Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

СЕРЕДНІ ВІКИ
Життя феодалів

Замки та їхні володарі

У ІХ-ХІ ст. несподівані напади арабів, угорців, норманів призвели до появи в Європі нового виду оборонних споруд—замків. Тільки у Франції їх було близько 40 тис. Замок був одночасно і фортецею, і житлом феодала.

Будувалися вони переважно на пагорбі, який височів над місцевістю. Оточений ровом з водою, з високими стінами і вежами у декілька рядів, замок був досить надійною фортифікаційною спорудою. Навіть декілька сотень його захисників могли успішно стримувати кількатисячне військо.

Над усіма будівлями замку височіла головна вежа — донжон. Вона була призначена як для життя феодала, так і для оборони. її підвали пристосовували для зберігання припасів. Часто там викопували також криницю. Верхні поверхи були залами, де мешкав феодал зі своєю родиною та слугами. Важливим елементом вежі був потаємний хід, що дозволяв господареві в разі необхідності втекти в безпечне місце. Сама вежа могла оборонятися навіть тоді, коли інші укріплення замку захопив ворог.

Разом із замками в Європі з'явились і важкоозброєні професійні воїни —рицарі. Вони були головними дійовими особами всіх війн епохи середньовіччя. Одягнений у кольчугу — сорочку зі скріплених між собою металевих кілець,—рицар був не просто вершником, а самостійною бойовою одиницею. Згодом кольчуги замінили ковані лати, що захищали його з ніг до голови. Крім того, воїн прикривався в бою щитом, на якому був герб — розпізнавальний знак його роду і девіз—стислий вислів, що пояснював зміст герба. Озброєння рицаря складалося з довгого важкого списа і меча (рідше бойової сокири або палиці). Бойовий кінь вершника теж споряджався обладунками. Отже, рицар на коні ставав своєрідною рухомою фортецею. Все це озброєння коштувало дорого і дорівнювало вартості від 20 до 45 корів.

Основною метою рицарів у бою було не вбити противника, а, вибивши його з сідла, роззброїти і полонити: за знатного бранця часто отримували значний викуп. Переможець покривав себе славою, а це було найважливішим. Через те у війнах Х-ХІІІ ст. армії були малочисельними, а втрати серед рицарів — незначними.

Щоби стати рицарем, слід було пройти спеціальну процедуру посвячення. Старший син, який успадковував батьківський феод, що не підлягав поділу, в юні роки був зброєносцем, навчаючись верхової їзди і техніки володіння зброєю. Досягши 18 років, він сам або разом з іншими майбутніми рицарями проводив ніч у молитвах. Наступного дня сеньйор при багатьох свідках вручав йому меч і шпори. Посвячений у рицарі давав клятву вірності, зобов'язувався захищати вдів, сиріт і тих, хто служить Богові. У різних країнах обряд мав свої особливості; спершу він був простим, згодом ускладнився. Наприкінці XI ст. до цього обряду долучилась і церква.

Турніри. Славу непереможного воїна можна було здобути і під час рицарських турнірів — військових змагань у силі та вправності. їх влаштовували королі або знатні феодали. На турніри з'їжджалися як ті, хто бажав взяти участь, так і ті, хто хотів побачити видовище. Змагання тривали по кілька днів.

Першого дня учасники демонстрували спритність і силу. Наступного дня влаштовувалися поєдинки зі спеціальною турнірною зброєю між пішими рицарями чи вершниками. Іноді, коли суперники вирішували з'ясувати якусь невирішену між ними суперечку, зброя була справжньою. У таких поєдинках траплялись і жертви. На третій день бій вели уже групами, найчастіше — 50 на 50. Учасники оголошували, що змагаються за прихильність прекрасних дам, на яку після бою вони могли розраховувати. Переможець здобував славу і визнання, почесні призи, а також коней і зброю переможених. Оскільки залишитись без зброї та коня вважалося ганьбою, переможець за викуп повертав їх переможеним. Поступово турніри втратили тренувальну мету і перетворилися в аристократичні свята.