші П. Тичина,. М. Рильський, М. Бажан. Але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Й. Сталіна, компартію. За цих складних соціально-політичних умов письменники республіки зберегли українське художнє слово, а отже, і можливість для відродження української літератури в майбутньому.

Образотворче мистецтво

Переборюючи труднощі, продовжували творити художники старшого покоління — М. Бойчук, І. Іжакевич, Ф. Кричевський, К. Трохименко, О. Шовкуненко.

Плідно працювали художники молодшого покоління — А. Петрицький, С. Григор’єв, В. Костеиький, О. Любимський, графік Касіян.

На основі вже згаданої постанови ЦК ВКП(б) 1932 р. всі художні угруповання було розпушено, а натомість створено Спілку художників України, перший з’їзд якої відбувся 1938 р.

У творах живопису провідною стала тема «соціалістичного будівництва», а головними героями — робітники, селяни, діячі культури, воїни Червоної армії.

Історію світового живопису прикрасила творчість художника-монументаліста Михайла Бойчука. У 1936 р. за сфабрикованими обвинуваченнями було заарештовано М. Бойчука і кількох його учнів, а через рік усіх їх розстріляли. Зазнали переслідувань десятки інших новаторів, що не змогли пристосуватися до системи адміністративно- директивного керівництва мистецтвом або стали жертвами наклепів.

Музика

Значний творчий внесок у розвиток музичної культури зробили в ті роки композитори Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Вериківський, В. Косенко, К. Данькевич, П. Козинський та інші. Велике значення для розвитку музичного мистецтва, підготовки висококваліфікованих мистецьких кадрів мало відкриття у 30-х роках Київської, Харківської та Одеської консерваторій.

30-ті роки виявилися особливо трагічними для українського кобзарства й лірництва.

Кобзарі й лірники співали про жахливу долю народу, про голод в Україні, насилля і жорстокість. Вони продовжували нагадувати своїм землякам про втрачену волю, про героїзм і романтику минулих козацьких часів. Прославляти більшовицькі порядки в Україні вони не хотіли.

У трудні 1934 р. до Харкова на прикінцевий етап Республіканської олімпіади міста і села прибуло близько 300 кобзарів і лірників, усіх їх заарештували і розстріляли.

Сотні талановитих професіоналів гри на бандурі було репресовано.

У 1937—1938 pp. за сфабрикованими обвинуваченнями розстріляли композитора К. Богусловського та багатьох інших діячів музичного і пісенного мистецтва.

Театр

Значне місце в розвитку української культури продовжувало посідати театральне мистецтво. В українських театрах творили П. Саксаганський, М. Садовський, Н. Ужвій, О. Сердюк, А. Бучма, О. Борисоглібська, Ю. Шумський, В. Добровольський.

Наприкінці 30-х років в Україні працювало понад 80 театрів.

В історію українського театру золотими літерами вписано ім’я Леся Курбаса — реформатора українського театрального мистецтва, обдарованого режисера і талановитого організатора, який разом зі своїм творчим колективом показував глядачам правду життя.

Його звинуватили в націоналізмі, звільнили з роботи у створеному ним 1922 р. театрі «Березіль», а потім після арешту у 1933 р. відправили до таборів, де він і загинув. Разом із ним репресували чимало акторів його театру, а сам театр закрили.

Репресовано таких артистів театру і кіно, як Ф. Лопатинського, М. Надемського, С. Шагайла та багатьох інших.

Кіномистецтво

За складних умов боротьби з матеріальними труднощами розвивалося кіномистецтво України. З появою звукового кіно на початку 30-х років кіномистецтво вступило у новий, вищий етап свого розвитку.

Першими звуковими фільмами в Україні були: документальний — «Симфонія Донбасу» Д. Верхова і художній — «Фронт» Соловйова.

Новими творами збагачували вітчизняне кіномистецтво О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко. Фільми Олександра Довженка («Арсенал», «Земля», «Шорс») увійшли до скарбниці світового кіномистецтва.

