НОВА ІСТОРІЯ (КІНЕЦЬ XVIII—ПОЧАТОК XX СТ.)
Англія у 50-60-х pp. XIX ст.

Зовнішня політика Англії. Завоювання колоній

У 50-60-х pp. XIX ст. у зовнішній політиці Англія дотримувалася принципів, напрацьованих ще в попередньому столітті. її головною метою було збереження і примноження економічної та політичної могутності.

Провідником англійського зовнішньополітичного курсу став Генрі Палмерстон (1784-1865). Він поєднував у собі риси аристократа і державного діяча, прихильника лібералізму всередині країни та жорстких методів у зовнішній політиці. Він зумів накинути англійському суспільству думку про вищість Англії, про її особливу роль у міжнародних відносинах. «Британський підданий у будь-якій країні може бути впевненим, що пильне око і сильна рука Англії захистять його від несправедливості та образи», — підкреслював Г. Палмерстон. Найсильнішим аргументом британського уряду в суперечках була військова могутність, насамперед флот.

Під час Кримської війни (1853-1856 pp.) Англія разом із Францією та Сардинським королівством (П'ємонтом) виступила проти Росії на боці Туреччини. На той час вона побоювалася зростання могутності Росії. Попри невдачі союзників на початку війни, мети вони досягай: Росії і Туреччині було заборонено мати флот на Чорному морі.

Після закінчення війни небезпечним противником Англії стала Франція. Заради зміцнення власних позицій Англія виявила зацікавленість в об'єднаній Італії, яка могла створити противагу Франції. На словах підтримуючи Польщу в її боротьбі проти російського царизму і Данію, до якої вторглася Пруссія, уряд Палмерстона не бажав ризикувати життям жодного англійського солдата.

Увагу Англії привернула громадянська війна у Сполучених Штатах Америки (1861-1865). Великі підприємці та земельна аристократія підтримували Південь. Палмерстон вважав, що там має постати окрема держава. Але багато хто в Англії розумів, що війна між Північчю і Півднем у США є битвою між демократією та системою рабства.

Перемога Півночі показала неспроможність Англії проводити всеосяжну політику, бути «володаркою світу».

Протягом XVIII — першої половини XIX ст. Англія проводила активну зовнішню політику, постійно намагаючись здобути нові колоніальні володіння, контролювала важливі пункти на шляхах світової торгівлі — вихід із Середземного моря до Атлантичного океану (Ґібралтар), з Червоного моря до Індійського океану (Аден), підступи до Індії та Китаю (Сингапур і Гонконг), південь Африки — м. Кейптаун на мисі Доброї Надії.

Перлиною англійської колоніальної імперії вважалася Індія, населення якої перевищувало населення метрополії в десять разів. Англійці складали в Індії вузьке коло чиновників, військових, землевласників, підприємців. Своє панування англійські колонізатори підтримували за допомогою зброї, розпалювання релігійної та етнічної ворожнечі. Боротьба індійців жорстоко придушувалася. Найбільше національне повстання (Сипайське) проти англійських колонізаторів відбулось у 1857-1859 pp.

Одним із напрямів колоніальної експансії Англії стало переселення на нові території в Америці, Африці та Австралії жителів Великої Британії та деяких інших європейських країн. Вони виконували тут подвійну роль. З одного боку, білі переселенці створювали бази подальшого просування Англії в глиб континентів, сприяли їх економічному розвиткові, вели торгівлю, представляли економічні та політичні інтереси Великої Британії. З іншого боку, переселенцями нерідко були люди, які втратили надію на поліпшення свого становища в Європі. Британський уряд сприяв переселенню в колонії політично активних, невдоволених умовами життя робітників, оскільки це послаблювало соціальну напруженість у країні. Колонії були для Англії джерелом сировини і продуктів та ринком збуту англійських фабричних товарів.

Англійці завжди пишалися тим, що у створеній ними імперії «ніколи не заходить сонце». Наявність величезних колоніальних володінь була одним із головних джерел могутності і процвітання Великої Британії.