Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО ПОЧАТКУ XX СТ.

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

Українці в загальноросійському і польському суспільно-політичних рухах

В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух.

Після війни 1812 р. з Наполеоном в Україні виникають таємні організації — масонські ложі. Найбільше значення мала Полтавська ложа «Любов до істини» (1818—1819 pp.), серед членів якої були Іван Котляревський, Григорій Тарнавський, Семен Кочубей і в якій сповідувалася ідея відокремлення України від Росії. На її базі 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство» на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем. Члени товариства виступали за державну незалежність України. Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні.

У 1820-ті pp. в Україні діяли таємні декабристські організації: «Південне товариство» (1821—1825 pp.) із центром у Тульчині, очолюване полковником Павлом Пестелем, «Товариство об'єднаних слов'ян» у Новограді-Волинському (1823— 1825 pp.) на чолі з офіцерами братами Андрієм і Петром Борисовими. Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Основними вимогами декабристів були ліквідація самодержавства та кріпосного права. Серед декабристів не було єдності щодо вирішення національного питання. «Південне товариство» виступало за «єдину і неподільну» Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії права на самовизначення, а «Товариство об'єднаних слов'ян» передбачало створення федерації слов'янських народів, однак воно не розглядало Україну об'єктом цього федеративного союзу. Із часом «Товариство об'єднаних слов'ян» злилося з «Південним товариством».

Із програмними документами «Південного товариства» в планах щодо майбутнього Російської імперії не збігалися положення проекту Конституції «Північного товариства» (автор Микита Муравйов). Ним передбачалося встановлення конституційної монархії і федеративного устрою майбутньої держави. У проект Конституції були включені положення, які передбачали часткове відновлення прав українського народу на власну державу. Планувалося утворити Українську, Чорноморську і Бузьку держави з центрами у Харкові, Одесі й Києві. Однак ці положення не задовольняли членів товариства, і проект Конституції не був затверджений.

Члени «Південного товариства» планували заарештувати Олександра І улітку 1826 р. під час військових маневрів в Україні. Але у листопаді 1825 р. цар несподівано помер. Повстання відбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзі й закінчилося поразкою. Незважаючи на це, 29 грудня все ж піднявся Чернігівський полк, що розміщувався на Київщині, але і його виступ 3 січня 1826 р. придушили.

Після розгрому декабристів серед освічених верств населення набували поширення антикріпосницькі ідеї, не припинялися спроби протистояти політиці царизму. Члени таємних гуртків і груп вважали себе продовжувачами справи декабристів, обговорювали уроки грудневого повстання і намагалися намітити шляхи оновлення Росії. Такий характер мав гурток у Харківському університеті, що діяв протягом 1826 р. На таємних зібраннях обговорювали політичну обстановку в імперії, сперечалися з приводу шляхів можливої зміни суспільно-політичного ладу Російської держави. Члени гуртка переписували твори антицарського спрямування й поширювали їх серед знайомих.

У листопаді 1830 р. у Варшаві розпочалося народне повстання, кероване польськими офіцерами, які ставили за мету відродження державності Польщі. Щоб залучити на свій бік пригноблені народи, поляки висунули гасло: «За нашу і вашу свободу». Створений повсталими Національний уряд виробив програму відновлення Польщі в межах 1772 р. і звернувся по допомогу до населення Литви, Білорусії та України. У лютому 1831 р. польські повстанці направили на Правобережну Україну кавалерійський корпус, який повинен був підняти антиросійське повстання. Польська шляхта на українських землях висловлювала готовність до повстання і сподівалася залучити до своїх дій українське селянство. Однак при цьому польське панство не захотіло дати кріпакам волю, і ті не підтримали шляхту. Національно свідома українська інтелігенція, прагнучи надання Україні державної незалежності, не підтримала повстанців, в плани яких входило включення України до майбутньої Польської держави. Тому повстання було виключно польським і знайшло відгук переважно серед поляків, що проживали на Правобережній Україні. Цього виявилося недостатньо для перемоги. Повстанців розгромили, і російські війська наприкінці серпня 1831 р. зайняли Варшаву.

Після придушення повстання царизм почав рішуче викорінювати польський вплив на Правобережній Україні. При цьому деякі заходи принесли українцям несподівані переваги. Так, Київський університет із часом перетворився у центр, якому належала надзвичайно важлива роль у відродженні української культури. Намагаючись здобути прихильність українських селян Правобережжя, щоб мати їх за союзників у боротьбі проти польської шляхти, царизм дещо покращив їхнє становище.

Певний вплив на розвиток українського руху справило й польське визвольне повстання 1863— 1864 pp., спрямоване проти російського самодержавства. На заклик повстанського комітету про підтримку відгукнулися українські революційні демократи. Однак знов масової підтримки з боку української громадськості повстання не знайшло, оскільки польські повстанці не визнавали за Україною права на власну державу.

Важливим етапом загальноросійського революційного руху стала діяльність революційних народників (1870—1880 pp.). Програма керівного органу народників — організації «Земля і Воля», створеної 1876 p., передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Економічною і адміністративною одиницею нового суспільства вважалася селянська община. У 1870-ті pp. народники розгорнули широку пропаганду серед селянства (так зване «ходіння в народ») з метою викликати протест проти влади і збройні бунти.

У 1880-ті pp. відбулася радикалізація народницького руху. Частина народників, об'єднавшись 1879 р. в організацію «Народна воля», зосередила діяльність на політичному терорі. 1 березня 1881 р. в результаті терористичного акту народовольців загинув імператор Олександр II. У відповідь на це уряд посилив репресії, розгромивши гуртки і групи народників, засудивши до страти їхніх керівників та активних учасників. Серед них були українці Софія Перовська, Микола Кибальчич, Андрій Желябов, Дмитро Лизогуб, Володимир Малинка. Не дивлячись на жорсткі репресії, народницький рух не припинявся до кінця 1880-х pp.

Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційним рухами були неоднозначними. Єднанню рухів сприяла їхня спрямованість проти самодержавства. Але нехтування інтересами української справи відштовхувало від загальноросійських революційних організацій учасників українського визвольного руху.