За період з 1929 р. по 1937 р. в Україні було знято близько 180 фільмів різних жанрів.

«Розстріляне відродження»

Розстріляне відродження — умовна назва літературно- мистецької генерації 20—30-х років, репресованої більшовицьким режимом та їх ідеологічним закріпаченням, внаслідок чого було завдано значних збитків духовному життю українського народу.

Погроми 30-х років у культурі завдали великих втрат духовному життю всього українського суспільства.

1. Спочатку заборонено літературні товариства.

2. Під невблаганним пресом опинилися науковці, письменники, діячі культури.

3. Жорстоко переслідувалися діячі національної культури.

4. Велася боротьба проти націоналістичних ухилів.

Жертви репресій.

1933р. Заарештовано талановитого поета, прозаїка і драматурга М. Ялового. М. Хвильовий заподіяв собі смерть. Репресовано О. Слісаренка, О: Досвітнього, Остапа Вишню (засуджено до 10 років концтаборів) тощо.

1934 р. Розстріляно Г. Косинку, Д. Фальківського, К. Бурового.

1935 р. Жертвами репресій стали М. Зеров, М. Куліш, Є. Плужник, В. Поліщук. .

1937 р. Розстріляли М. Семенка, І. Микитенка і багатьох інших талановитих майстрів слова.

Із 193 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України було репресовано 97. Жертвами сталінських репресій стали 500 письменників України. Серед них:

прозаїк і драматург М. Яловий, поет М. Хвильовий, письменники Г. Косинка, Д. Фальківський, М. Зеров, М. Семенко, режисер Лесь Курбас.

Політика держави щодо церкви та н наслідки.

Ліквідація УАПЦ

Продовжувалося гоніння на Українську автокефальну православну церкву, яку було ліквідовано у 1930 р.

У 30-х роках проводилося масове знищення культових споруд, зруйновано сотні пам’яток церковної архітектури. Взято курс на формування атеїстичного світогляду. Унаслідок таких дій у суспільстві назрівали моральні деформації, бездуховність.

Олександр Шумський (1890-1946)

Народився 2 грудня 1890 р. в с. Рудня — Борова Житомирського повіту Волинської губернії (тепер Нова Бурова Житомирської області) в сім’ї наймита. У 1906 р. закінчив двокласну сільську школу й почав працювати на лісопильних заводах, з відтак — помічником землеміра. З 1908 р. брав участь у діяльності робітничого гуртка. У 1915 р. склав екстерном іспити на атестат зрілості і вступив до ветеринарного інституту. Того самого року його призвали до армії, а під час Лютневої революції 1917 р. в Росії обрали делегатом корпусного, армійського і фронтового з’їздів солдатських - комітетів.

Наприкінці листопада 1917 р. він входив до складу ЦК УПСР і став одним із лідерів лівої течії цієї партії. О. Шумський рішуче виступив проти Гетьманату П. Скоропадського, розцінивши його владу як диктатуру поміщиків, капіталістів і генералів, та закликав до рішучої відсічі цій диктатурі.

Ліві есери дедалі більше зближувалися з комуністами.

На початку 1919 р. О. Шумський працював у колегії наркомату освіти України, а під час наступу Денікіна брав участь у підпільній боротьбі проти білогвардійців, виступив за воєнно-політичний та економічний союз радянських республік.

О. Шумський став членом комуністичної партії більшовиків України, невдовзі його обрали до ЦК КП(б)У, згодом до політбюро та оргбюро. Він очолив відділ ЦК з роботи на селі, а під час нападу на країну військ буржуазного поміщицької Польщі клопотався мобілізацією людських і господарських ресурсів на потреби війни.

Наприкінці 1920 р. О. Шумський очолив Київський губернський революційний комітет, входив до складу радянської делегації на паризьких переговорах про мирний договір із Польщею.

