Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

СЕРЕДНІ ВІКИ
Виникнення ісламу та утворення Арабського халіфату

Домусульманська Аравія.

Більша частина величезного Аравійського півострова, площа якого дорівнює чверті Європи, — це пустелі й степи. Аравія поділяється на кілька різних за природними умовами областей. На південному заході півострова розкинувся Ємен з родючими землями, багатою тропічною рослинністю, високою щільністю населення, яке здавна займалося рільництвом і садівництвом. Середина півострова — Неджд («Плоскогір'я») — величезне, посушливе плоскогір'я, де можливе лише кочове скотарство. Життєдайну воду людям дають лише криниці. Довга смуга вздовж Червоного моря — Хіджаз («Кордон») — придатна хіба для рільництва в окремих оазах. Безмежні простори, особливо на окраїнах плоскогір'я, залишаються незаселеними.

Природні умови Аравійського півострова спричинились до того, що більшість арабів були кочовиками — бедуїнами («мешканцями пустелі»), які розводили кіз, овець і верблюдів.

Бедуїни жили племенами, які поділялися на роди і сім'ї. У них існувала знать—шейхи і саїди, вони мали великі отари, рабів та отримували більшу частку здобичі під час війн. Усі члени одного племені вважали себе родичами. Більшість арабів поклонялася різним племінним богам: єдиної релігії в них не існувало. З-поміж найшанованіших були бог війни та родючості Астар, богиня місяця Сін, богиня-мати Лат. Втіленнями своїх богів араби вважали рукотворних кам'яних ідолів і природні кам'яні стовпи. Траплялися і нечисленні прихильники іудаїзму та християнства.

Через Хіджаз уздовж Червоного моря пролягав старовинний торговельний шлях із Середземномор'я до Африки та Індії, на якому виникли великі торговельні центри, що перетворились у міста, — Мекка, Ятриб та ін. Особливе значення мала Мекка. її мешканці жили у великих мурованих будинках. Навесні кожного року в Аравії на чотири місяці припинялися війни, розбійницькі напади і встановлювався загальний мир. У цей час усі араби могли відвідати головне святилище Мекки — Каабу (у перекладі з арабської «Куб»), у стіну якого було вмуровано чорний метеорит.

Наприкінці VI ст. арабське суспільство охопила криза. Населення півострова збільшилося, бракувало землі. Торгівля занепала через напади іранців, які прагнули, аби торговельні шляхи проходили узбережжям Перської затоки і збагачували їхню країну. Погіршення умов життя підштовхувало арабів до думки про необхідність об'єднання.

Виникнення ісламу та об'єднання арабів. Об'єднанню арабів сприяла поява нової релігії — ісламу. Засновником його став Мухаммед (570-632). Це ім'я означає «натхненний», «пророк». В Європі його назвали Магометом.

Мухаммед твердив, що основні постулати нової віри йому передав Бог. Учні й послідовники записували його слова. Після смерті Мухаммеда всі ці записи було зібрано в одну книгу—Корані у перекладі з арабської—«читання»).

Мешканець Мекки Мухаммед належав до бідної родини. У шість років він залишився сиротою і став пастухом. Згодом Мухаммед вів торговельні справи багатої вдови Хадіджі і почав мандрувати з купецькими караванами. Незабаром він одружився зі своєю господинею і розбагатів.

Через певний час Мухаммед почав запевняти, що чує голос Бога, який наказує йому залишити торгівлю і проповідувати нову релігію. Мухаммед твердив, що він — знаряддя Боже, наступник пророків Авраама, Моисея та Ісуса. Приблизно у 630 р. почав проповідувати іслам (у перекладі з арабської — «покірність»). Не всім мешканцям Мекки сподобалися заклики Мухаммеда віддавати своє майно бідним і звільняти рабів. Він був змушений перебратися в Ятриб, мешканці якого 622 р. прийняли Мухаммеда й перейменували Ятриб у Медину, тобто «місто пророка». Відтоді 622 рік мусульмани називають роком Хіджри, і саме від цього року в мусульманських країнах ведеться відлік часу. Вчення Мухаммеда швидко ширилося — і в 630 р. він переможцем повернувся у Мекку. У 632 р. Мухаммед помер. Його могила в Медині, як і Кааба, є найбільшою святинею мусульман. За релігійною легендою, після смерті пророк зі своїм конем знісся на небо. Основною релігійною вимогою Мухаммеда до арабів була відмова від поклоніння різним племінним богам і визнання єдиного бога — Аллаха. «Немає бога, окрім Аллаха, і Мухаммед — пророк його» — головна релігійна заповідь ісламу. Вплив на іслам іудейської та християнської релігій виявляється у визнанні Мойсея та Ісуса пророками і попередниками Мухаммеда. Священне місто іудеїв і християн — Єрусалим — визнавалося і мусульманами. Мусульмани зобов'язані виконувати п'ять основних заповідей:

1) вірити в існування єдиного бога — Аллаха;

2) п'ять разів на день молитися;

3) раз у рік дотримуватися обов'язкового посту — рамазану — від світанку до заходу сонця;

4) щоби звільнитися від гріхів, витрачати п'яту частину прибутку на милостиню;

5) один раз за своє життя здійснити паломництво (відвідання святих місць) до Мекки і Медини.

Мухаммед виклав і «заповіт священної війни». Він вирізнив іудеїв і християн як людей, котрі знають писання (Святе Письмо), з якими треба вести шляхетні суперечки, а от язичників закликав знищувати.

У 630р. (після повернення пророка до Мекки) більшість арабських племен визнала владу Мухаммеда і прийняла іслам.

Так під прапором ісламу було об'єднано арабські племена. На час смерті Мухаммеда під його владою перебувала більша частина племен, що населяли Аравію.

Завоювання арабів за часів перших халіфів. Після смерті пророка між його давніми прихильниками і мединською знаттю розгорілися суперечки про спадкоємність. Врешті було вирішено, що державою керуватимуть халіфи — «заступники пророка». Надалі кожен правитель арабів називав себе саме так. Перші чотири халіфи, які правили в 632-661 pp., були близькими друзями і родичами Мухаммеда.

Халіфи закликали народ до походу з метою поширення ісламу, обіцяючи кожному винагороду як за життя, так і після смерті. Світ ісламу перейшов у наступ: розпочалася доба арабських завоювань. Найбільші загарбання було зроблено за правління другого халіфа — Омара (634-644 pp.). Араби відвоювали у Візантії Сирію, Палестину, Єгипет і Лівію, а в Ірану — значну частину його західних земель аж до Закавказзя.

Воєнним успіхам арабів сприяла перевага у військовій тактиці. Вони створили першокласну легку кінноту, що стрімкими атаками наводила жах на піхоту противника і не менш успішно атакувала важких кіннотників ворога. Воєнні успіхи надихали на нові походи. У завойованих країнах араби захоплювали, насамперед, майно багатіїв, тому більшість поневолених бачила в них визволителів. Араби давали релігійну свободу населенню завойованих країн, але водночас різними пільгами заохочували перехід місцевих жителів у мусульманську віру. В результаті завоювань виникла величезна держава—Арабський халіфат.

Вже за перших халіфів в Арабському халіфаті розгорнулася боротьба за владу. Особливо посилилася вона під час правління старого і безвольного третього — Османа (644-656) і четвертого халіфів—Алі (656-661). Після них престол захопив намісник Сирії Муавія з роду Омейя. Він став засновником нової династії Омейядів.