Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВА ІСТОРІЯ (КІНЕЦЬ XVIII—ПОЧАТОК XX СТ.)
Російська імперія в другій половині XIX ст.

Суспільно-політичні рухи другої половини XIX ст.

У центрі суспільно-політичного життя Російської імперії другої половини XIX ст. знаходилися найболючіші питання — землі та волі. Реформаторські заходи влади російське суспільство сприйняло прихильно. Але невирішеність земельного питання, відсутність політичних прав і свобод викликали зростання кількості невдоволених серед різних суспільних верств.

У 1865 р. на зборах представників московського дворянства було порушено питання про запровадження в країні представницької форми правління. Імператор не вдався до репресій, оскільки не бажав псувати стосунків із впливовим московським дворянством, але відповів, що запровадження в Російській імперії конституції спричинить її розпад. Аналогічні вимоги висловлювалися земствами. У пореформений період вони стали основними центрами руху за конституцію. В результаті цього російський уряд розпочав політику обмеження прав земських установ.

Небажання уряду рахуватися з громадською думкою викликали поляризацію в середовищі інтелігенції, яка поповнювалася вихідцями з недворянських різночинських верств. Серед молоді, передусім студентства, поширювалися радикально-демократичні ідеї. Ідеологами цього напряму були М. Чернишевський, М. Добролюбов, О. Герцен У 60-х pp. радикально налаштована інтелігенція почала створювати таємні антиурядові організації. Серед них були «Земля і воля» (1862-1864), гурток М. Ішутіна, «Народна розправа» (1869) під керівництвом С. Нечаева. Жорстокі репресії самодержавства спричинили перехід радикалів до тактики індивідуального терору (замах Д. Каракозова у 1866 р. на Олександра II).

На межі 60-70-х рр. в Росії відбувалося становлення ідеології революційного народництва. Це був радикально-демократичний рух, який на основі західноєвропейських соціалістичних ідей створив власну теорію переходу Росії до соціалізму через народне повстання і селянську «общину». Маючи єдину мету, теоретики народництва пропонували різні способи її досягнення. М. Бакунін (бунтарський напрям) виступав за негайну селянську революцію, яку розпочне радикальна інтелігенція. П. Лавров (пропагандистський напрям) вважав, що спершу необхідно просвітити селян, аби підготувати їх до революції. П. Ткачов (змовницький напрям) також поділяв думку, що селяни не готові до революції, але наполягав на тому, що для розкріпачення селян інтелігенція повинна захопити владу збройним переворотом і здійснити необхідні перетворення зверху.

Спроби народників втілити свої плани в життя були невдалими. Жертовне «ходіння у народ» з метою пропагандистської роботи серед селян провалилося. Втративши віру в те, що селяни здатні піднятися проти самодержавства, народники вдалися до індивідуального терору. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Трепова (1878 р.) започаткував хвилю замахів на вищих урядовців і навіть на самого царя. Терором народники намагалися зруйнувати систему царської влади.

Відсутність бажаних результатів та урядові репресії спричинили розкол «Землі і волі», яка 1879 р. розпалася на «Чорний переділ» і «Народну волю». Члени останньої зосередилися на політичному терорі. У 1881 р. вони вбили Олександра II. Іронія долі полягала в тому, що в день убивства імператор схвалив пропозиції міністра внутрішніх справ М. Лоріс-Мелікова щодо подальших реформ і заходів із запровадження в імперії представницької форми правління.

Вбивство імператора нічого не змінило в країні, хіба що погіршило становище. Престол зайняв Олександр III (1881-1894 pp.). «Конституцію» Лоріс-Мелікова було відхилено, в країні запанувала реакція.

Політика контрреформ, як характеризували внутрішньополітичний курс Олександра III, мала на меті зміцнення самодержавства та обмеження політичних свобод. У країні було посилено цензуру, закрито ліберальні видання, обмежено можливості здобуття освіти для дітей з нижчих верств (циркуляр про «кухарчиних дітей» 1887 p.), посилено адміністративний контроль за земствами та міським самоуправлінням.