Із квітня 1921 р. він - повноважний представник. України в Польщі, з лютого 1923 p. по травень 1924 р. — уповноважений ЦК Всеробітземлісу в Україні, згодом — завідувач агітаційно - пропагандистського відділу ЦК КП(б)У, а з вересня 1924 р. — народний комісар освіти України.

О. Шумський багато робив для українізації народної освіти.

У квітні 1925 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У став Л. Каганович. Невдоволений методами його роботи, О. Шумський порушив перед Й. Сталіним питання про заміну Л. Кагановича. Цього Л. Каганович йому не забув.

На лютнево-березневому пленумі ЦК КП(б)У у 1927 р. йшлося про «націоналістичний ухил» О. Шумського, обстоювання ним форсованих темпів українізації та підтримку «націоналістичних гасел» М. Хвильового.

О. Шумського було звільнено з посади наркома освіти. Він був змушений покинути Україну. У 1927 — 1933 pp. працював у Ленінграді ректором Ленінградського інституту народного господарства, політехнічного інституту, головою ЦК профспілки працівників освіти та на інших посадах.

13 травня 1933 р. О. Шумського заарештували й засудили до 10-річного ув’язнення за участь в Українській військовій організації та за «контрреволюційну діяльність».

Його протести і звернення в різні інстанції, зокрема до И. Сталіна, залишалися без відповіді. Після років перебування у тюрмах відбував заслання у Красноярську.

18 вересня 1946 р. О. Шумського підступно знищили агенти державної безпеки.

Микола Скрипник (1872-1933)

Народився 25 січня 1872 p. в с. Яснувата Катеринославської губернії (тепер місто Донецької області) в сім’ї залізничного службовця.

Навчався у Барвінківській двокласній сільській школі, а. потім — в Ізюмському реальному училищі, з якого був вигнаний за революційну діяльність. Склав екстерном іспити за програмою реального училища і вступив до Петербурзького технологічного інституту. В РСДРП — з 1897 р. За 20 дореволюційних років він 15 разів зазнавав арештів, 7 разів перебував на засланні, 6 разів утікав із неволі.

М. Скрипник брав активну участь у першій російській революції, а після революції влаштовував нелегальні сходини і збори, засідання партійних комітетів, народні мітинги, демонстрації, вів повсякденну агітаційно-пропагандистську та організаційну роботу.

Проводив значну роботу і після Лютневої революції

1917 p.: обирався делегатом на конференцію рад робітничих і солдатських депутатів у Москві, згодом до центральної, ради фабрично-заводських комітетів Петрограда.

Під час Жовтневого перевороту входив до складу військово-революційного комітету.

Після Жовтневого перевороту був одним із організаторів КП(б)У.

Від липня 1921 p. М. Скрипник — нарком внутрішніх справ УСРР, у 1922 — 1927 pp. — нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР.

З 1927 по 1933 pp. М. Скрипник — нарком освіти УСРР. За короткий час він домігся значних успіхів в українізації народної освіти.

Завдяки зусиллям М. Скрипника станом на 1929 р. понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих навчальних закладів республіки стали україномовними, а 97% українських дітей навчалися рідною мовою. 6 вересня 1928 р. нарком освіти М. Скрипник затвердив новий Український правопис.

Він був одним із тих небагатьох державних діячів, які намагалися зберегти хоча б основні риси української державності, чинив опір денаціоналізації культури й мистецтва, а також формуванню в Україні тоталітарного сталінського режиму.

23 лютого 1933 p. М. Скрипника, звинуваченого в націоналізмі, було звільнено з посади наркома освіти й призначено головою держплану та заступником голови Раднаркому УСРР.

Почалася кампанія цькування М. Скрипника. Його обговорювали на чотирьох засіданнях політбюро ЦК КП(б)У, після чого вивели з його складу.

Не витримавши несправедливих звинувачень, М. Скрипник заподіяв собі смерть.